Сонячнi пiвтони
Кориця — 18/09/2008 - 20:27
Сльози не витiкають
Вони збираються всерединi
Сонця
Якого замало в твоїх очах
Сонечки не злiтають
Вони обожнюють твої пальцi
Такi солонi
Вiд налипшого бруду
Ти рахуєш їх цяточки
Намагаючись зчитати
Небесний код
Любисток аби любити
Полин аби полонити
М'ята аби м'яти
Барвiнок аби снити
Барвистi сни
Збери менi букет
Iз волохатих волошок
I сонячних соняшникiв
Давнина посивiла
Не вiд давностi
Втiм вiд мудростi
Заливаю тугу
Окропом iз срiбними нитками
Що заплiтають мої сни
У срiблястi кочугури
В яких
Мiй перший роман звався
Роман
Отже перша любов
Мала бути доказом
Філософія самовиправдання
Консуело — 10/09/2008 - 10:02
Я обіцяю -
про любов
НЕ ПИСАТИ.
Та скільки ж можна.
насправді.
Усе вже сказано.
І далеко не раз.
затерто до дірок,
латано-перелатано.
тоді про що?
напишу про вітер,
що гойдає дерева.
А вони шепочуть
йому останні новини.
Або
напишу
про осінь.
Сірооку дивачку,
що впадає в депресії
безпричинно,
Курить кальян,
гортаючи
старого записника,
згадує колишніх друзів
адреси
і плаче годинами.
А може,
напишу
про місяця.
Мовчазного товариша
самотніх мрійників.
і вовків
голодних.
або взагалі -
про глобальні
матерії,
про вічні питання,
якими мучились
Хто наважиться
сказати,що я нещасна?
Цi вiчнi мiгренi
Вiд яких кришаться
Навiть мури
Ще нiкого не вбивали
Лише робили
Життя спокiйнiшим
та енергiйнiшим
Бо за працею не вiдчуваєш
Болю
Можливо саме тому
В моїй країнi так багато
Безробiтних
Бо всi ми мазохiсти
Десь дуже не глибоко,
Де можна осягнути оком
Десь на поверхнi
Яка синiє вiд того
Задоволення,
Вiд власної жалюгiдностi,
I вiдразливостi
Бо потворнiсть частiше
Жалiють...
Як брудних
Бродячих псiв
Дають грошi
Аби знову зануритися
В склянку
I лiтати у всесвiтi,
Будуючи свою Валгаллу
Серед загиблих iдеалiв
Дивом дивуюсь
Кориця — 6/09/2008 - 00:18
Дивом дивуюсь
Вкриваюсь
Пурханням пухких пiр'їн
Скидаюсь
На раптово бiле
Курча
Гiлля
Здається таким привабливим
Але крила
Не для того,аби лiтати
Стрибати
I те не можу вище голови
Злослови
Вiчно кепкують над зростом
Та хiба це визначає могутнiсть?
Заткнутись
Слiд було всiм,якби знали
Що лева у груди менi
Заховали
Кожен рух
Сколихує електричнi хвилi
I полетiли
Сигнали у космос
Увага!
Вiльна людина!
Близько не пiдходити
Печиво не кидати
Руки не простягати
Бо не бере милостиню
Чи встою
Всю нiч на однiй нозi?
Коли не в змозi
Протестувати по-iншому
Вінець із хмелю
Tamara — 4/09/2008 - 22:10
* Уільям Карлос Уільямс
(Переклад з анґлійської - Тамари Ганенко)
Весь процес – обман,
якщо,
налившись по вінця,
все те однак не вирветься
зі свого ув’язнення –
або знайде глибшу криницю.
Антоній і Клеопатра
були праві;
вони показали
як має бути. Я люблю тебе
або я взагалі
не живу.
Період нарцисів
минув. Тепер
літо, літо!
Серце говорить, і воно ще навіть не наповнилось.
Сумнівів
не дозволено!
Хоча вони однак прийдуть
і можуть
завчасно
хлюпнутися через край.
Ми – тільки смертні,
але ця смертність
На краю вiд тебе
До тебе
Три кроки
Три подихи
Колихи
Вiтру нiжне шепотiння
Загробне скрипiння
Зацiплює рухи i грається
В пiжмурки з свiтлом
Де якось можливо було
Розгледiти
Вже програнi
тi три ходи
Мов в шахи
Ми граємось,тiшимось
Наше страждання це програш
Не вмiєш ти жертвувать
Клiтками шахових дошок
Пожертвуй же милий
Хвилини своєї уваги
Я серце,скалiчене кину
Своє на ваги
I змiряю силу кохання
Прощання
Це все,чим пожертвуєш ти?
Три кроки
Так мало
I грiх не ступити
Хоч прiрва
Пред серцем коханим лежить
Далека дорога в обхiд
А поки
Три мiсяцi
Тишi
Священне коло
Коли двоє,замкнувшись
Руками,утворюють силове поле
I поле те мерехтить,спалахує,захлинувшись
Нiжнiстю поглядiв,ницiстю,тихiстю слiв,молитвами
Тодi повертається справжня вiра,лиш раз сколихнувшись
Вiра у людей росте,кипить,I бiль стає на грiшнiм постаментi
Регочучи,плюючись,розбризкуючи спокусу,свята скрижаль
Розбита,зраджена,проте буде гнити,у мiзках вiрних
Смирних,покiрних,безвiльних,золота пектораль
Гойдатиметься на чиїхось грудях,десь злiва
Де царське серце мало битися,в печалi
Лише трiпотить вiд жаху,виє
Вiд непомiрностi цiни
Яку сплатять двоє
В iм’я вiри
сліди спогадів
Ihor Zubrytskyi — 30/08/2008 - 19:35
Загублені спогади дитинства,
спливуть раптовим прозрінням,
в той час, коли не очікуєш,
коли не можеш навіть і думати про те,
що колись бачив, що колись відчував.
Лише зараз і сьогодні, а вчора – це вже спогад,
а перед вчора це вже таке далеке минуле,
що навіть спогаду не залишається
і лише якийсь незрозумілий слід у підсвідомості
виринає інколи пересторогою, знаком "стоп"
для майбутнього.
Можливо, я раб свого минулого,
надто жалію через те, що воно втекло
і я навіть не встиг гаразд роззирнутися навколо.
Лише вперед несе життя, лише вперед,
будівельники
...Ольга Мацо — 18/08/2008 - 20:33
цеглиною до цеглини зближаємось
підйомним краном здіймаємо почуття
будівельники стосунків за спеціальністю
нічне відділення
диплом академії езотеричного будівництва
важкі будівельні будні
на фундаменті наших почуттів
а давай залишатимем більше місця для вікон на любов
за архітектурним планом бога
амінь
Павучиха
Загублена дитина — 6/08/2008 - 03:39
Білі ланки
замкнених з’єднаних
многокутників
павутиння
розриваються на шматки
розлітаються у кутки
тендітні і крихкі
наче кістки
у моїй шафі
багато скелетів
хоча там не живе
жоден павук
я не прибирала
їх
від створіння
світу
планети
у мене ж
тільки
вісім рук
у мене ж
не руки
а лапки.