NOC WSZYSTKICH ŚWIĘTYCH
Консуело — 5/11/2008 - 15:45
Частина І
«Я не зраджу тебе ніколиии…»
Радіостанція безцеремонно вихлюпувала літрами нав’язливо-попсові мотиви, в інший час Христина неодмінно пошукала б щось більш прийнятне, як на свій смак. Зараз же вона тільки зосереджено супилася і до відпору тиснула газ, підганяючи старенького «Форда», нахабно перевищувала швидкість, навіть не замислюючись над можливими наслідками. Приміром, над тим, що за наступним поворотом шосе може виявитися засідка доблесних служителів автоінспекції, озброєних чудодійними смугастими жезлами. На радість для її гаманця і нервової системи дорога була чистою, автомобіль поводився більш-менш обачливо, приберігаючи свої прикрі витівки для іншого випадку, коли господиня не буде такою напруженою.
Христина поспішала недаремно, хоча дехто, можливо, і посміявся б над нею. Був День всіх святих, і вона їхала додому, щоб, як і кожного року, разом із мамою запалити свічки на могилах померлих родичів. Цей звичай був для неї дуже дорогим, набагато значнішим, аніж звичайна традиція, чимось майже інтимним. Тільки той, хто бачив нічний цвинтар першого листопада, може зрозуміти це непросте містичне відчуття, у якому переплітаються острах, захоплення і щось інше, - наче присмак неминучості. Вона хотіла встигнути ще завидна, адже старий сільський цвинтар був досить небезпечним місцем для сутінкових прогулянок, його колись доглянуті алеї заросли бур’яном, троянди здичавіли і перетворилися на непрохідні хащі шипшини, і загалом там панувало запустіння і якась фаталістична меланхолія.
Христина по-своєму любила це кладовище, де знайшли останній спочинок її діди й прадіди. І вже в усякому разі, вона ніколи б не подумала, що може його боятися. Ні-ні, ну що ви… Вона була, до всього, ще й абсолютним прагматиком (чи принаймні вважала себе ним) і керувалася цілком зрозумілими мотивами, як-от жалістю до своїх новеньких лакових черевичків, які неодмінно постраждали б від нічних мандрівок. Отож Христя гнала щодуху і подолавши за неповну годину вісімдесят кілометрів відстані, близько чверті на пяту в’їхала у завбачливо відчинені мамою ворота.
– Христинко, я тебе не чекала так рано… – струнка, гарна ще й досі, її мама у п’ятдесят шість років виглядала максимум на сорок, але Христину дуже турбувало її здоров’я, яке останнім часом помітно похитнулося.
– Але браму таки відчинила, ніби я сама не могла…
– Ну що ти, доню, мені ж не важко. Я тобі хризантем нарізала, а свічок ти купила?
– Ага, купила, ліхтариків таких червоних, там, в багажнику, подивися… Ой мам, що з тобою?
Жінка зненацька зігнулася мало не до землі, гримаса болю скривила обличчя, очі почервоніли, засльозилися.
– Не знаю, Христинко, певно серце. Це вже вдруге за сьогодні. Зараз минеться – голос майже пропав, перетворившись на хрипкуватий схлип.
– Та, минеться, знаю я тебе. Ти ніколи не зізнаєшся, хіба як вже притисне остаточно.
– Не переживай ти так, зараз вип’ю краплі, та й по всьому. Якби дослухатися до того, що там закололо чи заболіло, то з хати б не вийшов ніколи.
– Ну сьогодні ти точно вже нікуди не вийдеш.
– Як, Христино? ти що, я …
– Ти сидітимеш на дивані і будеш дивитися телевізор, а на цвинтар я піду сама, не переймайся. Зараз тільки сірники візьму і квіти, та й піду. Ти мене щоб не чекала, лягай поспи. Я, мабуть, ще до Оленки забіжу, сто літ вже її не бачила. Все, нічого не хочу чути. Тільки залишиш світло надворі, добре?
