Моніка (історія одного вибору)
Консуело — 27/10/2008 - 17:22
- Славку, чуєш, Славику... - я вже відчуваю прохальні інтонації у її голосі.
- Що там, люба?
- На горищі твоя Моніка наплодила виводок, десь учора, певно. То, може б, ти... Ну, поки вони ще сліпенькі, знаєш...Я ж не можу цього зробити сама - винувато поміхається, скорботно кривить губки.
- Слухай, може не треба цього робити? Може нехай собі, га? - дозволяю на мить спалахнути крихітній надії, знаючи наперед, що марно.
- Славчику, ну що я потім з ними робитиму? Будуть повзати довкола, гадити по кутках, пищати, а в мене ж нерви не залізні, а повиростають, то ж взагалі проходу не буде... Вони ж їсти захочуть, а де ми їм молока візьмемо? - істерика, поки-що притамована, загрожує вихлюпнутися з її розширених зіниць, зачіпає сталеві струнки голосу, зазвичай ретельно приховувані. Виходу не залишається.
- Гаразд-гаразд, тільки ти не хвилюйся, добре? - вона маніпулює мною, але чим тут зарадиш? Мені жаль тих маленьких істот на горищі, але ця паніка в її погляді... Я не можу дозволити щоб усе те страхіття знову повторилося. Роблю останню спробу:
- Ми ж могли б віддати їх сусідам...
- Я так і знала, тобі абсолютно байдуже до моїх почуттів. Ти мене вже не любиш, та й ніколи не любив, не заперечуй, я знаю, знаю! - ну от, цього слід було очікувати. Я все-таки безнадійний телепень...
Хапаю старе відро, оте, що для миття підлоги, набираю під краном води. Вона скоса спостерігає, вдоволено посапуючи. Істерики ніби й не було, тільки туш трохи порозмащувалася. Зненацька тупа лють вилазить з глибин моєї підсвідомості, я насправді зовсім не хочу того, що має статися. Піднімаюся гвинтовими сходами на горище старого будинку. Слід знайти їхнє кубло, допоки Моніка не відчула небезпеку. Вона ж така чутлива, як їй пережити таку втрату... Сльози навертаються на очі вже й мені, але це зовсім інші сльози. Прислухаюся... Ага, таки чутно слабке попискування десь трохи зліва. Нишпорю по заснованих павутиною, курних закутках, аж поки серед купи древнього лахміття не надибую-таки їх. Четверо. Троє рябеньких, одне - вугільно-чорне. Зовсім крихітні, такі кумедні, здригаються від мого дотику, пищать (нявкотом цей звук годі назвати). Беззахисність цих створінь викликає у мене дивне розчулення, якого не траплялося уже років із десять, а відколи ми побралися - то й поготів. Тут мене ніби вдарило струмом - я не можу цього зробити. Просто фізично не можу. Одне кошеня, зі смішними руденькими вухами повзе по моєму черевику, я підставляю долоню і відчуваю щось ніби лоскіт всуміш з ледь чутним поколюванням - приємне відчуття, навіть якесь щемливе...
- Ти граєшся з ними? З цими бридкими щуренятами? О, я цього не витримаю, я тебе ненавиджу! - дивно, що я не почув, як вона з"явилася на горищі. Щось я починаю розкисати...
- Як ти можеш! Тварюка! Тобі плювати на мене, ти знайшов собі іншу забавку! - її вереск розтинає задушливе повітря, просякнуте запахом пересохлого сіна і мишачого посліду. Я раптом розумію, що мене це більше не зачіпає. А втім, ні. Її оскаженілий крик мене дратує, страшенно. Очі, такі прекрасні завжди, але не в цю мить, не в ЦЮ МИТЬ, зараз вони переповнені божевіллям, шаленим божевіллям, і в мене є лише один спосіб зупинити цей кошмар, на який поступово перетворилося наше життя. Я вже давно це знаю, лишень не відважуюся зізнатись. Хоча...
- Ти прибацаний зоофіл! Тобі не потрібна нормальна баба! - невже переді мною жінка, яку я кохав стільки часу, яку вже не раз витягав з мороку чогось настільки страшного й невизначеного, що навіть найдосвідченіші психіатри не спромоглися поставити їй діагноз. Її крик відлунює болісним скреготом у моєму мозку. Слів уже не розібрати, це суцільний потік бруду і злостивої втіхи. Вона все ще певна своєї недоторканності...
Це кінець - виносить вирок безкомпромісний внутрішній голос. Авжеж... Ти знаєш, ЩО мусиш зробити, правда?
- Збоченець! Я тебе ненавиджу! Забери свої лапи!!!! ВІдпусти мене!!!! Відпус...
Пручання затихають, і в моїх обіймах опиняється не скажена дика істота, а просто купа нерухомої плоті, вона поки-що тепла, але вже однозначно мертва.
- Що ж я наробив? Це ж моя дружина, я вкоротив їй віку!!! - панічно озивається недобите сімління. Але інший голос - набагато потужніший і гучніший - каже мені, що я все зробив правильно. Я йому вірю, мушу вірити.
До мене долинає стривожене нявчання. Чорна безшелесна тінь - Моніка - з"являється так само непомітно, як перед цим ВОНА. Але Моніка не кричить на мене. Вона мене любить. А своїх діток любить ще більше. Вона притьмом кидається до свого кубла, вже знаючи, що хвилюватися нема чого, її зелені очі світяться позамежною вдячністю, а також розумінням і, можливо - обіцянкою:
- Не переймайся, усе буде добре. Вона ніколи не була тобі потрібна. Не була НАМ потрібна.Ти вчинив правильно, ти ж про це знаєш?
Так, знаю.
Моніка треться до моєї ноги і вдоволено муркоче. Кошенята попискують, вони хочуть їсти. Матуся вас нагодує, еге ж... Ростіть великі і сильні. Я на це заслуговую, чи не так?