Мій світ більшає
Любця — 14/12/2007 - 13:39
Збірка: Про те, що наболіло
Мій світ такий малий, що я думала він може поміститись у моїй зімкнутій долоні. Інколи я трішки розмикаю кулачок, щоб подивитися на нього, мов на пійманого метелика. Роздивляюсь і боюсь випустити на волю. Тепер помічаю дивні речі, чим більше я вбираю в себе людей, пізнаю їх життя, тим меншає місця у моїх долонях, або світ мій більшає. Він розтікається між пальцями, йому тут уже не затишно. Відчуваю в собі безмежний простір. От якби хтось дав мені крила, то може б і полетіла куди, і літала б так довго, поки сил стане, бо набридло мені в плазунів гратися.
Моя маленька кімната стає надто тісною, вже не може помістити в собі стільки моєї радості, не вистачає місця усім тим людям, що живуть в мені. І я виходжу в поле, там місця вдосталь. Розбиваємо намети, розпалюємо вогнище, заварюємо чай з чебрецем і м’ятою, сідаємо у велике коло і передаємо кухлик з відваром. Кухлик один на всіх. Ніби причащаємося долями один одного, мовчимо, бо так важко щось сказати, зустрівшись з величчю іншого.
Від вогню іде тепло. Я доторкнулась до нього. Живий вогонь. Він посміхнувся мені і кров у моїх жилах стала такою гарячою, і на мить мені здалося, що я стала вогнем. Це моя таємниця і я нікому її не розказую.
Пам’ятаю коли ми з приятелем вертали з Києва, він побачив мою таємницю сам. У нас були верхні місця. Навіть не знаю про що ми розмовляли... і раптом він завмер. Не рухається, не дихає, очі зупинились на мені і застигли. Вираз обличчя змінився. Я злякалась. Питаю: „що з тобою?” Він побілів, мов стіна, не реагує на мої слова. Потягнулась до нього, вхопила за руку, на очах сльози, бо не знаю, що відбувається. А він зосереджено дивиться у мене. Відчуваю, що стискає мою руку і погляд відмирає. У мене каже видіння було, чи може не видіння, не знаю. Я бачив твою суть, я бачив у тобі вогонь, живий вогонь. Ні він не тлів, він горів пристрасно і зігрівав. Ти - вогонь! Сьогодні я це побачив. І коли приходитимуть до тебе думки у порваних сорочках, з босими ногами і кричатимуть тобі у слід, немов причинні, що ти ніхто, - пам’ятай, - ти вогонь!
За день я зустрічаю багато людей. Веселих і не дуже. Тих, що не дуже більше. Особливо мені шкода жінок, котрі на собі носять сумки, а в сумках сльози і втома. Вони ідуть і сльози з тих сумок витікають, залишаючи сліди на асфальті. Ці жіночки тільки, те і роблять, що бігають на базар, та скуповують собі ті сльози.
Дивно, ось жіночка, ще молода, а вже горб на спині і лице спотворене горем. Невже і я так буду бігати з торбами, заробляючи собі на горб, а тими слізьми, що назбираю, гаситиму свій вогник? Це було б печально.
Є одна розповідь про мудреця, який знав відповіді на всі запитання. От і захотілось одній молодій парі доказати усім, що не все той мудрець знає. Зімкнули в руці метелика, тай думають собі, спитаємо у нього в якій руці метелик, якщо вгадає, спитаємо вдруге, живий чи мертвий. Якщо скаже живий, то я стисну метелика і покажу мудрецеві мертвого метелика. А якщо скаже що мертвий, я розімкну долоні і полетить метелик у небо. Так і зробили. Пішли до мудреця і питають в якій руці метелик, мудрець показав на ліву руку. А живий чи мертвий? Мудрець посміхнувся, похитав головою і сказав, все в ваших руках.
Вчора мені приятелька сказала, те що і мудрець - все в твоїх руках: плакати чи радіти, пробачати чи гніватись, худнути чи повніти, замкнутись у хаті чи відкритися для світу!
Мій світ більшає і я вже не можу втримати його у своїх долонях