Христина обійшла могили досить швидко, помолилась і вже зібралася додому, проте у неї залишaлись невикористані свічки і вона зненацька згадала дещо.
У самому центрі кладовища, серед найбільшої гущавини, в оточенні напівзасохлих ялин стояла давня, як казали в селі, «панська» – каплиця, яка ще пам’ятала кращі часи своєї молодості й ошатності. Там, всередині, знаходився родинний склеп Чарторийських, які володіли селом за часів Речі Посполитої.
Зараз споруда була повністю занедбаною, тільки сови гніздилися у проваллях даху, та ще, мабуть, кажани знаходили у її стінах прихисток від денного світла. Може, на когось каплиця і навіяла б трохи остраху, однак Христина твердо знала, що боятися нічого. Просто вона згадала, як колись іще її бабця жодного разу не минала свічкою і це місце останнього спочинку. Колись Христина запитала, чому вона це робить (їй тоді було, здається, років із шість, христині, звісно ж - не бабці) і старенька сказала їй дещо з того, що запам’яталося на все життя:
– Розумієш, дитиночко, там лежать люди, про яких давно усі забули. Не знаю, наскільки добрими християнами вони були. Але їхні душі також потребують нашої молитви.
Зараз дівчина вже не змогла б чітко пригадати імена усіх покійників, які були там похоронені, однак свого часу вона годинами переповідала друзям різні страхітливі легенди про неспокійні душі, що виходять опівночі зі склепу і шукають припізнілих перехожих, щоб затягнути їх у морок і випити кров, можливо. Правда, історія про маленьку дівчинку Клару, замучену заради розваги хвацьким чекістом у 1939 році досі залишалася в пам’яті повною оригінальною версією. Ця історія була з тих, які не так просто викреслити зі своїх спогадів. І вже напевно не варто згадувати її супроти ночі.
Втім, Христина навіть у давні прекрасні часи, залякуючи подружок, не дуже вірила у свої слова, де почуте раніше від бабуні перепліталося із власними вигадками. От хіба що Клара… Вона інколи снилася Христині.
Поринувши у спогади, під владою потужного емоційного пориву, дівчина відгорнула нависле гілля якогось низькорослого деревця і по пам’яті віднайшла стежку, вже практично неіснуючу, яка вела вглиб, до каплиці.
Іти було зовсім недалечко, проте якісь дивні кущі – чи то ожина, чи то перерослі будяки – перешкоджали на кожному кроці, чіплялися за волосся, за одяг, дряпали руки. Єдине, що радувало – було зовсім світло, на цвинтарі навіть іще не почали збиратися люди, тільки де-не-де самотні постаті снували поміж хрестами. Та й напевно, не буде тут сьогодні особливого ажіотажу – подумалось Христині. Молодь сюди навідувалася вкрай рідко, а ті, що пам’ятали, де похоронено прадіда чи троюрідну тітку по батькові, поступово теж відходили у кращий світ, одначе їх хоронили вже на новому кладовищі, значно краще облаштованому і доглянутому. Пожовкла трава, некошена ще з весни, плуталася під ногами, наче й без неї не було клопотів. Христина вже майже пожалкувала, що взагалі влізла в цю авантюру.
