Революція, Кохання, Смерть
Павло Аріє — 23/06/2008 - 19:37
Збірка: Драма
Павло Ар’є
Революція, Кохання, Смерть
і СНОВИДІННЯ
П’єса
або драматичний твір
Дійові особи:
Люба – студентка-медик із Заходу, мало розуміється на стосунках з протилежною статтю.
Павло – столичний юнак, років не більше 20, із забезпеченої сім’ї. Нічого спеціально в житті не робить, але добре розуміється на стосунках із протилежною статтю.
Тіні – в той самий час повсюди і ніде. Уособлюють в собі натяк на існування інших людей.
ПЕРША ДІЯ
Перша сцена
Затемнена сцена, спалах прожектора висвітлює по черзі дійових осіб згідно з репліками.
Люба. Я ніколи не була патріоткою. Політика для мене – це далекий космос, а я ніколи не буду астронавткою. У цьому сенсі в мене погано працює вестибулярний апарат. Мої батьки
та колеги часто говорять про це, але мені в одне вухо влітає, а в інше вилітає. Напевно не цікаво. Чи що? Не знаю! Та щось звісно лишається в голові, я ж не тупа. Просто все моє життя до сьогодні – це медицина, тобто моє навчання . Хочу стати першокласним хірургом.
Що тепер зі мною сталося? Не знаю. Три доби існую ніби уві сні, хоч майже не спала. Три дні й три ночі я їхала, йшла, знову їхала, знову йшла. Загубила своїх колег, але люди постійно були поруч, так що напрямок я знала. І раптом оце обітованне місце, до якого я, неначе вівця із юдейського стада, прийшла, а що далі робити – не знаю. Ходжу, тиняюся у цій пустоті, зазираю, шукаючи знайомих, бо багато їх сюди вирушило. Та чи дійшли? Вже сумнів мене долає... Мені так холодно! Та не від низької температури, а від того, що ніколи не залишалася наодинці з натовпом. (на останньому слові вибухає крик, гомін натовпу)
Прожектор на ній згасає та спалахує на Павлові. Він стоїть на бетонному блоці зі стрічкою кольору революції та розмахує революційним прапором. Юнак має гарну струнку, атлетичну статуру, що помітно навіть крізь одяг.
Павло. І питається – що я тут роблю? (до глядачів) А ви? Так ви! Що, думаєте, я тут роблю? Сидите тут зручно у темряві, та спостерігаєте, як пітнію тут на морозі та роздираю свою горлянку до хрипу й крові. Та, може, скажете дехто, що також були тут. Але були,.. а я й тепер на цьому майдані! І хто зна, коли прийде той час, коли можна буде повернутися з нього! Він ще не настав! Чуєте! Ще не настав! Отже повертаюся до свого питання! Як ви думаєте, що я тут роблю? Скажете революцію, а може, скажете переворот? Моя відповідь: та ні! Бо і революції, і перевороти не роблять поодинці, а я питав про себе, а не про нас.
Світло спалахує на Любі.
Люба. Тепер вдається взнаки моя божевільна подорож. Я вся тремчу, а ноги у колінах згинаються самі собою. Ось-ось упаду на землю. Якщо не сяду де-небудь, то кінець мені. Стану першою жертвою революції. (шукає очима) Сяду собі ось там. Ну то й що, що він там скаче? Хай скаче, а я собі сидітиму, бо вже нічого не хочу. (робить невпевнений крок, сцена спалахує світлом)
Сцена спалахує світлом, всюди кольори революції (прапори, транспаранти, постаті людей.)
Свист, крик, скандування, сміх, музика. Люба продирається крізь це все. Коли наближається до Павла все водночас згасає. Окремо промінь на ній і на ньому. Окремо але одночасно.
Люба. Та ніби я ніколи хлопців не бачила...(дивиться на Павла) Такого ще ніколи не бачила... Боже! Та що ж це зі мною робиться? Напевно збожеволіла чи захворіла. Не можу відвести погляд від нього, бо всі нерви, що в очах, приліпилися до цього хлопчиська. Повсюди так боляче, у грудях ніби каміння, не можу торкнутися, так боляче. Точно дурію, бо відчуваю, як втрачаю глузд та перетворююсь на хтиву тварину... Обличчя його вже не бачу. Торкаю поглядом його сідниці, ковзнула між ніг на його живіт, та знову скочуюся нижче, де так пружно випирає блискавка джинсів. А тепер уже і бачити не треба. З’являється щось більше, ніж зір. Я впіймала його запах. Ні! Це навіть не запах – це щось, що неможливо
людською мовою висловити. І не я впіймала, а сама схоплена у полон. І ніщо у всесвіті не може мене вивільнити. Воно проникає у мене через ніс, всмоктується шкірою, вбирається кожною клітиною мого тіла. Вприскується у всі мої рідини, несеться зі страшною силою, колючи м’язи і кістки. Збирається внизу живота сніжно-вогненним комом, що пульсуючи збиває з такту серцебиття... Тут на вілстані неосяжні простягнутої руки, я стою і відчуваю кожну частинку його тіла. Теплий аромат його волосся, свіжість обличчя, ріжучий запах під пахвами, прянощі двох квіток на його грудях, вологість живота. Та найсильніше відчуваю те, що нижче, те, що надає сутність всьому іншому. Солодко-гіркий струмінь, який він викинув в атмосферу, полюючи на мене.
На Павлові з’являється рожеве світло. Вона ніби купається в цьому світлі, торкаючись його. Він допомагає. Все як марево. В якийсь момент вона втрачає свідомість, впавши на коліна перед ним. Сцена знову спалахує, знову чути натовп.
