Кольорова Пані
katastrofa — 12/11/2007 - 00:58
Світлана Корчагіна
КОЛЬОРОВА ПАНІ
Вона з’являлася у нашій оселі лише один-єдиний раз на цілий місяць — в його останню п’ятницю...
Взимку ця Пані приходила в довгому-предовгому яскраво-зеленому пальті (шила собі одяг Вона сама!), яке ледь не волочилося шлейфом по землі вслід за Нею. Коли надворі було холодно, Пані щільно обмотувала свою довгу шию довжелезним синім шаликом, з-під якого визирав лише Її гострий ніс. Однак, як би не було холодно взимку, ця Пані ніколи та нізащо не носила шапок, адже обожнювала, коли з Її розкішним червоним волоссям до запаморочення танцював краков’яка крижаний вітер. (До речі, багато знайомих цієї жінки Її звичку ходити без шапки взимку, вказували за основну причину Її дивацтв. Мовляв, надуло. Але Ви зрозумієте, що тут причина в чомусь значно іншому...)
Коли ж зачинало пригрівати сонечко, із білосніжних сновидінь, не кваплячись, будилася заспана природа, а із вирію, тихенько ридаючи від щастя, поверталися лелеки, Пані ховала далеко в шафу своє довге-предовге яскраво-зелене пальто разом із довжелезним синім шаликом.
Влітку ця Пані приходила у кольорових платтях, на яких завжди, незалежно від часу доби, цвіли яскраві кольорові квіти. У Неї було таких суконь дуууже багато: з білими ромашками (які так часто обманюють закоханих), жовтими тюльпанами, оранжевими ліліями, червоними маками, блакитними волошками... Пані шалено любила квіти — живі та намальовані, натомість, чомусь, на дух не переносила сфотографованих чи штучно виготовлених:
“Фу! Це вже просто збочення!” — казала Вона, коли бачила такі.
Щоби літнє сонечко не напекло голівоньки, ця Пані носила червоний капелюх. А він був просто величезним і завжди нагадував мені інопланетну літаючу тарілку.
І незалежно від пори року: зима це була чи літо, осінь чи весна, на шиї цієї жінки красувалися великі червоні коралі, а на зап’ястях Її рук метушилася ціла купа різноманітних прикрас: всілякі цяцьки із кераміки, файнички із бісеру, гуцульські браслети зі шкіри... Багато з тих прикрас Пані успадкувала від прабабці, яка, напевно, теж була нічогенькою дивачкою!
А ще ця Пані володіла великими лагідними очима кольору погідного неба. З отими блакитними очима файно товаришували червоні губи, які тільки те й робили, що усміхалися всьому тому, що бачили очі...
Приходила ця Пані завжди з великим оберемком живих квітів і повнісіньким пакунком солодощів: печеня, шоколаду, цукерок для моїх дітей. Окрім квітів і солодощів, жінка неодмінно ще приносила свіженький духмяний хліб, який Вона щоранку самотужки випікала в старій печі, зоставленій Їй ще прабабцею. (І хліб ця Пані, навчена тою ж таки прабабцею, ніколи не різала ножем, а завжди відламувала по куснику руками.)
Мої трійко діток любили цю дивну Пані більше за будь-кого із друзів чи родичів, завжди із величезним нетерпінням чекали тієї останньої п’ятниці місяця, коли Вона прийде, осяє квартиру усмішкою та пригостить їх смачнючими солодощами. З тієї урочисто-солодкої нагоди такого дня мої діти після школи не йшли гуляти на вулицю доти, доки не дочекаються цієї жінки.
Не можу пригадати жодного разу, коли би Пані завітала у наш дім без квітів, солодощів і свіжовипеченого хліба. Навіть взимку Вона приносила квіти. Я ж завжди просила Пані не купувати нічого, адже знала, що Вона була зовсім не заможною, а навпаки — жила на межі бідності, лише за рахунок тих невеликих грошей, які приносило Їй стареньке занедбане “Ательє головних уборів”, власницею якого Вона була. Проте, ця Пані мала ще одну характерну рису: Вона не вміла слухати того, чого чути не хотіла, а тому на ці мої прохання зовсім не зважала.
Окрім Ательє ця жінка самовіддано і безкоштовно працювала у львівському сирітському притулку, де й проводила майже увесь свій вільний час.
Мої діти назвали цю дивну Пані Кольоровою. Думаю, для них Вона уявлялася якоюсь доброю феєю з казки. Хоча... я теж ніколи не сприймала цю жінку як звичайну людину. Кольорова Пані завжди здавалася мені мамою Маленького Принца — славетного персонажа Антуана Де Сент-Екзюпері, настільки схожою на нього була Кольорова Пані своїм, навдивовижу дитячим, світлим і мудрим серцем.
Познайомилася я з Кольоровою Пані зовсім випадково. Хоча Вона сама нізащо так не сказала би, адже свято вірила в те, що у цьому світі нічогісінько випадково не трапляється, а все має своє місце, час та суть.
Пригадую: була пізня весна. У місто Лева завітав шалений дощ. Вода заливала нескінченну бруківку нескінченних доріг, різнокольорові дахи древнього Львова, немов змивала весь бруд заплямленої душі міста... Я швидко йшла під широчезною чорною парасолькою: поспішала. Як і всі люди навколо, я мріяла чимдуж швидше опинитися під затишним дахом теплого дому. І раптом я помітила Її — вже немолоду жінку, яка стояла і задумано вдивлялася у кам’яні холодні очі Франка посеред площі перед Університетом. Вона була у величезному червоному капелюшку, в одному лише тоненькому платтячку жовтого кольору, на Ній не було ні плаща, ні куртки, ні дощовика. Вона не мала навіть парасолі! Мені стало Її жаль, адже холоднючий дощ промочив жінку до нитки.
“Чого Вона не тікає від дощу? Може чекає кого? Але в такому випадку хоча б під щось та й сховалася...” — міркуючи так, я підійшла до цієї Пані в червоному капелюшку. Закрила Її від дощу своєю широкою парасолею:
— Жіночко, та Ви геть зовсім промокли! Чому ж не тікаєте від дощу?!
Вона обернулася, здивовано глянула на мене блакитними-блакитними очима й спантеличено спитала:
— А нащо мені від нього тікати?! Та дощ — не звір, що здатен мене з’їсти! — розсміялася мокра жінка.
Це були найперші слова, промовлені Кольоровою Пані до мене! І вже ці Її перші слова мене приголомшили:
“Аґа... Ну ясно... — майнуло в моїй голові. — Отак завжди заманеться тобі зробити щось добре, а натрапляєш на якогось божевільного, який того зовсім не потребує...”
З такими думками я вже розвернулася, готова далі тікати від нестерпного дощу і випадкової ненормальної, коли ця Пані в червоному капелюшку несподівано спинила мене рукою:
— Та Ви не лякайтеся і не дивуйтеся — прошу Вас! Я просто дуже люблю дощ і не дуже люблю парасоль. Тим паче чорних! — усміхнулася жінка.
— От ще на лихо простудитеся... — знову обернувшись до Неї, строго сказала я, — ... і тоді знатимете, що таки варто тікати від дощу!
Пані усміхнулася:
— Та що Ви! Краще не говоріть таких жахіть, а то ще раптом Ваші слова візьмуть та й матеріалізуються!
— Ні! Я в таке не вірю! Це дурниця. — відповіла я.
— Правду кажете! — погодилася жінка.
“Хууух... Ніби не божевільна. Тільки дивна...” — подумалося мені, а Пані в ту ж хвилю спитала мене:
— А Ви де мешкаєте? Десь поблизу?
— Так. А-а-а... що? — здивовано спитала я.
— Та нічого лихого. Лишень хотіла Вас запитати: а чи не можна просто зараз завітати до Вас на чай?
“Аґа! Не божевільна, зате ще гірше — нахаба!” — вигукнула я подумки, а в голос (із ввічливості) відповіла:
— Ну та... можна... звичайно... Але ж... ми з Вами геть незнайомі!
— Ох! Та це така дрібниця! Це дуже легко виправити! Від сьогодні будемо друзями! Знаєте, у мене ніколи не було жодної Подруги! А у Вас?
— У мене багато подруг. І не одна. — гордо сказала я.
— Отже, теж жодної... — пробурмотіла жінка.
Я стояла, пригортала до себе свою чорну парасолю і насторожено дивилася в ті аж надто блакитні очі тої аж надто дивної Пані в червоному капелюшку.
Мабуть, здогадавшись про мої побоювання, жінка сказала:
— Та не хвилюйтеся Ви: я — не злодійка! Просто сподобались Ви мені та й годі! Розумієте, Ви — єдина, хто підійшов. А отже, маєте серце, яке ще не розівчилося бачити когось окрім себе! Ох, якого зараз я куплю шоколадного печенька до чаю, воно Вам неодмінно буде до смаку! Обіцяю, що я зовсім ненадовго до Вас, мине дощ і я піду. То що відповісте? Боїтеся, еге ж?!
— Та чому ж? — відважилася я. — Ідемо! Тільки хутчіш, а то геть промокнете! І ще одне: вкінці-кінців, звати Вас як?!
— Справді! — засміялася мокра жінка. — Геть зовсім назватися забула! Хоча, знаєте, то не так і важливо... А називаюся я Надія!
— А мене звати Ольга. Ну то ходімо? Та швидше-швидше, а то ще справді простудитеся, Надю!
— Та добре, добре! — згодилася жінка. — Тільки називаюся я НА-ДІЯ! — промовила Пані голосно (у самісіньке моє вухо!) і по складах.
— Ясно. Вибачте! НА-ДІЯ. — трохи збентежено повторила я.
З того дощового дня і почалось наше спілкування із Надією або Кольоровою Пані. Тривала наша дружба більше, ніж три роки. Так от, всі ці роки при будь-яких обставинах і в будь-яку погоду ця дивна кольорова жінка ступала на поріг нашої оселі рівно раз в місяць — в останню п’ятницю.
В той час, коли розпочалася наша дружба, Надії було років десь близько п’ятдесяти. Погодьтеся, в п’ятдесят років все ще залишатися усміхненою дитиною, для якої світ, то суцільна кольорова забава — це своєрідне мистецтво. Саме ним і досконало володіла Кольорова Пані.
Однієї зими Надія запросила мене до себе в гості. А жила Вона неподалік Львова в старенькій дерев’яній хатині із на зелено пофарбованого дерева. Ця хатинка мала невеличкі віконця блакитного кольору, який, як стверджувала Кольорова Пані, оберігав Її від злих сил.
Пам’ятаю, як обережно зайшла я на те подвір’я, обросле високою травою і квітами, прочинивши низеньку, голосно плачучу дубову хвірточку. Навколо зеленої хатини тихенько дрімав занедбаний сад, у якому росло безліч тюльпанів, ґерґоній, соняхів, слив, груш, яблунь і величезний, височезний ясен, якого багато літ тому посадив прадід Надії (здавалося, що той могутній ясен сягає самого неба і якщо полізеш по ньому вгору, то обов’язково видряпаєшся на якусь пухнасту хмарину!). До ясена була причеплена гойдалка, на якій так любив гойдатися туманними ранками втомлений львівський вітер. А ще у садочку самотніла зелена лавка, адже Пані дуже рідко складала їй товариство.
