Історія з привидами по-українськи, з часником.
Консуело — 10/09/2008 - 15:28
І
В самому серці старої консервативної Європи (де саме, не скажу, все одно усі її жителі вже давно громадяни Європейського Союзу), в якійсь на диво слабко урбанізованій місцині, скажімо, серед густого-прегустого лісу стояв собі замок. Найсправжнісінький, феодальний середньовічний замок, занадто позначений плином немилосердного часу, щоб перетворитися на комфортабельний готель для заможних туристів. Однак достатньо вцілілий для того, щоб надати притулок деяким менш значущим для всесвітньої гармонії істотам - приміром, ластівкам, мишам, кроликам і т. д. Проте був у його стінах іще один мешканець, можна навіть назвати його VIP-персоною, із тих, без кого воістину не обходиться ні один порядний замок, історія якого налічує хоча б два-три століття. Ви вже, напевно, здогадалися, хто був тим мешканцем.
Так-так, це був Привид. Хтозна, як і коли він потрапив до замку. Вже нікому розповісти про те, породженням якого кривавого злодіяння чи фатального збігу обставин була його поява. Навіть якщо місцеві старожили і могли б щось про нього знати, то невідомо чи стали б ділитися давніми дідівськими оповідками з підозрілими незнайомцями, англійська яких грішить тягучим слов"янським акцентом. Та й навряд чи вони знайшлися б, оті старожили. Краще будемо вважати, що вищезгаданий ліс знаходився неподалік котрогось альпійського верхів"я, відгороджений, до повного щастя, від благ цивілізації ще й стрімким урвищем, на дні якого шумувала неширока, але рвучка й підступна гірська річка, назву якої, втім, годі шукати на карті.
Отож замок вкупі з усіма своїми пожильцями насолоджувався цілковитою ізоляцією і був повністю задоволений таким станом речей. Якщо хтось думає, що йому було самотньо, або нудно, то він глибоко помиляється. Замок мав цілу купу розваг, і спілкування йому аж ніяк не бракувало. І звичайно ж, найближчим його другом була вищезгадана потойбічна істота. Мені хотілося б назвати вам її ім"я, однак це неможливо, бо імені у привида не було. Це тільки людям властиво давати усьому назву, розкладати по поличках, докопуватися до найдрібніших деталей, щоб врешті-решт усвідомити своє цілковите і повне невігластво, та й то ще в ліпшому випадку, як стверджував небіжчик Сократ. Герої ж моєї оповіді мислили зовсім іншими категоріями, для них світ був цілком зрозумілим і ясним. Тож доведеться вам змиритися з тим, що привида я називатиму просто Привид.
Так от, жили вони собі, жили і горя, як то кажуть, не знали. Потреб як таких у них не було, а тому вдача обидвох друзяк відзначалася стабільністю і, можна навіть сказати, доброзичливістю. Замок радо надавав притулок всім, хто його потребував, а Привид стежив за порядком і за тим, щоб білки, миші, сови та інша лісова дрібнота співіснувала мирно і не чинила невиправданого насильства. Траплялися, звісно, і прикрі інциденти. Якось до замку серед глупої ночі пробралася лисиця і наробила переполоху, але її вчасно було депортовано, без права на повторну видачу візи. Ще, бувало, інколи влаштовувалися мишачі перегони, або рицарські турніри (ролі рицарів, їхніх зброєносців та коней розподілялися жеребкуванням). Зазвичай фани-вболівальники поводилися дуже пристойно, адже більшість із них могла похвалитися офіційно встановленим фактом аристократичного походження, проте часом пристрасті розгорялися з такою силою, що ніякий шляхетний родовід не міг зупинити банального мордобою. Тоді Привиду доводилося добряче попрацювати, щоб взяти ситуацію під контроль. Для найбільш гарячих порушників спокою існували каральні санкції, як-от підземні каземати, де тхнуло сирістю, цвіллю і де-не-де по кутках, впереміш з іржавими ланцюгами, траплялися зітлілі
людські останки кількасотлітньої давності.