Павло. (дає дівчині ляпасів, приводячи до тями, підтримує її) Ти що німфоманка?
Люба. (ледь тримаючись) Ні, просто я щойно стала жінкою. (знову втрачає свідомість)
Павло підхоплює дівчину. Несе крізь ліс прапорів, постатей, транспарантів, гомону і крику.
Кінець сцени першої.
Друга сцена
Наметове містечко. Вдалині лунає хвилююча промова лідера опозиції. Вона лежить головою у нього на колінах. Він цілує її, вона відкриває очі, та швидко закриває, щоб він не помітив, що вона прокинулася.
Павло. От же, спляча красуня! Нікого немає, всі на барикадах, можу тебе цілувати повсюди.
З чого почнемо? (бере її за руку) Ммм... Яка тендітна рученька і така холодна, тепер ми її зігріємо. (Починає обнюхувати і цілувати руку, починаючи від кінчиків пальців і вище задираючи рукав пальта. Потім цілує в шию. Вона й надалі прикидається непритомною. Він цілує її в уста, аж припадає.)
Люба. (відкриває очі, починає пищати) Що ви робите?
Павло. Нічого! Просто рятую тебе.
Люба. Та невже? А мені здається – пробуєте ґвалтувати непритомну дівчину.
Павло. Що? І це мені каже німфоманка, що перед натовпом тулилася до мене і говорила такі речі! А потім ще й зізналася мені в тому, що хтось щойно зробив її жінкою.
Люба. (дуже присоромлена) Я не німфоманка. Ніхто мене ніким не робив. Я не тулилася. (починає плакати, ховаючи обличчя від хлопця) Я не знаю, що зі мною сталося. Я, я стомилася.
Павло. Ну, не реви! Тут, на майдані, немає місця сльозам. Ми тут революцію робимо. Змінюємо течію історії. Хочеш, краще гарячого чаю? Маю в термосі.
Люба. А він солодкий?
Павло. Дуже.
Люба. Тоді давай!
Юнак наливає з термоса. Дає їй пити зі своїх рук.
Павло. Кожного дня я приношу на майдан цілий наплечник бутербродів, підгодовую приїжджих, а чай завжди лишаю для себе, бо цілий день на ногах. Він добре поновлює сили, спеціально роблю дуже солодкий, чай мені замість обіду і вечері. Хоч, зазвичай, п’ю без цукру.
Люба. Тобто, солодкий чай – це їжа справжніх революціонерів? (задоволено сьорбає)
Павло. А ти що, не знала?
Люба. А ви місцевий, столичний?
Павло. Так! Я місцевий, столичний. А чого ти мені викаєш?
Люба. А я ні. Я із заходу. Не знаю. Трішечки боюся вас,.. тебе.
Павло. От дурненька! Чого це мене боятися? Я такий страшний?
Люба. Ні. Але ти....(мовчить)
Павло. Ну кажи? Цілував тебе? Але цілував, бо бачив, що ти прикидаєшся. Хотів побачити як далеко ти зайдеш у своїй грі у непритомність.
Люба. (вражено) Ну і як далеко зайшла?
Павло. Для такої як ти, не занадто.
Люба. Для якої?
Павло. Ти не любиш це слово, а я інакшого, вибач, не знаю.
Люба. Послухай ще раз – я не німфоманка. Це правда.
Павло. Як хочеш. Але я бачив те, що бачив і навіть відчував.
Люба. (перебиває) Я ніколи не була з чоловіком... (тихо) Ніхто не знає цю мою таємницю.
Тобі дарую її, незнайомцю, бо навіть ім’я твого не знаю.
Павло. Павло.
Люба. (голосніше) Павло! Моє життя – це мої батьки, мій обранець – медінститут, який закінчую, сплю я з книжками з нейрохірургії. Я ніколи не відчувала в собі жіночої сексуальності. Іноді мені здається, що хочу стати нейрохірургом, щоб зробити собі лоботомію і подивитися, що в мене не так. А сьогодні побачила тебе, і все накопичене в мені з часів статевого визрівання вибухнуло та вийшло назовні. Я була занадто стомлена, щоб втримати все в собі. Тепер ти, Павле, найближча для мене людина. (кидається на нього)
Юнак, не очікуючи таких дій, обережно відхиляється від дівчини.
Павло. Зрозумій мене правильно! Ти мені також дуже подобаєшся. Але, якщо так можна сказати, революція – це громадське місце. Тут не кохаються, і взагалі я не для цього тут.
Дівчина відходить на декілька кроків і відвертається, ховаючи образу.
Люба. Я не хотіла кохання. Просто хотіла ще раз відчути смак твоїх вуст.
Юнак підстрибує до неї, розвертає різким рухом, пристрасно дивиться в очі, наближаючись своїми вустами до її вуст. В остатній момент вона, сміючись, відвертається. Втікає, він бігає за нею. Грають, бігаючи між наметами, прапорами, транспарантами.
Павло. (задихаючись) Ну, помстилася! Тепер задоволена?
Люба. Це ще не помста! Ти навіть не знаєш, як жінки жорстоко мстяться!
Павло. Тобто я маю шанс! Бо ти ще не жінка.
Люба. Дурень! Я вже півдня почуваю себе жінкою. Це смертельно для необережних чоловіків.
Павло. Обіцяю бути обережним. (наздоганяє її)
Вони єднаються у довгому поцілунку.
Павло. До речі, я так і не знаю твого імені..