Мені тоді здалося, що не менш самотньою ніж Її лавка, була Кольорова Пані. Лячно було мені навіть уявити — майже ціле життя Вона прожила одиноко в прадідовій зеленій хатині, де зігріти Її могла лише старовинна піч прабабці чи вовняний помаранчевий светр. І я ніяк не могла збагнути: звідки у цієї жінки береться стільки кольорів і тепла? Живучи однісінька у своїй хатині, не маючи навіть кішки, Вона була по вінця переповнена любов’ю...
Я підійшла до дверей низенької хатини і постукала, бо дзвінка там ніколи не було. Лише за кілька хвилин Надія відчинила зелені двері, а до мене одразу ж долинув такий знайомий запах Її свіжовипеченого хліба. А коли я зайшла в дім, то у мене виникло враження, що тим запахом пропахло геть усе в Її оселі.
Від дверей тягнувся вузький коридор, який приводив одразу до кухні. У коридорі, на вішаку, висіло зелене зимове пальто, довжелезний синій шалик, кольорові рукавички, інопланетний червоний капелюх, а під вішаком валялася шахівниця, деякі фігури якої були розсипані по підлозі.
Ми зайшли в кухню. Там тихо собі сопіла, дрімаючи, прабабцина піч, допікаючи смачний хліб. На печі було простелено кожух, на якому Кольорова Пані спала взимку. У кухні, крім печі був ще стіл, холодильник, блакитне вікно із білими вишитими фіраночками, один стілець... Тільки зайшовши у кухню, я також одразу помітила ще ЩОСЬ... Це ЩОСЬ — то був неймовірний хаос, що панував у кімнаті. Підлога була завалена різноманітними речами і, щоби пройти до столу, потрібно було проявити неабияке вміння обережності та маневрування. Просто посеред підлоги гордо стояв надутий, немов індик, червоний чайник; лежачи на підлозі, виблискували до сонця каструлі; валялися мішечки з якимись зіллями, пахучими травами; стояли скляні банки із різноманітними повидлами, засоленими грибами, огірками та помідорами (певне, їм забракло місця в холодильнику?)... На підлозі також ліниво простяглася мітла. А в самому кутку кухні лежала одна чиста тарілка із мискою, горнятко, а в ньому — ложка, виделка та ніж.
Важко переповісти, наскільки я була вражена побаченим хаосом, якого я ніколи не стрічала навіть у найнеохайніших господинь! Усе це мало вигляд якогось смітника! Та наявність такого безладдя логічна, якщо зауважити, що на кухні у Пані не було ані однісінької полиці! Справді, а нащо вони здалися, коли всілякі там полиці легко заміняє підлога?!
Ще більш я здивувалася, коли Надія пробравшись до кутка, взяла для обіду лише той один набір посуду, який там стояв. А вже через кілька хвилин зі столу на мене дивився борщ з однієї миски, вареники з однієї тарілки, сік з одного горнятка і одна виделка, ложка та ніж.
— А Ви хіба не будете обідати разом зі мною? — здивовано спитала я. — Як же так?
— Та розумієте... річ в тому, — мовила Пані, — що, оскільки я живу сама, то у моєму домі не має ще однієї ані миски, ані тарілки, ані ложки, ані виделки... У мене все лише в одному екземплярі... Бо нащо ж мені більше? Живу однісінька, а в гості ніхто до мене не заходить. Розумієте?!
— Аґа... — спантеличено кивнула я і неохоче прийнялася їсти свій одноекземплярний (хоча таки смачний!) борщ. І ще я подумала: треба буде неодмінно купити Кольоровій Пані набір посуду.
Доки я обідала, Надія стояла біля вікна, оскільки у кухні був лише один стілець. Коли я доїла й чемно подякувала, Пані повела мене в другу свою кімнату. Там підлога була завалена ще гірше: повсюди валялися різнокольорові ґудзики; всякі прикраси; книги; чисті та чимось списані аркуші паперу; олівці і ручки; якісь дерев’яні скриньки... В кутку сонно дрімало запилене фортепіано, а по підлозі були розкидані ноти... В кімнаті було знову одне вікно, один диван старовинної коричневої оббивки; на стіні висіла одна картина із зображенням синього будильника; стояв один столик; одна велика ваза, повна живих квітів... На дивані знову ж як-небудь валялися якісь книги, ручки, листівки та листи, платівки до старого патефона, який лежав в кутку на підлозі і навряд чи здатен був ще на якісь пристойні звуки. Коли ж я звернула свою увагу на стіни у вітальні, то побачила, що вони геть зовсім були обклеєні чорно-білими світлинами, над якими час не мав могутності і на яких завжди весело усміхалася Кольорова дівчинка. Навіть там, на цих світлинах, Надія була сама, хоча на деяких з них все ж таки було зображено ще якихось людей: дітей і дорослих гуцулів, вбраних святково — вже покійних тепер родичів Пані. Ще там було сфотографовано вершечки гір, скирти сіна, низенькі хати під солом’яною стріхою...
— Моя мати була гуцулкою, — розповідала Надія. — А батько — звичайний львів’янин, який забрав свою кохану гуцулку з гір до Львова. Пізніше ціле життя кам’яне місто гнітитиме Її, Вона сумуватиме, страждатиме, ридатиме за рідними горами... Тому й буде така сердита і нещаслива. Отож, мої родичі по мамі, які на цих фото — гуцули з гір, а родичі по татові — львів’яни, які й збудували цю хату. — пояснювала Надія.
А з однієї, зовсім маленької світлини розміру сірникової коробки, усміхався дуже вродливий юнак. Очі мав карі й глибокі-глибокі, наче океанське дно... Такі, яким не важко заглянути в душу. Мені так сподобався юнак на світлині, що я не стрималася і запитала Кольорову Пані:
— А хто це?!
Вона щасливо усміхнулася:
— Це мій чорнявий Іванко!
— Ваш? — спитала я.
— Мій! Ціле життя мій! — впевнено відповіла жінка. — Дарма, що ціле життя прожив з іншою... Це дурниця.
“Напевно, якась давня смутна любовна історія...” — подумала я, та в голос нічого не сказала.
Третьою кімнатою в будинку Кольорової Пані була спальня. Там стояло невелике ліжко, заставлене подушками різної величини та кольору, поруч ліжка стояла невелика шафа й один стілець. Тільки вікон у цій кімнаті вже було двоє. Однак, тут незмінно знову ж панував величезний безлад. На підлозі валялися якісь черевики, капці, сандалі, теплі тапки... На дверцятах розкритої шафи висіли вішаки із кольоровими сукнями. На ліжку та стільці валялися різноманітні шалики, хустини і хустинки...
Зі стіни на мене похнюплено поглядав позаторішній календар, який загубився у часі, та, все-таки, наполегливо продовжував відлічувати дні, які вже рік тому минули і ніколи більше не повернуться...
Крім коридору, кухні, вітальні та спальні, у будинку Пані була ще одна кімната, яка стояла порожньою і стіни якої сумно зітхали від самотності.
У цілому будинку Кольорової Пані не було жодного годинника. Вона їх не любила, за часом не стежила взагалі, коли це було можливо, і визначала годину за сонцем, коли Їй це було потрібно.
Також у зеленій хатині Надії Ви ніколи б не знайшли телевізора чи комп’ютера (Вона їх називала ящиками і рішуче відмовлялася від цих потворних дітищ технічного прогресу!). Але що там говорити про комп’ютери, коли в оселі Кольорової Пані не було навіть звичайнісінького телефону!
— Деякі люди можуть годинами базікати за допомогою цієї штуки! — обурювалася жінка, — Ніби кусень пластмаси і дроту здатен замінити живе спілкування! Ні, я не користуюся таким! А коли я захочу когось на відстані повідомити про щось, то за прикладом минулих століть, напишу і відішлю листа.
І справді, раз на місяць від Надії приходив лист у жовтому конверті. Лист завжди був списаний великими кривобокими літерами, якими Пані повідомляла про те, як Її здоров’ячко, як мається Її хатина та Ательє, як живуть Її сироти у притулку. Завершувався лист зазвичай тим, що Надія бажала світла і нагадувала, що невдовзі неодмінно завітає у гості. Тепер я дуже жалію про те, що ані одного разу не додумалася відписати Кольоровій Пані.
— Сучасній людині вже майже невідомо як це — щоранку вибігати до хвірточки, до поштової скриньки і з тривогою заглядати у неї: прийшов лист чи ні?! Сучасна людина вже майже не знає як це — старанно писати листа на аркуші паперу, виводити на ньому слова, малювати квіточки і серця. Тепер вона вміє зображати лише смайликів та й годі! — полюбляла розмірковувати ця дивачка. — Електронні листи... Господи, яка ж гидота! Їх не можна роками зберігати в лакованій шухляді. Їх не можна витягати звідти через багато-багато років і вдихати запах проминулих літ, по тих старих літерах не можливо провести тремтячими пальцями і не можна знову ж заховати їх у шухляду. Сучасна людина так гониться за зручністю, комфортом та ощадливістю власного часу, що втрачає те, чого не заміниш уже нічим.
Коли Кольорова Пані так казала, то я мовчки починала каятися, що я з ніг до голови вірне дитя техніки і за своє життя не написала жодного справжнього листа, лишень сотні сотень електронних.
— Ми живемо в перевернутому з ніг на голову світі. — казала тоді мені Надія. – У світі, в якому значно важливіше мати аніж бути; у світі, в якому словом ЯНГОЛИ називають прокладки (адже в них теж є крильця!), у світі, де люди займаються сексом. Займаються. Так же, як займаються плаванням, пранням чи будуванням. Сучасне суспільство хворе на склероз. Бо нинішній світ забув, що гроші — то лише папірці, які розвіює вітром; що суть гине від приниження під ногами; що між поняттями “займатися сексом” і “кохатися” є величезна відмінність, глибока прірва. Як просунулася технічно і технологічно вперед людина хоча би за останнє століття? Надзвичайно! Але чи виросло людство хоча би на голову вище духовно? А може навпаки? Може людина технологічно прогресує, а морально регресує аж доти, доки знову не перетвориться на бридку мавпу, для якої найвище благо— смачнющий банан?!
Опісля таких песимістичних роздумувань Надії, коли я вже немало наслухалася, надивилася і надивувалася, настав час залишати зелену, безладну, але таку затишну оселю Кольорової Пані. Я, спантеличена усім побаченим і почутим, саме прощалася із жінкою, коли Вона сказала мені:
— Так люблю творчий безлад...
— А чим творчий безлад відрізняється від звичайного? — поцікавилася я, не без іронії.
— А тим, — відповіла мені Надія, — що творчий хаос, на відміну від звичайного, не заважає жити, а допомагає, бо робить дім радіснішим!
