Конкурс: Сатиричний аперитив
Час невпинний.
Стара аксіома, яку не вдалося спростувати жодній розумній цивілізації. Неможливо обійтися без мірила життя. Четвертий вимір як система координат знакових подій. Секунди, що рівноцінні кожному удару серця. Поняття «вічність» як ідеальний компроміс між життям та часом. Лаври Бога, що не дають спокійно спати смертним.
Корпорація «КріоГенетика» виникла на хвилі нових досліджень в сфері дбайливого заморожування людських тіл. Ідея стара як світ: за ваші гроші ми подаруємо вам вічність, або, принаймні, ще одне життя. Рекламний лозунг - «Час не можливо перемогти, але його можна обдурити» - тихенько переказували один одному в найдорожчих будинках планети. Послуги для вибраних. Таємні розробки.
Науково-пізнавальні програми на громадському телебаченні безперервно твердили про абсурдність життя після смерті, нехай і тимчасової. Навіть поширене клонування, як вирощування нових тіл не оправдало надій товстосумів. Пам’ять не зберігалася в ДНКа. Крім фізіологічної ідентичності, цей метод не дозволяв повноцінно відновити донора. Втрачалась особистість.
Натомість фахівці «КріоГенетики» у приватних консультаціях переконували клієнтів, що здатні подарувати життя через сотні років. Для цього лише потрібно підписати контракт і заплатити кругленьку суму за майбутні послуги. Якщо ви погоджувались на їхні умови і перекидали на спеціальний банківський рахунок суму у декілька мільярдів, тоді вам вживляли у ліве передпліччя датчик фіксації стану організму. У випадку смерті клієнта датчик передав на центральний сервер точне місце перебування тіла, куди виїжджала спеціальна бригада кріогенетиків для якнайшвидшого заморожування.
Усе відбувалося таємно. Офіційно «КріоГенетика» займалась глибоким охолодженням овочів та фруктів. Пересічні громадяни навіть не підозрювали, що насправді можуть перевозити розцяцьковані бананами та яблуками автомобілі з характерною синьою сніжинкою на боку.
Життя заради життя. А Смерть, як і інші хвороби, можна перемогти, або приспати на деякий час.
Все змінюється. Летять хвилини та години, за ними галопом поспішають дні з місяцями, а трохи дальше пролітають роки.
Час невпинний…
Простір вічний…
Життя різноманітне…
Холод. Пронизливий, глибокий, до кісток холод. Несподівано. Усе неправильно. Він усвідомлює, що щось трапилось. Неприємне, терпке відчуття тривоги. Спрацьовують інстинкти, виникає бажання якнайшвидше забратись звідси. Тіло не слухається.
Тваринний переляк блискавкою спалахує у лінивому мозку. Перед очима пролітає добра сотня кривавих спогадів катастроф, аварій та нещасних випадків. Попробуй розберись, що саме трапилось з тобою. Втомлена свідомість щомиті витягує з пам’яті страшні діагнози. Параліч, клінічна смерть, агонія… Темрява поступово відступає, але він не розуміє цього. Навпаки йому здається, що стало ще гірше.
Біль. Вона з’являється раптово. Гарячою хвилею прокочується від голови до ніг. Хочеться кричати, але з горла виривається лише здавлений хрип. Задерев’янілі зв’язки відмовляються працювати. Біль нестерпний. Тисячі невидимих голок бурують м’язи та кістки. Він відчуває це… відчуває занадто ясно. Це хороша ознака. Організм починає функціонувати.
Цілковиту тишу порушує приглушене шипіння. Звук неприродній, технічного походження. Він розуміє, що десь поруч працюють незрозумілі механізми. Розмите зображення – все на що здатні запалені очі. Відчуття замкнутого простору.
Вібрація. Важко сказати звідки вона взялася. Чи то він сам тремтить від болю, чи це ожив його маленький світ. А тут ще цей неприємний запах. Гіркий, хімічний. Червонуваті хмари… Диму? Дрібної роси? Вони опускаються зверху, окутують його, лізуть похапцем в ніздрі та гортань. Це вони пахнуть ліками, здоров’ям та надією. Він вдихає на повні груди, вперше свідомо. Пересохле горло стискається від надміри вологи. Він починає голосно кашляти і втрачає свідомість.
