Дивні речі
Консуело — 17/10/2008 - 15:02
Посміхнись.
Я тобі дозволяю.
хапайся
міцніш за руку.
дивись не впади -
тут слизько.
Помалу,
іди за мною.
Зараз...
відчиню двері...
вибач,
тут трохи брудно -
рідко
бувають гості.
Може,
зварити кави?
Десь ще
була
вівсянка...
Кажеш,
ти не голодний?
Смішно.
та я не плачу.
сльози?
то все цибуля...
пахне
омлет горілий...
та годі,
ми ж просто друзі...
нащо
усе псувати?
Тиша...
Капітулюю.
ВЕЛЬМИ погані речі
Консуело — 17/10/2008 - 10:51
Терпнуть руки...
гострять зуби
давні спогади на мене.
я втікаю....
бо даремні
всі зусилля подолати
цей старий
набридлий мотлох,
весь пропахлий
нафталіном...
дай мені
почути голос,
дай відчути
теплі руки
і міцні надійні плечі...
Прибирання на горищі -
так трагічно,
аж до крику...
Крик від страху,
чи від болю,
чи твої невдалі жарти?
чуєш?
плаче сірий ангел -
замотався в павутині...
а з кутків
німої ночі
тихо тягнуться до нього
волохаті чорні лапи...
Зачаїлись
мертві тіні -
не питай мене, навіщо...
знахабніло
свище протяг,
пахне мишами і пилом...
З раннього, зеленого...
Консуело — 17/09/2008 - 09:21
... У нас було занадто мало часу...
У гарячкових пошуках ілюзій,
у свіжості украдених світанків -
ми непомітно втратили себе.
Я йшла вперед,
а ти -
лишився десь.
Обовязок, мораль, чужа квартира...
і переповнене сміттям відро
в занедбанім кутку
безлюдної душі.
А ще казали:
він тебе не вартий...
чи може, я була занадто чесна?
Який початок, а який фінал...
А правда - в тому,
що в дрібноті днів, у сутичках
упертої гордині, у німоті
приборканих сердець
Не варті
стали ми своїх пісень...
Не буде сліз,
бо не було прощання.
На цвинтарі
загублених надій -
Скажи (чергова банальність про те ж саме)
Консуело — 9/09/2008 - 09:38
Ти скажи мені, коханий, де шукати наше щастя,
де воно від нас поділось,
у які пішло країни?
Чи втопилось в синім морі, в темнім лісі
залукало?
чи під мостом десь ночує і даремно нас чекає?
Ти пробач мені, коханий, давні болі і образи -
хочу я з тобою бути,
але мушу бути чесна.
Дорогий дарунок долі ми розтринькали
бездумно
у постелях незнайомців,
в холоді чужих обіймів.
Розійшлися ми, коханий, на життєвих перехрестях,
заблукали в лабіринті
помилок своїх безглуздих.
І тепер не знаєм, милий, як до виходу дістатись,
як пробачити й забути,
як почати все спочатку.
МАРІЯ
Цикл.
Моя душа живе тепер в пустелі,
У хижі, випаленій дочорна.
смугасті рядна стертих буднів стелить,
Не в силах слово пісні простогнать.
По головешках, спопелілім вуглі
Ступає у ніколи і ніде...
За нею мовчки, в підвечірку смуглім
Тінь спогаду останнього бреде,
І тиша непорушністю жахає, -