— Ох! Сперечатися не буду! Цікавішого та веселішого будинку, ніж Ваш, я не зустрічала!
Пані вдоволено усміхнулася.
— Бувайте здорові! До зустрічі! — попрощалася я, як із дивачкою, так із не менш дивним зеленим будинком.
Так, жінка ця й на правду була справжнісінькою дивачкою і через це мало хто Її сприймав. Від самої Кольорової Пані я дізналася, що у Її божевіллі переконані були навіть Її покійні батьки. Надія розповідала, що колись давно — багато літ тому — одного літнього дня Її мати та батько (звичайно, не без нав’язливих порад родичів) надумали відправити Пані, яка тоді була всього лише юним, але вже надзвичайно дивним і неординарним дівчиськом, в психіатричну лікарню. Так от, батько підплатив грошей кому треба й відвіз Її туди. Це зробити було неважко, зважаючи на те, що юна Пані зовсім не чинила опору і не заперечувала, що була трішки БОЖЕвільною.
Коли, час від часу, хто-небудь звинувачував Надію у божевіллі, то Вона лише гарно усміхалася своїми червоними губами і відповідала:
— Дякую! Дякую!
Хоча, якщо замислитися, то що таке те божевілля? Втрата глуздових рамок? Чи нездатність передати іншим своє світосприйняття? Чи нездатність узагалі жодного прийнятного або прийнятого сприйняття? Чи просто нездатність? Чи просто БОЖЕ-вілля?! Хто скаже?..
Через одинадцять днів після відвезення в психіатричку юну Кольорову Пані повернули додому: обстеження не виявили абсолютно нічого, що було би підставою для діагнозу психічно неврівноваженої. Нічого, окрім деяких “підліткових витребеньок”.
— Не беріть до голови, вона просто важко переростає підлітковий вік. — заявляв лікар. — Вам доцільніше було б зводити Її до психолога, а не до психіатра, однак не хвилюйтеся, — запевняв він, — Вона подорослішає і всякі екстравагантні вибрики минуться!
І хоча вік минав та “вибрики” не зникали, і продовжували лякати батьків, які не розуміли, чому дівчинка, наче біла ворона (тобто ворона кольорова?) зовсім не може влитися в потік суспільства, в якому мусить жити. А Надія не хотіла або просто не вміла пристосовуватися.
— Ви уявляєте! — захоплено розповідала юна Пані своїм батькам після тих одинадцяти днів з божевільними людьми. — Ці люди дуже щасливі! Адже вони вільні від всіх тих дурниць, до яких прив’язані звичайні люди! Вони гарні, відважні, цікаві та незвичайні! Саме тому суспільство так боїться їх, чіпляє на їхні шиї таблички “Обережно, божевільний!” і запихає у похмуру муровану темницю, яку народ величає зневажливо “дуркою”!
— Дитино! — скрушно кивала головою мати. — Вони тільки видаються тобі щасливими, а насправді вони просто хворі!
— Ні! — перечило Кольорове дівчисько. — От подумайте: чи винні вони в тому, що ми не можемо зрозуміти їх? Мамо, та ж не їхня у тому вина, що бачать вони те, чого не помічаємо ми і того не зауважують, що нам очі коле!
— Годі! Не верзи нісенітниць, мале неслухняне дівчисько! І у кого лишень ти таке немудре вдалося? — сердилася не на жарт мати.
— Не кричіть на мене, мамо! — оборонялося Кольорове дівчисько. — Як Ви можете судити про тих людей, якщо Ви жодного разу з ними навіть не спілкувалися!
— Я знаю та й годі! — наводила мати основний аргумент більшості батьків. — Мерщій іди у свою кімнату! А то віддам тебе в психіатричку назавжди! — погрожувала розлючено.
— Та хоч і сьогодні! — радісно згоджувалася дівчинка. — З ними набагато цікавіше, ніж у цьому вашому нудному дорослому світі!
Пригадую, прослухавши ту розповідь, я спитала у Надії:
— Невже Вам справді сподобалися божевільні?
— О! Та чому ж у минулому часі? — здивувалася Пані. — Я досі, коли маю таку нагоду, з радістю відвідую цих незвичайних осіб!
Тоді, вражена, я вигукнула:
— На правду, Ви — неймовірна дивачка! Якщо колись справді таки жив на цій землі шаленець Дон Кіхот з Ламанчі, то Вам вартувало би жити у ті ж часи! Попри усі свої святі лицарські устави, Він, познайомившись із Вами, неодмінно покинув би геть усі мрії про свою Дульсінею і навічно закохався би у Вас! А вже із Вас обох (а ще разом із Санчо Пансою!) було би найдивакуватіше товариство на всьому білому світі!
На ось таку мою дотепну орацію, Кольорова Пані лишень спантеличено подивилася на мене і запитала:
— А хто такий, люба Олюню, отой Дон Кіхот?
— То як?! Ви не знаєте?! — дивувалася я. — Не читали? І не чули? От іще один парадокс: найбільші диваки світу цього — незнайомі!
Кольорова Пані засміялася і сказала:
— Уяви собі! В нашому дивовижному світі ще й не таке буває! І хоча мені не довелося жити в часи якогось там Дон Кіхота, та повір: якби мені пощастило жити в одному часі з добрим мудрецем Сократом, то Він нізащо не одружився би на своїй сварливій Ксантипі...
А якоїсь дощової п’ятниці Кольорова Пані зізналася мені, що за свого життя зазнала лише одного мужчини, коли Їй було лише дев’ятнадцять літ. Після тієї, єдиної у Її житті, ночі любощів, Пані не цілувала більше жодного мужчини. Ця дивна жінка свято вірила в те, що кохання приходить тільки раз і назавжди — один-єдиний раз у житті. Навіть, якщо воно невзаємне.
Ціле життя Надія кохала одного і теж свого чорнявого Іванка. А літа летіли невпинно — одне за одним: оксамитово чорне (мов наймістичніша у всесвіті ніч) волосся Іванка спочатку перемінилося у сиве, потім зачало потроху випадати з кожним днем... Але одне лишалася незмінним — ціле життя Пані кохала одного і теж свого чорнявого Іванка. Він змужнів і зістарівся, одружився з іншою, кохався з іншою, інша народжувала для нього чорнявих діточок, але одне лишалося незмінним — ціле життя Пані кохала одного і теж свого чорнявого Іванка. І жила спогадами тієї єдиної у Її житті дощової ночі любощів.
Тільки через довгих десять літ Пані зустріла Його — свого чорнявого Іванка з дружиною та двома маленькими чорнобровими створіннячками. Його дружина була у сірому зношеному пальті, сірих штанцях на кант та зі зв’язаним у хвіст, трохи масним, чорним волоссям.
— Боже мій! — думалося мені, слухаючи спогади Пані. — Який біль! Яка печаль! Хіба можливо такій кольоровій душі її здолати?!
А Вона... Вона... уявляєте? Йшла їм на зустріч, ішла вперед, не опустивши навіть очей. А Він... що відчув Він? Чи Її чорнявий Іванко хоча би впізнав Її? Навряд... Адже стільки літ пролетіло, промайнуло, все замела хурделиця життя. Він... Він навіть не кивнув Їй. Хоча Його все ж карі (та вже не ті!) очі кричали, що пам’ятають небесну блакить Її очей, цілунки Її звабливих уст, рухи Її довгих пальців, вигини Її спекотного тіла...
Кольорова Пані тоді тихо пройшла повз них — лишень серце пришвидшило своє биття, лишень ноги похитнулися, лишень очі зросилися пекучими слізьми... Вона йшла їм назустріч на вигляд спокійна, хоча кожної миті поривалася кинутися до Його ніг, цілувати Його очі, стиснути Його в теплих обіймах... Так, гордість вмирає, коли народжується кохання.
І все ж, Пані тихо розминулася з ними, зайшла за провулок... Зайшла і тут же, не тямлячи себе, звалилася на холодну вранішню бруківку. Отямилася Вона не швидко, а коли отямилася, то вперше за ці десять років заридала. Від щастя: “Він щасливий!!!” Плакала від щастя за його щастя: “Він щасливий, мабуть!”
Отож, саме коли падав дощ, Кольорова Пані приходила у нашу оселю трохи інша, ніж завжди: трохи замріяна, трохи далека, а блакитне погідне небо Її очей, обвивали темні хмари.
— Ти знаєш, люба Олюню, — шепотіла Вона — що я народилася, як казали мені мама, дощового ранку. І кохалася я зі своїм Іванком теж дощової ночі.
Вона підставляла стільця до вікна, притуляла обидві руки до шибки і могла годинами дивитися на дощ, наче краплі дощу — то літери, по яких Вона відчитувала якусь стару історію. Не якусь, а свою власну. Бо відходила від шибки лише тоді, коли дощ вщухав. Забирала стільця від вікна і тихо шепотіла, чи то мені, а чи то кому іншому:
— Завжди, коли небо плаче дощем, згадую ту осінню дощову ніч, коли я усвідомила, так свідомо і ясно зрозуміла свою істину: ніколи-ніколи не цілуватиму інших уст, окрім Його уст, не впущу в своє лоно нікого, окрім Його... Нікого. Ніколи.
Вона замовкала, а за мить згадувала:
— Саме тоді, коли ми гуляли під дощем, я благословила дощ, освідчилася дощу в коханні. Тепер кожного разу, як іде дощ, а особливо такий рясний-рясний, я згадую свою прекрасну, але гірку, немов полин, любов до Нього. Може, то Бог тоді плакав над нашими з Іванком, головами, бо знав, що ми сотворені одне для одного, але нам не можна бути разом, адже тоді рай відродиться на землі. Принаймні для нас обох.
Потім Надія замовкала, вдивлялася крізь брудну шибку в захмарене небо і казала:
— А знаєш, люба Олюню, як я називала наші, на жаль, такі рідкісні, зустрічі з Ним?
Я заперечно кивала головою.
— Вилазками у вічність. — відповідала Надія.
Я спантеличено дивилася на Неї, а Пані терпеливо пояснювала:
— Ну розумієш... Якщо вічність — це втрата галасу, неспокою і швидкоплинності; якщо вічність — це втрата завтра, а відчуття лише однієї сьогоднішньої миті; якщо вічність — це світла тиша й затишок, то, певно, кожна зустріч з Ним була для мене вилазкою у вічність. Розумієш, Іванко, сам того не усвідомлюючи, дарував мені якесь німе щастя вічності.
В дощові дні, коли у Пані були смутні захмарені очі, котилися по щоках гіркі (а чи може солодкі?) сльози, а на блідих губах губилася кольорова усмішка, я сама страшенно сумувала, бо не могла зрозуміти: куди ж це поділася моя Кольорова Пані? Та вже за мить у квартирі прояснювалося, бо Вона втирала сльози кольоровим рукавом, а вже іншої миті на знову кольорових устах знову цвіла усмішка, і Пані найтеплішим голосом світу повторювала:
— Він щасливий!!! Він щасливий, мабуть!
