Останні дні мурашника
Ihor Zubrytskyi — 31/10/2008 - 21:57
День 1
"Гусениця була великою. Смачною. Колонія їстиме довго..."
Мурахи спільними зусиллями тягли товсту гусеницю до входу в мурашник.
Через п’ятнадцять хвилин здобич звалилася в отвір. До неї зразу ж кинулися нові трудівники та почали її гризти і ділити на дрібні частинки. Попередні мурашки розбіглися в різні сторони на пошуки нової їжі.
Незабаром білої гусениці вже не було, її поділили на багато білих шматочків, які акуратно понесли вглиб мурашника на харч колонії.
День 2
„Поворот. Ще один поворот. Де ж мурашник?”
Гармонія для Мікровсесвіту // Дивись, у небі метелики літають, але ніхто їх не бачить...
Варвара Серафим — 31/10/2008 - 19:07
– Можна приїхати у Твоє Місто?
– Приїжджай.
– Так просто? І жодних запитань?
– Ні, жодних проблем...
Дорога завжди здається страшною і далекою, аж до того часу, коли квиток уже куплено, валізи зібрано, а думки мандрують у невідомому напрямку в такт постукуванню коліс. Що таке пів-України? Хіба це страшно? Жаль лише, що часу малувато –
шість годин туди, шість назад – і з доби залишилась усього половина. Віднімаю із неї ще шість на сон. Хоча хто зна, чи буде можливість хоч трішки поспати. Пригорща часу надто стрімко витікає крізь пальці.
Який ти? Мабуть, змінився. А ким стала я?
Над прірвою Константини
Аніта — 30/10/2008 - 20:54
Над прірвою Константини
Переглянувши електронну пошту Анна відкрила листа від далекого друга Річарда, з гарячого африканського континенту. В листі було запрошення в гості, нагода відпочити в країні досі відомої тільки по розповідям --вабила пригодою. Тим паче в Києві стояла люта, сніжна зима, січень місяць, а зима лютувала ніби й не збиралася здавати свої повноваження, снігу намело по коліна, мороз тріщав до мінус двадцяти градусів.
C’est mon Éclat (Частина VIII, VIX, X, себто Закінчення)
Анютка Петрів — 29/10/2008 - 09:57
Розділ ІІ
Частина І (VIII)
Funerailles
Похорони
І
Моніка (історія одного вибору)
Консуело — 27/10/2008 - 17:22
- Славку, чуєш, Славику... - я вже відчуваю прохальні інтонації у її голосі.
- Що там, люба?
- На горищі твоя Моніка наплодила виводок, десь учора, певно. То, може б, ти... Ну, поки вони ще сліпенькі, знаєш...Я ж не можу цього зробити сама - винувато поміхається, скорботно кривить губки.
- Слухай, може не треба цього робити? Може нехай собі, га? - дозволяю на мить спалахнути крихітній надії, знаючи наперед, що марно.
ДЗВІН ТРИВОГИ
Риженков Микола — 25/10/2008 - 23:34
Тиша...
Бом!..Бом!..Бом!..Бом!..Бом!
Поступово з туману почувся дзвін невідомого дзвону, що чітко відбивав ритм.
Бом!..Бом!..Бом!..Бом!..Бом!
Дзвін ставав сильнішим, голоснішим і здавалося, що він намагається заповнити собою все, весь світ.
Бом!..Бом!..Бом!..Бом!..Бом!
Ставало вже нестерпно слухати його, але він все більше і більше заповнював свідомість... Здавалось, що він хоче поглинути все...
Бом!..Бом!..Бом!...Тук!..Тук!..Тук!..Тук!
Стоп! Що це? Що сталося? Чіткий бій старого дзвона різко перетворився на глухий стукіт...
Тук!..Тук!..Тук!..Тук!..Тук!..
Ангели також помирають
Лана Петренко — 25/10/2008 - 19:55
“Пишу тобі, мабуть, свій останній лист в житті. Чому останній, спитаєш ти? Тому, що мої руки більше ніколи не будуть здатні тримати в руках ручку чи олівець, як ніколи більше не будуть здатні промовляти губи, як ніколи більше не буде здатне битись моє серце. Та знай, що останні його поштовхи ― лише для тебе. Я кохаю тебе, як би банально не звучали ці слова. Знаю, я б повинна була вважати тебе братом, та, повір, це було аж ніяк не можливо. Я полюбила тебе ще тоді, коли ми були зовсім маленькими, коли ти часто дражнив мене за мої руді кіски й картате обличчя.
C’est mon Éclat (Частини ІV, V, VI)
Анютка Петрів — 25/10/2008 - 18:23
Частина IV
Nostalgie, ou Lettre
Ностальгія, або Лист
І
Не зважаючи на те, що ми тепер були більше ніж друзі чи знайомі, ми не зустрічалися у романтичній обстановці, або прогулювалися допізна. Ми навіть не заходили один до одного на сходини додому.
Вкрадене щастя
Ihor Zubrytskyi — 24/10/2008 - 18:03
– Ти точно цього хочеш?
– Звичайно… уяви як цікаво буде.
– Так переводити алкоголь якось не по-нашому.
– Та хіба ж ми його переводимо. Ми його закопуємо, а через п’ять років знову втрьох зберемося і, викопавши, вип’ємо за нашу дружбу і здійснення бажань.
– Ох і мрійник же ти, а якщо його хтось до нас викопає?
– Та хто може це зробити?
Хлопці озирнулися: в парку нікого не було, принаймні так видавалося на перший погляд.
– Ну добре, переконав, де пляшка, Тарасе, де ти її подів?