Смерть Пульчінелла
dovgyj — 6/01/2009 - 03:13
Зимними шпальтами темряви нас огорнуло, напевно, останніми...
Твої відбитки на мені давно вже відмило дощем.
Так є незвично штовхатись у черзі за щастям, стояти за задніми,
Прагнучи замість тепла унести собі смуток і щем.
Ми не рахуємо днів і сторіч, що лягли поміж нами, як тріщина -
Там в глибині Амелес наші душі в безодню відніс.
Тіло моє з того часу на березі його - розбите й скалічене -
Мовчки стоїть і чекає, як викраде тебе Паріс...
Він би, напевно, повірив у сірість і ницість такого минулого,
Навіть у спогадах він відшукав би огидне своє.
Я ж не побачу нічого - в ігнорі від аськи навіки поснули ми,
Й ти не дізнаєшся ким я, насправді, відтоді не є...