Ще іншої миті Надія плутано пояснювала мені:
— Таке буває... Течуть сльози. Течуть... Не як дощ. А як дві краплі роси. Роса... І не більше. Просто роса. Просто пече... Пече рана. Бо стара. Бо вже зажила...
Кольорова Пані інколи бачила свого чорнявого Іванка у місті, вони мовчки розминалися, наче давні вороги, а Вона після того завжди плакала від щастя:
— Він щасливий!!! Він щасливий, мабуть!
Одного разу, коли дощ минув, Кольорова Пані заспівала народну пісеньку:
“Отом-си полюбила чорнявого Іванка:
Високий та стрункий, високий та стрункий,
Ще й на бороді ямка...”
Співала Вона радісно, та сльози, чомусь, почали капати (вже тепер мені) з очей.
— Ти чого, люба Олюню? — цього разу здивувалася Надія.
— Та жаль мені. Не Вас, а того чорнявого Іванка. Якби він тільки знав! Знав, як може кохати жінка, як вміє кохати жінка... Боже!
Кольорова Пані усміхалася, Її блакитні очі гляділи на мене знову радісно і Вона казала стиха:
— Інколи корисно плакати. А життя — це усмішка! Навіть тоді, коли на щоках — сльози!
Я заперечно кивала головою і насмілювалася перечити:
— А знаєте що? Я особисто думаю, що життя — це сльози. Навіть тоді, коли на устах — усмішка.
Почувши це, Пані щиро сміялася з моїх слів, наче із щебетання дурненького малятка і лагідно повторювала, пригортаючи до себе:
— Дурненька моя, Олюню! Дурнесенька...
А потім суворо казала, скрушно похитуючи головою:
— Ти ще не любиш життя. Ти ще просто не навчилася (а це нелегко!) його любити, а отже — ще поки не живеш.
— А Ви його любите? — питала я у Неї, вже знаючи відповідь.
Проте, Вона лише сміялася:
— Ні. Не люблю. Я його ОБОЖНЮЮ!!! І так щиро співчуваю Тобі, люба Олюню: Ти живеш поки що тільки в горизонтальній площині. А я намагаюся жити у вертикальній. Відірватися від землі, летіти в небо, до Бога... Розумієш?!
— Але ж Ви не вірите в Бога! — закидала я Їй, адже знала, що Пані не вірить.
— Ні, не вірю. — відповідала Пані, — Просто висловитися прагнула гарно! — всміхалася Вона.
— Однак, людина не може у щось не вірити, а якщо Ви не вірите у Бога, то в що ж тоді? — вперто допитувалася я.
— У що? У сонце та власну усмішку. — усміхалася жінка, а за якусь хвильку, замислившись, казала: — Хоча... якщо Бог — це щось на зразок сонця чи усмішки, то я таки вірю в Бога. — відповідала несподівано серйозно.
Також зізнаюся Вам, яким випробуванням було йти по вулиці в супроводі цієї жінки: люди навколо оглядалися, сміялися, тицяли пальцем... Дехто особливо нахабний міг кинути вслід “посміховисько” чи “ненормальна”... В такі моменти я зазвичай опускала голову вниз і мовчки щиро співчувала Пані. Суспільство неохоче приймає людей, які прагнуть його перефарбувати в іншу барву. Чи то пак, розфарбувати в різнокольорові тони (як це було у випадку Кольорової Пані).
Однієї нашої прогулянки з Надією на регіт одного дуже вже невихованого хлопця, я настільки обурилася на те хамство, що зняла крик на захист Кольорової Пані. Звісно, нічого тим я не домоглася, лише привернула увагу перехожих. Після тієї неприємної ситуації Кольорова Пані відвела мене в бік і подивилася на мене таким поглядом, наче я щойно когось вбила. Ніколи більше я не бачила Її такою лютою!
— Ти що?! — вигукнула жінка. — Хіба ж можна так?! Ольго, Ти дуууже негарно повелася з тим милим хлопцем!
— Милим?! — приголомшено перепитала я. — Негарно повелася? Яааа? Та Ви хоча б чули якими паскудними словами він про Вас висловлювався? Надіє! Вам самим не бридко його захищати? Та він просто справжня зла потвора!
Пані сумно похитала головою і докірливо подивилася в мої очі:
— Ні. Він тільки здається таким. Він всього-на-всього молода нещасна істота. Адже лише відсутність щастя перетворює людину в злу потвору...
І Пані пішла геть. Я стояла посеред вулиці, розгублена й обурена. І найголовніше: я анічогісінько не розуміла. Мені було цілком незрозуміло, що я такого зробила, що раптом втратила свою єдину подругу...
Але я помилялася. Бо рівно через місяць Кольорова Пані знову завітала у нашу оселю, сяючи усмішкою найблакитніших у світі очей. Вона зовсім-зовсім не вміла ображатися.
Як вже згадувала я на початку своєї історії, Кольорова Пані була власницею геть старенького “Ательє головних уборів” на площі Ринок у Львові. Дізнавшись про це, я одного погожого дня завітала туди, де застала Пані трохи поважнішою, ніж завжди. Вона походжала від однієї стіни до іншої в очікуванні покупців. А ті з’являлися не так уже й часто. Уздрівши мене, Пані дуже втішилася:
—Як приємно! Яка я рада Вашому раптовому візиту! Обожнюю несподіванки!
А я розглядалася довкола — у мене було враження, що я потрапила у якесь чарівне Царство Капелюшків, де, однак, нема ні зáмків, ні підданих, а лише одна-однісінька королева в особі Кольорової Пані та купа полиць з капелюхами. Бо й справді з геть усіх закутків старого приміщення виглядали капелюшки — із загнутими краями, стрічками, пір’ям, нашитим бісером: червоні, помаранчеві, жовті, зелені, блакитні, сині, фіолетові... Усі кольори райдуги. Як то люблять казати львів’яни: “До вибору, до кольо'ру!”
— І чому це місце так негарно називається — “Ательє головних уборів”?— дивувалася я. — І так воно вже давно виконує роль тільки крамнички! Йому варто було б дати кращу назву! До прикладу, “Кольорові капелюшки Кольорової Пані!”
А в той час та сама Пані, не звертаючи ніякої уваги на мої слушні розмірковування, готувала чай і, водночас, скрушно зітхала:
— Ох! Нині майже ніхто не цікавиться капелюшками. А вони, сердешні, так чекають на когось — на того, хто би взяв їх у руки, провів пальцями по їхніх тонких контурах, одягнув на свою голову... Капелюшки теж потребують доповнення. Без людської голови вони нецілісні, розумієш?
— Не дуже... — відповідала я щиро.
— Ну як же Тобі, люба Олюню, пояснити? Зрозумій: капелюшки, які ніхто не одягає, відчувають приблизно те саме, що горнятка, в які ніхто не наливає запашного чаю. Вони самотні і покинуті.
— Надіє, ради Бога! Горнятка — це ж просто шматки глини, а капелюшки — просто шматки матерії!
— Ну хто Тобі таке сказав? — обурювалася Пані. — Не вір усіляким нісенітницям, які Тобі кажуть люди!
Саме після того, як ми нарешті почали пити чай, в Ательє, яке справді вже віддавна виконувало лише роль крамниці, зайшла жіночка. Вона була невеличкого росту, кругленька, наче пампушок, років вже десь за шістдесят. Вона привіталася і почала розглядати різноманітні капелюшки.
Кольорова Пані, мабуть, цілком захопившись чаюванням і доведенням мені того, що в усьому (навіть у горнятках і тим паче капелюшках!) живе душа, не підходила до жіночки. Однак я, слухаючи Надію і п’ючи чай, в той же час спостерігала за жіночкою, яка не відривала погляду від найбільшого і найкрасивішого темно-фіолетового капелюшка в Ательє. Також, спостерігаючи за кругленькою, наче пампушок, жіночкою, я помітила, яка велика і красива, плетена з лози, сумка була у Неї.
Аж раптом та жіночка несподівано і тихесенько, мов мишка, зняла того велетенського темно-фіолетового капелюха з полиці й уже похапцем намагалася якось запхати його у ту свою лозяну сумку. Але в той же час до крамнички, привітавшись, а перед тим голосно грюкнувши вхідними дверима ступило двоє жінок, і кругленька, наче пампушок, жіночка перелякано стрепенулась, почервоніла, як помідор й випустила з тремтячих рук темно-фіолетового капелюха на підлогу. Тепер уже Кольорова Пані підвелася зі стільця, залишивши свій недопитий чай, підійшла до жіночки і спитала, чи, може, та' хоче купити темно-фіолетового капелюха?
— Ох, ні! Ні! Він такий дорогий! — знітилась несподіваною увагою кругленька, наче пампушок жіночка. — Я просто його розглядала, вибачте, що впустила на підлогу. Він, певно, вимазався... — бідкалася вона.
— Та ні, він геть чистий! — заспокоїла її Пані, оглянувши капелюшок.
І кругленька, наче пампушок жіночка хутенько попрощавшись, вийшла.
Коли, придбавши по маленькому капелюшку, Ательє залишили і ті дві покупці, які недавно зайшли, я кинулася до Кольорової Пані:
— Ви бачили?! Ви бачили?! — кричала я. — Вона хотіла його поцупити! Не впускайте її більше ніколи сюди! Це справжня злодійка!
— Припиніть! — відповіла Кольорова Пані.
— Але я бачила — присягаюся! На власні очі бачила, як, поки Ви теревенили мені про ті горнята, вона намагалася запхати того фіолетового капелюха до своєї корзини! Недарма ж вона з нею сюди приперлася! Просто їй завадили! От було би жаль, якби вона його таки поцупила. Такий гарний і, напевне, вельми дорогий капелюх!
— А, може, він приніс би їй щастя? — запитала Кольорова Пані.
— Е ні! Тут Ви не маєте рації! — не згодилася я. — Краденим щастя не буває!
— А, якщо вона мріяла про такий капелюх все своє життя і не спроможна його купити?
— Еге ж! Не вигадуйте! Вона просто хотіла вкрасти його і перепродати значно дорожче!
Надія заперечно кивнула головою і тихо-тихо сказала:
— Хочете, щось розповім? Та жіночка намагається поцупити цього капелюха вже вп’яте!
— Серйозно?! Та Ви що! — вигукнула я у подиві. — Розкажіть!
І Кольорова Пані почала розповідати...
Як стало мені відомо, ця кругленька, наче пампушок, жіночка навідувалася в Ательє вже десь з півроку, але за весь цей час ще досі не купила ані одного капелюшка. Наша Пані була дуже уважною людиною і звичайно помітила, що, завітавши в Її Ательє вдруге, жіночка поцупила у свою велику лозяну сумку якогось капелюшка — одного з тих, що сонно дрімали на полицях. Поцупивши його, жіночка хутенько покинула Ательє. А Кольорова Пані через свою “кольоровість” не стала кидатися в погоню за такою старенькою і кругленькою, наче пампушок, злодійкою.
