Притягання
Tamara — 25/03/2009 - 03:30
Збірка: Проза
Карбовані риси, виразний погляд, повні чуттєві губи, якими він зараз щось і промовляв, дивлячись їй прямо в очі.
Що говорив, - неважливо, але його близькість просто обпікала, хоч затулись рукавами, а розум відмовлявся думати над смислом сказаних слів.
Хоча про що річ, - ніякого смислу не існувало, не було ні в чому. Пульсувало тільки високовольтне притягання. Воно змушувало їх раптом замовкати, коли випадково опинялися поряд серед юрби, воно збивало логічний плин думок при розмові
( - Ти, здається, думаєш не про те...
- Я завжди думаю не про те, коли я – з тобою.)
Спочатку вони старанно приховували свої запаморочення одне від одного, пізніше – вже тільки дбали аби шаленого паралічу двох не зауважили інші.
Суворі реалії життя їхньому здивуванню і зачаруванню не сприяли, але численні перепони, що вганялися, як вогненні мечі довкола, тільки зробили притягання неоспорним і безперестанним.
... І воно рідко трапляється, щоб дві загублені половинки стрінулися вчасно, саме тоді, коли то й мало б статися в короткому проміжку їх швидкоплинних життів.
Якщо ж це раптом збулося, - люди, помагайте їм триматися одне одного і вірити взаємному притяжінню (тваринам для цього – нюху вистачає...). Двоє можуть в ту мить ще не розуміти, як сильно потрібні одне одному. Хай же не розійдуться вони випадково через дрібні непорозуміння і логічні чи матеріальні розрахунки, не відступлять в пітьму від мільйонного їхнього шансу на щастя у безмір“ї Всесвіту.
Любов і тільки любов є той єдиний дар і талан, що може трапитись (або й ніколи не трапитись) в житті будь-кому, - царю чи бідакові, - отак, ні за що ні про що, просто з неба. Дар простого сонячного пронизливого болючого палаючого щастя. Його дають і не питають, чи хочеш його, чи заслужив. А ти береш – і тримаєш або губиш...
Коли ж двоє таки стрілися, але невчасно – то вже справа й мука кожного з них особисто.
Світ не сприяє любові. І тому вона, сама собою трепетна й непрактична, є рідкістю. Вона неприкаяна і напівпричинна. Як високе мистецтво. Важко нині прожити з мистецтва. Майже неможливо прожити в любові. Навіть її одержавши, в шаленому шквалі виживання дуже важко бути обережним, щоб не надщербити, не надтріснути дорогоцінну вазу кохання, яка переломлює сонячні промені і сяє в долі всіма кольорами, як самоцвіт. Важко вберегти, щоб не плакати потім над уламками того, що колись було любов’ю.
Разом з тим кохання – почуття міцне, сильне, цілісне. Тож страшно подумати, - яку велику рушійну енергію ми маємо з себе випустити, аби його розбити.
А розбиваємо ж... Значно частіше, чим вбережем.
Пристрасть і любов. Кажуть, пристрасть може бути без любові. Не знаю. Але коли вона поруч з любов’ю, то це– нестерпна сила.
Вони нарешті залишилися вдвох. Ні душі, ні пари зайвих очей, перед якими треба ховатися.
Довгождана мить усамотнення. Кинулися губами одне до одного і забули про все на світі.
Гарячі повні губи цілували її безліч разів, довго і проникливо, переходили на лице, шию, заплутувались у волоссі і знову поверталися до її вуст. Руки обіймали, доторки спалювали, блаженство цвіло в тілі прекрасною радістю.
Океан його ніжності переповнював її, а властивість гаряче цілувати такий довгий проміжок часу захоплювала і підносила. Мова тіла, здається, саме і була його суттю. Небагатослівний, цими палкими поцілунками і ніжною готовністю відгукнутися на будь-який порух чи забаганку, він голосно говорив про те, що переповнювало його душу. Так здавалось їй, жінці, почуття якої були зрощені в ту мить з тілом, - воєдино і нерозривно. Чоловіча суть могла буть зовсім інакшою, пристрасть могла буяти в нім клекітним вулканом, не залишаючи місця більш ні для чого, - ні для думок, ні для почуттів.
Проте все це справді не мало значення. Щастя зустрічі було єдиним смислом і виправданням сірого забіганого людського існування. Слова не були конче потрібні ні до, ні потім, хоча вони, звичні, все ж проривалися з її вуст, нічого не додаючи, а скоріше – крадучи від ситуації.
Вочевидь, варто було навчитися і прощатись мовчки, не ранячись об гострий жаль інтонацій. Бо розлуки, насправді, ніколи й не було. Звичайно, не можна було доторкнутись рукою до п’янких тоненьких лопаток, вдихнути гіркий запах тіла, поскаржитись на якусь незручну позу. Але ж зовсім неважко було все те уявити, перекинутись у відчуття і захлинутись ними до запаморочення. Енергетично вони були поруч кожну мить, з однаковою готовністю раді злитися воєдино.
Слова – бідні й невиразні. Часом вона питала при зустрічі:
- Ти думав про мене?
- Угу.
Мабуть, все ж таки кілька тих слів були потрібні, - для підтвердження синхронності. Але – от тільки в такому дрібному об’ємі, й не більше. Вона вірила цій короткій відповіді безмежно. Вона знала цю відповідь після одного погляду на нього по розлуці.
- Ти мій?
- Твій...
Він же взагалі ніколи нічого не питав. Правда, ні, - рідко, в хвилини найпронизливішої близькості він часом ронив запитання, які, очевидно, були чимось важливі для нього. Якось він сказав, - повинно б звучати із крихтою гумору, але чомусь вчувався тільки сум:
- І нащо я тобі потрібен такий, - старий, використаний?..
Вона внутрішньо обпеклась здивуванням: звідки такі запитання в цьому сильному й унікальному тілі, з цих чудово окреслених губ? І тільки й спромоглася сказати, виринаючи з ніжності, що пронизала все тіло й склепила губи:
- Ну що ти, дорогоцінний мій, ти ж якраз у розквіті сил...
Краса, розум, інтелект. Кохання, пристрасть,.. нерозуміння. Розуміти цього не дано. Можливо тільки відчувати. І приймати як є.
Можна пробувати втікати й ховатись.
Можна ж просто вступати, як в океан, - відкрито і безстрашно: огорне блаженством, уб’є, помилує...
Copyright ©2009 Тамара Ганенко