KPUK
Картині Е. Мунка присвячується.
То був чудовий жовтневий вечір. Небо ще було доволі світле, хоч сонце вже почало сідати за обрій і майже торкнулось своїм масивним багряним тілом ніжної і спокійної води в річці, що мала нахабність колись розлягтись вздовж всього міста, розділивши його на два береги. І цим самим змусила немалу кількість кремезних чоловіків зводити мости, щоб жителі могли вільно пересуватись з лівого берега на правий і навпаки. Мости були в більшості пішохідні. Масивні такі і сірі, вони надавали місту якоїсь незвичної величності. Сьогодні людей на них було не багато, бо день був будній і більшість їхала в громадському транспорті, або власних авто, намагаючись якнайшвидше повернутись у теплі домівки. І лише поодинокі персони брели кожен в своєму напрямку. Хтось йшов насуплено, забувшись у власних проблемах, хтось оглядав навколишні пейзажі так, ніби проживши доволі довго у своєму місті, побачив щось нове. І кожен ніби замкнувся у своєму мікросвіті не маючи абсолютно ніякої цікавості до інших. Усі рухались, світ не стояв на місті…
У напрямку мосту рухалось дві постаті , щоправда йшли вони з різних сторін, але як і всі об’єкти, що рухаються на зустріч вони мали пересіктись. І таки пересіклись і як тільки їхні погляди зустрілись, вони зупинились. Зупинились на невеликій відстані один від одного.
То були чоловік та жінка. Чоловік, що обрав не досить зручну позицію ставши навпроти сонця і мружив очі від дошкуляючих вечірніх променів, був одягнений у чорний френч і такого ж кольору штани. Він мав приємні риси обличчя і досить дивну посмішку, у чому полягала її дивність? А лише у тому, що коли б він не посміхався, то ця посмішка завжди сяяла зухвалістю і цинізмом. Жінка ж мала довге русяве волосся і прекрасну ніжну шкіру таку світлу, що здавалось ніби вона сяє від своєї білизни. А ще очі дивні сіро зелені очі, які чомусь завжди здавались сумними. Вона була одягнена у пальто, як і всі, згідно пори року, та наверх був накинутий неприродно широкий білий шарф, який завдяки таким своїм розмірам прикривав досить багато, дістаючи від шиї аж до ліктів. Вона зацікавлено дивилась на чоловіка і ледь помітно посміхалась
– Ось ми знову й зустрілись Адене.
– Так, знову Мері, знову. А ти якось недуже сьогодні. Вигляд хворобливий. Клієнти замучили, чи роки даються в знаки?... А зовсім забувся, у вас там, час ролі не грає.
Зухвало промовив чоловік, поглядаючи на небо.
– Так як і у вас. Промовила жінка, в свою чергу, кинувши погляд на асфальт під ногами, не перестаючи посміхатись.
– Мері ,компліментів у мене вистачає, особливо для тебе, але перейдімо до справи. – промовив чоловік, що його та жінка називала Аденом. Увесь час він нервово переступав з ноги на ногу, це видавало значне нетерпіння. – і ти і я знаємо, чому нас сюди прислали, тож давай швидко вирішимо цю справу.
– Швидко, Адене, не вийде. Всьому на цій планеті свій час. І ми не в праві порушувати його плин. Тим більше…
І жінка не вимовила всього, що хотіла сказати бо на іншому кінці мосту почувся крик. Ні це не був звичайний крик, то були дуже гучні благання. І благав, судячи з голосу, чоловік. Двоє, що попередньо вели бесіду, поспішили пройти ближче – до чоловіка, навколо якого вже вспіла зібратись чимала купка цікавих. Але вони не пробивались вперед, а стали навіть трохи віддалік. Так, ніби знали, про те, що зараз відбувалось на мосту, раніше. А видовище було досить незвичне. Чоловік з доволі солідною зовнішністю у довгому сірому пальто і з кепі на хвилястому чорному волоссі вийшов з провулку на міст. Трохи не дійшовши до середини, він підійшов до поруччя і доволі довго дивився на сонце, що вже майже зайшло за обрій. Потім підійняв голову до неба і почав щось шепотіти упівголоса. З того шепоту виривались лише деякі слова: « Господи… самотній… провалля ». Та поступово шепіт переріс в крик. А чоловік вже не стояв коло поруччя, а виліз на нього з ногами і став в повний зріст, хоч іноді і опускався на коліна бо напевно паморочилось в голові від незвичної висоти, та намагався одразу ж підвестись знову.