“Нехай той капелюх принесе їй щастя!” — подумала тоді Пані. І який же був подив Надії, коли та кругленька, наче пампушок, жіночка через два тижні знову прийшла в Ательє. Пані здивувалася, але нічим не проявила свого подиву. А жіночка, довгенько походивши поміж різноманітних різнокольорових капелюшків, дочекавшись слушної нагоди (а така нагода саме трапилася, оскільки в крамничку зайшов якийсь потенційний покупець), поцупила в свою велику лозяну сумку ще одного капелюха. І цього разу Кольорова Пані промовчала, давши змогу кругленькій, наче пампушок, злодійці спокійненько покинути Ательє з краденим. Так же траплялося кожного наступного разу, коли жіночка приходила в Ательє Пані. Але Надія старанно робила вигляд, що не помічає крадіжок і чекала, терпеливо чекала, чим і коли завершиться вся ця злодійська історія.
— А Ви не боялися, що невдовзі Ваше Ательє зробиться порожнім, бо стара розкраде усі до одного капелюшки, і Вам нічого не лишиться, як розпочати жебракування на вулиці? — поцікавилася я.
— Цього я зовсім не боялася. — відповіла Кольорова Пані. — Скажу Тобі відверто, люба Олюню: боятися — це надто примітивно. І я (хоч Ти звичайно не повіриш!) не боюся взагалі нічогісінько на світі.
Я справді недовірливо насупила брови і Надія, на якусь хвилинку замислившись, доповнила:
— Окрім одного: аби не вилиняли кольори.
Я засміялася, а Пані продовжила свою розповідь.
Так от, коли кругленькій, наче пампушок, злодійці вже, напевно, обридли всі ті невеличкі капелюшки, вона вирішила поцупити найбільшого і найкрасивішого капелюха з-поміж усіх інших в Ательє. То був згаданий вище отой, просто величезний капелюшище темно-фіолетової барви, весь оздоблений білим бісером і жовтими стрічками. Він велично лежав собі на найвищій полиці і розглядався довкола. Мабуть, той величний капелюх вже здавна манив злодійку до себе, немов кликав: “Забери мене! Забери звідси! Мені тут так самотньо серед усіх цих нікчемних капелюшків, не гідних й однієї моєї стрічки!”
Після того, як кругленьку, наче пампушок, злодійку полонила мрія
вкрасти того красивого, а може навіть найкрасивішого капелюха у всьому світі, вона стала приходити частіше. Стояла біля нього хвилинами, не зводячи очей з нього і очікувала, доки якісь покупці переступлять поріг Ательє і відвернуть увагу Пані від неї...
Але кожного разу щось заважало жінці. То її помічав хтось з покупців, то у неї раптово дзвонив мобільний телефон саме в той момент, коли капелюх уже був здійнятий з полиці й готувався сховатися у глибокій сумці. І красивий капелюх неохоче випадав з рук, а до невдахи-злодійки підходила вже Кольорова Пані. Це було наче якесь прокляття, а темно-фіолетовий капелюшище певно і далі щоночі снився жіночці — звав, манив, не давав спокою...
Вислухавши ту історію від Кольорової Пані, я лише вкотре подивувалася Її шаленству.
— Якби Ви не були такою нерозумною, — дорікала я Їй, — То вже давним-давно ця клептоманка сиділа би у в’язниці.
— Люба, Олюню, а яке я маю право відправляти Її у в’язницю? Ти що?! Як можна позбавляти когось найціннішого — ВОЛІ?!
— А як можна красти чуже добро, здобуте чиєюсь працею? Запевняю Вас: вона вже встигла поцупити у Вас капелюшків більше, ніж має зморщок на своєму старечому обличчі! Ганьба!
Кольорова Пані продовжувала заступатися за повненьку, наче пампушок, злодійку:
— Вона, якщо гарно вдуматися, нічого і не цупить, адже я, по суті, сама віддаю Їй свої капелюшки — мої очі ж то бачать, що вона робить.
— Застерігаю Вас іще раз: все завершиться тим, що вона доведе Вас до того, що Вам забракне грошей розплачуватися за її крадіжки!
— Ні! — заперечила Надія. — Все скінчиться добре. Історії, де нема ненависті, завжди завершуються світло.
— І про яке тільки світло можна говорити, маючи справу із злодійкою?! — сердито вигукнула я, попрощалася і покинула Ательє.
А наступної п’ятниці наступного місяця Кольорова Пані завітавши до нашої оселі, розповіла мені продовження, а радше завершення цієї історії із кругленькою, наче пампушок, злодійкою.
Отож, коли та жіночка вже вшосте відчайдушно намагалася поцупити того проклятущого темно-фіолетового капелюха і вшосте це завершилося безуспішно; коли вона геть похнюпивши носа після вкотре невдалої спроби залишала Ательє, Кольорова Пані зняла темно-фіолетового капелюха з полиці, і, наздогнавши жіночку уже на вулиці, простягнула їй капелюха:
— Беріть! Ви знаєте: раптово у мене з’явилося бажання подарувати Вам цього капелюха, як своєму найчастішому покупцю!
— Але ж я не купила у Вас жодного капелюшка... — зніяковіло пробубніла кругленька, наче пампушок, жіночка.
— Це несуттєво! — вигукнула Пані. — Беріть! Беріть! Прошу Вас!
Але жіночка стояла, наче вкопана, опустивши погляд у львівську бруківку, і не насмілюючись здійняти очі:
— Не змушуйте мене Вас просити! Беріть його — будьте такі ласкаві! Його і так ніхто не купує, бо надто дорогий. Марно припадає порохом. Саме збиралася пожбурити його у смітник! Беріть же!
Жіночка не підіймаючи голови, мовчки простягнула руку, взяла капелюха і так же мовчки пішла. От тільки очі її були повні сліз.
А наступного ранку о дев’ятій, коли Кольорова Пані прийшла відчиняти свою крамничку, тобто Ательє, натрапила на цілу гору капелюшків під дверима. Полічивши їх, Пані зрозуміла, що та жіночка повернула кожнісінький вкрадений капелюшок. І тільки подарований темно-фіолетовий вона залишила собі.
Цим і завершилася ця історія: Кольорова Пані більше ніколи не бачила тієї кругленької, наче пампушок, жіночки. А я дослухала ту цікаву розповідь і пригорнула Пані до себе:
— Неймовірно світло — Ви казали правду! Дай Вам, Боже, здоров’я!
Одного осіннього ранку Пані прийшла у наш дім з різнобарвними тюльпанами, солодощами та пахучим домашнім хлібом. Випивши зі мною липового чаю, Пані сказала:
— Ти знаєш, люба Олюню, я, мабуть, наступного місяця не зможу прийти до Вас...
— Та Ви що? А чому?! — здивувалася я.
Але Пані мене не чула, бо продовжувала:
— ... і ще наступного місяця теж...
— Чому? Де ж це Ви так надовго їдете? — допитувалася я.
— ... й іще, ще наступного місяця я теж, мабуть, ніяк не зумію прийти... — зітхнула Пані.
— Надіє, та поясніть же! Ви мене чуєте? Ради Бога, чому? — питала я.
— ... я не прийду, мабуть, уже ніколи до Вас... — сумно і серйозно мовила Вона, а за якусь мить спокійно доповнила:
— Бо мені, певне, доведеться померти...
Я злякано хрестилася:
— Це Ви так жартуєте, правда?!
— Ох! Я справді шалено сумуватиму за Вашою доброю сім’єю, а ще прикріше покидати мені своїх сиріток у притулку. Я казала Вам, як зву їх? Кволими янголятами. Вони справді крихітні янголи, тільки от занадто голодні, змерзлі і худі мають крила, щоби злетіти. Думала, встигну наростити їм дужі крила. Але не доведеться. Бо я — лише маленька квітка на цій планеті — а квіти завжди в’януть, незважаючи на те, якими пахучими і барвистими були за свого короткого життя... Я нічим не можу зарадити... собі... Та й не варто. Усе вирішено заздалегідь. Смерть кличе мене...
Я розлютилася і у гніві вигукнула:
— Знаєте, шановна, Ваша філософія примітивна, у Вас зовсім немає почуття гумору, а жарти Ваші — ідіотські!
— Люба Олюню, ну не сердись! — просила Кольорова Пані. — Які там жарти?! Позавчора я бачила білу примару у своєму саду.
— Примару? Отже Вам це лише примарилося? З Вашою то фантазією!
— Люба Олюню, Ти хіба не розумієш? Біла примара — то сама смерть. Пізно ввечері хтось постукав у мою шибку. Я вийшла надвір поглянути і побачила Її. Вона стояла боса у високій траві, простоволоса, довга її сорочка була така біла, наче сніг, а губи та очі мала сиві-сиві, як ранковий туман. Вона всміхнулася, звела до мене руку, поманила і зникла з подувом вітру...
Я поблідла і дивилася на цю дивну кольорову жінку вкотре, як на божевільну. Але цього разу було справді моторошно.
— Моя прабабця теж бачила цю постать. І знала, що невдовзі помре, як і сталося. Бачила й бабця. І тільки мати вже розівчилася розуміти знаки Вічності й нічого не вміла роздивлятися окрім сірої буденності. — Надія поглянула в мої очі. — Думаю, це станеться десь в найближчі дні...
— Я все одно Вам не вірю. Такого НЕ БУВАЄ. — насуплено сказала я.
А Пані мовчала. Дивилася на мене тихо і трохи печально. У мене пересохло в роті і я вже більш не мала жодного бажання розмовляти з Надією, адже була вражена і розлючена Її жахливими вигадками. І Пані, мабуть, відчула це, бо нічого більше й не говорила. Я провела Її до дверей нашої квартири, а ця жінка спитала:
— Скажи, люба Олюню, можна до Тебе кілька прохань?
Я мовчки кивнула.
— Якщо Тобі, звісно, неважко, то прошу Тебе, поклопочися, щоби на моєму похороні тихо грала бандура Костянтина Новицького — він такий милий чоловік! Його пальці пестять порепані струни так владно і палко, немов кохану жінку... А ще прошу про те, — мовила Кольорова Пані, — щоби моя труна тонула у морі, ні, океані живих, наголошую: лише ЖИВИХ квітів. А мене, будь ласкава, вдягнути у кольорове, адже я просто не звикла до похмурості. О! І... ще одне…
Раптом Вона замовкла, наче засоромившись своєї думки. У Пані навіть щоки зарум’янілися, і мені стало цікаво, про що ж Вона мовчить. Тому я сказала:
— Ну та вже кажіть! Виконаю (хоча все одно, не вірю у те, що Ви найближчими роками помрете!).
— Ну… чи не могла би Ти, люба Олюню, про всяк випадок... ну... Будь ласка, коли мене ховатимеш, зажми в мою долоню... якусь монетку. Чи хоча б паперову гривню...