Та все це, звісно ж, були дрібниці. Привид взагалі-то вважав, що такі забави і - найголовніше - роль сторожа та тілоохоронця різних там білок і кролів далеко не пасують для його трагічно-пафосної сутності. Однак він зовсім не був снобом, якщо ви про це подумали. Просто, окрім всього іншого, у Привида була певна місія, обов"язок, покладений на нього вищою силою, Біг Босом, коли хочете. ВІн вже й сам не пам"ятав достеменно, коли і за яких обставин це трапилося, але воно й не мало значення. Єдине, що важило, - це те, що йому було довірено зберігати страшну таємницю, суть якої навіть така висоінтелектуальна і духовно розвинена істота, як він, не спромоглася збагнути до кінця. Колись Привид може і знав дещо про це, але, між нами кажучи, властиві йому легковажність і холеричний темперамент спричинилися до того, що Таємниця стала таємницею і для нього самого. Тож у цілому світі, мабуть, не знайшлося б уже нікого, хто міг би розв"язати загадку старого замку, і, можливо, розбудити сплячу красуню або відшукати коштовності королівської родини, дивлячись що саме вас цікавить.
Втім, дехто таки був. Дехто, кому було відомо геть усе і хто міг би освіжити пам"ять свого товариша, якби захотів. Замок. Замок, зведений із вічного каменю, мури якого були вкриті мохом, старішим за будь-який інший мох, він бачив так багато на своєму віку, так багато знав і - на свою прикрість - нічого ніколи не забував. Напевно, саме тому так часто йому снилися кошмари і тоді він стогнав увісні, а той стогін було чутно далеко в горах і мимоволі усе живе затерпало від болю, гніву та невимовної туги, які чулися в його голосі. Насправді Замок був набагато добріший і мудріший за Привида, та це й не дивно, адже Привид по суті являвся невагомою хмаринкою мислячої енергії, що діяла далеко не завжди раціонально. А Замок був не просто древньою будівлею, він був апофеозом усіх замків, твердинею волі й могутності, втіленням самої ідеї споконвічної боротьби з різноманітним агресивним непотребом. Замок зберігав у собі такі глибини, такі страхітливі прірви, які й не уявлялися його химерному другу, хоча він і гадав, що знає Замок від вершечка найвищої вежі до самісінького підземелля.
Як завжди у нашому суперечливому житті, все було далеко не так просто, як могло б здатися на перший погляд сторонньому спостерігачу, коли б він раптом невідь звідки там узявся. Дружба Замку із Привидом була щонайсправжнісінькою, випробуваною часом та різними ризикованими пригодами, які не обов"язково закінчувалися хеппі ендом, проте завжди ще міцніше об"єднували їх у спільній боротьбі проти ворожого зовнішнього світу. Однак існували певні речі, які знаходились поза їхньою дружбою, і межі, які ніколи не переступались. Замок прекрасно розумів, що рано чи пізно опиниться в таких умовах, коли не зможе покластися на підтримку Привида, навіть гірше, коли не зможе йому довіритись. Замок набагато глибше відчував, набагато гостріше думав, приречений довіку нести тягар свого знання і десь в глибині його кам"яної, але не закам"янілої душі був страшенно самотнім.
Але час для самотності ще не настав. Таємниця, яку вони оберігали, давно припала пилом забуття і байдужості, хоча це не значить, що вона нікому не могла бути цікава у принципі. Просто усі, хто коли-небудь знав про її існування, вже нічого не могли розповісти (причому значна частина цих сумнівних персонажів якраз і знаходились - у вигляді висохлих, вибілених вічними сутінками кістяків - у довічному підземному ув"язненні). Замок міг бути дуже жорстоким, якщо в цьому була потреба. Місія стояла вище за будь-що, незрівнянно вище за якесь нікчемне людське створіння, не відзначене кращими рисами свого роду. Привид не був схильний занадто замислюватися над високими матеріями і морально-етичнимии проблемами, однак він завжди правильно розумів свій обов"язок і був готовий виконати його.