– Диви, яка побожна знайшлася – сказала сама собі, навіть не помітивши, що розмовляє вголос. Ну все, нарешті. Продершись крізь зарості, вона опинилася біля дверей мініатюрного храму, вкритих старезною іржею та мохом. Тут було трохи вільного простору і Христина присіла біля якоїсь почорнілої невеличкої скульптури, щоби бодай трохи віддихатись. Придивившись, зрозуміла, що то фігурка янгола, з відбитими крилами, одне з яких лежало зовсім поруч. Перепочивши, дівчина підвелася на ноги. Вона хотіла поставити дві свічки на поріг, трохи вище, десь подалі від сухої трави та моху, а то, як відомо, на біду багато не треба, ще їй бракувало влаштувати пожежу на цвинтарі. З такими думками Христина запалила свічки, примостивши їх на кам’яний приступок сходів, прошепотіла три рази «Отче наш» і «Радуйся, Маріє», на останок – молитву за душі, що перебувають в чистилищі, якої навчила її та ж бабуся років двадцять тому, зробила крок назад і … відчула, що стрімко сповзає кудись у порожнечу. Спантеличено, майже інстинктивно спробувала затримати падіння, схопитися за щось, однак жмуток трави, ясна річ, не зміг витримати вагу її тіла… Важко сказати, скільки тривало падіння - секунду, чи декілька хвилин, але досягнувши дна, Христина відчула різкий спалах болю у потилиці, щось хруснуло і вона втратила свідомість.
Частина ІІ
Темрява вивітрювалася з її мозку досить довго, поступаючись місцем спершу вогкій напівпритомній млості, а потім – пекучому болісному пробудженню. Христина все ще перебувала за межею реальності, проте її свідомість помалу поверталася. Коли вона врешті розплющила очі, сутінки вже давно втратили свою надвечірню прозорість і дедалі густішали з фантастичною швидкістю. Христина не одразу збагнула, де знаходиться і що з нею. Врешті нестерпний біль, що заповнив увесь її організм, нагадав про скрутні обставини, в які вона потрапила. Хвиля дикої паніки затопила розум. Вона була тут, в якійсь незрозумілій ямі, дно якої було вкрите уламками каміння, зовсім сама і на додачу стрімко наближалася ніч. Така перспектива кого завгодно могла вжахнути. Христина спробувала обстежити пастку, в якій опинилася, і через деякий час, перетерпівши наплив нового болю, вона виявила, що яма зовсім не була ямою, а скоріше – шахтою, близько двох метрів у діаметрі, з її стінок стирчало коріння та гострі виступи кам’яних плит. Звідки вона могла з’явитися у цьому всіма забутому місці? З якою метою викопана? Саме так, ВИКОПАНА. Поза всіляким сумнівом, це був банальний підкоп. Якісь мисливці за шляхетським золотом попрацювали на совість, але, вочевидь, щось завадило їм довести справу до завершення. Христина не знала, чи хоче вона довідатися, що саме то було. Подібними думками вона відволікала себе від усвідомлення власних похмурих перспектив. Заночувати на цвинтарі, під стінами старої каплиці – останнє з того, що можна було собі уявити навіть в найстрашніших фантазіях. А той факт, що ночуватиме вона тут, доказів не потребував. Мобільного вона не взяла з собою, мама хвора, та й узагалі, певно, вже спить і чекати її не стане. Вибратися звідси, принаймні зараз, самостійно не варто навіть намагатися. Біль пронизував усе тіло, підвестися на ноги було несила.
У відчаї Христина, мабуть, задрімала, бо коли виринула із неспокійної плутанини думок наступного разу, минуло достатньо багато часу. Наскільки вона могла судити, було десь близько півночі. Зійшов місяць і при його сріблястому світлі становище Христі стало ще більш безнадійним. З ями вилізти не було ні найменшої можливості. І все таки… Щось змінилося. Відчуття було таке наче… за нею хтось спостерігав?
– Daj mi rękę, dziecko. Ciebie wyciągnę stamtąd*.
Голос пролунав просто з неба. Чоловічий проникливий голос, пом’якшений інтонаціями невдаваного співчуття. Христина швидше відчула, ніж побачила, як згори, з самого серця темряви простягнулася назустріч до неї чиясь сильна, цілком реальна рука, що обіцяла їй несподіваний порятунок.