Вдруге Алекс отямився, лежачи на підлозі поруч з відчиненою кабіною кріогенної камери. Розуміння, де він, і що з ним – прийшло не одразу. Зате у нього було досить часу, щоб зрозуміти, що щось пішло не так. Його ніхто не зустрічав, ніхто не кидався допомогти підвестись королю техрокпопу. Навіть якщо припустити, що він втратив популярність, розгубив фанатів і всі забули його геніальні пісні. Складалось враження, що спрацювала автоматика і його оживили випадково. Як інакше пояснити, що він лежить голий в кутку кімнати, а поруч ні душі?
Антон торкнувся прозорого пластику кабіни з якої нещодавно вивалився. Міцно вчепився за відчинені двері і звівся на рівні ноги. «Треба буде додатково переглянути умови контракту з «КріоГенетикою», - промайнуло в голові. Він оглянув тіла сусідів, які ще чекали своєї черги на оживлення. Нікого з них не впізнав, після чого полегшено зітхнув. Більше жодних музичних знаменитостей. Принаймні, з його епохи. А от блондинка поруч, навіть після смерті, виглядає привабливо. Цікаво, від чого вона померла такою молодою?
У пам’яті спалахнули картини останніх хвилин власного життя. Він стоїть на підвіконнику. Внизу розкидані лампадки вікон. Місто потопає у сутінках. Красивий індустріальний краєвид. У Алекса чудовий настрій. Він сьогодні чимало випив, а можливо, навіть, прийняв чогось сильнішого. Тепер уже важко пригадати. Він щасливий. Його нова пісня зайняла перші місця у провідних хіт-парадах світу, потіснивши його ж композицію, що вийшла в ротацію два тижні тому. Після вечірнього концерту за ним довго ганялися розігріті фанатки. Продюсер обіцяв найближчим часом придбати персональний левітант, адже зірці такої величини уже не личить літати з континенту на континент у громадському транспорті. Весь світ стелився до його ніг. Здавалось, здійсниться усе, що він побажає. Будь-яка найбожевільніша мрія стане реальністю. Варто лише захотіти… І Алекс зробив крок, щоб полетіти мов птах.
Ноги тремтіли і постійно намагалися розповзтись у різні сторони. Очевидно перебування у кріогенній камері негативно позначилося на м’язах тіла. Або регенерувальники недопрацювали, збираючи Алекса після падіння в єдине ціле. Хоча навряд. Відновлення пошкоджених тканин практикується більш ніж півсотні років. З таким досвідом помилок не припускаються. Тим більше, якщо працюють зі знаменитостями.
Поодинокі лампи, хаотично ввімкнені на стелі великого приміщення, лише частково розганяли темряву. Відсутність вікон, на оббитих металевими пластинами стінах, наводило на думку про військовий бункер. Сперте повітря зі запахом горілої резини та бензину. Рівномірне гудіння кріогенних камер.
«О, чорт, а якщо почалася Третя Світова Війна і усі загинули, - подумав Алекс. Від самої думки йому зробилось недобре, - Ті, що вижили, забули про заморожених предків, або взагалі покинули Землю.»
Йому раптово зробилось дуже шкода самого себе, залишеного напризволяще у цьому незнайомому світі. Від гострого відчуття самотності на очах виступили сльози. Колись він готувався до втрати популярності, але передбачити втрату усіх фанатів…
«Ні, ні, ні, краще навіть не думати про це. Потрібно згадати щось хороше. Щось на зразок того, як Зорон Сонцесвітний зламав собі ногу, стрибаючи по сцені під час сольного концерту.»
В душі зробилося набагато легше. Алекс навіть здавлено хіхікнув, пригадуючи затерті фрагменти з минулого. Звук відлунням пролетів через приміщення. Високі хриплі ноти, наче крик пораненого птаха.
Алексу стало страшно. Німі фігури через прозорі перегородки слідкували за ним своїми незрячими очима. Усі вони витріщались на нього… Заздрили, звичайно. Вони мертві, а він уже живий. Від усвідомлення скільки трупів знаходиться в приміщенні, співака мало не знудило. Потрібно забиратись звідси.
