Частина 1 (Культ тьми)
Ihor Zubrytskyi — 6/02/2009 - 20:23
Збірка: Культ тьми
Диск місяця був круглим і блідим. Він мляво посміхався зеленій землі. Зірки – мерехтливі цятки, теж підглядали і посилали свої погляди-промені на планету й всіх тих хто хотів, чи не хотів їх бачити.
Очі Землі віддзеркалювали ясне небо, по якому інколи пропливали випадкові хмарки. Непокірна річка струменіла у напрямку моря, яке могутньо ревло, гнівно кидаючи на берег свої хвилі-вали. На дні ріки блискучі камінці могли сперечатись у сяйві із зірками.
Річка так і називалася – Блискучою.
Легкий вітер приносив прохолоду з моря. Сосни мирно скрипіли, перемовлялись і співали свою спокійну пісню про тепле сонце, ніжний вітер і благодатні дощі. Зима недавно відступила з датських земель, але нерідко ще чулося її холодне дихання.
На пагорбі, понад Блискучою, стояла дівчина. Її одяг відповідав нічній, не надто холодній, але й не надто теплій, порі.
Чорний ворон опустився на її ліве плече. Дівчина нахилила голову до прибульця й видавалося, що птах розповідає господині якісь важливі вісті. Вона кивнула головою і ворон, спурхнувши з плеча, полетів на північ.
Між деревами промайнула тінь. Лиш легкий порух віття видав нового прибульця. Прихід невідомого гостя не здивував дівчину.
З-під темних дерев на світло пагорба вийшов воїн. Його обличчя не палало жорстокістю, та й шрамами не рябіло, але відчувалась значна внутрішня сила, що линула від нього й мимоволі заставляла поважати цю особу.
Змучено усміхнувся й пришвидшив ходу.
– Я тебе чекала, – промовила дівчина й ніжно прихилилась до юнака.
– Вибачай, що так затримався, ніяк не міг повернутися. Справи наші на півночі кепські, от тільки повернувся з невдалого походу і зразу ж до тебе, навіть в конунга ще не був.
– Чому ж тоді твій батько не відправить підмоги? – здивовано спитала дівчина.
– Ти ж знаєш, що причина походу не в нових завоюваннях, а в створенні якомога більшої відстані між нами, а також у підриві мого авторитету серед людей.
– Ти впевнений у цьому?
– Так, я переконаний, тому що в нашої воєнної кампанії нема ніяких шансів, а мій батько ще не настілки втратив глузд, щоб просто так посилати своїх воїнів на смерть.
– Тоді чи є сенс у нашого прохання? – задумливо мовила дівчина.
– Не знаю, думаю це викличе лише підозри й критику. Може нам покинути все й гайнути кудись далеко-далеко, де мій батько не знайде нас, навіть у ту ж Ісландію? – з надією в голосі промовив юнак.
– Ні, конунг не простить нам цього...
– У мене багато вірних людей і ми зможемо захиститись... – воїн стиснув кулаки і з ненавистю глянув у бік двору, що стояв віддалік на пагорбі.
– Ні, це приведе до нового кровопролиття, наш народ і так виснажений війною із норвежцями й скільдінгами, ще й походи в Саксонію виявились невдалими, нічого доброго з твого задуму не вийде. Давай, коханий, почекаємо.
– Я вже змучився чекати. Час спливає, а ситуація все ускладнюється.
– Я тебе прошу – ще трошки, Анве, трішечки. Згоден? – при цих словах взяла його за лікоть.
Воїн замовк, глянув на небо, ніби просячи в нього поради, потім перевів погляд на підводне блискуче каміння й відповів:
– Добре, але не довго. Пообіцяй, що якщо нічого не станеться протягом тижня, то ми втечемо до Ісландії.
– Не знаю... – з непевністю промовила вона.
– Пообіцяй!
– Добре, обіцяю.
Юнак з дівчиною пішли до двору конунга.
***
Темноволосий грек йшов по пустій вулиці. Його карі очі бігали всіма темними закутками в пошуках прихованої небезпеки.
Незабаром наблизився до скромного, звичайного будинку. Грек постукав у двері. Через певний час він ще раз постукав, а потім ще раз. Двері ледь-ледь відкрились і з щілини обережно висунулась русява голова. Вона покрутилась у різні боки й, пересвідчившись, що ніхто не слідкує за прибульцем сховалась. Тоді двері прочинились і грек прослизнув у будинок.
– Хазяїн удома? – спитав прибулець.
– Так, уже давно чекає.
Грек, не скидаючи верхню одіж, ввійшов у світлицю. У ній, по кутах, було накидано багато шкур , а біля однієї із стін виднілось щось на зразок каміна. Та вогонь палахкотів не там, а посеред кімнати і дим від нього малював свої візерунки на білих стінах приміщення. Вікінг сидів коло вогнища на невисокому ослоні, тримаючи в руці келих з вином.
– Гюставе, я ж тобі говорив, що вогонь посеред хати не розводять, – владно промовив грек.
– Не вказуй вільному бонду, Макаріє, мені так краще, – проревів скандинав.
– Звісно, що тобі вигідніше, не свій же дім псуєш... – примирливо пролепетав прибулець.
– Вдома я теж так розводжу вогнище.
– У вас все зовсім інакше, наша цивілізація...
– Не будемо про це, давай перейдемо до діла! – при цих словах варяг поклав на землю келих і діловито потер долонями по колінах.
– Добре. Отже слухай: останні приготування завершуються, незабаром все буде зроблено. Готуй своїх людей до виступу, бо все повинно пройти чисто й гладко, без надмірного кровопролиття, нам не потрібні невинні жертви.
– Мої воїни завжди готові до бою. Якщо за роботу буде щедро заплачено, то наші мечі з вами, – сказав скандинав трохи нахилившись вперед.