Люба. Люба.
Павло. (ніжно) Люба....... А знаєш Люба, я також маю таємницю.
Люба. Ти також ніколи не був по-справжньому чоловіком?
Павло. Ні! Я також ніколи не був по-справжньому Жінкою. (сміються, цілуються) А якщо серйозно – мені набридло ночувати вдома, і я тепер, як нормальний революціонер, живу у власному наметі, тут, на майдані. Позичив його у батька. Якби він знав. (іронічно хіхікає)
Люба. Класно тобі, а я ще не влаштувалася.
Павло. Вважай, що ти вже маєш місце в моєму одномісному, але комфортабельному наметі.
Люба. Я сама в наметі не зможу! Боюся.
Павло. Та хто ж тобі дасть бути самій в моєму наметі?!
Люба. Але він одномісний?
Павло. От ми з тобою і займатимемо оте саме місце.
Люба. Дуже непристойна пропозиція.
Павло. Я не можу тебе зрозуміти! То ти кидаєшся на мене, як зголодніла... не знаю хто, то ти кажеш про непристойність простягнутої тобі руки дружньої допомоги. Можливо ти знайдеш багато кращих пропозицій. Але я тебе нікуди не пущу. Бо ти моя здобич. (охоплює її за талію)
Люба. Думай про мене що хочеш, але я готова на все за будь-яку їжу.
Кінець другої сцени.
Третя сцена
Вечір у наметовому містечку. Серед великих наметів стоїть маленький. Місця в ньому якраз на двох. Намет відкритий глядачеві. Далеко чути мітинг. Юнак і дівчина доїдають вечерю і п’ють чай.
Люба. Було дуже смачно.
Павло. Але мало.
Люба. (сьорбаючи) Зате чаю вдосталь.
Павло. Ти така дивна. (дивиться на неї уважно, торкає пальцями обличчя)
Люба. Що означає – дивна?
Павло. Не така, як...
Люба. Всі?
Павло. Так. (несподівано починає торкатися її грудей)
Дівчина переводить погляд на його руки, і дуже різко дає йому кулаком у ніс.
Павло. Ой! (ховає обличчя)
Люба. (тихо, ніби вибачаючись) Що, дуже боляче влучила? (пестить його по голові) Не треба було тебе бити, але я це автоматично. Так влаштована наша дівоча автоматика. Але ж і ти молодець. Невже брутальність так необхідна хлопцям? Чому ти мовчиш? Боляче?
Павло. Ні. Не боляче, а ще гірше.
Люба. Що, кров пішла?
Павло. Та ні. Соромно. Мені соромно перед якоюсь шмаркатою дівкою. Мені, який може мати багатьох. І має, коли хоче... бо я дурень.
Люба. Ти не дурень. Просто ми навчені, що брутальність – це норма. А коли ми отримуємо за брутальність по носі, в різних людей наступає різна реакція. Нормальним людям боляче від сорому. А ті, хто вже загинув від своєї брутальності, хочуть іще більше насилля. І цей удар опору від їхньої жертви є для них особистою образою, і вони жадають крові. Страх! Тільки страх може зупинити їх іще перед більшою брутальністю і насиллям. А ти, Павлику, нормальна жива людина. Як усі ми, що тут змагаємося за правду.
Павло. (забравши руки від обличчя) Знаєш? А люди тут різні, і правда у кожного своя. Одні на майдані борються за правду, інші кричать, треті брешуть за правду, а дехто бомжує на майдані за правду.
Люба. В кожної людини своя! І це не новина. Але тут нас зібрала спільна, наша правда.
Павло. Нема правди! Нема! І не може бути! А особливо спільної, бо її придумано, щоб керувати нами. Є біль і страх.
Люба. Але ж є віра і воля...
Павло. Відчай.
Люба. Натхнення.
Вони говорять, не слухаючи один одного. Все голосніше і голосніше.
Павло. Втома, хвороби, неміч, самотність, зрада, тупість, нахабство, ненависть, жадність, голод, розлука...
Люба. Віра, вірність ідеалам, любов, правда, розум, щедрість, провидіння, справедливість, доброта.
У дівчини закінчуються слова, вона, ніби риба, хапає повітря, але нічого сказати не може. Юнак далі продовжує, не помічаючи нічого навколо.
Павло. Блюзнірство, заздрість, підступність, підлабузництво.
Люба. (плаче, говорить скрізь сльози) Але в мене є надія, моя надія... (кричить в істериці)і ніхто не може її забрати у мене! Чуєш? Ніхто, навіть ти, вилупку!
Кидає в нього горнятко.
Павло. (приходячи до тями) Ось...
Люба гірко плаче. Він підходить до неї. Вона сахається його, відповзаючи назовні з намету.
Павло. Ну що ти, Люба! Там брудно... там так брудно.
Люба. (схлипуючи, дивиться на свої руки) Так, брудно. (каже ніби щось бачить, але не вірить своїм очам. Несподівано підстрибує оглядаючи себе) Як брудно. (підходить до Павла і дивлячись йому в очі, знімає пальто.)А так чистіше?
Павло. (не відводячи очі) Так, трішечки!
Люба. (знімає спідницю, лишаючись в колготках, у светрі і чобітках) А так?
Павло. Так! Чисто, дуже чисто!
Люба. Тремтить від холоду і страху! (стає впритул до нього, не відводячи очей) Будь ласка, не забирай моєї надії. Прошу! Ну, будь ласочка... (бере його руки повільно, повільно сповзає своїм тілом по його. Стає колінами на його ступні. Говорить тремтячим голосом) Візьми все, тільки не надію!