– Господи чому?! – кричав він – чому ти послав мені цю самотність, невже тобі приємно бачити як я бідкаюсь не маючи ні друзів ні батьків… бідні, бідні мої старенькі батьки… у мене нема нікого чуєш, а я ж просив…так просив твоєї допомоги. Я вірив! Чуєш, я вірив! А тепер стою ось тут і волаю кудись, до того, кого може навіть не існує…
Саме такі фрази долинали, до тих двох, що стояли коло протилежного поруччя.
– І довго ця вистава ще буде тривати, прохолодно тут у них…Мері, ти чуєш? Мері він зневірився. Ха, Мері, а ти чуєш у кому він зневірився? Невже так важко було допомогти бідному дядечку. – сміючись заговорив чоловік, так, як говорять до маленької дитини.
– Адене, Адене… Ти напевно ніколи не змінишся.
– А ти все ще надієшся Мері. Скільки віків пройшло, а ти все ще надієшся. Відповів чоловік, не перестаючи якось трохи дикувато сміятись. Хоча це й не дивно ти ж… – і знову показав рукою в небо.
– Так я янгол. Янгол – саме те слово, яке ти так боїшся вимовити вголос. А щодо цього юнака то…все дуже просто. Він дійсно досить довго просив заступництва, просив позбавити його від самотності, регулярно відвідував церкву, постійно молився… і в кінці кінців лише ці благання стали змістом його життя. Він, просто кажучи, зациклився. З моменту коли цей молодий чоловік відчув себе самотнім і до сьогодні пройшло п’ять років. І повір, ми намагались допомогти. Але він перестав помічати абсолютно все, що діялось навколо нього. Він не розумів, що небеса здатні лиш підштовхнути чи направити, а все інше залежить від людей. Вони самі будують свою долю. А він переклав, так би мовити, всю роботу на нас. І просто чекав, зробивши очікування головними в житті. І настільки в них занурився, що сьогодні зранку, побачивши на площі батька, що ніжно розмовляв з маленьким сином просто розізлився. Зсилаючись на те, що так довго вірив, та не отримав ніякої допомоги. Ні, він не зневірився. Бо якби, то було так. Він би не стояв, зараз на поруччі і не волав у безвість. Він все ще надіється, що його почують. І надіявся б і далі, бо надія і віра, це невід’ємні частинки людської душі. А цей крик… він на кінець додумався зробити хоч щось, щоб допомогти собі. Він висловив уголос те, що йому наболіло - випустив його. І, повір, йому стало легше. Бо він ожив і почав робити бодай що-небудь для себе. І це йому обов’язково допоможе.
– Якщо він зараз сам будує свою долю то чому ми з тобою стоїмо тут? Чому ми знали, що має відбутися, якщо люди самі не знають, що буде з ними після того чи іншого вибору?
– Вибір. Так вибір це ніби поворот на трасі. Він змінює їхнє життя. Та небеса могутні. І там за кожного з них написано сотні життів після кожного вибору.
– Тільки чому ти тут, невже після гріха, що невдовзі скоїться ви наважитесь забрати його до себе?!
– Мене прислали, аби попередити тебе… він не заслуговує на смерть.
– ?!
– Якби він просто прийшов і кинувся у води річки, то ви були б в праві забрати його, та він спромігся висловити вголос те чого так довго прагнув, а тому заслуговує на життя…
У цей момент, юнак, що вже достатньо довго волав на поруччі промовив:
– Я просто більше не можу… простіть…хоч і прощати нема кому…
І пригнув з мосту у воду. До того часу вже майже всі люди вспіли розійтись, прийнявши юнака за божевільного. І на мосту залишилося лише троє. Та якраз у той момент, коли юнак збирався пригнути, на міст вийшло двоє чоловіків, що в сутінках розгледіли хлопця, і зрозумівши його наміри, кинулись до поруччя. Вони встигли спіймати його, а як тільки поставили на ноги він одразу ж втратив свідомість.
– Потрібно до лікарні. – сказав один із чоловіків –у нього жар…
Із мосту, в різні боки, у повній темряві, рухались дві постаті. То були чоловік та жінка. Чоловік нервово ляскав пальцями і бубонів злісно собі під ніс. А жінка з тою ж ледь помітною посмішкою на обличчі шепотіла : « так, так у лікарню, Анна вже чекає на нього. Так і треба. »…і лише білий шарф місячно світився в пітьмі.