ЯКБИ...
Загублена у просторі — 20/10/2009 - 10:56
Вони сиділи спина до спини в тролейбусі.
В неї в вухах грав Nightwish, в нього – «Система». Вона тримала в руках книжку Роздобудько, а він – затертого до дірок Кінга. Коси і в нього, і в неї були темні, злегка кучеряві. Очі ховались за затемненими скельцями окулярів.
ВИСТАВА
Загублена у просторі — 20/10/2009 - 10:52
(Русизми та жаргонізми навмисні. Вибачте!)
В темному підвалі на обдертому столі тьмяно горіла керосинова лампа. Хворобливе світло кидало відблиск на старий пошарпаний диван і крісла, в яких розмістилось троє хлопців і двоє дівчат. Це вже стало своєрідною традицією. Вони збирались тут щодня. Надворі стояло спекотне літо, а тут, у підвалі, панувала рятівна прохолода.
Старий Сабер жив сам. Колись він був лікарем. Знали його всі у невеличкому пустельному містечку Дгеш, неподалік Тузіру. Тут жили здебільшого бербери, корінні жителі Тунісу. Його будинок був чи не найкращим. Так, це він його побудував. А ще, виростив трьох синів, дочекав онуків., правнуків. Але самотність таки не обминула його. Ось так, на вісімдесятому році життя він залишився на одинці із собою і цими стінами. Діти мешкали у столиці ужу років двадцять. А що їм тут робити посеред пустелі, яка починалася одразу за пальмовою плантацією. А він, Сабер, нікуди не хотів звідси їхати.
1
- Ддобрий день! - в приміщення зайшов худорлявий чоловік із трохи дивним обличчям, збільшуваними окулярами що рівно не трималися на його вухах. В лівій руці він тримав чисто сірий паперовий пакет.
Товстиий, що сидів за стареньким столом, скоса глянув на гістя. Очевидно йому не зовсім сподобалося що його відірвали від читання якогось дивного розграфленого папірця.
Прибулий, що так і не дочекався відповіді, каже:
- Вви приймаєте непотріб?
- Угу.
- А а я приніс вам дещо, - й запитливо поглянув на товстого.
- Н-ну?
КЛЮЧ
Загублена у просторі — 7/10/2009 - 14:11
Я повільно йшла по двору, тримаючи за руку Кохання всього мого життя. Закінчилась ще одна вечірка «на хаті» з традиційним розкурюванням «трубки миру» від кальяну, читанням ліричних уривків на підлозі в кухні та чищенням мандаринів зі скиданням шкірок в центр кола – на місце імпровізованого вогнища. Третя ранку. Як зазвичай: темрява, розбиті напівсліпі ліхтарі і піша прогулянка по нічному місту. Ніяких таксі! Ми зупинились біля старої лавочки – вічного свідка наших нічних розмов.
Не дівчина, не жона
Варвара Серафим — 7/10/2009 - 11:37
“Пишу тобі, Юрку, із сонячної Італії. У мене все добре, дні тут сонячні, температура близько 35-ти градусів. Я добре вивчила мову, ходжу на роботу і не почуваю себе так уже й зле. Пересилаю тобі декілька тисяч доларів, що їх ти витратив на мене. Фінансова ситуація у мене стабільна –
маю гроші та маю мрію. Може, колись започаткую в Україні свою справу і зароблятиму не гірше, ніж тут.
Не вказую зворотної адреси, бо маю намір змінювати помешкання.
Усього тобі доброго.
Оксана”
***
Темно. Місто ще спить разом із зимовим сонцем. Безлюдними вулицями блукає Сум. Шукає притулку в серцях людей й згадує долі своїх нещодавніх жертв. Помітив чоловіка, що лежав під зеленою будкою цілодобового магазину. Хотів підійти ближче. Та ні! В його серці вже не біло місця. Воно було захоплене Розпачем, Безвихідністю та Горем. І так міцно тримались вони свого нового притулку, що навіть пустили коріння та отруту в кров, кістки і м’язи нещасного. Пішов далі.
Газон, що ріс біля дзеркальних крамничок та престижних офісів не могла врятувати від осені навіть вода. Та все ж його щедро поливали вранці та ввечері садівники. Такою ж безжалісною до свого волосся була і я, вирішивши перефарбуватися в яскраво-рудий колір. За моїм задумом, я мала нести людям, зі своїм осіннім кольором волосся та сонячним настроєм, радість. І мабуть, це в мене дуже добре виходило, аналізуючи життєрадісні посмішки оточуючих.
Байдужість
Ketonio — 5/10/2009 - 15:52
Скривавлене пасмо волосся на обличчі залишало розводи. Злякані очі бігали із сторони в сторону в пошуках порятунку. Час від часу руки, втративши чуттєвість, перебирали онімілими пальцями багряні стрічки, які раніше були волоссям блондинки. Шокована від того, що з нею трапилось, дівчина хапалася за ноги перехожих, та нещасні, здихавшись цупких рученят, бігли геть якнайдалі, не зупиняючись біля постраждалої… Втративши останні сили, дівчина впала долілиць у осінню кашу з домішками торішньої любові.
Кожні п`ять хвилин він поглядав на годинник, а потім на двері. Черга нагадувала черги, які він раніше споглядав лише по телевізору під час репортажів про Радянський союз. Люди стояли за ковбасами, рибою, книгами, побутовою технікою та й просто за хлібом. Годинами, майже днями. Дивно. І це були «золоті часи» за словами його батьків.