Шрамування моєї долі,
Що зигзагом впилась в долоні.
Місяць крізь ґрати наврочив
Молитись дзеркальній іконі.
Плакати тільки ранком,
Поки вмирають зорі...
Тушити недопалки болю
Об душу. Я тільки Доррі!
Блукаю своїм серпанком,
Де вічно закриті віки
Гріють холодний погляд
Твоєї байдужої втіхи!
У відображенні неба
Ловити сонце у хвилях.
Знаєш, я так хотіла
Втонути у хмарах безкрилих.
Знову вмирати вдосвіта
Від того, що ти – лиш вигадка!
Губити пророцтво ідолів,
Губити? Знайти? Лиш випадок!
Знаєш, даремно сталася
Зустріч померлих романтиків.
Тут, у мандрах без напряму,
Нас намалюють на батіку...
Тут, в країні із золота,
ми станемо монументами
життя із власними мріями...
Це ж закладено генами!
Ми будемо плакати хвилями
Морів, що ніким ще не звідані!
Ми будемо жити, будемо?
Там, де були розкидані...
Чужі помилки минулого.
Сейшели, чи пак... Гаваї...
Ми будемо жити і думати
Про те, що нас вже немає...