Я нічого не второпала і лишень спантеличено витріщалася на Надію, уже думаючи про те, щоб бігти набирати номер швидкої... А тим часом, поки я уявляла, як на Кольорову Пані вже одягають гамівну сорочку, Вона пояснила своє попереднє речення:
— Я звичайно далека від міфів, але... а якщо Харон таки відмовиться за ”просто так” перевозити мене через ріку (він же такий жадібний!), то що ж я робитиму на тому непривітному березі Стіксу?!
Я мовчки кивнула, вже не на жарт налякавшись:
“Може, в Неї гарячка...” — думалося мені.
Кольорова Пані завжди була неймовірною дивачкою, однак я ніколи не вважала Її всерйоз божевільною, а тепер уже ніяк не вірилося, що Вона при здоровому глузді.
Нарешті Пані попрощалася, та тільки я зачинила за Нею двері, як за якусь мить Надія вернулася і знову голосно загупала у вхідні двері:
— Ох! — засапано вигукнула Вона, коли я відчинила Їй. — Забула сказати Тобі, люба Олюню, найсуттєвіше: не смійте на моєму похороні плакати! Пригадуєш, я не раз розповідала Тобі про те, що у моїх жилах — прозвучала гордість у голосі Пані, — тече гуцульська кров, а колись гуцулів (надіюся, це Тобі відомо!) ховали з веселощами та іграми. Смерть — це ще не привід для сліз, бо “...будь-яка печаль, незалежно від її причини, — проголосив один проповідник, — є жалем за самим собою!”
— Не ображайтеся, — тихо промовила я, — Але Ви (разом із своїм проповідником!) справді божевільні!
— Дякую! Дякую! — весело усміхнулася Пані.
— Ви справді хотіли би, щоби на Вашому похороні всі раділи й розважалися?
— Авжеж! Чому за мною треба плакати і тужити? Я ж прожила гідне сонячне, кольорове життя! Набігалася — треба і на спочинок. Пора мені вже на справжню батьківщину, не личить затримуватися у гостях!
— Ніхто не знає, коли для нього все закінчиться!
— Дурненька моя! — ще раз усміхнулася Пані. — Не закінчиться, а тільки розпочнеться! Якщо у цьому світі стільки барв, то уяви тільки: скільки їх на тому світі!
І Вона пішла. А я ще довго-довго дивилася Їй вслід і справді не знала, чи побачу цю дивачку в нашій оселі наступного місяця. А чи, може, Вона справді невдовзі плистиме човном із кипарисового дерева темними водами Стіксу? Можливо, справді візьме та й помре? Хто зна? Адже від диваків сподівайся очікувати чого завгодно!
Останньої п’ятниці наступного місяця Кольорова Пані дійсно не з’являлася цілий день. Я чекала на Неї з якимось терпким неспокоєм, а мої діти весь день просиділи вдома, зиркаючи у шибку і поглядали на мене сумними оченятами, наче питали: “Мамо, де наша Кольорова Пані?”.
“На правду, де Вона зараз?” — питала я себе саму раз-у-раз? Саме коли я задала собі це запитання вже всоте і з тривогою виглянула у вікно, то неймовірно зраділа, бо побачила, що до нашого брудного під’їзду прямувала Кольорова Пані з величезним оберемком квітів і пакунком. Також ще здалеку я помітила, що Надія була особливо красиво вдягнута. Сукню Вона мала на собі шоколадного кольору, на якій, широко розпустивши свої ніжні пелюстки, цвіли яскраво-червоні квіти. Сукня сягала аж землі і прикрашена була численними стрічками жовтого кольору.
— Урааа! Прийшла! Слава Богу! — вигукнула я і кинулася до дверей.
— Добрий вечір Вашій хаті! — дзвінко вигукнула Пані й обійняла мене, тільки-но переступивши поріг.
Мої діти весело повибігали Їй на зустріч:
— Кольорова Пані! Кольорова Пані! — загукали вони.
Жінка розсміялася, але раптом нахмурилася і сумно сказала дітям:
— Любі крихітки, пробачте: Пані Надія або як Ви полюбляєте величати мене — Кольорова Пані, геть забула нині принести Вам солодощів! Зовсім забула!
Я помітила, що спохмурніли діти і жалібненько поглянули, чомусь, на мене, наче у тому була винна я. А я в той же час подумала:
“Цікаво, що трапилося? Це на Пані зовсім несхоже! Але у Неї дійсно тільки один пакунок з хлібом...”
Діти вже похнюплено вирушили у свою кімнату, як несподівано із пакета з хлібом Пані витягнула цілий пакет солодощів і радісно наздогнавши дітей, розціловуючи їх, традиційно вручила їм усіляку смакоту з вигуками:
— Жарт! Жарт!
Я засміялася, поставила квіти у воду і запросила Пані за стіл їсти суп, який я приготувала.
Хочу зауважити, що при тих наших гостинах, Пані зовсім не згадувала про свої химерні слова щодо власної смерті. Вона була такою, як завжди — кольоровою, щасливою, теплою і люблячою!
“Певне тоді в Неї було якесь затінення свідомості миттєвим божевіллям.” — подумалося мені.
Повечерявши і переглянувши один старий фільм Кустуріци про щастя, ми вирішили зробити вечірню прогулянку Львовом, опісля якої я мала посадила Пані на маршрутку додому, в Її дивний, але милий зелений будинок. А посеред тієї прогулянки трапилася цікава подія.
Ми гуляли львівським парком , жовте листя якого сміялося назустріч нашим крокам, білочки підбирали залишки літа з-над землі, відлякували осінь собаки, хлопчаки ганяли м’яча, намагаючись поцілити ним в стареньку бабусю на лавці, а ще інші діти запускали у напрочуд синє небо (таке буває лише восени та навесні) повітряних зміїв... Ми поволі йшли з Пані, тихо балакали про осінь та Кустуріцу, як раптом Надія спинилася і стала, мов вкопана.
— Щось трапилось? — спитала я.
Але Вона мене не чула. Кольорова Пані стояла, дивлячись кудись високо і на Її очах, чомусь, забриніли сльози.
— Надіє! Чуєте?! Агов! — вигукнула я і сіпнула Її за довгий рукав. (Вона завжди носила рукави дуже довгі, такі, які ховали пальці Її рук).
— Га? — отямилася Вона.
— Що таке? Чого Ви зупинилися? Де Ви дивитеся? І чого Ви плачете?!
Пані сумно усміхнулася і відповіла, знову ні на мить не відриваючи погляду від чогось вгорі:
— Люба Олюню, ох! Якби ж Ти знала, як я хотіла, прагнула, мріяла, снила таким ось летючим змієм в дитинстві... — показала Вона рукою в небо і зітхнула. — Оооох... Я так хотіла мати кольорового летючого змія. Мені снилося, як я з ним літаю понад хмарами! А хмари пухнасті такі, із солодкої вати, простягаєш руку, відриваєш клапоть і їси...
— Так ось що! Ностальгія за дитячими мріями? А я то вже була налякалася... — сказала я.
А Кольорова Пані замріяно, все ще дивлячись у небо, де літало трійко картатих повітряних зміїв, мовила:
— Ніби така дурниця-дрібниця... Еге ж? А не так! Він, змій, як пташка, тільки створена людиною... Він летить собі в небеса на крилах, які сотворила йому людина... Людина, яка собі крил створити не може! Хіба іграшкові. Повітряний змій там, поміж і понад хмарами знайомиться з метеликами і пташками, він наздоганяє вітер...
Кольорова Пані говорила про це з таким щиросердним дитячим захопленням, з такими іскорками в очах, що я вкотре почала лякатися. Надія наче вся була у небі. І певно зараз в думках Вона літала, міцно тримаючись за одного із тих зміїв.
— Як же я мріяла мати такого змія!!! — все продовжувала бурмотіти Пані. — А батьки таки не купили мені його. І лишився той кольоровий-прекольоровий змій нездійсненною мрією мого дитинства... Виросла я і позабула за мрію, а це так легковажно — не можна, чуєте, не можна легковажити дитячими мріями, бо одного разу, цілком несподівано Ваша мрія подивиться печально Вам у вічі, а що Ви будете спроможні відповісти їй тоді?
Нарешті Кольорова Пані трохи отямилася, я провела Її на маршрутку, і Вона ще цілу дорогу до зупинки шепотіла тільки одне, дивлячись у безоднє небо:
— Не можна легковажити дитячими мріями... Не можна легковажити... мріями... дитинства...
Коли ця жінка сідала у маршрутку, то тепло обійняла мене, поглянула в мої очі своїми блакитними так печально й промовила:
— Прощай, люба Олюню! Прощай.
Мене охопило гнітюче гірке почуття і я виправила Пані:
— Та чому ж “Прощай”? До побачення, Надіє! До зустрічі!
Жінка усміхнулася:
— Прощай. — махнула кольоровим рукавом, немовби крилом і зникла разом із маршруткою, що помчала геть.
У кепському настрої вернулася я додому. Те “Прощай...” відлунням звучало у моїх вухах і душило горло відчуття невіданої якоїсь незворотності.
— Це все тільки втома... — подумала я, помолилася своєму мовчазному Богу і лягла спати.
Настав ранок, осіннє сонце розбудило мене, вперто пробиваючись промінням крізь заслонені штори. Була субота — вихідний день і я вирішила, придбавши щонайбільшого і щонайяскравішого летючого змія, завітати до Кольорової Пані. І справді, чому переважно Вона приходить до мене у гості, натомість, коли я була у Неї лише однісінький раз?
Отож, я купила просто розкішного летючого змія і приїхала маршруткою до села під Львовом, де жила Надія. Йдучи до дивного зеленого будинку Пані, я без упину уявляла, як ми запускатимемо цього чудового змія на Її подвір’ї, і як Вона, закинувши голову назад, дзвінко сміятиметься своїй дитячій мрії...
Але летючий змій миттю випав з моїх тремтячих рук, коли біля зеленої низенької хвірточки подвір’я Пані, я побачила автомобіль “Швидкої допомоги” і купу люду.
“Прощай...” — тужно забриніло у моїх вухах.
“Ні! Не може бути!” — втішала подумки я себе. — “Які дурниці! Це не те... Це до когось із Її сусідів “Швидка” приїхала... Не сюди... Не до Неї... Боже! А може, то Надіїна кицька забила лапку, а Вона — така дивачка, взяла та й “Швидку” видзвонила... Вона ж у мене таки трохи божевільна...” — я радо всміхнулася цій думці, зовсім проігнорувавши той факт, що у Надії ніколи не було кішки.
Поволі я зайшла на подвір’я, обросле високою травою, і вся затремтіла від побаченого: під яблунею, розпростершись на траві, лежала Кольорова Пані. Пам’ятаю чітко, наче зараз: довкола Неї валялося купа червонощоких яблук, а Вона, розкинувши у дві сторони руки, лежала на сирій землі і наче дивилася у небо, виглядаючи там летючого змія... Її очі були широко розплющеними і надзвичайно блакитними, тільки от вже холодними, як те осіннє небо. Пані ледь помітно усміхалася...