Павло. Так, моя Зозуленько, не візьму. (бере її на руки) Замерзла, моя пташечко? Я тебе врятую. Заберу звідси.
Юнак заносить дівчину до намету, загортає в спальний мішок, забирає її речі. Закриває намет з середини. В наметі запалюється світло. На сцені вже темно, тільки десь далеко мерехтять вогні міста. Лунає здалека галас натовпу та революційна музика. Попри все, в наметі своє життя, свій усесвіт. Глядач може спостерігати лише за тінями мешканців цього наметового світу – Люби та Павла. Вони одаровують один одного поцілунками, втрачають одяг, кохаються. З’являється мелодія їхнього всесвіту. Спочатку вона тиха, невпевнена. Потім сміливіша. Вона всмоктує і розчиняє в собі галас революції, звуки нашого недосконалого світу. Що це за мелодія? Сказати важко! Може щось схоже на серцебиття або перетікання часу, а може на подихи тисяч закоханих людей. Можливо, це просто велика тиша, яку можна почути, дивлячись тривалий час на зірки. Світло в наметі згасає, згасає й музика. Лише легке мерехтіння зірок у темряві – й тиша. Скрізь тишу, нібито з усіх сторін і одночасно нізвідки, чується розмова двох закоханих.
- Ти чуєш?
- Так, чую!
- А що чуєш?
- Як ми засинаємо і як співають янголи!
- А хто ще чує?
- Кожен, хто має відкрите коханням серце.
- А бачиш щось?
- Так, невдовзі побачу.
- Тобі ще крок і ти побачиш.
- Так, ще мить... Ходи зі мною!
- Так, ще крок і ми побачимо.
- Бачимо, мо, мо, ооооооооооооооооо
Сновидіння:
Сцена світиться магнетичним світлом. З’являється урочиста музика. Юнака та дівчину виносять з різних сторін сцени, одягнутих у довгі вишиванки. Тінь. Вони уособлюють собою красу і цнотливість. Їхні тіла гойдаються, ніби висячи у повітрі. Юнак та дівчина перетворюються у літаючі істоти. Як тільки їхні тіла з’єднуються, музика змінює свій темп. Сцена і зал попадають у вібрації, що передає відчуття тривоги й жаху. Тіні розривають закоханих. Спочатку тіні ґвалтують їх, закохані пробують опиратися, але згодом самі беруть участь в оргії. Їхні тіла кидають зі сторони в сторону, немов шматки м’яса. Темп дійства зростає, вібрація теж. Апогей усьому – посудина з багном, в яку їх кидають. Їх катають у багні, потім їхні розм’яклі, п’яні, брудні, виґвалтовані тіла знову здіймають на руки тіні. У них у руках знову квіти, а на головах вінки. Після цього їх скидають силою з вершини. Вони падають мертво на сцену. Попрані серед багна і квітів.
.
ДРУГА ДІЯ
Перша сцена
Лікарняна палата. Декілька ліжок. Біла лікарняна ширма. На одному з них сидить скорчений чоловік. Швидко входить Люба.
Люба. Добрий день! Це ви мене розшукували?
Павло. Так, напевно я.
Почувши голос вона одразу впізнала Павла та, приголомшена, не може нічого вимовити, тільки розглядає його зі всіх боків. Він повільно підіймає голову, його важко впізнати, він виглядає втомлено. Якусь хвилину час перестає існувати для обох, ця хвилина проходить так довго, немов вічність.
Павло. Люба! Моя Любонько, ось ти яка у своїй лікарській уніформі... А я все пробував собі уявити тебе у цьому вбрані, та нічого не вдавалося. Будь кого, але не тебе. (намагається простягнути до неї руку, але вона відходить) Я став для тебе зовсім чужим?
Люба. (ніяк не може прийти до тями) Ти що тут робиш? Я не можу повірити, що може існувати таке нахабство. Ти увірвався в нічний приймальний покій і назвався моїм пацієнтом. Ти нишпорив за мною?
Павло. Ні. Я шукав тебе. Я хотів з тобою зустрітися, та не знав як. Поки сама доля не показала стежку до тебе.
Люба.(агресивно) Яка доля? Та, в яку ти ніколи не вірив? Або та, яка звела тебе на наступний день після нашої ночі з іншою жінкою... Чи існує ще якась у тебе (з сарказмом) доля? Не давай мені відповіді. Вона мені просто не потрібна. (нервово ходячи по палаті) Мовчи! Тільки мовчи, бо я тебе вб’ю, якщо хоч слово пискнеш. Я тебе розчавлю, розітру у порох і викину у вікно. (зупиняється) А тепер ти береш свою дупу в жменю, я тебе виводжу назовні, і ти валиш звідси далеко, далеко. І я тебе більше ніколи не бачу. Інакше я викликаю охорону. І тоді все буде ще фатальніше для тебе. Хоч і для мене також. Доведеться пояснювати... (в сторону) а що саме пояснювати?(нахилившись до Павла) Ти пам’ятаєш? Ні слова... (направляючись до виходу) Ідемо! (доходить до виходу бачить нульову реакцію Павла) Так. Чому сидимо?(Павло посміхається) А!.. Нам смішно?
Павло. Так.
Люба. Чому? Ми вирішили ще познущатися?
Павло. Ні.
Люба. Отже чому?
Павло.(весело) Бо ти не можеш мене звідси вигнати.
Люба. (також весело) Можу.
Павло. (весело зазираючи їй в обличчя) Не-мо-жжж-жеш!
