Ти з такою легкістю плюєш мені в душу, що хочеться зірвати всі ярлики, які понавішувала на тебе, нарешті зрозуміти, що вони – вермішель, яку сама понавішувала на свої вуха.

Люблю йти в нікуди, просто робити кроки. З кожним наступним заглиблюватися у себе…

Світлана Корчагіна

Л і т е р а т у р а

Вона прокинулася як завжди із сходом сонця, що своїм теплим променем погладило її щічки і на них з’явився м’який рум’янець. Вона полишила свою розкішну постіль з шовковими простирадлами і вибігла на вулицю. Там її зустрів привітний дощик, який щедро полив її прекрасне тіло.

Чому ж? Чому ви завжди шукаєте відповідь навіть тоді, коли можна просто довіритись почуттям? Коли можна вимкнути розум та віддатись емоціям? Коли просто бачити красу і не шукати причини?
Чому ж це відбувається?..
Ні! Ні. Ні... Не задавайте це питання мені.

Завжди, коли болить голова, гніваюся на весь світ. Посилаю всіх і кожного на його край. Інші голоси ще більше розбурхують біль, тому наказую заткнутися і взагалі піти геть з мого поля зору.

Я споганений кляксами розділ твойого життя. Ти хотіла писати в щоденнику щось приємне і ніжне. Але ні, не зі мною.

Кожен з нас уявляє собі життя по-іншому.

На обрії збираються грозові хмари, я стою посеред поля, ногами у воді і чекаю на блискавку. Вітер забавляється моїм волоссям, я радію його свіжому повіву, бо відчуваю, що скоро не буде чим забавлятися. І от все небо стає чорним і смутним, а я веселим.

Боюся нещасних людей. Вони вміють знищувати чужі життя. Втікаю від них, як від лиха, стрімголов, не повертаючись.
Не хочу жити в місті. Там мало Бога. Не відчуваю його присутності. Вона закатана у асфальт. Зв'язок слабкий, тому породжує тривогу.