Чому листя жовтіє
Інна Райська — 4/12/2007 - 09:55
Конкурс: Чому листя жовтіє?
Чому листя жовтіє
— Іванку-у-у-у-у! — лине дзвінкий дівочий голос над річкою, пролітає понад лісом, вдаряється об неприступні схили похмурих гір, відбивається і повертається назад:
— Ванку -у-у… нку -у-у …у-у…
— Марічко-о-о-о! — лунає у відповідь мужній юначий голос, — річко-о-о… чко-о-о…
— Я тутечки, Іванку! Повернися праворуч.
Іванко обернувся і побачив на тому березі червону стрічку, прив’язану до куща.
— Марічко, а навіщо ти стрічку туди прив’язала?
— А щоб вітер не здійняв!
— А сама ж ти де?
— Придивися уважніше, — лунає у відповідь сміхотливо.
— А, здається, бачу тебе. Ти он там лежиш на галявинці, сховавшись за деревом і думаєш, що я тебе не помічаю.
— Ні, дурнику, це не я, це ж просто мій одяг!
—Марічко, не пустуй і не грайся зо мною, а то ображусь і піду собі геть!
—Невже ти не сумував без мене, — сміється у відповідь, — ми ж цілий місяць не бачилися!
— Ну досить, не знущайся зі свого Іванка, покажись, квітонько, — каже Іванко вже майже не плачучи. У відповідь почувся тихий сміх, а потім різкий сплеск води десь праворуч.
Придивившись уважніше, парубок нарешті побачив свою кохану. Марічка стояла по шию у воді, розправивши руки в сторони, легенько ними попліскуючи, а її довжелезне волосся, наче водорості, погойдувалося на хвилях річки.
— Ну ти й пустунка, Марічко, — каже Іванко, трохи зашарівшись.
Дівчина засміялась тихенько і почала йти до нього, виходячи з води. Ось стало видно оксамитові плечі, потім білі груди заколихалися у воді. Іванко стояв і не міг відвернутися, бодай погляд відвести. А Марічка, з легким рум’янцем на щоках, поволі виходила з води. Ось вона вже у воді по пояс, ось вода спускається все нижче й нижче… Іванко чує, як несамовито гупає в нього серце у грудях, стоїть, затамувавши подих, і слова вимовити не може. Ось Марічка вийшла з води, наче та русалка, і, ступаючи по шовковій траві, підійшла до Іванка. Ось їхні очі зовсім близько, Марічка відчула гарячий подих на щоці, потім палкий поцілунок обпік її губи… А потім для них обох усіма кольорами веселки запалало все навколо, їм здавалося, що хвиля несамовитого щастя здіймає їх усе вище і вище, аж до самого неба…
Тихо спускалися густі сутінки, заповнюючи низини, пропливали над річкою, над травою, вкритою вечірньою росою, над парою закоханих на березі.
***
— Дівко, чи ти з глузду з’їхала? Що ти робиш? — зазвучав голос матері, спускаючи Марічку на землю. Вона глянула на грядку, яку полола, і вжахнулася: разом з бур’яном вона повисмикувала геть усю моркву.
— Думай макітрою, що робиш! Я знаю, в тебе одні гульки в голові! Де ти швендяла вчора цілий день?
— Ну я ж Вам казала, мамо, ми ходили з Оленою та Катрею на річку, — тихо мовила у відповідь.
— Не гоже брехати матері, — скрушно похитала головою, — я розмовляла сьогодні з Оленою, вона каже, що вже місяць тебе не бачила, питала, де ти поділася. Так що або розповідай, куди бігаєш, або доведеться мені усе батькові розказати.
— Ой ні, матусю, не кажіть батькові, бо лаятиме.
— Швидко признавайся, де була, — мати насупила брови.
Тихо, лякаючись власного голосу, Марічка розповіла матері геть про все.
— Ой лишенько, — почала причитати матінка, — з отим обірванцем, з тим байстрюком! Ти занапастила себе і всю нашу родину! Тепер ми станемо посміховиськом для всього села!
Мати причитала, Марічка гірко плакала, затулившись рукавом, і просила, щоб матінка не лаяла її, казала, що Іванко її дуже любить і що вона його теж, і що він ніколи її не покине. Мати лише відмахувалася на її слова, казала, що краще втопить її, аніж видасть заміж за того обірванця Івана, у якого ні кола, ні двора, ні мізків.
Наплакавшись і наголосившись, мати міцно обійняла свою доню, притиснула до грудей і сказала, що знає, як її врятувати. Давно вже сватався до неї Михайло, син Федора, сільського старости. То нічого, що товстий і не гарний, та ще й дурнуватий трохи, зате в нього хата велика, живності цілий двір і добра всякого повнісінькі скрині.
