Чому жовтіє листя?
Загублена у просторі — 21/06/2008 - 14:14
Привіт, - промовив Він.
Привіт.
Зустрінемось?
Навіщо? – зітхнула вона.
Мені потрібно з тобою поговорити….
Добре. Через півгодини буду, - і трубка відповіла короткими гудками.
Сонце теплим золотом ледь торкалось пожовклих крон дерев. Повітря було теплим і п‘янким. Вона повільно йшла по алеї, підкидаючи ногами листя, збираючи великий букет кольорових листків. Всі вони різні, як і Вона з Ним. Йшла Вона, щоб порвати їх стосунки, щоб сказати «ні!». Чому? Він був для неї майже всім. Але майже………..
Я - людина, що живу...
Любасик — 18/06/2008 - 21:14
Я - людина, що живу в іншому просторі і часі,- перероджуюсь.
Я - людина, яка має зіниці зболеного звіра, спійманого у пастку,- волаю: „Звільніть!!!”
Я - людина, яка створює мури і замикається в сирості власного льоху.
Я - людина, яка завжди затуляла обличчя руками, - відкриваю свою таємницю, таємницю стомленого прочанина:
Любити не закриваючи від сорому очей
Любасик — 18/06/2008 - 21:13
Любити не закриваючи від сорому очей. Любити і дивитись на того, кого любиш. Відчувати ритми дихання, вдихати і видихати разом з ним. Розуміти без слів кожен жест і зітхання. Кричати, лаяти, обурюватись і не боятись, що тебе трактуватимуть не так чи розчаруються.
Спрага любові
Любасик — 18/06/2008 - 21:12
Увечері, коли сонце ховається за лінією горизонту, мати говорить своїй дитині: „Спи, синочку, бачиш, сонечко вже давно відпочиває.” Але насправді воно ніколи не перестає світити, бо знає. Що в інші частині земної кулі люди чекають тепла.
Маленький тепленький клубочок
Обійме лапою і муркотить.
Розбудить вранці – їсти просить,
Залізе в шафу посидить.
Рудий, рідненький, як дитина!
Попросить випустить на двір
Стрибне на дерево – картина,
Бо кличе зняти, а наче звір...
Підластиться – налий сметани,
Як хтось сказав: «сама любов».
Де б ми не спали – завжди з нами,
Підемо наугад
Ihor Zubrytskyi — 4/06/2008 - 21:45
Говорю не з тими,
говорю не те,
Втікають хвилини,
немає тебе.
Крок на зустріч,
потім два назад,
Твій таємний усміх,
щастя це парад.
Твої й мої думи,
Зійдуться колись,
Головне, щоб були.
Ти лиш не барись.
Звуки лісу
Марко Вишневецький — 30/05/2008 - 11:46
Тихенький шелест вітерця , ніжненький і дивовижний. Гуляє в лісі самотній серед притихлих квітів . Кує зозуля, дятел стукотить і знову прокинулось усе. І заспівало вічну пісеньку веселу. Її мелодія проста та здатна заворожувати всіх. Прислухайся, як співають дзвіночки !