Вимріяна зустріч
Ihor Zubrytskyi — 6/03/2008 - 17:59
Збірка: Лірика
Вона закохалася в мене ще до мого народження. Завжди знала, що одружиться з молодшим за себе. Усвідомила це в шість років.
Вона сиділа на качелі і мама легко розхитувала її.
– Мамо, а як ви з татом познайомилися? – спитала.
– Та так, як в житті буває…
– А як в житті буває?
– Треба людям жити разом, от вони і знаходять один одного.
– Але ж довго мабуть шукають?
– Та ні, коли настає потреба, тоді завжди хтось підхожий є.
– А мені когось не треба, мені треба тільки той, кого я схочу. І буде він молодшим за мене на сім років…
– Що ти таке говориш, нащо тобі такий молодий, буде бігати з коханками, – сказала мама, подивована такою серйозністю дитини.
– Ні, я хочу щоб був молодшим і обов’язково на сім. Нащо мені старий, потім, коли його на старість хватить інсульт чи інкфарт доглядати, як остання служниця…
Мама оторопіло завмерла.
– А чи не зарано тобі ще про це думати.
– Нє, якраз пора.
– Знаєш що, йдемо краще додому, а то дощ починається.
– Не хочу, чим дощ поганий?
– Йдемо додому!
– Не хочу!
– Пішли!!!
– Ні!!!
– !!!
Так-от в той день вона побачила мене, ще ледь сформованого, такого що ще навіть не виявив своє існування мамі – вона побачила мене. І в цей момент я від задоволення здригнувся.
Коли їй було десять вона вже знала як ми зустрінемося.
Литиме теплий весняний дощ, а вітер пригинатиме тонкі дерева до землі, кущі ж просто вириватиме. Це буде буря, але не осіння чи зимова, коли стихії сваряться і розривають одна одну, ні, – це буде парад весняного тепла, і якщо вітер і перегне зайву палку, то йому це проститься, тому що така вже його натура.
Пройде день, за який природа збиратиме сили і під вечір, десь о шостій, почнеться невеликий дощ, який за годину переросте в бурю.
Ця година буде нам дана на приготування: вона акуратно зчистить з себе всю туш, помаду і пудру, яких вимагають щоденні мандрівки містом, щоб вони не потекли струмками, коли дощ заглядатиме в душу. Одягнеться у щось легке, бо шлях до зустрічі буде неблизьким (тридцять хвилин), тож будь-який одяг промокне. Парасолі не візьме – це зроблю я.
Буря до сьомої розгуляється і тоді ми вийдемо на двір. Йтимемо крок в крок з різних кінців міста. Небо розриватиметься блискавками і ті люди, які випадково залишилися на вулиці спішно втікатимуть в найближчі магазинчики, смішно намагаючись втримати свої парасолі, які повертаючись в різні боки, витанцьовуватимуть з вітром.
Я буду розумнішим, взявши велику парасолю, з товстими залізними шпицями. Таку не купиш на ринку, але я теж міг мріяти, хоча і було мені лише три роки, тож я вже знав, що парасоля буде сама така і, що я її дістану.
Так-от, вона практично дійде до пам’ятника Франка, але там їй нічого робити. Перш за все погляне вверх, поправить волосся й усміхнеться, а далі гляне вперед і в кінці головної алеї парку Костюшка побачить мене.
Стоятиму, не розпустивши парасолі, і усміхатимуся. Моєї усмішки вона звичайно не бачитиме, але все розумітиме.
Ось так ми і зустрінемося.
– Чого ти не ходиш з хлопцями? Хочеш дівою старою залишитися? – довбала її матінка, сама не втілила свою мрію в життя от і заважала іншим.
– Я ж тобі вже сто раз говорила, що чекаю.
– Чого ти чекаєш, свого малолітнього довбня?
– Не називай його так!
– А як його називати?
– Взагалі ніяк його не називай, він мій, тобі дзуськи.
– Сьогодні ж я приведу нашого сусіда, він така душка, ти його полюбиш.
– Мамо, відчепися від мене, якщо тебе звели з сусідом то не означає, що всім таке суджено.
– Але я принаймні прожила життя…
– Життя без мрій, хорошЕ мабуть було.
– Та що ти таке говориш, це все дурниці.
Мати таки притягла хлопця додому, він мило усміхався і був дуже привітним. Але так було доти, доки вона не вилила йому борщ з тарілки на голову. Ох і верещав же він (страва спеціально з цієї нагоди була перегріта). Після цього матінка вирішила діяти хитріше. Вона взяла тактику повільного капання і гризіння. З чоловіком таке завжди виходило, спершу він противився, показував свій норов, але далі лагіднішав, а під кінець уже сам був переконаним що так думає, тож чом би й з дочкою не випробувати.
Пробувала вона свій екстра метод два роки. Потім ще два. Допробувалася до того що моя дівчинка покинула сімейне, обридле коло і винайняла собі окрему квартиру.
Це було, коли їй виповнилося двадцять два. Нам залишалося недовго чекати. Хотіли зустрітися в день, коли мені виповниться вісімнадцять.
Час пробіг швидко, її самостійне життя було сповненим труднощів, розчарувань і проблем, але гріла надія що скоро прийде людина з мрії і всі турботи відійдуть у небуття.
От і настав цей день. Буря шматувала лінії електропередач, інколи ставалося коротке замикання і на землю сипався дощ іскор.
Наша дорога до парку пролетіла миттєво.
Вона стояла внизу, я зверху. Бруківкою струменіли потоки мого кохання, тож ми усміхнулися – їй якось з цим потоком треба було управитися.
Дерева стогнали від поривів вітру, а ми повільно йшли по вологому камінню.
На півдорозі зустрілися.
Вона зазирнула мені в очі.
– А ти не такий, як я думала.
Розкрив парасолю.
– А який я?
– Інакший.
Ми стали щільно один до одного і так попрямували вверх.
– А що ж ти хочеш, мрії збуваються, але на то вони і мрії щоб діяти по-своєму.
Я усміхнувся, вона теж.