Я підбігла до Неї і, відштовхнувши кількох лікарів, почала трусити жінку за холоднючі руки:
— Надіє! Ви знову по-ідіотськи жартуєте? Жінці вашого віку, нехай і дуже дивній, не личать такі страшні жарти! Вставайте, чуєте? Ви чуєте мене?!
Проте Вона не рухалася, лише Її, на диво, блакитні очі, продовжували вдивлятися у небо. Туди, де не було Її омріяного летючого змія...
— Я ж принесла Вам його! Принесла, чуєте? Та встаньте же, пробудіться і погляньте! Ваш змій! Такий велетенський, гарний і кольоровий! Хто ж, хто ж запускатиме його у небеса?! — невтішно ридала я, сіпаючи Пані за кольоровий рукав.
Мене швидко відтягли від Неї і я звалилася непритомна на землю.
Прокинулася я з жахливим болем голови і першим, що спитала було:
— Приснилося? Еге ж?!
— Ні. Це не сон. — апатично прогугнявила мені потворна лікарняна стіна.
Я знову почала плакати і вже не могла спинитися. Ридання — як море відчаю — відносило мене все далі й далі від берега спокою. Я ридала так голосно, що аж прибігла медсестра. Я голосила, била кулаками по подушці, ковтала пекучі сльози і волала:
— Господи! Боже мій! Як Ти міг? Як насмілився Ти забрати це життя в Тої, яка його найдужче любила? Як? І нащо?!!!
Пам’ятаю: проплакала до вечора, і лише тоді, коли вже не було сліз, трохи заспокоїлась.
А незабаром мені пояснили, що все відбулося так “просто”: Кольорова Пані рвала яблука у своєму саду і впала з дерева, миттю зламавши собі хребта. Кольорова Пані так любила дерева, Вона інколи стиха гомоніла з ними про осінь і обіймала їх, наче людей... І саме дерева принесли Їй смерть... Так, раптова смерть забрала Її із собою одразу, без зайвих страждань і болю. А вона і не могла інакше, адже Пані ставилася до неї надто приязно.
Настав похорон. І щоби зробити його таким як хотіла Надія, довелося прикласти мені та й не лише мені, величезних зусиль.
В кімнаті, де лежала Вона у своїй труні тужливо голосили струни бандури Новицького і від тих смутних мелодій нестримно ридало моє серце...
Таки довелося одягти Кольорову Пані у кольорове. Я вибрала Її, напевне, найкрасивіше плаття — салатове із радісними великими соняхами... Її труна буквально губилася серед квітів... Такої великої кількості живих квітів не бачила я більше ніде і в нікого.
На похорон, крім безлічі квітів я принесла ще й того самого повітряного змія. Я поклала його в труну — нехай запускає його десь там на небі, якщо не зуміла на землі. А ще я поклала у вже холодну, навіки холодну, долоню Пані гривневу монетку: а може справді скупий Харон відмовиться задарма перевезти цю дивачку через глибокий Стікс?
Мені було так жаль, що прийшло мало людей. На похороні Кольорової Пані була я із своєю сім’єю, а також моя подруга із чоловіком, яких я попросила прийти, кілька сусідів Надії ( і то не всі вирішили за потрібне прийти на похорон “ненормальної”) і, полічивши священика та дяка, це були всі, хто прийшли відпровадити цю дивачку туди, звідки не хочуть вертатися навіть найвідчайдушніші диваки.
Я не припиняла по-дитячому дивуватися як, ну ЯК?! на прощання з цією воістину Великою Людиною прийшло тільки кілька людей, наче на похорон найжалюгіднішого покидька... Задуматися лишень: біля Її труни не було ні коханого, ні рідних, ні дітей, ні друзів...
“Боже мій! Як це можливо?! Найкольоровіша Людина світу цього була і загинула такою одинокою!” — думала я.
Але ці мої печальні думки і монотонне бубніння старого попа, перервав галас, який наближався до сільського кладовища. Ми вражено оглянулися на шум і побачили величезний натовп, десь осіб зі ста. Найбільш вражаючим було те, що у тому натовпі ми не розгледіли жодного дорослого обличчя. То кволі янголята Кольорової Пані, яким Вона присвятила все своє життя зараз йшли до Неї, щоби навіки попрощатися з жінкою, яка кожного дня для них намагалася бути мамою.
— Дурнесенька Олюню! Дурненька... — сказала я собі.
Кольорова Пані не була самотньою... Ніскілечки. Ніколи. Найвідданішу подругу Вона мала в мені, друзями, щоправда, ще крихітними (а тому щирими!) були для Надії мої діти, а власних дітей Їй заміняли всі ці кволі янголята з притулку.. Ціле життя проживши одиноко в прадідовій зеленій хатині, де зігріти Її могла лише старовинна піч прабабці чи вовняний помаранчевий светр, Вона не була ані трохи самотньою. Адже самотність — це не тоді, коли у тебе нікого немає, а це у тому випадку, коли в нікого немає тебе. Надія не була одинокою, бо стільки людей потребувало Її допомоги і усмішки.
Вона мала друзів геть в усьому: у кожній людині, у кожному дереві, у кожному капелюху і навіть у летючому змієві... Благословляла сонце, благословляла дощ. Проклинала злобу і зло, егоїзм і холод, ординарність і сірість... Хоча ні. Вона не вміла проклинати. Бо прокльони — то вже народження зла. А Вона лише боролася зі злом “кольоровістю” й усмішкою. І жила усіма барвами нашого світу... Як не патетично це б звучало, але ця дивачка кожнісіньку людину любила щиро і за кожнісіньку, без сумніву, віддала би своє життя, якби це було потрібно.
— Мамо! Що ти робиш? Ти плачеш? Як Ти можеш, мамусю? — питала мене доня пошепки на похороні. — А чи ти забула?! Мамо, Кольорова Пані так просила тебе (ну хіба не пам’ятаєш?), щоби ми не плакали? Мамо?
Які діти мудрі й уважні: вони справді не плакали, тільки дивилися на тіло Кольорової Пані сумно, але спокійно, наче знали, що тут не місце сльозам... І саме тоді згадала я ті слова Надії і... вперше за довгий час усміхнулася: так-так, у Її жилах текла гуцульська кров... А гуцулів ховали з веселощами та іграми! Не можна плакати... Не варто плакати... Адже смерть — зовсім невдалий привід для сліз. Може й личить лити сльози за якимсь бідолашним невдахою зі змарнованим життям. Поплакати-потужити за його нездійсненними мріями... Але за Пані чого тужити? Вона ж була щасливою за життя! Вона була найщасливішою за всіх, кого я будь-коли знала... І найтеплішою: коли Вона приходила, вся оселя сповнялася сонця! І найкольоровішою: розмальовувала сірий будень у свято.
Коли я це усвідомила, то втерла рукавом сльози і усміхнулася. Це померло лише тіло, а душа Її давно вже разом із Богом, гасає за небесними летючими зміями по солодких пухнастих хмаринах!
А може Вона і не померла, а лишень повернулася на свою справжню батьківщину — кольорову планету, звідки й прилетіла! Напевно просто дуже засумувала за своїм любим синочком — Маленьким принцом...
Після похорону, коли труна з найкольоровішою жінкою була віддана на поталу сирій землі, коли навіть усі кволі янголята понуро попленталися до свого холодного притулку, я попросила свою сім’ю і друзів теж іти додому, а мене лишити саму на кладовищі. Мені так не хотілося залишати Кольорову Пані там одну, хоча я й усвідомлювала, що Її душа вже десь далеко. Чи навпаки десь дуже близько — зі мною...
І коли розійшлися геть усі, я помітила, що трохи далі на лавці сидів якийсь чоловік. Чомусь тільки тепер я звернула на Нього увагу, хоча Він, тримаючись на відстані, присутній був увесь похорон. То був чоловік приблизно п’ятдесяти років, який на голові мав чорного капелюха, а одягнений був у довге чорне пальто, комір якого був піднятий аж до підборіддя. Він сидів на лавці непорушно, ніби статуя, не зводячи погляду вгору.
Я поволі підійшла до Його лавки, сіла поруч і спитала:
— Скажіть, будь ласка, Ви знали Надію? А ким Ви були для Неї?
Він мовчав. Однак я помітила по тому як затремтіли Його руки, що Він таки знав Її. І чоловік продовжував мовчати ще довго, перш, ніж я почула від Нього:
— Ніким. Я був для Неї ніким...
Незнайомець, як виявилося зблизька, мав гарні карі очі, хоча вже трохи побляклі, а лице Його хоча й було понищене численними слідами нелегкої долі, все ж, ще й тоді могло називатися вродливим. Я сиділа і уявляла, яким, мабуть, невимовно чарівним був той чоловік за часів своєї молодості.
— Ви помиляєтеся! — продовжила я розмову, — Для цієї жінки не існувало жодної істоти, яка була би для Неї ніким... Будь-яка людина, навіть незнайома чи недоброзичлива була для Надії Другом, більше того — Вона вже наперед любила Її!
— Але я був для Неї ніким! — сердито мовив чоловік. — Навіть гірше: Вона мене, напевно, ненавиділа. — сказав Він і в очах Його забриніли сльози...
— Ні! — заперечила я. — Ви не слухаєте мене, ця жінка була просто не здатна на ненависть!
— Та я заслужив ненависті. Бо надзвичайно сильно скривдив Її. І себе зрештою. Так, все зло неодмінно повертається бумерангом до тебе самого.
— О! Надія теж так казала! — усміхнулася я. — То хто Ви були для Неї?
— Не Ваше це діло! Відчепіться вкінці-кінців від мене! — розсердився чоловік, встав і поволі пішов геть.
— А й так знаю, хто Ви! — вигукнула я Йому вслід. — Ви той самий Її коханий чорнявий Іванко!
Чоловік несподівано обернувся. Він зупинився і став, як вкопаний в землю. За той час я підійшла до Нього:
— Я не помилилася, еге ж?
— Ні, помилилися. — заперечно закивав Він головою.
— А чого ж Ви тоді обернулися? — спитала я.
— Бо мене дійсно звати Іваном, але напевно Ви мали на увазі якогось іншого — я не є Її коханим. Ми не бачилися вже два роки, а не розмовляли
довгих тридцять два... — мовив Він, дивлячись у калюжу, в якій відбивалося сіре дощове небо.
— Мені це відомо. Але, все-таки, саме Ви — Її коханий чорнявий Іванко!
Чоловік поглянув на мене тривожно та вже якось тепліше.
— Якщо хочете почути щось дуже для Вас цінне, то ходімо зі мною і я Вам розповім. — запропонувала я. — Ідемо, а то Ви геть заклякли з холоду!
— То не від холоду. — сумно відповів чоловік, але зі мною все ж пішов.
За півгодини ми з Іваном сиділи за потрісканим столом у якійсь затишній кнайпі міста Лева, де безутішно плакав дощ за Кольоровою Пані.
