Кінець їхнього світу
Консуело — 3/03/2009 - 11:11
- Діти! Рятуйте дітей! Швидше!
- Брате, добий мене, я задихаюся...
- Мерщій, ворушіться, нездари! Виносьте скарби цариці! Хутчіш!
- Ні-і, я не хочу так! Не вмирай, тільки не ти...
Небо падає... Це кінець. Місто в паніці. Городяни втрачають останні крихти здорового глузду.
А їх же попереджали.
- Я знав, що так буде, - каже старий Ші своєму приятелю, придворному канцлеру Го.
- Ніхто не вірив у пророцтва Волхвів. Усі гадали, що старці збожеволіли від нудьги.
- Як почувається цариця?
- Зле. Їй стало дуже зле. Ші, вона вмирає...
- Вмирає наш світ... Гинуть усі.
Го тужливо зітхає. Він ще не хоче відлітати у Рожевий обрій, він іще не готовий...
За вікном їхніх апартаментів падають і падають тіла, шансу піднятися немає, бо юрба вже накочується на них безжальною лавиною.
Хтось іще намагається щось врятувати, але все марно. Кінець.
- Більше такого не трапиться, Го. Ми не дозволимо, щоб так сталося. Віднині наші нащадки будуть пам"ятати. І вірити у древні пророцтва.
- Ти гадаєш, таке можливо? Гадаєш, хтось виживе сьогодні?
- Можливо. Ти ж не хочеш вмирати, Го?
- Не хочу, Ші.
- Тоді йди за мною. Клич усіх, хто зможе тебе почути. Не думаю, що їх буде багато.
Ші відчинив двері потаємного лабіринту. Го заходився гукати в коридорі двірцеву челядь. Кілька маленьких покоївок, та ще двоє пажів і кухар відгукнулися на його заклик.
Ші схвально кивнув. Молодь, їм потрібна буде молодь, щоб побудувати нове життя.
В останню мить до них приєдналася Зу, придворна дама цариці, заплакана і розгублена. Вона притискала до грудей своє ще не народжене маля, яке мирно спало в прозорій рідинній капсулі.
Ші квапився. Часу в них було обмаль.
- Я не чекатиму нікого. Ви маєте бути сильними, якщо хочете вижити.
Старий царедворець обернувся до них спиною і мовчки пірнув у темний прохід лабіринту.
- Усі за ним, - тихо наказав Го. - Зберігайте спокій і пильнуйте, щоб не відстати.
Ніхто не знайшовся на відповідь. Вони просто не знали, що можна було б сказати.
Поки-що не було й сліз. Вони прийдуть, але пізніше. Тоді можна буде плакати, але зараз - ні...
Маленькою переляканою вервечкою покидали нещасні втікачі свій мурашник. Він був для них цілим всесвітом, саме так, аж до сьогодні...
До того моменту, коли хтозна-звідки з"явилося величезне чудовисько на двох безжалісних кам"яних лапах, і заіграшки зруйнувало все, що їхні предки творили віками...
Тендітна Жі спіткнулася, забила лапку. Болісно схлипнула, проте не дозволила собі розкиснути.
- Треба бути сильною, ти ж знаєш, - прошепотіла вона і стало трохи легше.
А десь там, позаду них, у смертоносній темряві настав момент остаточного краху. Проте ніхто не озирнувся.