А за вікном зараз
така краса…
Безмежно-синій простір,
золоті зірки і молодий
місяць…
А ще – там тепло і спокійно…
бо вітру ,
що звик псувати все, без
виключення – навіть настрій,
немає…
Саме зараз з`явилось невимовне
бажання залізти
на дах…
І прокричати звідти про те,
що в мене зараз на душі…
А там сумно, знаєш…
Там давно немає простої
радості…щастя…
Певне, моя душа так
невпинно прагнула його, так
мріяла про нього, так самовіддано
до нього летіла, що
ледь-ледь не долетівши,
упала на цю грішну землю…
Заплющ очі…
Розправ руки…як крила…
Птах…
минулому...
Ганнуся — 9/12/2009 - 22:11
«Друг, все пройдет – виски в ладонях сжаты –
Жизнь разожмет…» - неймовірно правдиво сказано…
Дивлюсь зараз на тебе –
сидиш самотній, руки на колінах
голова в долонях…
І цілий Всесвіт навколо…
І в мене виникає питання:
чи потрібен мені цей Всесвіт
без тебе?...А ще –
чи потрібен ти мені так сильно,
як і цей Всесвіт?
Це все безглуздя…
Життя – взагалі суцільне безглуздя…
Знаєш, без тебе неймовірно одиноко..
не самотньо, а саме одиноко …
Чай тепер огортає мріями,
солодкий і ледь теплий..
А кава – повертає до реальності…
вона тепер гаряча і гірка…інша…
Розмінюватимеш вечори як монети
Prevara — 9/12/2009 - 12:59
Розмінюватимеш вечори як монети
із дріб'язком у кишені
із давніми друзями
із білим вином
із віршами
що заблукали непочуті
і прокуренім кафе
десь пів на першу
неосвітленими дорогами
повернешся додому о третій
вкотре не з тим
знімеш із себе прикраси
і сліди від чужих поцілунків
акуратно сховаєш у скриньку
із маленьким гіпсовим янголом
замість кришки
змиєш із себе рештки косметики
легкості
флірту
хтось постукає в двері
і якби відчинила
то побачила б на порозі п'яні вірші
що пів ночі шукали дорогу додому
але не відчиниш
скорчиш гримасу
тріснутому дзеркалу
Дволикий ідол Випадок
Lana — 7/12/2009 - 21:37
Його Величність Випадок-
Дволикий ідол,-
прикрий, чи щасливий?
Без правил грає, ставить
На "завтра" або на "зараз",
А ми ніколи не знаєм розкладу
Гри його п'яної, жертви ми,
Дифузії часу і простору,
Ми там розчинимось, або випадем
Осадом в точці перетину
Координат - нас, закономірно
Випадково кинутих на рулетку.
Хаосу благовірний слуга - Випадок,
Іноді нам нашіптує Інтуїція
Про файли Його секретні,
Колишня Його коханка, зраджена,
Тепер бунтується, даремно думати,
Що треба Йому дякувати,
Ні-і, ніколи не знаєм,
Якою випадковістю закінчиться ця?
love story i вільне падіння
Lana — 7/12/2009 - 21:32
Лавсторія мала початок,
Як все в цьому світі,
Нанизаному на земну вісь,
Що крутить нас у Галактиці,
Всіх у цьому вимірі часу і простору.
Лавсорія мала початок,
Вільним падінням,
Усмішкою, словом, дотиком,
Світлом в чорних зіницях,
Подихом, торканням вій.
На перехресті вулиць, як осей координат,
Синусоїдою кардіограми сердець,
Зіткана із передчуття вічності.
Але... Лавсторія мала кінець,
Як все в цьому світі,
Щось зійшло з земної осі,
Змістилося, збилося, розкоротилося...
Сльозами, звиканням, буденністю,
Зруйноване пусткою у чорних зіницях,
Я прагну тебе…
як висохша, спрагла земля потребує
цілющої небесної вологи…
Як сумуючі за небом крила
самотньої, волелюбної птиці,
прагнуть висоти, волі…
Як самотні, поневірені очі
прагнуть сну, відпочинку…
Але тобі це, певно,
не потрібно…
А може, і потрібно,
але ти не даєш мені це зрозуміти…
Я закохалась в твої руки…
Я закохалась в твій голос…
Я закохалась в твій образ,
який я сама собі створила…
Пробач мені за це…
я лише хотіла справжності,
чесності, щирості…
а, натомість, отримала лише
ілюзію…
ілюзію почуттів,
ілюзію неодинокості,
ілюзію тебе,
Ми чекаєм на тебе - я і чай.
Ганнуся — 6/12/2009 - 15:54
У світлі свічки п ` ю
духмяний чорний чай
і пишу…Тобі…
Ти знаєш, ніколи
не могла б подумати, що чай
може бути смачним,
за відсутності Тебе…
Саме тому, певне, завжди
пила чорну каву
з вершками..на самоті..Ти ж знаєш…
Сьогодні зрозуміла,що без Тебе
холодно… і самотньо…
а з Тобою – тепло і затишно…
Власне, я знала це завжди, але
сьогодні вкотре переконалась…
Ти знаєш, я чекаю на Тебе…
чекаю… завжди…
Коли йду вулицею сумного
міста,
коли сиджу на підвіконні
вночі,
коли п ` ю чай, або
каву,
коли беру в руки свій мовчазний
телефон,
Трохи друг..
Ганнуся — 6/12/2009 - 15:53
Так дивно..
Я знов пишу...
І знов тобі..
Я гадала,що
більше не писатиму...
Але от,як бачиш...
Ми з тобою трохи друзі...
Тож,поговорімо про
щось вічне....
про небо,наприклад..
Воно сьогодні надзвичайне.
Таке темно-синє,
казкове...
на ньому казкові зорі -
такі малесенькі,
наче чиїсь сльози...
І місяць...
Чомусь маю звичку порівнювати
місяць із дівчиною...
в данному випадку -
із собою.
Він гарний,сяючий,звабливий...
І надзвичайно самотній..
у цьому холодно-синьому
океані небесної
байдужості...
А ці зірки - то
його сльози...
самотні сльози...
Зачинені двері в колодязь
чомусь гнилизною смердять
дістаєш із щілин
остатки торішнього листя
і жмутки волосся
обертаєшся
бачиш жінку
що несе миску червоних ягід
до ікони Діви Марії
заливаєшся сміхом
сміх переходить у плач
плач зривається з тебе
і з гуркотом падає в прірву
сотні німих Сізіфів
котять душу твою
до неба
а там
срібний хрест
замість сонця
з-за обрію сходить
Не гаси...
Ганнуся — 5/12/2009 - 21:02
Горить свіча
на столі…
Так ніжно,рівно,
гаряче…
Від найменшого
подиху
здригається,майже
гасне…
А якщо піднести до її полум`я
руку,
стає тепло…
потім – гаряче…
а потім – зовсім
пекуче…
І ти прибираєш руку –
щоб не обпектись…
Потім думаєш:
«Нащо я поліз
до вогню?!!...»
І гасиш свічу…
Але,згасивши,ще
досить довго бачиш
її пекучий образ…
Це ж треба,
лише з твоєю появою
можу порівнювати
себе з вітром,
сльозою,а тепер –
зі свічкою…
Зараз я палаю до тебе
почуттями…
Як та свічка –
ніжно і рівно…
а ще – гаряче…