Зупинка "Час"
МаріЯ — 2/01/2008 - 17:37
“Все минуле наше складається з майбутнього і все майбутнє наше залежить від минулого; все ж минуле і все майбутнє твориться з теперішнього, завжди присутнього, для якого нема ні минулого, ні майбутнього, що ми називаємо вічністю...”
(Св.Августин “Сповідь”)
Чи часто ви відчуваєте головокружіння або запаморочення? Вас ніколи не обурювала поведінка невідомого та невихованого перехожого, який, поспішаючи невідомо куди, ледь не збив вас з ніг? Ви ніколи не задумувались з якою швидкістю люди стали “просто прогулюватися”? А чи знаєте ви, що навіть Земля наша крутиться? Чому кудись спішать пересічні люди, панікують часто без причини і бігають туди-сюди неначе мурахи у світі-мурашнику?
...І ще купа однотипних питань на які немає часу відповісти. Ствердна відповідь на котресь із них може бути спричинена однією із “найбільших хворіб сучасного світу – метушнею”.Так казав Мішель Куаст. Наш сучасник Роман Островський назвав усе торнадо планети “Землею вітрів”.А трохи давніше, якщо пам’ятаєте, Скрябін говорив про “танець пінгвіна”. Страшно веселий...
Складається враження, що весь світ поспішає у пошуках часу. Для чогось він людям потрібний. І я, здається, теж людина... Самотня, втомлена стою на пере-хресті десятиліть...І коли я бачу, що навколо мене біжать кудись люди, то логічно думаю: “Вони не поспішають просто так. Може вони втікають від світу цього і спішать у світ кращий, до щастя...”.І мені теж хочеться бігти за тими людьми, догнати їх, перегнати їх, вхопити першою предмет такого наполегливого прагнення. І я вже теж біжу. Біжу з усієї сили, вже забуваю чому і для чого, і вже не можу зупинитись; варто спішити, бо так роблять усі. А навіть якщо це просто перегони людства, то і тут не завадить бути найпершою.
Але я не одна у цьому світі. Пліч-о-пліч зі мною мандрують інші люди, навіть більше втомлені, навіть з більшими проблемами. І, буває, хтось збоку попросить допомогти, простягне руки до помочі. Та мене це вже не зворушує, бо завченою фразою “Я не маю часу” запросто вбиваю чиюсь надію і продовжую бігти, щоб зекономити час. Зекономити час, щоби потім встигнути ще трохи пожити. Трохи пожити, щоб взяти максимум для себе і залишити мінімум для інших. І ось ти впритул підходиш до свого вимріяного щастя, яке раптом бере і відлітає. Ілюзії ж бо дарують щастя окрилене...
Хтось сказав: тепер час швидкості, лаконічності, дипломатії.А насправді тепер на все немає часу: і на працю, і на відпочинок, і на тишу, і на розмови.
Але щось треба робити! Тому якщо немає часу на любов, то знаходимо на ненависть, немає часу на мир і спокій, зате є час для війни, нема часу на примирення, проте завжди він буде на суперечки. Невже зло твориться швидше? Хіба це не відповідь на питання всієї метушні світу: нема часу на добро! Може був – та відлетів, якщо буде – то ще не зараз.І так живемо: перестрибуючи з минулого в майбутнє. Знайдімо час та задумаймось вже тут і тепер!
Із розумінням, що життя коротке, ми намагаємося зробити все і якнайшвидше.І, звичайно, дуже важко встигати жити у трьох вимірах: оплакувати минуле, здійснювати теперішнє і переживати за майбутнє. Але “ми отримуємо життя частинками, то чому намагаємося охопити все зразу?”(Філ Босманс) Навіщо ж час поділений на клаптики років, місяців, тижнів, днів? А кожна доба вміщує по 24 години – куди вони зникають? Тому, думаю, що легше жити щодня по-новому, по-особливому проводячи кожен момент часу. А життя – від того, що ми так поспішаємо – довшим не стане і, хочемо цього чи ні, не від нас це залежить...
Неможливо щодня, і так, несучи тягар минулого, без потреби брати ще більший тягар майбутнього і спокійно жити теперішнім.
Не поспішаймо!
Чомусь, ми помічаємо заклик зупинитись лише на дорожньому знакові з надписом “Стоп”,та й це так, інколи...Але тепер кричить зупинитись не лише тітонька на ринку.
“Зупинись!”– кричить маленький первоцвіт, який все таки прорізався крізь холодну і тверду землю і розцвів.
“Зупинись!”– кричить лагідне проміння сонця, яке гріє тобі спину і робить цей світ веселішим.
“Зупинись!”– кричить простягнута долоня спраглого на любов сироти.
Зупинись – і ти це все побачиш.
Отож, бажаємо цього ми, чи ні, але для щастя треба жити не так, як хочеться нашому егоїстичному єству, а, навпаки,– віддати себе повністю чиїйсь опіці. “Бути терпеливими, дуже терпеливими в тому числі і до себе. Щасливі ті, котрі... вдячні за все, що їм дається” (Філ Босманс). Бо всі наші дороги давно визначено, дні пораховано і всі наші проблеми вже давним-давно вирішено, ще швидше, ніж вони народяться у нашому житті. І якщо не бунтуватимемо Одвічному Плану, то будьмо певні: щастя прийде НЕСПОДІВАНО...