Збірка: Шепіт кохання
Проймає серце хвиля крові
і ранять очі сльози.
Ти з тишиною при розмові
зливаєш життя прозу.
Ось шибку пташа пробиває,
на долю твою схожа.
На чорне біле вмить міняє
і мить стає дорожча.
Дощ словами розмовляє,
а сонце палить душу.
Щоразу щось оповідає
я це почути мушу.
Щораз нова історія
лунає з вуст дощу.
І кожна з них містерія,
і кожна з них про щось…
Осінь, похмурий ранок
небо пофарбував.
Поставивши у танок,
з хмарами танцював.
Летіла в небі пташка –
мелодія сумна.
Така вся чорна, страшна –
злодійка брудна.
Злякала сірий ранок
і темінь вкрила вмить.
І день настав туманний
а хмари в сльози, вить.
Крапля за краплею
Летіли вниз і вниз
І для долі знахідкою
знайшлась людина криз.
Вона, немов той привид,
і видно лише тінь.
І доля завжди кривдить –
нема ніяких змін.
Та й шлях її життєвий
в чорнилі весь, брудний.
Фортуну би зустріла,
та телефон німий.
І світ якийсь бездушний,
не помічає сліз.
Він вже їй осоружний.
Навіщо в душу вліз?
Вона ж така ніжна –
суцільна доброта.
Та тільки серце сніжне –
кохання – сирота.
Дівочий її погляд
пропасницю спіткав.
Той ніжно-сніжний погляд
нікого не кохав.
Тільки побачиш очі,
Той погляд неземний.
Він сниться вже щоночі
і спати вже не смій.
Вже плазувати будеш
біля тендітних ніг.
Та почуттів не збудиш,
ніхто цього не зміг.
Але коли вже вдасться
тобі щось запалить.
І усміхнеться щастя –
вона почне любить.
Тоді в твоєму серці
поселиться зима.
Зачиняться всі дверці.
Її ж любов жива.
І ось уже набридло
життя постійних криз.
І перед Богом стидно –
спустилась в самий низ.
Напевно якийсь вчинок
життя їй зіпсував.
Спинив свій хід годинник,
та він вже не кохав.
І ось вона по сходах
іде кудись все вверх
і, як по чорних нотах,
іде до неї смерть.
Була то пізня осінь
і дощ лив, як з відра.
Десь на даху тінь біла
була тільки одна.
Крапля за краплею
Летіли вниз і вниз
І для долі знахідкою
знайшлась людина криз.
Вона стояла скраю,
де був до прірви крок.
Душа кричить: "Здолаю.
Куди? Не треба! Стоп!"
Летіла в небі пташка,
спустилася з небес.
І сіра тінь вчорашня
пішла,бо світ воскрес.
Спустилася маленька
і стала на межі.
Світла така, рідненька,
та все ж вони чужі.
"Навіщо ж ти ступаєш
у вічне небуття?
Адже ти так кохаєш .
А це і є життя.
Ти повернись до долі,
Поглянь на світ ти мій.
І зникнуть твої тролі.
Ти тільки мрій, лиш мрій."
Але вона ступає,
не чує молитов.
Ось крок уже до краю
і стигне в серці кров.
Але рука юнацька
лягає на плече.
І ти вже в долі цяцька,
душа вже не втече.
Свідомість вмить втрачає –
Людина на межі.
І стан її лягає
На його плечі.
Юнак підхоплює
дівочий ніжний стан.
Вона його захоплює,
формує долі план.
Він її по сходах
Несе у власний дім.
Відчиняє двері
і ось вона вже в нім.
Несе її в кімнату,
Кладе на свій диван.
"Невже це ти, мій Гнате."
"Пробач. Я лиш Руслан."