Чоловік теж плакав і Його гіркі сльози падали в горнятко з уже геть холодним чаєм:
— Інколи, коли згадую про Неї, то навіть починаю сумніватися, чи Вона часом не ефемера моєї молодості? — тихо-тихо мовив Іван, проводячи пальцями по своєму траурному капелюсі. — Однак, ні, Вона була, була в моєму житті.
Пригадую: почався дощ. Навіжений дощ. Небо не те, що плакало над нами, ні, воно ридало. Але це було так красиво! Дощ падав і падав, а ми продовжували блукати тими звивистими стежками старого кладовища, куди пішли, щоби поговорити, адже я мав на меті пояснити тому кольоровому блакитноокому дівчиську, що між нами не може бути нічого, адже у мене вже є наречена. Коли ми стояли обоє в цілому світі під однією крихітною парасолькою, а на бруківку, хрести кладовища, лив навіжений дощ, то це була неймовірна картина життя. А я замість того, щоби просто осягнути ту красу, доводив Їй, що Її любов до мене минуща. Вона мені про справжнє кохання, а я Їй холодно на те все: “Не драматизуй.” Вірив, що то порожнє місце і не вірив, що то почуття. Закликав Її не страждати, не драматизувати. Закликав до гордості і не розумів, що в любові їй не місце. Закликав позбутися Її тієї любові до мене. А Вона тоді, пам’ятаю добре, гірко плачучи, спитала: “Як маю того почуття позбутися? Чи це річ, яку беруть і викидають? Та зрозумій, Іванку: неможливо залізти у власну душу, понишпорити по ній, знайти там кохання, пожбурити його в смітник і жити далі.” Та я думав, що цілком можна і запевняв в цьому Її та себе. На те Вона ридала: “Ти помиляєшся, колись каятимешся, але буде надто пізно. Фатально пізно.”
Іван замовк, втер пальцями сльози і було у мене таке враження, наче в його уяві ще й досі йде Він тим кладовищем поруч тієї кольорової дівчини й чує ті самі слова.
— Знаєте, захотів рукою обійняти Її за плечі, — через якийсь час отямився Він. — І раптом відсахнувся — така Вона була крижана, просто здригалася від холоду, бо промочилася до нитки. Боячись, щоби Вона серйозно не простудилася (зрештою я теж жахливо змок), я завів Її у свою квартиру. Вона скинула з себе одяг, адже все на Ній було мокрісіньке і загорнулася у ковдру. Я повісив Її одяг сушитися і приготував гарячого чаю. Хочете почути найяскравіший спогад мого життя? Це Вона лежить у ліжку, закутана ковдрою по очі, Її мокре волосся розкидане по подушці, а очі так дивляться на мене, спокушають, звуть за собою у небо... І я не втримався, ніхто би не втримався опиратися тим очам. Ні, не думайте, що я був якимось легковажним юнаком. Ні. До Неї у мене не було стосунків із жодною жінкою. Вона була першою...
Іван ледь-ледь всміхнувся і мовив:
— Ніколи більше у житті не було у мене таких гарних любощів, як тоді, з Нею. Знаєте, Надія в коханні була такою ж, як і в житті: палкою, жагучою, незрівнянною ні з ким більше.
Так, ми провели казкову гарячу ніч разом, але на світанку я оговтався, подумав про наречену і зрозумів, що не зможу бути з цією кольоровою дивачкою. Для того, щоби Надії вірити і жити так, як жила у цьому світі Вона, треба було володіти величезною мужністю. А я — слабак. Такий, як всі. І одружився я з іншою — не такою гарною, не такою сміливою, не такою неповторною, як Надія. Але я знав, що та’ — інша, буде мені доброю, покірною і вірною дружиною, й у нас буде врівноважене, спокійне життя, хоча й не таке палке й кольорове. А радше зовсім чорно-біле.
Іван зітхнув і замовк. Минуло хвилин десять, але Він не озивався, наче поринув цілком у свої спогади.
— А як Ви дізналися, що Надія померла? — порушила я мовчання.
— О! Це взагалі дивний фатальний випадок. Я прокинувся сьогоднішнього ранку і поглянув на свою сплячу кохану дружину. І тоді промайнуло у моїй голові: “Хто вона? Кохана? Справді? А скільки разів я казав їй за оці тридцять два роки про те, що вона — кохана? Казав, дуже багато разів казав, мабуть, триста тисяч разів... Так, все так. Тільки...” А скільки разів я замислювався над сказаними словами? Жодного. Я раптом усвідомив, поблукавши своєю душею, що я, як би то не звучало страшно, просто ненавиджу дружину. Щось завжди мені у ній бракувало і ніколи по-справжньому я її не любив. Уся моя помилка була в тому, що при її виборі був повністю задіяний розум і ані трохи серце.
Ох, сьогоднішнього ранку я, сидячи на холодній підлозі кухні і дико регочучи, роздумував: це ж треба все життя вважати себе щасливим, щоби під старість несподівано усвідомити, що ти геть нещасний. Сидів, дивився, як холоне кава в моєму червоному горнятку і раптом примарився мені образ якоїсь дівчини на поверхні того кави. То не була дружина. У неї ніколи не було такого розкішного волосся, дружина не володіла такими неперевершеними блакитними очима-волошками. Марево з дівчиною зникало і з’являлося в моєму мозку. І поволі я пригадав. Так, тридцять два роки тому, перед самим одруженням я зустрів ту дівчину з розкішним червоним волоссям і теплими очима. Пригадав, як одного разу ця дівчина розповіла мені, що покохала мене до безтями. Пригадав, як я сміявся і казав, що не вірю в Її шалену “пристрасть”. Запевняв Її, що справжнє кохання має бути виважене і продумане, як вдалий фільм — таке, як у мене до нареченої. Доводив Їй те, що Вона мислить надто дитячо: надто емоційно, надто романтично. Пригадав, як Вона ридала, а я лагідно запевняв Її, що драматизує. Тоді я вирішив все за нас обох. А Вона — до безумства блакитноока, ще зовсім юна дівчина мовила на прощання, що я тільки сліпець, який вважає себе зрячим.
Я не зрозумів Її тоді чи не пробував навіть зрозуміти? А нащо? Я був молодим, красивим, успішним хлопцем, який мав наречену: таку ж успішну дівчину, яка готова була провести зі мною все життя. Я був певний, що вона мене любить, не зрадить і не покине. Знав, що у нас буде щаслива сім’я, якій усі заздритимуть. А тут Вона — зовсім юна кольорова чудернацька дівчина каже мені задуматися над чимось. Щоби задуматися — треба спинитися, а я був надто молодим для цього. Молодості важко зупинятися. Надія була дивачка! Безмежно красива, безмежно спокуслива, безмежно мудра, безмежно добра, безмежно безмежна... Справді, Вона була без меж. І Вона кликала за собою на край світу. Та я не зважився простягнути Їй руку. І поплатився за слабкодухість життям. Бо життя я не мав, а лишень існування, жевріння, животіння, з планами, схемами на геть все. Навіть на любощі. Майже все у моєму житті було обумовлено і прораховано, стабільно і стало, і спокійно. Інерційно. Жахливо. Я жодного дня по-справжньому не був щасливим. І ціле життя, сам того не визнаючи, я мабуть пам’ятав Її в глибині свого серця. Напевно Вона, ця юна блакитноока, кольорова дівчина, увесь цей час жила у мені. Думаю, я навіть кохав Її усе життя. А жив з іншою.
Він заплакав. Потім заспокоївся, надпив холодного чаю із смаком власних сліз:
— Я того ж дня схопився, одягнувся і поїхав до будинку Надії. Мав намір впасти перед Нею на коліна і просто попросити вибачення. Вперше за стільки років. Але яка гірка іронія: я застав лише гурт людей, вбраних у чорне і Її, вбрану у кольорове. Боже мій, повіки Її були навіки заплющені, уста зімкнені, а за ліжко слугувала домовина. Ось і все. Кажу Вам на власному досвіді: бувають страшні помилки, яких неможливо виправити і гріхи, яких уже неможливо спокутувати.
— Ні. — не згодилася я. — Справді, не все можна виправити, але завжди можна усвідомивши свою вину та спокутувати її.
— Тільки не мені. Для мене нема вороття.
Він впав на стіл, перекинувши горнятко з чаєм і заридав, сльози безупинно котилися по Його щоках, а все Його велике тіло колихалося, одержиме хвилею розпачу. Я сиділа поруч, дивилася на Нього. Я ще ніколи не бачила, щоби чоловік так плакав. На мої очі теж проступили сльози і я мовила Йому:
— Ви справді не гідно повелися з Нею. І з собою. Як боягуз, як цинік. Але Вона не вміла ані ображатися, ані ненавидіти. Вона не тримала ні крихіточки зла на Вас — я це знаю певно. І Ваша світлина ще досі висить у Неї на стіні, як найдорожчий скарб. Вона, більше того, кохала Вас усе своє життя і тому прожила його самотня. У Її житті не було більше жодного іншого мужчини — уявіть собі тільки!
Іван вражено підняв голову.
— Вона кохала Вас завжди і, отже, кохає зараз. — сказала я. — Така любов не гине. Вона вічна, як сонце над землею. І я не боюсь присягнути Вам, що Надія і зараз чує Вас й не хоче, щоби Ви картати себе. Вона полюбила Вас раз і назавжди й завжди любитиме і зичитиме Вам світла.
Сказавши це, я повільно підвелася, вийшла і залишила Івана самого. Я більше нічого не мала Йому сказати і була певна, що з’явилася в цій історії лише для того, щоби сказати Її коханому чорнявому Іванку те, що сказала. Те, чого Їй не вдалося.
Я вийшла з кав’ярні, потрапила під дощ і задумалася: як дивно Кольорова Пані народилася, кохалася і померла, коли з небес падав дощ... Дощ — лейтмотив усього Її життя.
Мабуть, зайвим буде казати, який вплив на мене мала ця кольорова дивачка. Зайвим. Але я все ж скажу. Не буду Вас патетично обманювати, що Вона змінила моє життя. Ні! Життя лишилося те саме. Але я змінилася — це точно. Лише після Її смерті я навчилася любити життя. Хоча ні, тільки вчуся. Бо це так не просто. Інколи, коли паде дощ і мені стає дуже вже за Нею сумно, підставляю стільчик до вікна і доки дощ не припиниться, вигадую собі, наче моя Кольорова Пані і зовсім не померла, а тільки змушена була полетіти на планету до Маленького Принца і до Екзюпері, бо вона надто загаялася тут, на Зземлі. І до нас Вона знову просто мусить повернутися. Інакше хто випікатиме найдухмяніший хліб на цій планеті, хто вестиме війну зі злом та агресією цього світу, хто випромінюватиме світосяйні усмішки, які розфарбовуватимуть сірі будні в райдугу барв?
І насамкінець дуже прошу Вас: якщо Вам колись таки пощастить натрапити на кольорову усміхнену істоту у величезному червоному капелюсі або ж в довгому світло-зеленому пальті, то перш за все покваптеся продиктувати Їй свою адресу.
1 падолиста 2007 року