— Ходитимеш наче панянка справжня, в тонкому полотні і червоному намисті з дукачами, — гладила мати доньку по голівці і втішала, — всі тобі кланятимуться, адже будеш невісткою, а там, гляди, й жінкою, старости, як Федір помре, Михайла оберуть. Ти мені ще дякуватимеш, дурненька, — мати поцілувала доньку, — а голодранця того геть із голови викинь! — сказала, підвищивши голос.
— Я б викинула, матінко, і з голови, і з серця, але що ж, як не можу? Кохаємо ми одне одного, не губіть, матінко рідна!
— Так, все, досить тут сльози лити. Краще слухай, що мати каже, так буде краще.
Не минуло й тижня, як засватали Марічку. Прийшов її суджений Михайло зі старостами, і мати випхала її з рушником йому назустріч. На осінь призначили весілля. Іванко ж нічого не знав, бо жив на хуторі за селом. Із сільськими парубками він не товаришував, на гуляння їхні не приходив, бо не хотіли його там бачити, адже дивний якийсь був: тихий, не говіркий, у рваній свиті і заплатаних, мабуть, разів сто, штанях. Лише Марічка побачила його вроду і спокійну вдачу, а на заплатки їй було байдуже. Так і стали вони зустрічатися потай від усіх біля річки, аж поки таке от лихо не спіткало. Марічка не призналася Іванкові, що засватана вже, а продовжувала ходити до нього потай. Тільки-но стемніє і мати з батьком поснуть, вона візьме мішок із соломою, покладе на лаву замість себе і гайда через вікно та попід тином до свого коханого.
***
— Іванку, соколе мій, а чому листя жовтіє?
— Ну, Марічко, Біг його знає, чому воно жовтіє, така в нього природа.
— Воно жовтіє, соколе мій, бо помирає.
— Люба моя, літо ще не закінчилося, до осені довго, а в тебе осінній настрій сумний, — Іванко обійняв її і притиснув до грудей. Вони лежали на своєму одязі під товстезним дубом, неподалік шуміла річка, теплий вітерець приємно лоскотав тіло. Навколо цвіли квіти, буяли зеленню кущі та дерева, співали птахи.
— Як гарно, Іванку, — майже прошепотіла Марічка. — Шкода, що скоро цього всього не стане. Зів’януть квіти, пожовкне соковите листя… І його не стане.
— Серденько моє, воно жовтіє, бо такі закони природи. Листя не помирає, а навпаки оновлюється. Воно опадає осінню, щоб восени знову відродитися.
— Ні, Іване, воно помирає, — Марічка різко вивільнилася з обіймів свого коханого і підвелася. — Те листя, що з’являється восени, це вже інше листя, а старе помирає!
— Марічко, квітонько, чому ти сердишся? Ну яка нам різниця, помирає воно чи ні, адже ми живемо, ми з тобою разом.
— Разом, доки листя не пожовтіє… — мовила тихо Марічка.
— Ну що ти таке говориш, кохана моя, ти часом не захворіла?
— Не зважай, Іванку, — Марічка раптом посміхнулася, обійняла свого коханого і міцно його поцілувала.
— Ну от, так уже краще.
***
Минуло літо, і пожовтіло листя. Настав час Марічці прощатися зі своїм дівуванням і йти під вінець з Михайлом. На весілля зібралося все село, всі були веселі і радісні, лише наречена ходила, наче у воду опущена. Ні танцювати не хотіла, ні з подругами розмовляти. Свекор і свекруха, помітивши її настрій, косо позирали, а всі інші лише плечима знизували, мовляв, і що їй не так, за такого парубка йде, позаздрити можна.
Відгуло весілля, молодята пішли спати. Напоїла Марічка свого чоловіка маковим відваром, щоб спав міцніше, і втекла з дому своїх свекора і свекрухи. Довго не думала, куди податися, пішла до річки, де пройшли найщасливіші хвилини у її житті. А на ранок її тіло прибилося до берега під селом. Це була надзвичайна подія у селі, мати Марічки злягла і більше не вставала, говорила, що це вона вбила доньку, але її ніхто не слухав, думали, що вона від горя з глузду з’їхала. Батько мовчав і ходив чорний, наче ніч. Подруги плакали, а Михайло потужив-потужив і засватав іншу.
Іван же, як дізнався про таке горе, сам ледве не вбив себе. А потім пішов у монастир, бо цілий світ йому зблід без коханої.
Іванко стояв біля річки, де вони любили одне одного ціле літо, і притискав до грудей червону стрічку, яку знайшов прив’язаною до куща, "щоб вітер не здійняв" — прощальний подарунок від Марічки. Таким коротким було літо. Відбуяли пишні трави, пожовкло листя…
— Іванку, соколе мій, — пролунало ехом, — а чому листя жовтіє?..