–Spróbuj dociągnąć się. Jeszcze troszkę. No, dawaj że**…
Дівчина напружилася в надриві усіх сил, які ще залишалися у закоцюрблих від холоду і болю м"язах і після кількох невдалих спроб таки вхопилася за долоню незнайомця. Ще один різкий спалах болю…і тієї ж миті вона буквально злетіла в обійми таємничого рятівника. Трохи отямившись, Христина спробувала його роздивитися. Чоловік був дуже імпозантної зовнішності – втілення чистого аристократизму, з його вигляду важко було судити про вік, йому могло бути і сорок, і шістдесят.
Поляк…Певно, приїхав відвідати могили родичів. – промайнула цілком раціональна, обґрунтована думка. Але було щось, майже непомітне, що вибивало з колії раціоналізму.
Рука, яку Христя все ще конвульсивно стискала, була міцною і надійною, проте холодною, наче лід. Обличчя - красиве, з доглянутими вусами, але крейдяно-бліде, очі глибоко позападали. Привертав увагу також костюм, – він чудово лежав, тканина явно була дорогою, приємною на дотик, – однак якогось аж надто консервативного покрою.
– Дякую, дякую вам. Я мала не збожеволіла там, у тій ямі. Думала, доведеться заночувати тут. У мене, напевно, вивих… і в голові гуде ніби у вулику. Боже, як я вам вдячна. – перебуваючи в шоковому стані, Христина навіть не припускала, що незнайомець може не розуміти ні слова з її безладної, уривчастої балаканини.
Чоловік посміхнувся, пильно роздивляючись врятовану ним, замурзану і зовсім непрезентабельну цієї миті дівчину.
– Mam zaszczyt przedstawić się. Henryk, hrabia Czartoryjski, szlachcic w ósmym pokoleniu. Opuścił ten świat rokowi Boskiego 1912***.
Христина ще з дитинства чудово говорила польською мовою, мабуть, це була її генетична спадщина від далеких предків-емігрантів. Вона й зараз розуміла прекрасно свого дивного wybawcy, але сам зміст його останніх слів доходив до неї сповільнено, наче пригальмований захисними бар’єрами свідомості. Поступово зіниці Христини розширилися від жаху, повітря катастрофічно забракло, і брунатний птах божевілля ледь не торкнувся її своїм крилом. Лагідний, аж ніяк не схожий на потойбічний, голос повернув її до більш-менш притомного стану.
– Uspokój się, ciebie nie skrzywdzę. I nie krzycz, prosi. Oni niedługo obudzić się. Іdź za mną i nic nie bój się, wszystko będzie dobrze****.
Христині раптом захотілося повірити йому, ким би він не був. Можете назвати це інстинктом самозбереження, проте вона наказала собі не думати зараз ні про що, а просто забратися чим скоріше з цього пропащого місця. Крок за кроком, рука в руку вони рушили через гущавину. Тільки-но дівчина зітхнула вільніше, піддавшись незрозуміло-заспокійливому впливу графа, як дорогу їм перетнула дивовижна напівпрозора постать, загорнена у щось на кшталт савану, подертого у багатьох місцях, звідки виділися зітлілі останки плоті, а подекуди – біліли й кістки. Примара прохрипіла напівблагально-напівпогрозливо:
– Oddaj jej mi, Henryk. U jej taka słodka krew, na pewno. Sławny pojemy*.
Шепіт супроводжувався гидотним хихотінням і скреготом звідкись чи то збоку, чи то знизу.
Христина вже не тямила, де вона і що з нею, лише міцніше стискала крижані пальці свого супутника.
– Nie śmiej jej zaczepiać, stara kurwa! Ta dziewczynka dziś pomodliła się za nas. I zapaliła świece, po raz pierwszy za pięćdziesiąt lat. Tak, że pozostaniesz bez kolacji. I twoje siostrzyczki też. Precz, mówię, inaczej... znasz со będzie!**
Примара неохоче відступила вбік і розтанула в затінку старих ялин. Граф зненацька звернувся до Христини, голос його помітно змінився, став глухішим, в ньому ще й досі звучали сталеві ноти:
– Znasz, оwe że przychodziły tu przed tobą, kopały całą noc, ale słońca więcej nie zobaczyły nigdy***.