Поруч з кріогенними камерами він помітив ряд металевих шафок, схожих на ті, в яких у школах зберігають змінний одяг. Вирішив їх перевірити. І не помилився. Правда, довелося трохи покопатись перш ніж вдягнутись. То розміри не підходили, то фасон. На жаль, нічого епатажного та екстравагантного не знайшлося. Суцільний мотлох. Чорні напівспортивні штани та сіра металізована футболка врешті задовольнили апетит Алекса.
Не встиг співак одягнутися, як його самотність була порушена. Поруч з ним простір спалахнув яскравим білим світлом з якого вискочив темний силует людини.
- Стій! Ще не час! Інакше…- незнайомець спрямував на Алекса щось схоже на зброю.
Співак ніколи не відзначався хоробрістю та мужністю. Навіщо? Поруч завжди знаходились представники команди, які вирішували проблемні питання. Зірка не повинна бруднити рук. Для цього існують звичайні люди.
Цього разу він перевершив самого себе. Від несподіванки Алекс з переляку так засадив нахабі, що той лише зойкнув та звалився на підлогу. Вкотре спалахнуло біле світло і незнайомець зник не прийшовши до тями. Співак лише встиг помітити синю сніжинку вишиту на рукаві сірої уніформи.
«Нападник працює на корпорацію «КріоГенетика», - висновок напрошувався сам собою, - А якщо вони тримають наші тіла в ролі заручників, щоб викачувати гроші з родичів та спадкоємців?»
Від цієї думки йому зробилось недобре. Хтось витрачає його чесно зароблені гроші для власних потреб! Зароблені кров’ю та потом на сцені!
Ще більше Алексу не сподобалась несподівана поява та зникнення нападника. Очевидно, наука в сьогоденні зробила великий поступ і такі фантастичні речі, як телепортація стали реальністю. Це взагалі жахливо! Тепер він ніде не почуватиметься в безпеці!
Як би там не було, потрібно вибратись з бункера. Тут його шукатимуть в першу чергу. Та й замкнутий простір завжди діяв на нього гнітюче. Викликав асоціації з могилою… У творчих особистостей така багата уява…
Алекс, не роздумуючи, попрямував до виходу з приміщення. Металеві двері відчинились після натискання однієї великої, досить помітної, кнопки. Жодних кодових замків, чи сенсорних панелей. Здається вони не очікували, що хтось з підопічних самовільно вирішить покинути бункер.
Довелося трохи поблукати довгими коридорами, покататись на стареньких ліфтах і підніматись вгору по залізних драбинах. Двічі він наштовхувався на великі приміщення з кріогенними камерами, але вони виявилися тупіками. Надалі Алекс навчився уникати «холодильників з біомасою». У цьому йому допомогли різнокольорові позначки на стінах.
Врешті він опинився у мініатюрній шлюзовій камері. Двері після натискання відповідної кнопки розділились на сегменти і неквапливо зникли у залізобетонних стінах. Алекс примружив очі. Сонячне світло після блукання у сутінках нещадно разило зірниці. Свіжий вітерець лагідно пестив обличчя.
Жодних ознак всесвітньої катастрофи. Довкола висока зелена трава, трохи дальше темніє ліс, бетонна площадка перед входом, правда, потріскана і де-не-де проросла бур’янами. Очевидно, нею давно не користувались. Алекс підозрював, що це далеко не головний вхід у бункер.
Позаду почулися важкі кроки. Співак озирнувся і побачив чергового незнайомця у сірій формі. Той також помітив втікача і кинувся навздогін.
- Не виходь! Зачекай!
Після цих слів, Алекс розвинув спринтерську швидкість. Якби він випадково потрапив на Олімпійські Ігри в цей момент, то гарантовано завоював би золоту медаль. Переслідувач, тим часом, незграбно перечепився за поріг і розпростався перед входом.
- Не ходи! Там небезпечно!
Алекс уже не чув його. Перестрибуючи через заглибини зі застояною водою, він поспішав до лісу, під захист дерев. Вперше у своєму житті він відчув себе вільним: жодних зобов’язань, ніяких надоїдливих фанатів, дурнуватих докорів продюсера. Ти належиш самому собі. І начхати на все.
