Третє правило
Консуело — 14/10/2008 - 10:49
Робочий день добігає кінця. Полегшене зітхання, останні хвилини за комп"ютером, зараз побіжу додому, плювати на те, що з понеділка - міністерська ревізія, а в мене - певні маленькі "казуси", як їх називає Олексій. Він добрий друг, проте марно сподіватися, що хто-небудь зможе прикрити мене від шефського гніву, коли оті "казуси" вилізуть на світ Божий з купи нікому не потрібних паперів, що поволі припадають пилюкою у моїй шафі. Ха-ха, знайшли чим лякати... Виженуть - ну й добре, давно вже пора розрубати цей гордіїв вузол, от лиш у мене поки-що не стає духу зробити це самій.
Ну все, фініта ля комедія. Курсор вже на півдорозі до "завершенія работи", коли я згадую, що слід було перевірити на віруси свою флешку, яка переповнена стиреним після обіду з Інтернету добром, коли мене залишили у спокої (досить необачно) допитливі колеги, а якщо бути точною -то колєжанки. Ну що ж, я не найбільший трудоголік у нашому офісі (ви вже, мабуть, і самі це зрозуміли). Зате всю роботу, розраховану на вісім годин, я долаю максимум за чотири, а чим я займаюся решту часу - це вже MIA NOSTRA*, так я скромно вважаю. Поки певна програмка (не буду казати яка, щоб не робити нікому халявної реклами) старанно досліджує вміст диску G, вишукуючи капосних диверсантів, я вдягаю пальто, пов"язую шарф - довжелезний, з китичками, я такі люблю, - врешті готую гроші на маршрутку (проїзд подорожчав, хай йому грець, а платня моя навіть не планує зростати). Нарешті я в повній готовності дременути звідси, повертаюся до комп"ютера, звісно, перевірка вже завершилася, і вірусів не знайдено - не вчитуючись у зміст віконечка звіту, вирішую я, оскільки не бачу тривожного червоного шрифту. Вимикаючи машинерію, якось напівусвідомлено кидаю ще один погляд на монітор і раптом краєм ока помічаю щось дивне, ще не зовсім зрозуміле і, швидше зав все, абсолютно неважливе.
Припини, ти вже давно не віриш у такі дурниці - кажу досить твердо і навіть переконую себе в тому, що це всього-навсього: а) звичайний збіг, таке трапляється ледь не з кожним; б) галюцинація, спричинена надмірною кількістю випитої кави; в) перші ознаки параної, неминучої для людини, яка весь останній рік тільки те й робить, що поглинає творчість Стівена Кінга. Піддавши себе нищівній самокритиці, я виходжу на вулицю. Погода - пречудова, хоча вже пізній жовтень, листя шурхотить під ногами, сонячні зайчики мандрують по недосохлих калюжах і за мить я вже забуваю про ту всю дурню, якою тільки-но була напхана голова. Маршрутну зупинку я благополучно проминаю, ноги несуть мене далі, до старого парку, сходами вниз... ВІтер пахне так особливо, як подих самої осені. Я майже щаслива, вперше за багато днів. Можливо завтра (я не сказала, що сьогодні - п"ятниця?) я нарешті виберуся в ліс, офіційно - по гриби, а насправді - дихати по-справжньому, пити великими ковтками спокій і наснагу, щоб набратися сили і прожити ще трохи. Забуваю про всі неприємності і, мов дитина, посміхаюся тихенько своїм думкам, дивую перехожих, збираю по газонах листя, волосся розтріпане, і взагалі я, напевно, схожа в цю мить на божевільну дивачку, та в глибині душі я, швидше за все, нею і є.
Блукаю парком, аж поки сонце не нависає над обрієм, сповіщаючи про близький прихід сутінків. Небо рожевіє, присоромлене таким швидким завершенням прекрасного дня, нитки бабиного літа поналипали на шерстяне пальто, та я не зважаю. Хочеться бодай на трохи ще затримати всередині п"янке відчуття реальності власного існування саме тут і зараз, насолодитися до останньої краплі кожним моментом, пропустити його через себе, а не бути, як завжди, мовчазним свідком... Врешті виходжу в центр міста, його метушня падає мені на плечі занадто несподівано...