Далі вони йшли без перешкод. Кущі, які раніше так боляче дряпали руки і дратували Христину, безгучно розсували гілля перед графом, трава покірно стелилася під ноги, не намагаючись їх заплутати. Врешті страшна галявина залишилася позаду. Граф зупинився, наче далі йому було йти не вільно.
– Idź, dziecko. Twoja modlitwa już nie uratuje nas, ale malutkiej Klarze ona bardzo pomogła. Dziękuję ci od szczerego serca. Przyjmij na pamięć od mnie tę błyskotkę. Ona będzie broniła ciebie od takich, jak my****.
Генріх, граф Чарторийський, майже з ніжністю взяв руку Христини і надів на її палець розкішну каблучку з величезним діамантом, що світився проти місяця блакитнуватим містичним вогником. Довкола них, в темних закутках цвинтаря, лунало якесь дивне чавкання, шепотілися голоси, зрідка – ніби ножем шкребли по іржавому залізу – чулося приглушене хихотіння, від якого по тілу повзли мурашки.
– A teraz stąpaj. Nie należy ci widzieć wszystkiego tego. Stąpaj i nie patrz wstecz. Jutro będzie jutro. Spodziewam się nigdy więcej nie będziemy widywały się. Życzę ci ogółem dobrego*.
Граф відступив у тінь. Христина не промовила жодного слова. Вона перебувала в якомусь дивному напівкоматозному стані, рухаючись швидше за інерцією, аніж керуючись власною волею. Вона навіть не помітила, що біль в нозі повністю припинився. Пам'ять її відмовилася зберігати спогади про ту страшну ніч і наступного дня вона ніяк не могла збагнути, як опинилася вдома і звідки з’явилось у її чудовому темному волоссі широке пасмо непроханої сивини. Швидше за все, до кінця свого життя Христина так нічого і не пригадає про весь той моторошний епізод, що не завадить їй зберегти подаровану каблучку. А втім, коли маєш справу з примарами минулого, нічого не відомо напевно. Єдине, що можна сказати однозначно – навіть якщо дівчина ніколи не пригадає графа Чарторийського, він пам’ятатиме її, не сумнівайтеся. Пам"ятатиме довго, дуже довго, а якщо бути зовсім точним - то всю наступну вічність, адже поспішати йому нікуди.
Переклад з польської:
*Дай мені руку, дитинко. Я витягну тебе звідти.
** Спробуй дотягнутися. Ще трішки. Ну, давай же…
***Маю честь відрекомендуватися. Генріх, граф Чарторийський, дворянин у восьмому поколінні. Покинув цей світ року Господнього 1912.
****Заспокойся, я тебе не скривджу. І не кричи, будь ласка. Вонм скоро прокинуться. Йди за мною і нічого не бійся, усе буде добре.
*Віддай її мені, Генріху! В неї така солодка кров, напевно. Славно поїмо.
**Не смій її чіпати, стара к… Ця дівчинка сьогодні помолилася за нас, і свічку запалила, вперше за п’ятдесят років. Так що залишишся сьогодні без вечері. І твої сестрички теж. Геть, кажу тобі… інкакше, знаєш, що буде!
***Знаєш ті двоє, що приходили сюди перед тобою, копали цілу ніч, але сонця не побачили більше ніколи.
****Йди дитинко. Твоя молитва вже не врятує нас, але маленькій Кларі вона дуже допомогла. Дякую тобі від щирого серця. Прийми від мене на пам'ять цю дрібничку. Вона оберігатиме тебе від таких, як ми.
*А тепер іди. Не варто тобі бачити всього цього. Йди і не дивись назад. Завтра буде завтра. Сподіваюся, ми ніколи більше не побачимось. Усього найкращого тобі.