Ліс зустрів його прохолодним багаторічним спокоєм. Алекс бачив як зник у білій плямі світла працівник «КріоГенетики» лише відійшовши від шлюзу на кілька метрів. У сутінках дерев він відчував себе захищеним. Принаймні тепер його важко помітити з супутників та пошукових левітантів. Ще більше покращився настрій після того, як співак наштовхнувся на галявину всіяну суницями.
Процес угамування голоду перервала поява чудернацької тварини. Жахливішої потвори Алекс у житті не бачив. Невисокого зросту, прямостояча, руки опущені нижче колін, а самі коліна вивернені в іншу сторону і згинаються зовсім не так як у звичайних тварин. Маленька голова з глибоко посадженими очима, широкий ніс і вуса наче в кота, вуха довгі, стирчать вгору.
- Що за дідько? – вирвалось в Алекса, - Ану, киш звідси!
У відповідь тварина голосно рикнула, оголивши по три ряди гострих зубів, як зверху так і знизу. Цього виявилось досить, щоб розпізнати у лісовому мешканці хижака.
- Спокійно, сонечко, - прошепотів Алекс, - Я обов’язково дам тобі автограф.
Якби на Олімпійських Іграх проводили змагання з лазіння по деревах, Алекс встановив би світовий рекорд. Він так вправно перестрибував з гілки на гілку, ніби усе життя тільки цим і займався. Хижак підійшов до дерева на якому примостився співак, голосно понюхав кору, бридливо чхнув і ліниво поплівся в чагарники. Здається він сьогодні уже встиг пообідати.
Доведеться слідкувати за пересуванням місцевої фауни. Додаткова обережність обов’язково затягне подорож, зате дозволить залишитися живим та здоровим, що також не менш важливо. Алекс, насправді ж, нікуди не поспішав. Він почувався донорським органом, якого не сприймає чужий організм. Рідна планета, за час його анабіозу, сильно змінилась, стала більш небезпечною. Ще не відомо як поведуться люди при зустрічі з ним. А може він не на Землі? Може космічні подорожі стали буденною справою і усіх заморожених перевезли на іншу планету? Інакше, скільки потрібно часу, щоб дикі звірі еволюціонували до баченого ним мутанта?
Вичекавши певний час, Алекс спустився на землю. Відчуття безпеки та захищеності безповоротно зникло. Тепер кожен шелест змушував його зупинятись і прислухатись. Не хотілось стати м’ясною закускою для кривоногих тварин.
Ліс швидко закінчився. Алекс вийшов до бетонного підвищення по якому тягнулася колія для швидкісних електропоїздів. Рейси місцями вкрились іржею, бетонні шпали потріскали. Дорогою давно не користувались. Співак цьому не здивувався, уже в його час електропоїзди серйозно програвали левітантам. Вони підходили лише для перевезення вантажу та бідняків.
Знахідка підняла настрій. Навіть неприємна зустріч з лісовим зубастиком забулась. Тепер Алекс знав куди потрібно прямувати. Ні, більше, у нього з’явився вибір, бо з кожного кінця дороги знаходилось місто. Король техрокпопу вирішив йти на захід сонця. У цьому випадку тінь залишалась за спиною, а не миготіла перед очима, викликаючи роздратування.
Уже за першим поворотом на Алекса чекав сюрприз. Покинутий пасажирський електропоїзд, немов велетенська гусінь розтягнувся на дорозі. Срібляста фарба на вагонах частково облізла, вікна розбиті, скалки скла скриплять під ногами.
- Ото дітиська постарались. Напевно місто десь недалеко.
Поїзд давно потрібно пустити на переробку. У його час ніхто б не дозволив такого марнування дорогоцінного металу. А ще ці… екологи…
Увагу Алекса привернув підозрілий предмет у траві поруч з підвищенням. Жовтий, на перший погляд ідеальної кулястої форми. Цікавість перемогла і співак спустився, щоб детальніше оглянути його. Він підійшов ближче і завмер, розпізнавши у знахідці знайомі форми. Від несподіванки в Алекса мало не розпочалась істерика. Він вчасно зрозумів, що поруч немає глядачів, тому ніхто не оцінить слізних побивань і заспокоївся. Подумаєш, старий пожовтілий череп. Ну, загинув тут хтось з людей. Можливо, з тих, що крали метал. Багато не треба, зачепив високовольтний провід…
Ноги самі повели до поїзда. Алекс заглянув у середину одного з вагонів: кілька десятків скелетів розкиданих у неприродних позах. Потрощені ребра, вирвані передпліччя, гірка з черепів у кутку. Лахміття, що утворилися з одягу, встигло обрости мохом, підлога на місці кровавих калюж прогнила, через розбиті вікна вітер наніс купи сухого бадилля та піску.