Люба. (також близько зазираючи йому в очі) Ще як мооооооо-жу!
Павло. (відверто сміючись) Ніколи цього не побачу.(відвертається від неї)
Люба. (пробує впіймати його погляд) А побачиш.
Павло. (крутиться на ліжку уникаючи її погляду) Ні, не побачу.
Люба. (скаче навколо Павла лапаючи його погляд) Побачиш.
Павло. Ні.
Люба. (вже не ховаючи агресію, все наполегливіше скачучи навколо нього) Так.
Павло. (захлинаючись від сміху) Ні.
Люба. (валить його на спину, сідає зверху тримаючи за руки) Так.
Павло. (крутячи головою) Ні.
Люба. (фіксує своєю головою його голову) Так.
Павло. (перестає сміятися) Не так.
Люба. (глибоко дихаючи) Що не так?
Павло. (також глибоко дихаючи) Не так.
Люба. А як?
Павло. Так... (Цілує її)
Люба. (після довгого поцілунку ледве переводячи дихання) Як же я тебе ненавиджу! (знову цілує його)
Павло. Після того, як ти втекла, я не мав спокою жодної миті. Кожного дня я впізнавав тебе у сотнях жінок із натовпу. Я шалено злився на них, бо вони не були тобою. Я ходив по майдану тричі на добу, сподіваючись тебе там зустріти.
Люба. Я жодного разу не була там. Боялася тебе зустріти. (встає з нього, поправляючи халат) А те, що ти розказуєш, це все малоймовірно. Я знаю ціну твоїм словам. І не треба забувати, що я на лікарській варті і через годину обхід хворих. Мені необхідно підготуватися. Вважатимемо, що ти свого досягнув. Ми можемо зустрітися, скажімо завтра десь у місті. Маєш де записати мій телефон? Тобі вже треба йти.
Павло. Але я прийшов не для того, щоб так скоро піти.
Люба. Ну, будь ласочка! Павлику не муч мене. В мене через тебе будуть страшні неприємності. Бо те, що ти влаштував, не йде ні в які ворота.
Павло. Люба! Послухай мене, будь ласка! Ось сідай і послухай.
Люба. Я залюбки. Та не маю часу...
Павло. Лише одну хвилинку.
Люба. Добре, але лише одну. (сідає на ліжко навпроти нього)
Павло. Люба! В тебе не буде ніяких неприємностей. Я дійсно хочу стати твоїм пацієнтом.
Люба. (встає) Що?
Павло. (тягне її за руки) Та ти сідай, хвилина ще не пройшла.(садить її на місце) Я можу довіритися тільки тобі.
Люба. Я взагалі не можу нічого зрозуміти. Про що йдеться? Ти хоч сам розумієш про що говориш? Не дай Бог нікому стати моїм пацієнтом. Я нейрохірург. А не психолог і навіть не психіатр.
Павло. Так, так, я знаю. Я хворий. Але що зі мною, лише здогадуюся. Ось моя історія
(дістає з сумки папку), я це поцупив перед тим як втекти з моєї лікарні.
Люба. Ти втік з лікарні?
Павло. Так за день перед операцією.
Люба. Операцією?
Павло. Але там (простягаючи любі папку) все закодовано та нічого не зрозуміло. Може ти зрозумієш.
Люба. (невпевнено бере папку, мовчки розкриває, вдивляється) Тут замало світла. Я повернуся незабаром. (відходить на край сцени. Сцена стає темною, світло лише на Любі) Це якийсь божевільний сон чи що? (знову розкриває папку. Якийсь час вдивляється, на її обличчі з’являються здивування, жах, безпорадність. Вона закриває папку, і перевівши дихання, знову відкриває, немов сподіваючись побачити там щось інше. Розкладає медичні документи, знімки. Уважно передивляється. Рішучими рухами складає все назад. Кусає себе в руку і тихенько виє. Неймовірним напруженням волі примушує себе заспокоїтись. Витирає очі, пробує себе якось привести до ладу.) Так, заспокоїлась, все під контролем. Треба повертатися, щоб він нічого не помітив. (знову зривається на мить) Не може бути, чому саме зі мною, тобто з ним? (повертається до Павла)
Павло. (сидить, тримаючись за голову, помічає її повернення) О, Любонько! Ти повернулася, а я зачекався.
Люба. Пам’ятаєш нашу зустріч, революцію? Все було так дивно, ніби нічого ніколи й не було.
Павло. Як можна таке забути. Особливо в останній час, перед нападами страшного головного болю.
Люба. (притуляє його голову до себе) О, мій хлопчику.
Павло. Починаються видіння: (підходить дивиться в зал, ніби все це тепер бачить) Багато, багато кольорів, яких тільки можна понавигадувати. Океан людей, все шукаю очима, щоб не захлинутися. А що шукаю, сам не знаю. Тиняюся серед натовпу, всі веселі такі, а іноді обурені. Тебе бачу, але завжди далеко, ніяк не можу наздогнати. Може, це тебе шукаю. Ні, тебе я знайшов ще з першої миті, як побачив. Я шукаю відповідь на моє одвічне питання. Але таки не знаходжу, тому кожного разу починаю кудись провалюватися. Все закінчується нестерпним головним болем. (хватається за голову у нападі, стискує сильно зуби, пробуючи подолати біль. втрачає координацію)
Люба. (підхоплює Павла, на обличчі відчай, але слова тверді) Ось давай потихеньку сюди на ліжечко. Негайно зроблю укол і біль мине. Ти тільки потерпи трішечки. (вкладає його на ліжко біжить геть.)
