Частина 2 (Культ тьми)
Ihor Zubrytskyi — 9/02/2009 - 19:18
Збірка: Культ тьми
По просторих степах, які простягалися зеленим покривалом у всі боки, скакав вершник.
Вершник – невисокий, смаглявий, з прекрасно пропорційною фігурою, видавався єдиним цілим із скакуном. Темне, як вороняче крило, волосся мандрівника розвівалося під поривами вітру.
Степ парував під ніжним весняним сонцем, яке вже проминуло полудень і по-трохи прямувало на заслужений відпочинок. Середина весни – народження природи у всій красі й повноті.
Мандрівник поспішав і тому мало роздивлявся навколишні краєвиди. Було зрозуміло, що ці простори йому знайомі й що вершник привик до запахів степових трав і квітів, вони вже не діяли на нього магічним, одурманюючим чином.
Верхівець був змучений і молоде чоло поморщилось від глибокої задуми.
Незабаром в далечині з’явились ледь помітні струмені диму, що вились увись і вказували на табір людей.
Вершник пришвидшив біг свого коня й поселення стало повільно, але невпинно наближатися.
Утворилась ілюзія, що селище близько, але це було не так. Коли мандрівець прибув до поселення, то і він, і його кінь просто валились з ніг від знемоги.
Настав вечір.
З юрти вибігла жінка. Вона з відкритими обіймами кинулась до приїжджого.
– Любий Урсуле, ти прийшов, я так переживала, як батько міг відправити тебе, я йому цього ніколи не пробачу... – вона плакала в Урсули на плечі і цьому довго стримуваному потоку сліз не було упину.
– Мамо, Еоло, мамо, я привіз важливі вісті, мені потрібно потрапити до батька, час спливає, а він зараз на вагу золота, – водночас ніжно і наполегливо промовив син.
– Так, я розумію, – матір утерла сльози і покірно відступила, відкриваючи вхід у юрту.
Усередині навколо вогнища ходив сивоволосий мужчина. Він запитально глянув на сина.
– Вітаю, батьку, – в повазі схиливши голову, звернувся Урсула.
– Головне, щоб було з чим. Які вісті ти приніс?
– Артей відмовився, сказавши, що в нього надто мало людей, але дозволив нам рухатися по своїх землях, Колчак, Савлук і Бері погодилися виступити у спільному поході на Херсонес. З ними я домовився зустрітись там, де ти й велів, на приготування й шлях маємо три дні.
– Ти приніс справді хороші вісті, сину. Приготування у нашому таборі практично завершені, незабаром все буде готове й ми зможемо вирушити. Йди, відпочинь, наберися сил, мені знадобиться твоя допомога, – вдоволений роботою сина батько поплескав його по плечі.
– Звісно, дякую за довіру, батьку.
Урсула вийшов з юрти батька і попрямував до своєї. Вона містилась скраю поселення, далі простягався степ.
Син хана ввійшов у юрту і з полегшенням скинув шкіряну куртку, яка весь день сковувала його, захищаючи від можливої небезпеки, але й прирікаючи на муки від спеки.
Урсула саме хотів налити собі з глека кумису і, лігши на шкіри, обдумати можливі складності майбутнього походу, як полог юрти різко відхилився і в приміщення ввірвалась стара й противна баба.
– Як ти можеш прирікати свій народ на смерть?! Невже не розумієш, що духи степу зараз роздратовані й вам не допоможуть?! Твій батько провинився перед ними, не виплатив борг, вони злі на нього! Ви всі помрете, невже тобі не шкода своїх братів і сестер?! – верещала вона в припадку божевілля.
– Чого тобі треба, стара? Я вже говорив, щоб ти не приходила й не скиглила переді мною. Твої видіння – це поторочі хворої уяви. Я не хочу їх чути. Ти мене розумієш?! – відгаркнувся Урсула.
– Я все розумію, – прохрипіла баба, – але не можу бездіяльно сидіти і дивитися на те, як ви підписуєте собі смертний вирок. Я не хочу, щоб наш рід покинули на поталу ворогів. Твій батько наказав висікти мене різками і прогнати, послухай хоч ти, зірки показують роздратування богів, вони хочуть крові і якщо ви підете в похід, то вони отримають її!
– Забирайся геть! А то я власноруч викину тебе з юрти. Прокляття на твою голову. Геть! – Урсула вихопив меч з піхов і демонстративно змахнув ним у повітрі.
