Хутро
Лукреція Крон — 4/09/2008 - 23:58
Вона знову тихо йшла собі алеями центрального парку. Посміхалася сірим хмарам над головою, милувалася майже вже позбавленими листя деревами. Навколо неї розтікався мільйонами блискіток сірий вологий асфальт, щедро прикрашений кимсь килимом з жовтого пожухлого листя.
Вона не була такою, як сотні інших, що проходили так само по цих доріжках, так само звертали свою увагу невідомо на що, роздивлялися обриси міста на іншому боці холодної синьо-чорної ріки. Її темне пальто було теплим, проте не гріло, на плечах м’якою хмаркою розтікалося сіре хутро якоїсь невідомої тварини. Вона часто думала про те, кому раніше воно належало. Намагалася уявити собі цю тварину, проте при цьому майже завжди її очі ставали вологими. Вона не хотіла б носити це хутро. Краще б воно так і губилося у темряві комодів й надалі. Доречі, вона знайшла його у бабусиній шафі. Дістала звідти і довго водила по ньому холодною рукою. Притуляла до обличчя, підіймала до стелі і дивилася…дивилася на те, як воно змінювало форму, виблискувало у світлі ламп. А потім просто не змогла покласти його назад. Воно здалося занадто одиноким, загубленим, непотрібним. Ніби ота тварина промовляла до неї непевно якісь слова, молячи не залишати її тут. Тільки не залишати знову у затхлій пітьмі. У забутті.
Вона тепер носила його з собою. Ніби однієї ночі бажала б перетворитися на лисицю чи песця, який раніше так само ховав свою кришталеву душу у цьому теплому але зовсім не надійному будиночку. Однієї повні на годину хоча б стати кимсь іншим, довірити себе невивченим ще інстинктам, втекти подалі від міста. І там, йдучи невідомими дорогами знайти щось таке, чого б у людській подобі їй не вдалося відшукати ніколи.
Вона займалася малюванням. Днями, а особливо у години після дощу, сиділа десь у тиші алей і водила пензликом по кремово-білому полотну, створюючи дивні картини. На них народжувалося зовсім не те, що вона бачила навколо - щось зовсім інше, гротескне, таємниче, трохи може наївне, а проте і сумне, час від часу. Страшні казки святкували на полотнах своє створення а потім застигали у невимушених позах і залишалися такими назавжди. Вона посміхалася та занурювала змерзлі пальці у своє хутро. Хутро трохи бруднилося. На ньому залишалися крапельки фарб. Синіх, бузкових, темно-червоних. Її улюблених кольорів.
Вона думала, що кохала багато разів. Втім, була лише вродженою драматичною акторкою. Акторкою у власному театрі - маленькому, темному, з кількома рядами глядацьких крісел, захованих у вишневий оксамит.
Сьогодні їй знову доведеться брехати. Знову – як і завжди. Чергова повня. Вже трохи набридла, тоді чому її серце калатало з такою жахливою радістю?
Вона написала на клаптику лише кілька слів. «Негайна справа. Подзвоню. Люблю тебе дуже!». Яка дешева брехня. Така ж дешева, як парфуми когось з її псевдокохань. Викликала таксі. Одна й та сама адреса, їй дуже подобалось як звучить назва цієї вулиці. Його вулиці.
Ще п’ять хвилин очікування. Вона подивилася на себе в дзеркало, підправила хутро на плечах. Посміхнулася відображенню: «Час їхати, вже кличе…».
Вітер грав з її волоссям. Прохолодний вітер ранньої осені. Вона відчула себе невимовно вільною. І так само щасливою. Бо ж знову… Втім, неважливо чому.
Таксист мовчки віз її звичним вже шляхом. Цікаво, чи той самий таксист, чи інший вже? Хоча яке значення…
Вони заїхали у двір. Його шепіт у її голові став таким голосним, що вона ледь розчула суму, що повинна була заплатити водієві.
«Зачекай ще трохи, я вже тут…». Всередині якесь істеричне піднесення: «Як же я……!»
Звичайний двір, десь на дитячому майданчику вмостилася за пивом галаслива компанія з декількох місцевих підлітків. Вони замовкли, дивлячись на неї.
Вона піднялася по сходах, йшла вгору немов сп’яніла, посміхалася як психічно хвора. Руки дрижали. Смішно… Вона підійшла до дверей і Він одразу ж різко відчинив їх…
Всередині горіли свічки. Вікно, мабуть, було не прикрите шторами, бо з нього на підлогу пролилася доріжка світла, кинута повним місяцем.
Він посміхався. Цей чорний саван дуже личив до Його блідого обличчя.
Вона пройшла всередину і двері за нею тихо зачинилися чиєюсь невидимою рукою.
Хтозна, може сьогодні душа того песця дасть про себе знати…
Вночі вони вийдуть на вулицю у іншій подобі. Блискуче їх хутро прикрашатимуть крапельки «сліпого» дощу, на асфальті залишатимуться сліди маленьких лапок.
Вони гулятимуть містом, милуватимуться ніччю, прислухатимуться до тихої пісні осінніх дерев, а потім знову, вже людьми, зайдуть назад до Його під’їзду. Вони сміятимуться… Вона підправить хутро на своїх плечах і візьме його за руку. Жодного акторства, тільки щирість. Так багато ще треба сказати… І так мало часу залишилося до ранку.
Потім вона повернеться назад. Додому?
Знову брехатиме, втомлена акторка в ній в котрий раз зізнаватиметься у коханні. Їй буде холодно, проте її грітиме бабусине хутро. Лише воно рятуватиме від вітру. Принаймні, до наступної повні…