Кінець першої сцени
Друга сцена
Лікарняна палата. Павло сидить в ліжку, під’єднаний до крапельниці. Тихо
з’являться Люба з сіткою мандаринів. Підкрадається і кладе мандарини на коліна Павлові.
Павло. Ти що знову чергуєш?
Люба. Так. Сьогодні я твоя особиста лікарка.
Павло. Я думаю тобі треба відпочити.
Люба. Саме це я й робитиму сьогодні. В нас двох шикарні апартаменти і ніхто нас не турбуватиме, окрім процедурних медсестер. Я майже все влаштувала, у мене шикарні стосунки з головним. Тобто в моїх батьків.
Павло. Називається блат.
Люба. Не кажи так. Просто головний – добра людина. До речі, тому й друг нашої сім’ї.
Павло. Тебе послухати, то виходить, що самі добрі люди навколо. Тобто всім має бути блат, і логічно виходить, що всім має бути затишно й добре. Подивися навколо, скільком людям погано, скільки живуть лише надією. Або може я не так зрозумів?
Люба. Павле! Я тебе прошу. Про що ти говориш?
Павло. Ну звісно! Я не так тебе зрозумів. Спроба порозуміння номер два! За вашою логікою всі добрі люди об’єдналися і створили якесь спеціальне суспільство – підсвідомо звісно ж. Ніякої змови. Якщо йти далі за логічним ланцюжком. Всі добрі люди мають ось цей блат. А ті, хто не має, то ті вже не такі добрі люди. Вибач,. щось у твоїх логіках не працює.
Люба. Все не так, як ти зрозумів.
Павло. І знаєш, що саме не працює? Не працює сама логіка! Навіщо ми змінили країну, якщо не в змозі змінити своє особисте життя? Чекали Месію? Думали ось прийде нова держава, або президент, або тітонька революція і все осяє світло справедливості. Я одразу казав: не існує ніякого світла! Тим більше справедливості.
Люба. У нашому відділенні на сьогодні є вільні місця, і ми нічиїх місць не займаємо. А ти, між іншим, судячи за твоєю медичною книжкою, також із добрих людей. Не всі
в Англії обстеження собі дозволяють.
Павло. Тут ти абсолютно маєш рацію. Мої батьки такі собі добрі люди. Татко півжиття сидить собі в міністерстві. На гору не лізе, зате сидить міцно. Політично завжди коректний,
ні на чию сторону ніколи не лізе. Працює старанно й високопрофесійно. Має повсюди приятелів. Але не друзів, дружба занадто зобов’язує. Ти розумієш. Ти розумієш? Режими змінюються, але фарш завжди той самий. Я втік за день до вильоту на лікування в Англію. Боявся, що ніколи більше не побачу тебе, що ніколи в житті більше не почую правди. (приховує руками сльози) Всі навколо мене почали мені брехати. Стали такі лагідні,
завжди усміхнені. Моя мама, батько. Оленка! Моя старша сестра – і та мене зрадила. Брехливі лікарі. Всі кажуть – все минеться. Нічого точно ще невідомо, треба зробити операцію, а там побачимо. Все вони знають! Любонько! Серденько моє! Благаю тебе, хоч ти не будь такою, як вони... (гірко плаче в її живіт) Обіцяй мені.
Люба. (плачучи) Обіцяю! Обіцяю, мій коханий!
Павло. (підводить очі до неї, не відриваючи очей підводиться до неї, одним рухом зриває з неї лікарського капелюха, її волосся розсипаються на її плечі та його обличчя. Знімає з неї халат. Під ним вражаюча, маленька сукня. З’являється чарівна музика. Вони танцюють, щось дивне) Ти прекрасна! Ти Богиня!
Люба. Я знову божеволію від кохання. Ну що мені робити? (хіхікає)
Павло. Просто йти зі мною. Крок за кроком. Як первісна істота за своїм інстинктом (рикає на вухо. Сміються.)
Люба. Як метелик на вогнище?
Павло. Саме так.... А знаєш, як я тебе кохаю?
Люба. Як?
Павло. Ніяк! Бо пояснити, те, як я тебе кохаю, словами ніяк не можливо. Ось, як сильно я тебе кохаю.
Люба. І я тебе ніяк не кохаю. (сміються немов діти)
Павло. (крутить її) Ось таке у нас ніяке кохання! (запамороченні падають на землю, сміються.) Я щойно подумав – кохання без слів. (вони підповзають один до одного, розглядає уважно, майже впритул, її обличчя)
Люба.(також уважно розглядаючи його) Так що там про кохання без слів?
Павло. Кохання без слів – це найвищий ступінь почуття.
Люба. Кохання без слів – це душа людини. Її неможливо побачити, неможливо доторкнутися до неї, але вона – найдорожче, найпрекрасніше, що є в людини.
Павло. А правда, що душа безсмертна?
Люба. Так, вона вільна від смерті.
Павло. Тобто кохання також вільне від смерті?
Люба. Наше кохання – і є наша душа.
Павло. (пірнають в обійми) І ми кохатимемося вічно?
Люба. Зірки згаснуть і запалають знову, а ми кохатимемося і кохатимемося... (цілуються)
(Хтось розриває сітку з мандаринами. Лежать на підлозі головою до голови, дивляться на стелю і навпомацки годують мандаринами один одного) Які солодкі твої мандаринки!
Люба. Атож! Справжні революціонерки – помаранчеві ззовні, солодкі всередині і на всіх завжди вистачає.(хіхікають) А ти не казав, що маєш сестру.
