смак думок
альця — 4/11/2007 - 18:25
я знову відчуваю присмак полуниці...мені достатньо цього, аби зрозуміти, про що ти подумав...крізь полуничне пробивається гіркота холодної кави без цукру (яку я маю звичку пити). Ти мовчиш, але мені відомо, чого ти хочеш...я відчуваю твій хтивий погляд, що він блукає моїм тілом, але мені байдуже. Ти хочеш тілько сексу, а в мене щось з головою (завтра тре зробить енцефалограму, як наказала пані Психіаторка). Твої думки завше гіркі чи/або приторні, а коли ти говориш - я відчуваю смак гнилі...але мені начхати на то...відчуваю твої руки на своїй шиї...все нижче...нижче...(смак паленої горілки)...("Я НЕНАВИДЖУ ЦЕЙ СМАК!")...відчуваю прохолоду...та де там прохолоду? я змерзла, мов цуценя! "і чому, курва, я валяюся на підлозі в самих лиш трусах?!"...твої руки та губи торкаються моєї шкіри...замість насолоди я відчуваю біль...наче тисячі голок впиваються в моє тіло..."Я ТОГО НЕ ХОЧУ!"-кричить те, що живе в моїй голові (чи то думка, чи то злоякісна пухлина)...три смаки змішалися в одне якесь суцільне блювотиння... стало темно і байдуже...
прокинулася сама.і збагнула, що вже саме час йти в діагностичной, робити (діагностику)...***фалограму...у роті гидкий присмак грейпфруту та самогону.наче перегар од якоїсь попсушної "викрутки" (я точно не знаю чи перегар од "викрутки" такий, бо не вживала такого роду спиртні напої, але щось мені підказує, що має бути тілько таке)..."Де ж ти, сцуко"-майнула думка. Одягаю перші-ліпші джінси з дірко (яку, доречі, ТИ зробив, своїми садистськими грищами) і крокую до ванни, освіжати дихання...мені здається, що всі відчуватимуть той сморід, тож для певності жую "орбіт" (той, що без цукру)...
я не люблю цукор. усі "солодкі" думки насправдячки дуже паскудні.А от спогади старих людей (старі люде - найкрутіші люде) мають приємний смак темного пива з тернопільської пивоварні (приватної)...Найлегше мені спілкуватися з дітьми - до трьох років їх думки взагалі немають смаку. З гопніками я не спілкуюся, бо ненавиджу "сємєчькі"...а всі решта...всі дуже збочені та хтиві, тож я вже звикла до "полуниці-самогону-кави-грейпфруту"...
виходжу з квартири і зачиняю двері ("як мило, що ти залишив мені ключі"). В ліфті спостерігаю нефігову купку лайна. "але я круччєєє"-подумалося.я дихаю у стіну і відчуваю чиїсь думки. На смак, мов "педігрі пал", яким ми ласували з Анкою, під-час перегляду ЧС з футболу. я не можу зрозуміти думку, і навіть не розумію чия вона. або моя (але ж своїх думок я ніколи не відчувала!), або фекалії теж думають (бо я саме на одинці з нами)... відчуваю когось третього. я бачу володара (лайна). собаку Чада з третього поверху. "але як?"... ліфт нарешті зупинився і мені довелося покинути Чада сам на сам з...отим...
на вулиці був погожий літній день. дарма тіко сонце смажило, мов дурне...До діагностичного центру було досить далеко, тож по-дорозі я бачила Мельника, Бандеру, брітні спірс, Тараса Григоровича та ющенка. Я не впевнена щодо останнього, адже рідко можна побачити призедента на вулиці, а от решта - то я впевнена на купу відсотків. Доречі, думки в Андрія, Степана та Шевчена смакували, мов борщ, а щодо отої американської білявки...гм...щось типу "педігрі пал"...
стою непорушно, бо в навушниках саме лунає гімн України. дивлюсь на прапор, що майорить на будівлі центру, а на мене дивляться, мов на дурну...та мене то зовсім не **е...
"ЩОЯТУТРОБЛЮ?!НАЩОЯТОРОБЛЮ?!ЩОЗАБЛЯНАХУЙ?!!!" бачу бліду лікарку з якимись папірчиками в руках...вона хоче мені щось сказати, але я вже відчула смак...смак...я не знаю, з чим можна порівняти той смак...то був смак смерті...
.../я не знаю, що то було/...
лікарка каже, що в мене страшенна хвороба (назву я не запам"ятала, певно справді страшенна) і жити мені залишилось зовсім трішечки (я то і без неї знала)... йду додому (слухаю, як повз мене пролітає згусле важке повітря), відчуваю легкий присмак металу...мені боляче дихати і приємно видихати...думки, що я їх думаю (хе-хе-хе) насправді давно вже не мої думки...я думаю думки, що їх думають інші люде, а коли вони їх думають, то думають, що ніхто більш не зможе думати так, як думають вони...мені залишається померти...
я заходжу в будинок, який навіює на мене страх...сонце пече дедалі сильніше...воно зловісне та пекельно гаряче...в ліфті вже нема нічого і нікого (може Чад оговтався, засоромився та вирішив за собою прибрати, хто зна?)...у вухах - міський шум, в голові - щось страшне (я не запам"ятала назви), а в квартирі не повинно бути нікого...
я відчиняю двері (дивно, вони відчинені), і бачу тебе. "ти мене дістав. піди геть. ніколи не приходь!"...відчуваю смак твоїх думок...ти знову хочеш сексу...("тобі у порнофільмах тре зніматись, збоченець, я ж людина /тільки хвора/!")...але ьобі байдуже (дивно, але мені також)...я знову відчуваю біль у тілі, я бачу, як твої очі впилися в мене. я лежу нерухомо на підлозі...ти на мені..."МЕНІБОЛИТЬ"! я відчуваю свіжий запах...
я відчуваю смак ліків...мені страшно...ти дивишся на мене і думаєш про вічне...смак вічного - апельсиновий...ти плачеш...мабуть ти нарешті усе зрозумів, бо горілчано-приторний смак зник з моїх вуст...залишився тільки смак власних думок...мої думки, мов м"ясо...а це значить, що мені вже час...час помирати... (смак м"яти та кави (без цукру))...