Ти з такою легкістю плюєш мені в душу, що хочеться зірвати всі ярлики, які понавішувала на тебе, нарешті зрозуміти, що вони – вермішель, яку сама понавішувала на свої вуха.
Люблю йти в нікуди, просто робити кроки. З кожним наступним заглиблюватися у себе…
Чому жовтіє листя?
Оленка Сумненька — 14/11/2007 - 10:26
Вона прокинулася як завжди із сходом сонця, що своїм теплим променем погладило її щічки і на них з’явився м’який рум’янець. Вона полишила свою розкішну постіль з шовковими простирадлами і вибігла на вулицю. Там її зустрів привітний дощик, який щедро полив її прекрасне тіло.
Не шукайте відповіді...
Bestia482 — 2/11/2007 - 13:15
Чому ж? Чому ви завжди шукаєте відповідь навіть тоді, коли можна просто довіритись почуттям? Коли можна вимкнути розум та віддатись емоціям? Коли просто бачити красу і не шукати причини?
Чому ж це відбувається?..
Ні! Ні. Ні... Не задавайте це питання мені.
Завжди, коли болить голова, гніваюся на весь світ. Посилаю всіх і кожного на його край. Інші голоси ще більше розбурхують біль, тому наказую заткнутися і взагалі піти геть з мого поля зору.
Невдала сторінка
Ihor Zubrytskyi — 23/10/2007 - 21:11
Я споганений кляксами розділ твойого життя. Ти хотіла писати в щоденнику щось приємне і ніжне. Але ні, не зі мною.
Світло
Ihor Zubrytskyi — 20/10/2007 - 16:56
На обрії збираються грозові хмари, я стою посеред поля, ногами у воді і чекаю на блискавку. Вітер забавляється моїм волоссям, я радію його свіжому повіву, бо відчуваю, що скоро не буде чим забавлятися. І от все небо стає чорним і смутним, а я веселим.
Боюся нещасних людей. Вони вміють знищувати чужі життя. Втікаю від них, як від лиха, стрімголов, не повертаючись.
Не хочу жити в місті. Там мало Бога. Не відчуваю його присутності. Вона закатана у асфальт. Зв'язок слабкий, тому породжує тривогу.