Я вже забула про його набридливий гамір, про давні і зовсім нові маразми юрби, про її нескінченні нав"язливі ідеї, про те, що існують люди, які цілком комфортно почуваються, загубивши себе в її безликості... Я втікаю від натовпу, від яскравих вітрин, від голосної музики, що долинає з сумнівних закладів нічних розваг, втікаю у темні затишні завулки, де з живих істот - тільки безпритульні сумні собаки та знахабнілі до краю пацюки.
Я відчуваю початок відсторонення і це мене неймовірно тішить, хоча й трохи, зовсім трохи лякає, адже це завжди так болісно. Я згадую поволі. Це завжди забувається потім, пам"ять наче відмовляється тримати в собі те, чого не може збагнути. Але зараз - я майже вільна. Я зростаю, розпорошуюсь, щось глибинне виринає здалеку і витісняє свідомість. Я виходжу з вузької, обмеженої часо-просторовими рамками реальності і стаю невагомим фантомом, тінню у світі тіней і водночас по-справжньому реальною, оскільки я - вже не просто я, в мені - первісна, дивовижна сила, яка штовхає мене вперед зі скаженою швидкістю. Я кружляю у дикому ритмі забутих колись мелодій, лечу над вулицями, божеволію від усвідомленння власної могутності. Сила вже зі мною. Вона в мені і це єднання надихає. Але щось змінилося. Щось - не так. Ми вже досить давно знайомі і бувало по-всякому. Як правило (майже завжди) в такі миті мені вдається вчинити щось хороше: врятувати якусь вже приречену душу від останнього фатального кроку, допомогти там, де всі інші були б безпорадні, навіть якщо б і наважилися втрутитися. Тоді сила грає на моїй стороні, разом ми нездоланні. Але траплялося й по-іншому. Тоді сила поверталася до мене своїм Темним боком і я не могла, а може й не хотіла, опиратися їй. Добре, що пам"ять милосердно відмовлялася зберігати все це лайно, інакше я неодмінно збожеволіла б, рано, чи пізно.
А втім, божевілля - далеко не найстрашніше, що може бути. Там, де я зараз, безвідмовно діє лише два правила: усе є відносним, абсолютним є лише Кінець. Хоча тут я нічим не обмежена, в деяких закутках, як на картинах сюрреалістів, я це знаю, зачаїлися тіні-примари, які погрожують мені чимось, про що не хочеться думати. Чимось доволі жахливим навіть для такого (достатньо жахливого, повірте) світу. Я знаю, що колись тіні виявляться сильнішими за мене і я програю. Я не зможу вирватись на світло і це буде завершенням історії. Я не боюсь, не думайте. Страх залишився десь там, внизу. Буде так, як має бути. Коли настане час, я піду мовчки, не намагаючись здолати неминучість. А втім, я таки сподіваюся, що Кінець настане ще не скоро. Можливо, я навіть продовжу фізичне існування, проте насправді мене вже не буде. Насправді це набагато страшніше. Забороняю собі над цим замислюватися. Як не дивно, знаючи стільки про смерть, я ще хочу жити, так сильно хочу жити.
Сила, яку я маю (а якщо більш точно, яка має мене) - це занадто багато як на одну людину. Ноша, яка одного дня може стати непосильною. Але я нізащо не відмовилася б від неї. Я знаю, за відчуття всевладності доведеться колись заплатити. Я готова сплатити свій борг сповна. От тільки єдине питання залишається нез"ясованим: хто ж є моїм Кредитором? Про це чомусь теж ніколи не хочеться думати...
Я піднімаюся все вище і вище, туман починає огортати мене, туман, який, можливо, існує тільки в моїй уяві, а,можливо, це я - плід його уяви... Хтозна. Чекаю. Терпнуть руки, хоча, мабуть, я не мала б нічого відчувати...Очі печуть, але потерти їх я не в змозі.
Важко дихати. Мабуть, пора повертатися.
Виходжу з туману. Невже нічого не відбудеться? Ніякі двері не відчиняться і я просто змарнувала цей шанс щось змінити? Жаль. Відчуваю момент переходу. Я вже майже перетнула рубіж, вже... Та ні. Щось не пускає. Щось наближається, глибинніше, присмеркове, невідоме. Воно сповнене темної, важкої енергії, значно потужнішої за всі мої примари. Воно - як вологі, безпросвітні сутінки, що накривають мене з головою. Страху все ще не відчуваю, зате відчуваю холод і гострий, майже нестерпний запах небезпеки, що насувається. Сутінки густішають, концентруючись навколо мене, поступово починають матеріалізуватися. За мить холод зникає. Натомість мені стає навіть гаряче і якось так підозріло добре (тепло каміна, горнятко кави, пристрасні опівнічні обійми), мозок пронизують тисячі дрібних колючих іскорок. З"являється біль, спочатку досить помірний, потім, зненацька - він просто спалахує в мені, я вся палаю. Якимось внутрішнім зором помічаю внизу, за межею, своє тіло, розпластане на безлюдному тротуарі. Поряд - нікого, будь-які сподівання - марні.