- Нічого собі… - тільки й зумів вимовити Алекс.
Апокаліптична картина, приправлена тваринною жорстокістю нападників, викликала приступ блювоти у співака. Він не звик до такого. Шоу-бізнес, звичайно, також жорстока річ, але смерть у ньому – рідкість. Це останній спосіб нагадати про себе на заході кар’єри, або прикра випадковість, яка виникла внаслідок зловживання наркотиками. У будь-якому випадку про масовість тут не йшлося.
Алекс підійшов до другого вагону. Схожий пейзаж. Місцями виламані м’які сидіння, розкидані скелети, зотліле взуття. Краєм зору співак помітив ледь вловимий рух.
У віконному отворі навпроти сиділа лісова потвора і уважно спостерігала за королем техрокпопу. Спокійно так, наче домогосподарка, яка прийшла скуповуватись на ринок. Від холодного погляду у Алекса по спині побігли мурашки. Здається хтось зголоднів…
Помітивши переляк Алекса, чудовисько зіскочило в середину вагону. Кігті на ногах противно цокали при ходьбі, характерний жест потирання долонь, задоволена багатозуба посмішка.
Співак одразу зрозумів, що потрібно рятуватись втечею. Так само миттєво прийшло усвідомлення, що втекти не вдасться. Антропологічні дані тварини на рівень вищі за людські. Незважаючи на свою «кривоногість», потвора пересувалася зграбно та швидко.
Його врятував випадок. Спалахнуло біле світло, і над тварюкою матеріалізувався співробітник «КріоГенетики». Він з криком: «Кляті оператори!», гепнувся на потвору. Та з несподіванки почала несамовито верещати. У відповідь з лісу пролунало грізне ричання. З кількох сторін одночасно.
Алекс біг, не розбираючи дороги. Його лякав кожен шелест та звук. Іноді здавалось, що тварюки женуться за ним і ось-ось наздоженуть. Навіть поміж дерев проскакували їхні силуети. Співак забув про нещасні легені, які мало не розривалися від бігу і добавив у швидкості. Врешті він перечепився за стовбур поваленого дерева і розвалився на м’якій траві. Спробував змусити себе підвестись, та з першого разу не вдалося. Лише трохи віддихавшись Алекс знову став на ноги. Потрібно відшукати людське житло, а ще краще звичайних людей. Так чи інакше, повинен ще хтось жити у цьому часі крім працівників «КріоГенетики».
Невдовзі він натрапив на розбитий левітант. Машина застрягла у кронах дерев, не долетівши до землі. Яскравого червоного кольору, з плавними лініями кузова та красиво замаскованими сигнальними ліхтарями. Алекс здолав у собі приступ заздрості. Левітанти зроблені у його час, навіть найкращі та дорогі моделі серйозно програвали цій машині. Порівняно з нею, вони виглядали грубо обтесаними літаючими ящиками. Поруч у кущах співак помітив скелети людей, та відкриті, повні зотлілого одягу шкіряні чемодани.
Віддавши шану померлим хвилиною мовчання, Алекс рушив далі. Тепер неквапливо, намагаючись якомога менше видавати свою присутність. Він не сумнівався, що на Землі трапилась якась катастрофа. Взяти хоча б цих тварюк – їх давно потрібно вистріляти. Таким хижакам пряма дорога на тамтой світ…Але чомусь не видно жодного мисливця. Взагалі нікого з людей.
Скоріш за все на Землю напали інопланетяни. Це найпростіший спосіб пояснити присутність невідомих тварин. Усі ознаки вказують, що з його смерті минуло не так уже й багато часу. Принаймні, транспорт сильно не змінився. Нехай він пробув у анабіозі століття-друге, та навіть за цей час еволюція не змогла б створити схожих потвор. А прибульці могли скинути на людство кровожерливу нечисть. У якості біологічної зброї, наприклад.
