Таємниця міського парку
Любомира — 11/01/2008 - 17:26
Збірка: Проза
Напередодні святкування сторіччя міського парку Марійка, як завжди, знайомою дорогою поверталася додому зі школи. Дівчинка була зайнята роздумами про завтрашній день. Та раптом, зовсім поряд, в кущах, вона почула шелест. Вона знала, що вдома на неї чекає мама. Але цікавість охопила дівчинку і вона вирішила зазирнути туди. “А чому б і ні? Я ж лише на хвилиночку, мама й не помітить, що я затрималася” - подумала вона. Так і зробила. Та на її подив на галявині, оточеній таємничими кущами, нікого не було. “А з звідки ж цей шум? Цікаво…цікаво… А може з того старезного дуба?” - спало на думку дівчинці. І вона підійшла до дерева, що стояло поряд. У дубі було величезне дупло, в яке Марійка могла вільно пролізти. Зазирнувши туди, вона побачила красиві дерев’яні східці, що вели вниз. Марійка спустилася ними донизу, а там… Ні-ні! Там не було підземного царства, в якому все сяяло діамантами та дорогоцінним камінням чи металами, ні, далі були звичайнісінькі двері. Хоча й звичайнісінькими їх не назвеш – прикрашені витонченою різьбою по дереву, вони здалися дівчинці дверима до королівського палацу. Вона на хвильку задумалася: ”Чи варто йти далі? Можливо краще повернутися сюди завтра, попередивши маму? Вона, напевно, вже хвилюється! Та ні, мама ні за що не дозволить. Мабуть я піду далі зараз.” І вона обережно відчинила двері й пішла коридором, який привів її до інших дверей. Менш елегантних, але не менш оригінальних. Як виявилося, за цими дверима була галявина з чарівним квітником, поряд з яким стояв охайний будиночок, побілений, доглянутий, з пофарбованими в синій колір віконними рамами та дверима синього кольору. Марійка підійшла до будинку, постукала у вікно. Двері з шумом відчинилися і з них вийшла… не дівчина-красуня, а звичайна лисиця-кумця. Дівчинка здивувалася, та ще більшим виявився її подив, коли ця дивна мешканка старого дуба, чемно привіталася людською мовою.
- Здрастуй, дівчинко! Як ти сюди потрапила? - запитала вона.
- Я… я почула шум в кущах і…вирішила зазирнути – дізнатись звідки він, та на галявині нікого не було, лише старезний дуб із великим дуплом. Усередині якого виявилися східці, я пішла ними. Потім пройшла через двоє дверей та коридор. Так я опинилася тут, - протараторила дівчинка, трохи невпевнено додавши: А ти хто?
- Я – лисиця. Звати мене Лиска. А як називають тебе, відважна дівчинко?
- Я Марійка. Навчаюсь у 2-а класі місцевої школи, яка неподалік від парку. Як сталося, що ти тут живеш? І що за шум я чула?
- Це довга історія. А щодо шуму, то я прибирала в своєму помешканні – двері туго відчиняються. Ти, мабуть, помітила. –відповіла Лиска.
- Я хочу дізнатися твою історію, - несміливо поцікавилася школярка.
- Хіба ж на тебе вдома не чекає мама?
- Так чекає… Але ж мені так цікаво! - посміхнулася Марійка.
- Гаразд. Я постараюся розповідати якомога коротше. Давай присядемо. Отже, слухай. Колись на місці цього парку стояв величавий ліс. Минали роки, усі милувалися нашим лісом. Проте настав такий день, коли прийшла одна людина і захотіла створити тут парк. Це сталося рівно сто років тому.
- Саме так. Днями відбуватиметься святкування сторіччя парку. Нам в школі розповідали, - перебила дівчинка.
- Так от, щоб створити тут парк потрібно було частину лісу вирубати, - продовжила свою розповідь Лиска.
- А як же його мешканці? Що сталося з ними? - знову не витримала Марійка.
- Лісові мешканці ж, залишившись без житла відправилися шукати інший ліс, у якому було б місце і для них. А зараз слухай далі мою історію. Отже, згодом у колись затишному та величавому лісі з’явились люди. Вони постійно рубали дерева, асфальтували доріжки, привозили лавки та інші, так звані “прикраси” парку. Так з часом наш ліс став парком – усі звірі пішли звідси, я залишилася одна. Я й раніше жила у цьому дубі, у дуплі. З приходом людей мені довелося перебратись у підземелля.
- Чому ти не пішла з іншими? Навіщо залишилася?
- Я звикла до цього місця, тут моя домівка. Тому я не залишила ліс, хоч він і став парком. Ось і все. А тобі пора додому, мама, напевно, дуже хвилюється, – відповіла Лиска.
- Так, звісно. Але я зовсім не хочу покидати тебе. Одній тут, мабуть, сумно? – тихо спитала дівчинка. Поглянувши на свою нову знайому.
- Та ні. Я маю друзів - дощових черв'ячків Робі та Ніко.
- Справді? Як цікаво! – із захопленням вигукнула Марійка.
- Марійко, ти дуже допитлива, відважна і весела дівчинка. Мені також не хочеться прощатися з тобою, але все ж тобі пора додому. Я тебе проведу, - наполягла казкова лисиця.
Марійка не могла заперечувати, і вони пішли до виходу. Тільки-но підійшли до останніх дверей, як Лиска зупинилася і сказала:
- Марійко, мені було дуже приємно, що ти завітала до моєї господи, але, будь ласка, нікому не розповідай про нашу зустріч і про те, що я тут живу. Домовились?
- Обіцяю! – погодилася дівчинка.
- А тепер закрий очі, - попросила Лиска.
- Добре. А навіщо?
Уже за хвилину Марійка стояла біля свого будинку: ”Схоже, що Лиска не все мені розповіла. Що ж треба буде ще якось до неї навідатися…” – подумала школярка. Та не встигла вона закінчити думку, як на порозі з’явилася мама:
- Привіт, доню. Де ти так довго була? З тобою все гаразд? Ніколи більше так не роби! Обіцяєш?
- Добре, мамо. До речі, я зголодніла! Ходімо в дім.
- Ходімо, Марійко, ходімо!
За обідом мама сказала дівчинці:
- Завтра йдемо на святкування сторіччя нашого парку.
На що Марійка лише загадково посміхнулася…