Карга злякано пискнула і відступила.
– Ви прокляті, прокляті дурні, через вас наш рід буде приреченим на безпросвітнє нидіння, ви зрозумієте це, але буде вже пізно… – виходячи з юрти вона й далі продовжувала мимрити прокляття, але печеніг вже не чув які саме.
Урсула ще раз змахнув мечем і фурія вибігла з юрти.
Нарешті син вождя залишився сам і зміг фізично відпочити, але моральне напруження не спало, настирливість цієї баби лякала.
***
– Торольв, Торольв, Торольв! – лунало зі всіх сторін. Конунг сидів на почесному місці за столом.
Гості святкували і пили брагу. П’яні червоні обличчя горлали все, що приходило в голову.
Торольв сидів і статечно й спокійно споглядав навколишнє святкування. Врешті, він підвівся з кухлем браги і всі моментально затихли. Гості розвернулися так, щоб бачити хазяїна господи і чути всі його слова.
– Я дуже радий вітати вас у своєму домі! – сказав він і артистично обвів правою рукою зал.
Гості схвально загули.
– Але я впевнений, що ніхто так і не знає навіщо ми зібралися… – з відчуттям власної переваги всміхнувся.
П’яний сміх вікінгів вторив його усміху.
– Я мушу виправити цю помилку і повідомити вам, що святкування відбувається в честь мого важливого рішення.
Торольв роззирнувася по залу – всі уважно слухали.
– Важливе рішення полягає в наступному: я вибрав жениха для моєї прийомної дочки Аелії, її чоловіком буде мій старший син Гюстав! – зробив значний акцент на останніх словах.
Гості закричали, застукотіли кухлями і заплескали в долоні. Аелія з Анве завмерли від несподіванки.
Через декілька секунд, коли оговтався, молодший син конунга нахилився до дівчини і почав швидко шепотіти.
– Я зараз вб’ю його, цього виродка ненаситного, мені все одно, що він мій батько, я його голими руками задушу, шматок свинячої… – гнівно й надривно сичав він.
– Не гарячкуй, тебе просто тоді уб’ють і на цьому все й завершиться, поспішати не треба, – старалася розважливо мислити Аелія.
– Ти вже це говорила багато разів і от до чого ми докотилися. Не можна далі чекати!
– Потрібно чекати!.. Ми щось придумаємо, не кип’ятись – це основне. А тепер відсунься від мене, щоб не виникло ніяких підозр. Анве, будь розумним, я тебе прошу…
Хлопець з ненавистю глянув на батька, але той, здається, не помітив цього вбивчого погляду.
– Я маю ще дещо сказати. Так-як Гюстав перебуває далеко звідси і не може знати про моє рішення, то я посилаю загін, який повідомить його про мою волю і привезе сюди цілого і неушкодженого, – конунг зробив невеличку паузу. – Я споряджу один військовий і два торгові кораблі, які поїдуть до Херсонесу і заберуть мого сина додому. Поведе загін мій молодший син – Анве. Надіюся він відновить мою повагу після своїх не дуже вдалих походів, – останнє речення Торольв промовив так, щоб почули хіба ті люди, що сиділи біля нього.
Анве вдруге за сьогоднішній вечір упав у стан неймовірного здивування.
– Я думаю, що ти згодний прийняти цю місію? – насмішливо спитав Торольв.
Син мовчав.
– Та хоча твоєї згоди ніхто й не вимагає і так уже все вирішено! – і конунг на все горло розсміявся, а заразом з ним і гості.
Аелія вислизнула з–за столу і попрямувала у свою кімнату, заявивши що дуже стомлена. Анве ж ніяк не міг покинути стіл святкування, бо батько постійно слідкував за ним і вимагав підтримувати бесіду.
Нарешті, коли всі почали сповзати з столів і засинати хто де впав, Анве зміг також покинути залу. Він зразу ж попрямував до спальні своєї коханої.
Постукав у двері.
– Хто це? – спокійно спитала Аелія.
– Це я!
Дівчина впізнала голос і відчинила. Хлопець ввійшов до кімнати.
– Це просто крах, кінець усього, я в повному розпачі, я зараз піду, візьму зброю і буду різати всіх, хто мені попадеться під руку, – виглядав він мов божевільний: очі хворобливо блистіли, повіки і губи сіпалися, а піт тонкими струмочками стікав по обличчю.
