Збірка: Майже вільне божевілля
Срібною ластівкою час
черкне гостроперим крилом
перед очима,
шпурлятиме в обличчя
срібні краплі дощу
і викреслить на ньому лінії
посмішок або скорботи -
мапу прожитого.
А сонце вдаватиме,
що не помітило срібних
ниток у волоссі, срібних
мелодій печалі. Воно ж уміє
вмирати кожного дня, але -
повертається, плекаючи
сподівання на те, що зима
цього разу забариться десь
або й зовсім забуде прийти.
Срібні коралі
на принишклому небі
розвішуватиме ніч, але -
без жодних ілюзій. Коли
темно, усе помічаєш ясніше,
мабуть. Срібло дихає
крізь туманний шифон і
падає нам на плечі неочікувано
гаптованими снами і -
безсмертям.