А втім, правду кажучи, їх вже давно ніхто не турбував і життя, здавалося, набуло гармонії і злагодженості. Але Замок знав, що цей спокій - примарний і недовговічний. Він інстинктивно відчував, що скоро їхньому мирному існуванню прийде кінець і знову настане пора боротьби та страждань. І навіть сам Замок не міг уявити собі, наскільки він близький до істини у цьому. Наближалася нова доба і новий страх. Таємниця прагнула, щоб її згадали і почали шукати ключі. Їй була потрібна свіжа кров.
ІІ
Стежка була ледь помітною серед густої трави дивного сизого відтінку. Ось уже кілька миль вона піднімалася далі і далі в гори, віддаляючись від місць, позначених принаймні мінімальною присутністю людини. Дерева обабіч ставали все вищими і старішими, вони загрозливо шуміли вузлуватим верховіттям, хоча в повітрі не відчувалося ані найменшого поруху. Великі чорні ворони порозсідались на гілках, мовчазно спостерігаючи за тим, що відбувалося внизу. Зрідка котрась із них зривалась зі свого сідала, хрипко горлала щось своїм колегам на прощання і повільно, плавно зникала за шпичакуватим обрієм зелених крон.
Це виглядало так, ніби ви потрапили у кадри однієї із тих кінематографічних лякачок, які так добре переглядати великою дружньою компанією, насолоджуючись чипсами, поп-корном і дотепними коментарями особливо моторошних епізодів. Але потім, коли друзі розійдуться по домах, коли світло гасне і ви кажете собі, що пора лягати спати - ось тоді до вас, як правило, доходить розуміння того, що коментарі були зовсім не такими вже й дотепними, а от епізоди - ще більш моторошними, ніж вам здалося спочатку.
А втім, маловірогідно, що людина, яка пробиралася лісовою стежкою, могла надто захоплюватися переглядом фільмів жаху у товаристві друзів. Маловірогідно, що у неї взагалі були друзі.
Людина - то був високий худорлявий чоловік, рухи його були досить жвавими, однак виказували загальну виснаженість, риси обличчя. до краю загострені, свідчили про тривале обмеження в їжі, очі хворобливо блищали. Важко було сказати щось конкретне про його вік. Йому могло бути і двадцять, і сорок. Одяг нагадував скоріше якесь обтріпане лахміття невизначеного брудного кольору. Час від часу він стурбовано озирався, але дедалі все рідше. Чоловік наче поступово заспокоювався, проте до кінця так і не зміг подолати свій страх перед тим, що залишилось позаду. Поспостерігавши за ним деякий час, ворони дійшли однозначного висновку - стежкою, протоптаною лісовими мешканцями до невеликого гірського озера, брів Утікач. Ворони не знали, що саме так налякало чоловіка, і чи має він бодай найменше уявлення про те, куди веде його ця вузька смужка втоптаної землі, така невинна на перший погляд. Зрозуміло було одне - він готовий кинутися в саме пекло, тільки щоб уберегтися від свого переслідувача.
Мало хто здогадується, що ворони насправді дуже розумні і зазвичай непогано знайомі з основними законами і правилами життя людського світу. Ворони у цьому лісі були набагато розумніші за своїх середньостатичних співплемінниць, проте був один ньюанс - найстаріші з них заледве пам"ятали, що колись давно, іще в дитинстві чули розповіді батьків про дивних двоногих створінь, позбавлених пір"я і страшенно дурних, а найгірше - безмірно жадібних, які називали себе людьми. Тому ці ворони не могли до кінця зрозуміти поведінку Утікача, але те, що він людина і його переслідують - вони зрозуміли одразу.
... Далі - буде.