– Не впадай у відчай, ми зараз придумаємо що робити, будь-яку ситуацію можна вирішити на свою користь. Треба просто побачити вихід і тоді впевнено до нього прямувати, – Аелія нервово крутила пасмо волосся.
Анве метався по кімнаті і в розпачі стукав кулаками по стінах. Зі всієї сили вперіщив у ставні і ті розлетілися на друзки.
– О! Придумала.
Анве обернувся до дівчини.
– Хоча це і жорстоко, але це єдиний вихід, який я бачу. Ти знаєш, дорога важка, далека, всяке на шляху може трапитися…
– До чого ти ведеш? – розум Анве був затуманеним, сприймалося складно.
– Я веду до того, що твій брат може й не доїхати додому.
– Вбити свого брата? – частково сам до себе, а частково й до Аелії сказав Анве.
– Ти ж був ладен батька голими руками задушити, невже брат чимось від нього відрізняється? Такий же нахабний погляд, така ж самовпевненість, пиха, егоїзм…
– Так, мій брат нічим не відрізняється від батька. Дорога довга, справді, можна буде якось його спекатися.
– От бачиш, а ти вже тут бився у безнадії… – спробувала усміхнутися дівчина.
– Аеліє!!! Відчини!!! – пролунав голос конунга.
– Втікай через чорний хід, мерщій! – вона підштовхнула Анве, щоб той швидше рухався, а сама поспішила відчиняти.
Анве вискочив крізь маленькі двері у протилежній до вхідних стіні. В той же час дівчина прочинила головні двері – до кімнати ввалився п’яний конунг.
– Привіт, люба. Я чув шум з твоєї кімнати, вирішив зайти, взнати причину. Ну?
– Що, ну? – вдавано нерозуміюче відповіла Аелія.
– Де Анве?! – рявкнув конунг, так що аж луна прокотилася.
– Хазяїне вседержителе, Анве тут нема і не було, а шум був від того, що я вголос обдумувала те, що скажу Гюставу, коли той приїде, зустріч же не може бути звичною, потрібно привітати з далекої дороги, як гідного спадкоємця і мужнього мандрівника, – покірно пролепетала дівчина, падаючи на коліна і цілуючи конунгу руку.
– Добре говориш, вставай, нема чого тут повзати… Але надалі дивись. Я про твої симпатії все знаю, та я не дозволю розділитися нашим землям, надто дорогою ціною вони до мене прийшли, мій добрий друг – ярл Олав, завжди хотів, щоб ми були в мирі, а перед смертю заповів, щоб його вотчина приєдналася до моєї. Тому я не допущу вашого зближення з Анве, лише Гюстав може стати твоїм чоловіком і лише він успадкує всі мої багатства.
– Так, звичайно, – сказала вона вголос, а про себе подумала: "Тільки про того виродка і думаю".
– Так що ніяких вибриків, я знаю як приборкати непокірних. Пам’ятай це! – конунг вийшов.
– Почвара… – у безсилій люті Аелія стиснула кулаки.
Конунг попрямував по коридору до чоловічого крила і незабаром був біля масивних дверей кімнати Анве. Безцеремонно прочинивши двері, конунг ввійшов.
– А я думав що ти в іншому місці, – хитро скалячись промовив конунг.
Анве стояв напівроздягнений біля тазика з водою.
– Ні, я зразу пішов сюди, в голові туман, треба трохи його прогнати сном.
– Ну, ну. Вирушиш завтра на світанку. На торгові кораблі навантажу товарів, які в Корсуні обміняєш на золото, тканини, посуд та прикраси. Людей в загін підберу я! Зараз можеш спати, але зранку щоби був готовий вирушати. Не давай мені причин підозрювати тебе, це для твого ж блага.
Двері за конунгом неспішно закрилися. Анве омивши лице і тіло, вирішив, що сум ще нікому не допоміг, тож заснув міцним, хмільним сном.
Аелія ж в темряві, при світлі місяця довго сиділа і розглядала руни, котрі випали на білому полотні, розстеленому на підлозі.
Комбінація знаків заставила задуматися, нічого доброго вони не пророкували. Аелія розчаровано похитала головою, а потім смикнула полотно так, що руни розлетілися в різні боки.
Дівчина накрилася хутрами і заснула, а місяць ще довго світив на розкидані на землі руни.