Очі. У них - моторошне віддзеркалення вічності. Вони безжальні. Той, хто думає, що запах сірки -тільки міфічний аксесуар, глибоко помиляється. Кажу з власного досвіду. Я вже знаю - це мій Кредитор. Він прийшов забрати борг. Трохи невчасно, еге ж? Але вибору у мене немає. Я скоряюся і відчуваю дивне заспокоєння. Я ж обіцяла піти мовчки, не опираючись неминучості? Світло поволі згасає. Завіса падає. Актори розходяться по домівках, скинувши маски і змивши грим. П"єса була не зовсім вдала - напишуть завтра критики.
Мене поглинають сутінки. Я зникаю. Це - Кінець.
Того дня була пречудова погода, зважаючи на пізній жовтень, листя шурхотіло під її ногами, сонячні зайчики мандрували по недосохлих калюжах. Життя здавалося майже прекрасним. Вона всміхалася перехожим, дивуючи їх зухвалістю відкритого погляду. Гралася з павутинками бабиного літа. Мала власну напівзабуту таємницю - силу, що прийшла до неї однієї жовтневої ночі, коли повний місяць заглядав у вікна, шукаючи чергову (ні, не жертву) СПАДКОЄМИЦЮ. Була така молода і трохи наївна, вірила, що здатна змінити світ, що здатна змінитися сама... Того дня вона була майже щаслива.
Ніщо не вказувало їй на близькість Кінця. Або майже ніщо. Бо шанс повернути в інший бік дається один раз. Лише раз - третє правило, що існувало у тому суворому світі, який звик обходитися без правил взагалі. Та вона його не знала. Зробила свій вибір, пройшла повз єдиний поворот, на який могла звернути. Не помітила. А там, можливо, її чекало довге, щасливе життя і, врешті, спокійна смерть серед люблячої рідні...
Небо наливалося кров"ю від безсилля щось змінити, від гніву за те, що вона так легко продалася, не дочекавшись свого справжнього призначення. Єдиний друг, віртуальний янгол-охоронець намагався її попередити, але вона проігнорувала цей сигнал, не повірила (збіг-галюцинація-параноя).
Тому настав Кінець. Він підстерігав її вже тривалий час. Пора віддавати борг, крихітко. Ти ж обіцяла. пригадуєш? Домовленість дорожча за золото, вона ж підписується кров"ю. Нічого особистого, тільки бізнес.
Втім, її фізичне існування триває і сьогодні. Просто вона припинила літати. Усміхатися... Мислити... Її годують з ложечки і водять до туалету. Проте діагноз встановити лікарі їй так і не спромоглися. Подумали і запросили всесвітньо визнаного професора, за плечима якого був сорокарічний досвід. Він оглянув дивну пацієнтку і промовчав.
Професор продовжував мовчати аж ло самого від"їзду, лише при зустрічі з її матір"ю (нині покійною - не витримало серце) дав досить несподівану пораду:
- Моліться. Це єдине, чим ми можемо їй допомогти.
Мабуть, ви хочете знати, що сказав їй ангел, який жив у нетрях комп"ютерної системи? Справді хочете це знати? Що ж, пам"ятаєте, коли антивірусна програма перевіряла флешку? У віконечку звіту на моніторі був єдиний рядок і шрифт мав червоний колір (але вона вже цього не помітила - занадто далеко відійшла від реальності). Ангел попереджував:
ПЕРЕВІРЕНО ОБ"ЄКТІВ: 666.
Ось так. Не зважаючи ні на що, життя триває. Земля крутиться. Місяць теж крутиться навколо неї. І якось (не обов"язково, але цілком можливо) він захоче зазирнути у ваше вікно.
Будьте насторожі. Навчіться бачити знаки. Пам"ятайте: Кредитору потрібні нові боржники.
* моя справа (італ.)