Частина V. Нічліг
Консуело — 18/03/2009 - 15:57
Ліс.
Довкола самий тільки ліс, малозрозумілий і трохи лячний.
Вони начебто зібралися спати, але бабуня кудись запропастилася. У вершечках скрипливих ялин заблукав надщерблений місяць, зацікавлено спостерігаючи за двома дивними істотами, які досі намагаються щось змінити у цьому змертвілому світі.
Ні, йому не страшно… Великий рудий пес ліниво розлігся біля недогарків вогнища, на якому вони приготували вечерю, і дрімає. Так, всього лиш одним оком. Іншим – пильно стежить за чорними тінями, які наповзають на крихітну галявину зусібіч. Дивні якісь, кудлаті й неквапливі, вдають, наче їм байдужісінько до нього, або взагалі їх тут немає. Еге ж.
– Ми – плід твоєї уяви, – шепочуть вони і підповзають все ближче…
Ось одна із них піднімається на повен ріст і хапає його за горло кігтистою волохатою лапою. Дихати стає важко, в очах блискотять полум’яні зайчики…
– Ану прикидайся, ледацюго, – мотлошить собаку бабуня, – я ж на тебе наші речі зоставила, а ти спиш?
Він вибачливо заглядає старенькій у вічі.
З недавнім камуфляжем покінчено, тут, посеред лісу, нема кому оцінити останні досягнення вітчизняної пластичної хірургії. Звичайно, відьма на своєму віку знала деяких приятельок, котрі навіть у крамничку вибігти не могли без нарум’янених щічок і укладеного волосся. Та сама до них ніколи не належала. Ну, хіба що зовсім молодою… ще коли вірила у всі ті дурні історії… Про принців там… і решту небилиць. Минулося. Зараз у неї справи значно важливіші. Робота є робота, і її слід виконувати на належному рівні, нехай навіть фінансова криза торкнулася і Верховного Департаменту Універсальної Магії (скорочено – ВДУМ, або Вдумка, як його називають найбільш просунуті члени та – ха-ха, вона таки любить цю українську мову, - членкині). Бабуня поворушила останні недотлілі жарини, глипнула на собаку і замислилась.
– Про що думаєш? – запитав пес.
– Та… про різне. Приміром, як же нам тебе назвати.
– Хіба це так важливо?
– Знаєш, ім’я таки має велике значення. Звичайно, я не збираюся видавати тобі паспорт, чи якесь інше дурнувате посвідчення особи, але ти мусиш мати ім’я.
– Ну гаразд, – собака зітхнув, – але давай вже завтра над цим подумаємо.
– Ти кажеш так уже два дні. Тобі добре. А я ж мушу тебе відрекомендувати Раді десяти.
– Ну от, знову ти за своє. Яка ще там Рада? «Двадцять первый век на дворе…». Не вірю я у такі штуки.
– Ти – дурна тварина, от і все.
– Ага. Якщо вже я повинен мати ім’я, то сам його виберу. І ніяких там Шариків, Тузиків, чи навіть Рексів, ти чуєш? – він хоче додати ще щось, але бабуня уже солодко хропе.
– Пора спати, – вирішує він, але сон чомусь не йде.
– Мефістофель… Я хочу бути Мефістофелем, – зблискує в собачій свідомості таємничий, трохи зловісний образ – постать в темному плащі з каптуром, поли розвіваються під поривами вітру, а може – в польоті…
Пес потихеньку засинає, і йому сняться герої Гете й Булгакова вперемішку. Він добре знайомий з літературною класикою. Може, тому, що деякий час прожив у підвалі будинку, в якому мешкав старенький університетський професор, корий час від часу ділився із малим волоцюгою скромним холостяцьким обідом.
Сон поглинає новоспеченого Мефістофеля, і вже тільки місяць, вічна жертва опівнічного безсоння, залишається блукати лісом на самоті. А, може, й ні... Десь поряд ледь чутно тріскає гілка, необережно розтоптана кимось. Але, можливо, це просто вітер...