Павло. А ти мені не надала такої можливості. Неможливо все розказати лише за ніч. До речі! Це до неї ти мене приревнувала і втекла.
Люба. (підвелася) А! Яка ж я ідіотка. Все могло бути зовсім інакше.
Павло. Це точно.
Люба. Що саме точно?
Павло. Ну, те й інше.
Люба. Вибач... Я точно ідіотка.(жбурляє йому в обличчя лушпайки від мандаринів) Але
ти не можеш так про мене думати.
Павло. Ах, ти підступна жінка! (кидає у відповідь, бігають жбурляючись, ховаються по різні боки ліжка, тяжко дихають.) Пам’ятаєш? Ти обіцяла бути зі мною чесною.
Люба. (напружується тілом, вдивляється в бік Павла крізь ліжко)
Павло. Ау! Ти чула моє запитання?
Люба. Так. Я завжди пам’ятаю свої обіцянки.
Павло. Ескулапи пишуть кодами в історіях хвороб своїх пацієнтів у випадках смертельних
діагнозів. Правда?
Люба. Правда. Але не завжди.
Павло. Мій діагноз?
Люба. Гліобластома.
Павло. Простою мовою рак мозку?
Люба. Так...
Павло. Це невиліковна форма? (нема відповіді) Так?
Люба. Майже.
Павло. Мої шанси?
Люба. Десять – за, проти – дев’яносто. Якщо провести комплексне лікування – операція, радіотерапія, хіміотерапія.
Павло. Ти зробиш мені операцію?
Люба. Мене ще не допускають до самостійних оперувань. Можу бути лише асистентом.
Павло. Я лікуватимуся тільки тут.
Люба. А твої батьки?
Павло. Я зателефоную сьогодні.
Люба. Як ти мене знайшов?
Павло. Я знав, що ти з заходу, що на останньому курсі, що нейрохірург, що ти Люба. Знав також, що попри все хочу тебе знайти. Цього виявилося достатньо. Мені знадобилося лише три дні.
Люба. Дивно.
Павло. Що саме?
Люба. Те, що мені також знадобилося три дні, щоб тебе знайти, тільки тоді я не знала, що шукаю саме тебе. Знала, що щось шукаю, але що саме, мені було невідомо. І ось побачила тебе в океані людей, лише тебе.
Павло. Люди кажуть, що коли Бог вигнав Адама і Єву з Едемського саду, він взяв яблуко, розрізав його на дві рівні частини і жбурнув ці частинки у різні сторони та сказав: “Тепер ви, люди, тинятиметеся по світу у муках, доки не знайдете своєї справжньої половинки”. Ось і тиняються люди у пошуках. Пробують щось схоже підібрати, потім мучаться все життя або розбігаються і знову шукають. Лише небагатьом щастить у цій найважчій людській справі.
Люба. Добре, що ми такі знайшлися... (виповзають із-за ліжка та зустрівшись сідають разом)
Павло. А інакше й бути не могло.
Люба. Павлику!
Павло. Що?
Люба. Ти пам’ятаєш наше сновидіння?
Павло. Думки про нього не покидають мене ніколи.
Люба. І я часто згадую. Як ти думаєш, чому у першу нашу ніч нам такі жахи наснилися?
Павло. Психологи кажуть, що сон – це відображення людських думок, переживань, пам’яті, страхів. Думаю ми настільки боялися помилитися, що наші страхи і прийшли до нас. Коли людина повністю розкривається, віддає себе до кінця коханню або ідеям, що підіймають революції, для неї найбільший жах – це бути обдуреною, кимсь використаною, і викинутою у багно. Це страшніше фізичної смерті. Бо це може пошкодити душу, навіть убити її. А для людини душа – найдорожче,.. що в неї є.... Якби я хотів іще раз побачити з тобою спільний сон... Це був би зовсім інакший сон... Сон щастя. Він був би, як дорога до сонця.
Люба. Так, там було би багато сонця.
Павло. І мандаринок.
Люба. Угу. Багато, багато. А ще польові квіти, духмяні як весняне небо.
Павло. І ми з тобою – рука в руці.
Люба. Назавжди.
Павло. Навіки..
Люба. Це була б наша революція, революція щастя.
Павло. Вона так би і називалася: “ЩАСЛИВА”. Вона мала б неодмінно щасливе закінчення.
Люба. Знаєш! Я б ніколи не прокидалася від такого сну.
Павло. Ніколи.
Кінець другої сцени.
Третя сцена
Лікарняна палата. Ліжка накриті тканиною, частину приміщення відокремлено білою лікарняною ширмою. Лікарняна тумбочка накрита білою тканиною. Він загорнутий у простирадло голиться одноразовою бритвою, дивлячись у маленьке дзеркальце.
Павло. (чує наближення Люби, вскакує, хапає рушник. Як тільки вона заходить, лапає її ззаду, затуляє руками її очі.) Не дивися! Прошу.
Люба. (сполохана) Ой! Ти що? Я так налякалась.
Павло. Не дивися і не говори. Це сюрприз. Я тобі зав’яжу на хвилинку очі. Добре?
Люба. Ну ти що? Тобі потрібно готуватися. У нас завтра операція.
Павло. Це абсолютно у рамках підготовки. Ну?
Люба. Ну добре. Але довго терпіти не зможу.
Павло. Одна хвилиночка. Я тебе відпускаю! А ти не дивишся!
Люба. Угу.