Прямо перед ним спалахнуло біле світло. Співробітник «КріоГенетики» не вагаючись вистрілив в Алекса зі своєї химерної зброї. Зелена блискавка поцілила короля техрокпопу і він завмер паралізований. Тіло миттєво перестало слухатись, ноги та руки оніміли.
- Це ж треба було стільки бігати, - по-батьківськи пожурив чоловік в уніформі, - Датчик у лівому передпліччі продовжує працювати, передаючи твої координати. Від нас не втечеш. Цього і не потрібно робити.
Алекс помітив, що у нападника забинтована рука. Зустріч з кривоногою твариною не минула безслідно для працівника «КріоГенетики». «Цікаво, а йому зробили укол проти сказу? – подумав співак, - У таких випадках завжди їх роблять, інакше можна заразити інших людей. Тобто мене!»
- Не впізнаєш? Шкода. Свого часу ми були знайомі.
І тут у Алекса «відкрилися» очі. Ну звичайно! Це ж Василь! Приватний консультант, який запропонував і переконав його підписати договір з корпорацією «КріоГенетика». Бідака майже два місяці їздив за королем техрокпопу по усіх концертах та гастрольних турах, перш ніж йому вдалося зацікавити зірку послугами фірми. Співаку, навіть, вдалося домогтись серйозних знижок в оплаті… Але якого дідька Василь ні на каплю не постарів? Невже також провів усі роки в кріогенній камері?
- Бачу пригадав. От і добре. Тепер ми зможемо нормально поговорити. Розумієш, сталася прикра випадковість і тебе оживили трохи швидше ніж планувалось. Автоматика спрацювала через коротке замикання, а я не встиг вчасно зупинити пробудження. Ще гірше, що я так і не зумів завадити тобі покинути приміщення сховища, і ти вийшов у зовнішній світ, ризикуючи в будь-який момент стати легкою здобиччю суперсів. Добре, що усе обійшлося. Нам потрібно повернутись у сховище. Залишатись зовні небезпечно.
Як би не так! Алексу пропонували добровільно повернутись в полон, так нічого і не пояснивши.
Якби він тільки міг говорити! А ще краще рухатись! Тоді б він показав цьому недоумку як потрібно розмовляти з мегазіркою. Звертатись на Ви, підбирати правильний тон. Щось співаку не пригадувалось, щоб Василь дозволяв собі схожу поведінку до підписання договору.
- Зрозумій мене правильно: хотів би я тебе вбити, то давно б уже це зробив. Тобі доведеться мені довіритись. Зараз я нейтралізую дію паралізатора і ми разом попрямуємо до сховища. Ніяких вибриків. Я зрозуміло висловився?
У повітрі спалахнула мініатюрна червона блискавка.
- Що ви собі дозволяєте?! Та хто ви такий, щоб так розмовляти зі мною?! – виплеснув весь накопичений гнів Алекс, - Взагалі, що тут відбувається? Куди поділися усі люди?
- Хвилинку, тільки увімкну захисну сферу, - Василь натиснув кілька кнопок на поясі і довкола них утворився червонуватий заслін з невідомого для співака енергетичного поля, - Тепер ми у відносній безпеці. Тобі доведеться триматися поруч, поки ми не доберемось до сховища.
- Ви мені нічого не пояснили. Я нікуди не піду, поки не розберуся, що тут відбувається. Ці дивні тварини, як ви їх там назвали…, їх нам закинули інопланетяни? Прибульці напали на Землю?
- Та ні, інопланетян не було. Це постаралися наші земні вчені. Як завжди випадково, не подумавши. Вирішили створити ідеальну істоту, якнайкраще пристосовану для проживання на планеті Земля, і порівняти її з людиною, щоб виявити промахи природи. Так з’явилися на світ суперси. Це результат багатогодинної роботи потужних аналітичних комп’ютерів, а опісля кількарічної праці генних інженерів. Вчені хотіли вказати людству на його фізичні вади, та суперси мали інші плани. Кілька особин втекло з лабораторії, а невдовзі цілі зграї тероризували села та маленькі міста. Спроби навести з ними лад провалилися, і незабаром пошесть захопила усі континенти, знищуючи усе живе на своєму шляху. Вижити вдалося лише поодиноким людям.
