Двоє чоловіків середнього віку прибули у відрядження до маленького провінційного міста. Пізно ввечері, кожен у своєму номері готелю зробив запис у щоденник, які я і приводжу нище.
“ Як я і думав поїздка виявилась жахливою. Мало того, що місця виявились коло самого тамбура ( не купе, а плацкарт – усі квитки давно розпродані ) так ще й, не дивля­чись на прохолодну погоду, в середині вагону прямо таки нічим було дихати. Я, правда, передбачаю неприємні ситуації і взяв із собою пляшку мінеральної води, але відпивши трохи зрозумів – краще більше цього не робити.
По-перше вода швидко стала теплою, а по-друге, і головне, незабаром довелося б іти до вбиральні. Я і так намагаюсь навіть близько не підходити до громадських вбира­лень, а тут я ще був у новенькому світло-коричневому пальті та ще й з портфелем у якому, до речі, дуже важливі документи.
Отже я, на свою голову, віддав пляшку, що тільки заважала, сусіду навпроти. Той виявився неперевершеним базікалом, прийнявши мій благородний жест як бажання познайомитись він не замовкав до самого міста. Нажаль і там він від мене не відчепився, а оскільки нас ніхто не зустрів то приволік мене у брудний вокзальний ресторан. Я пишу “ нас не зустрів “ оскільки виявилось, що ми приїхали на одне і теж підприємство так, що нас зустріти мав один і той же чоловік. Та із звичною провінційною розхлябаністю і необовязковістю той спізнився, тож мені довелось споглядати сірі стіни, гримаси офіціанта, які сусід чомусь називав усмішкою, а на додаток теревені того ж сусіда.
Нарешті з’явився зустрічаючий ( не пам’ятаю імені ) і на старому, брудному автомобілі ( зате іномарка, що для них тут головне ) довіз нас таки у ще брудніший готель. Жахливого розміру адміністраторка із бегемотською повільністю оформила мої документи і ось я, вмившись ледь теплою водою, знайшов хвилинку записати свої враження у щоденник. Стомився страшно, тому буду намагатись заснути, хоча жахаюсь і думки про сон у цій постелі кольору хакі. ”
А ось до вашої уваги запис іншого пана:
“ Поїздка виявилась веселою. Квитків у купе не було, але я більше полюбляю їздити у плацкарті – і простору більше, і компанія частенько підбирається чудова. Так вийшло і цього разу. Я швидко потоваришував із своїм сусідом, той запропонував мені мінеральну воду. Певно помітив, що я трохи спітнів у приємному теплі вагона, хоча на вулиці була освіжаюча прохолода. Місця нам дістались непогані. Не потрібно було стояти у черзі, з мого місця було видно двері до вбиральні.
На пероні нас ніхто не зустрів, ох ця чарівна провінційна не пунктуальність, як добре жити і нікуди не спішити, не те що ми, тому ми з товаришем попрямували до невеликого привокзального ресторану.

Люб’язно усміхнений офіціант запропонував нам непоганий, як на провінціальне містечко, вибір страв і напоїв. Товариш мій чомусь відмовив, а я дозволив собі трохи хильнути та закусити.
Тут з вибаченнями, хоча запізнився всього хвилин на двадцять, з'явився наш зустрічаючий з милозвучним іменем Антон Сергійович. Автомобіль його заслуговує окремої розповіді, справжній антикваріат, “ Мерседес ” певно ще шістдесятих років, то ж дорога виявилась вельми цікавою. У маленькому, затишному готелі нас зустріла пухкенька, миловидна жінка, яка вражаюче гордливо-неспішно заповнила наші документи. У номері виявилась тепла вода, тож гарненько вмившись я тепер записую у щоденник ці рядки, викурюючи заодно останню цигарку перед сном.”