Павло зав’язує Любі очі рушником. Обтирає з обличчя залишки піни. Все робить швидко, трішки розгублено. Люба весь час трапляється йому на дорозі, і налякано зойкає. Він знімає
з тумбочки тканину. На тумбочці біла свічка в порожній пляшці. Пляшка шампанського, фрукти, шоколад. Фужери зі з’єднаних прозорою стрічкою пластикових стаканів. Забігає за ширму, вмикає там світло, що надає трішки інтимності обстановці. Зриває з себе простирадло, опинившись в розкішному фраку з метеликом. Люба вже не терпить. Він запалює свічку, дістає звідкись невеличкий букет квітів. Оглядає себе з голови до ніг у маленьке дзеркальце.
Вмикає музику.
Павло. Знімай!
Люба несміливо знімає рушник. Приголомшено дивиться на Павла.
Павло. Запам’ятай мене таким. (підходить, дає квіти, цілує в губи, відходить.)
Люба стоїть паралізована, дивлячись на нього.
Павло. Благаю! Не будь сумною! Не плач! Це про всяк випадок. Ти ж знаєш, якими люди стають після операцій.
Вона підносить квіти до обличчя. Нюхає. Гірко плаче прямо в квіти.
Павло. (кидається до неї, обіймає) Любонько. Пробач мене, я такий дурень, егоїст. Я не мав цього робити. Я хотів зробити щось особливе для нас у цей вечір. Любонько, пробач! Пробач мене, моя пташенько.
Люба. (піднімає голову) Я більше не плачу. Подивись! Я щаслива, я навіть посміхаюся.
Бо я хочу бути щасливою, я не можу бути разом із тобою нещасливою. Навіть сльози разом із тобою – щастя. Бачиш? Я щаслива!
Павло. Бачу, моя радість! (цілуються)
Люба. Ти такий гарний! Дай хоч роздивлюся добре. (сідає на ліжко, горнучи квіти до себе, уважно розглядає його, посміхається, ніби бачить дуже приємний спогад.)
Павло. (перший не витримує.) Я маю ще щось. (бере її за руку, заводить за ширму, видно їхні тіні) Я тут збудував наш намет. Схоже? Тільки самого намету нема.
Люба. А! Все як тоді! Залишмося на ніч тут.
Павло. Один момент! (забирає шампанське і фрукти до імпровізованого намету.)
Люба. А я також щось для тебе маю. (Крізь ширму знімає свій халатик, під ним нічого немає) Запам’ятай мене такою...
Світло на сцені зникає. Постаті за ширмою зливаються в одне ціле та опускаються. Світло за ширмою згасає. Лунає музика їхнього кохання з першого акту.
Крізь тишу, ніби звідусіль і водночас нізвідки, чується розмова двох закоханих.
- Ти чуєш?
- Так, чую!
- А що чуєш?
- Як ми засинаємо і як співають янголи!
- А хто ще чується?
- Кожен, хто має відкрите коханням серце.
- А чи бачиш ти щось?
- Так, невдовзі побачу.
- Тоді ще крок – і ти побачиш.
- Так, ще мить... Ходи зі мною!
- Так, ще крок – і ми побачимо.
- Бачимо, мо, мо, ооооооооооооооооо.
Останнє сновидіння:
Слабке магнетичне світло, туман. На сцені в безладі речі з Майдану і з лікарні, сітки з мандаринами, квіти. Лунає спокійна й урочиста музика, щось із класики. Вони блукають поодинці, уважно дивлячись по сторонам. Він – у фраку, вона – в лікарському халатику. Вона збирає квіти, він – мандарини.
Люба. Павле!
Павло. Любо!
Люба. Ми вже тут?
Павло. Думаю так.
Люба. Ти не знаходиш це дивним? Ми тут собі розгулюємо замість того, щоб спати!
Павло. Знаєш! Це наше сновидіння! І ми вільні робити тут все, як нам заманеться.
Люба. А чого тобі хочеться?
Павло. Божеволіти від щастя!
Люба. (лунає сміх)
Вони бігають, голосно сміючись серед речей на сцені, наводячи ще більший безлад, гублячи і знову збираючи квіти, мандаринки. Зустрічаються на авансцені. Бачать один одного. Застигають. Мандаринки і квіти осипаються на землю.
Люба. Як ти думаєш, з якого боку буде сонце?
Павло. Побачимо! Це завжди приємна несподіванка!
Люба. Хіба воно не на сході?
Павло. У нас тут немає ні сходу, ні заходу!
Люба. І півночі з півднем у нас не існує!
Павло. Тому сонце стає там, де йому більше до вподоби!
Люба. Геть усі дурні обмеження!
Павло. Геть!
Він скидає з себе фрак, метелик, сорочку, взуття, шкарпетки (штани можна лишити). Вона скидає туфлі, розпускає волосся (халатик можна також залишити (ненадовго)). Знаходять вінки з польових квітів, одягають один одному.
Люба. А знаєш, чого мені хочеться? Мені хочеться, щоб усім людям було добре.
Павло. Так нехай їдять мандарини!
Жбурляють у постаті на сцені мандаринами і за куліси в уявних людей, роздають у зал глядачам, викрикуючи головні слова революції.
- Демократія! Кому демократію?!
- Свобода! Кому свободу?!
- Гідність! Хто хоче гідність?! Отримайте, будь ласка!
- Свобода слова! Кому?!
Починає сходити сонце. Вони оглядаються на сонце, один на одного. Говорять в зал.
Люба. Ну, ми йдемо?
Павло. Так! Бувайте!
Беруться за руки та йдуть назустріч сонцю, розчиняючись у його світлі.
Завіса