- І ви в тому числі?
- Та ні. Вірніше не зовсім. Вижили мої предки, а я в цей час ще не народився.
- Не зрозумів…
- Чого тут не зрозумілого? Сам я з майбутнього. З того часу, коли люди та природа спільними зусиллями подолали суперсів, і ті з людей, що залишились живими почали відбудовувати суспільство.
- З майбутнього кажеш? Тоді чому ви не знищили суперсів у зародку. Ще до того як вони втекли з лабораторії?
- Не всі історичні події піддаються коригуванню. Усе залежить від величини їхнього значення у наступних епохах. Якби не було суперсів, тоді б не було ні мене, ні моїх сучасників. Існує багато взаємопов’язаних речей, яких неможливо розглядати поодинці. Таких як добро і зло, темрява та світло. Суперси стали частиною історії. Якщо їх не стане, вона також зникне, або зробиться зовсім іншою. У будь-якому випадку це кінець світу.
- Схоже ти говориш правду… Добре, зроблю вигляд ніби повірив тобі і піду до сховища.
- Головне тримайся поруч, і не виходь за межі енергетичного поля, - попередив Василь.
Дорогою на них двічі нападали зграї суперсів. Вони намагалися схопити людей, але ніяк не могли пробитися через захисний екран. Зате їх легко діставав паралізатор Василя. Зграї розбігалися, залишивши добрий десяток живих пам’ятників. Василь розповів, що через чверть століття на Землі різко збільшиться популяція тигрів і вони стануть нещадно винищувати «кривоногих», щоб зберегти свій рід. До того часу люди також організуються, виникнуть цілі поселення з уцілілих, професія мисливця стане обов’язковою для кожного чоловіка, а жінки навчаться готувати з м’яса суперсів рідкісні делікатеси.
- Тобі доведеться знову закритись в кріогенній камері. Ненадовго, до кращих часів, - пояснював Василь, - Через випадкову технічну несправність ми мало не втратили тебе.
Вони швидко прийшли до входу у бункер і спустилися в приміщення з кріогенними камерами. Василь рукою показав на порожню кабіну.
- Твій новий дім. Роздягайся і заходь в середину. Я тим часом запрограмую автоматику.
Переборюючи нестерпне бажання втекти, Алекс виконував вказівки. Не те, щоб він не вірив Василю. Тим більше співак уже раз довірив себе корпорації «КріоГенетика». Його мучило незрозуміле відчуття, ніби він щось пропустив, забув дещо вияснити… Уже в середині кріогенної камери йому вдалося сформувати питання, що так довго мучило його.
- Одного не розумію. Навіщо людям із далекого майбутнього летіти в минуле, збирати там трупи і заморожувати їх з перспективою оживити за кращих часів? Що за філантропія?
- Ні, цьому є логічне пояснення. Після катастрофи вижило занадто мало людей, тому, за деякий час, суспільством прокотилась хвиля хвороб, що передаються через гени. Саме з метою вливання свіжої крові була розроблена програма подорожей у часі та план «КріоГенетика». А трупи ми збираємо лише тому, що мертва людина уже не зможе залишити сліду в історії, тобто тоді наше втручання в часо-просторовий континуум мінімальне.
- Але ж ви не брали усіх підряд!
- Це справді так. Ми відбирали людей за певними показниками. Кожен з присутніх в цій кімнаті відзначається унікальним генним матеріалом. Зібраний нами мінімум осіб здатний відтворити в майбутньому усю різноманітність людського життя, що було на Землі до катастрофи.
- Ясно. Тоді виходить, що мене вибрали завдяки моїй талановитості та геніальності! Мої пісні…
У відповідь Василь лише посміхнувся.
- Наскільки я пригадую, наші вчені знайшли у тобі дещо інші домінантні принади. Там і шизофренія, манія величі, інші психічні розлади. Вони також знадобляться в майбутньому, адже не всім людям бути ідеальними.
- А щоб тебе!
Двері камери швидко зачинились. Алекс почув шипіння. Температура почала різко знижуватись.