– Так, ми віддячимось щедро, Михаїл має безліч багатств, суттєва частка від них буде віддана вам, – протарабанив Макарій.
– Було б непогано мати якісь гарантії, на той випадок якщо у нас нічого не вийде, я не збираюсь залишитись без винагороди, – вікінг знову розпрямився і взяв келих.
– Ось, тримай, – грек витягнув з-під накидки мішечок з монетами і передав його Гюставу. – Думаю, цього буде достатньо, для початку.
– Для початку достатньо, але міг би запропонувати й більше… – скандинав узяв вільною рукою мішечок.
– Ну ти ж знаєш, я слова дотримую…
– Слово словом, але початок міг би бути кращим, якби грошей було більше! – поставив келих на землю і запитально поставив руку долонею доверху на коліно.
Грек заскреготів зубами і витягнув ще один мішечок.
– О, це вже краще. А тепер перейдемо до діла. Невже ти думаєш, що Михаїл нічого не підозрює?
– Наші люди доповідають, що все спокійно.
– А їм можна вірити? – з недовірою промовив Гюстав.
– Як мені самому, – з впевненістю відрізав грек.
– Ну що ж, тоді чекатиму сигналу. У твоїх погребах таке хороше вино, воно допоможе мені проводити час, – відповів скандинав і хитро усміхнувся.
Грек лише ще раз скрипнув зубами.
Він так само обережно як і зайшов – вийшов з будинку, озирнувся й розчинився у темряві.
З-під шкір виліз дрібний чоловік. Він весь був загорнутий у дорожній плащ, навіть обличчя розібрати під капюшоном не вдавалося.
– Михаїл віддячить вам за вашу послугу, – мовив він.
***
Під поривами вітру дерева скрипіли й розмовляли між собою зрозумілою лише їм мовою.
Борисфен тік, неначе час – повільно, та невпинно. Від річки у чащу вилась ледь помітна стежка, яка б могла завести випадкового мандрівця, в дуже дивну місцину.
На галявині посеред ритуального кола, покірно склавши руки на грудях, стояв старійшина темних волхвів.
– Ми зібрались тут, брати, щоб востаннє з’ясувати нашу мету на цій грішній землі й вирішити, як догодити нашому всемогутньому богу – Чорнобогу!
Темні волхви тихо загомоніли, як дерева, але ніхто не хотів говорити першим.
Старійшина обвів поглядом усіх членів культу й попрохав тиші.
– Я вважаю, що першим повинен висловитись найстарший, – голосом, що не передбачав заперечень промовив він.
Всі ствердно закивали. На середину галявини, до головного волхва, вийшов згорблений сивий дід, сторожко озираючись, ніби чекаючи якогось знамення.
– Наша справа, браття, свята. Нащадки співатимуть нам гімни і з вдячністю згадуватимуть наш вчинок, – почав він на диво гучним і чистим голосом. – Сьогодні вночі у мене було видіння, в якому я побачив Ярополка на Київському престолі, всі дрібні князі прийшли, щоб поклонитись йому, принести дари й клятву вірності. Це Чорнобог відкрив мені завісу майбутнього й дозволив побачити нашу перемогу!
Волхви в німій покорі й відданості схилили голови.
– Чорнобог велить нам довести справу до кінця . Відступникам смерть! – заволав старійшина.
– Смерть! – луною відгукнувся натовп.
Із-за кола досередини вкинули майже голого, лише в подертих штанах, старця. Він залякано озирався, у його очах світився відчай. До нього підійшов старійшина волхвів.
– Відступникам смерть. Ти зрадив нашій святій меті, продався! Не бути тобі в раю у Чорнобога!!!
– Я не винен, мене заставили дружинники Олега, прийшли до мого житла і я не міг нічого зробити... – мимрив той.
– Ти міг гідно прийняти смерть! Хробак бездушний! Через тебе багато з наших братів могли загинути! Ти є зрадником, підлим псом, плямою на нашому знамені! Твоя душа горітиме у вогні ненависті й власного осуду. Прив’язати його до коня! – гукнув старійшина дружинникам і ті підвели тварину.
– Ні! Я не винен! Не винен! Браття! – на межі божевілля кричав приречений, не знаючи куди втікати, тому що коло щільно зімкнулось.
Він метався в різні боки, наштовхуючись на своїх нещодавніх „братів”. Дружинники вдарили його в спину й він упав на землю. Колишній волхв розридався.
Воїни прив’язали йому до ніг мотузку й ударили коня по крупу. Від болі тварина метнулась вбік, але не змогла вирватись із кола, бо волхви простягнули в її бік свої посохи. Кінь скакав по колу, тягнучи за собою старця. Той перестав плакати й просити прощення, з його уст почали лунати прокляття. Страшні прокляття, у них лунала відраза до всього світу, всього живого й неживого. Слова, наче каміння, попадали у волхвів і ті почали злякано відходити.
Та тут втрутився старійшина.
– Прокляття зрадника не мають сили, бо з нами Чорнобог, ось де істина й могутність! – фанатично прокричав він й обпік всіх своїх побратимів поглядом.
Темні волхви відкинули страхи й сумніви і далі продовжували стояти. Скоро крики затихли. Дружинники зупинили коня й відв’язали понівечений труп.
– Викиньте його в провалля, – наказав старійшина.
Воїни відволокли тіло з галявини до урвища, яке ховалося за стіною дерев, й викинули його, як сміття.
– Як ви бачите – всім відступникам смерть. Не важливо те, чи це простий воїн, чи навіть старійшина, все одно він повинен заплатити за зраду й заплатити кров’ю, своєю кров’ю. Слава Чорнобогу!
– Слава!!! – відгукнулись члени культу й почали повільно розходитись.