ПРУДКИЙ І КВІТКА
Олег Павлюк — 27/05/2008 - 12:55
Збірка: Потерчата
Квіточка лежала в траві, дригаючи ногами в повітрі, занурена в розглядання великого вогняно-червоного маку, не помічаючи нічого навколо себе. Золотаво-руде волосся, чисте й блискуче, медовим потоком розливалося по спині. Помітивши це, він стишив ходу, і став навшпиньках підкрадатися до замріяної дівчини, а коли опинився зовсім поруч, схопив за ногу і щосили залоскотав.
Здійнявши неймовірний вереск, Квітка схопилася на ноги, зірвала перше-ліпше колюче стебельце і кинулася на нього. Та недарма його звали Прудким! Він щосил рвонув з місця, і невдовзі почув позаду важке дихання Квіточки. Обернувшись, з посмішкою спостерігав, як його подружка-товстунка, розпашівшись та задихавшись, всілася на землю, і ображено відвернулася від нього.
- Та годі тобі, Квітко! Не хнюпся!
Прудкий підійшов до дівчини та поклав руку їй на плече. Немов чекаючи цього сигналу, Квіточка вперіщила його по щоці колючкою, потім схопила за вуха і сіпала до тих пір, поки вони не набули брунатного відтінку. Прудкий кричав від болю, а коли дівчина припинила тортури, обхопив свої нещасні "слухавки".
- Квітко! Та я пожартував!..
- А я злякалась! - відрізало дівча, відвернулось, і промовило стиха. - От, дурний...
Зірвавши листя мати-мачухи, Прудкий приклав їх темним боком до палаючих вух, засичавши від різкої прохолоди. Квітка краєм ока позирнула на нього, потім присіла поруч і на її кругленькому рум’яному личку проступив винуватий вираз.
- Дуже болить? - стурбовано спитала вона, намагаючись торкнутися палаючих вух, але Прудкий ухилився.
- Навіжена!
- Сам винен! - випалила Квітка, але вже наступної миті спалах гніву змінився щирим каяттям. - Бідненький!
Прудкий, ледь утримуючи сміх, напустив на себе страждальницького вигляду.
- О, бідолашні мої вушка! - простогнав він. - Тепер, либонь, вони будуть як у зайця!
- О, ні! - Квітка ледь не розплакалася, і Прудкий подумки святкував перемогу. - Біжімо до струмка! Змочимо їх холодною водою!
- Ні, Квіточко. - приречено промовив Прудкий, скрушно хитаючи опущеною головою (щоб сховати веселий блиск карих очей). - Вже пізно. Тепер я буду, мов заєць - клаповухий і негарний.
- О, ні! - знову проскиглила Квітка, схопила Прудкого за рукав і, не звертаючи уваги на слабкий опір, потягла за собою. - Ходімо! Швидше!
Вони довго бігли полем, долаючи вітер, поки не спустилися в глибокий яр, по дну якого цебенів ледь помітний потічок. Тут пахло вогкістю, пізніми літніми квітами, кмином та звіробоєм. Опустившись на коліна, Квітка зачарпнула пригорщу води і полила Прудкому на ліве вухо. Хлопець, мружачись від задоволення, з готовністю підставив праве. Дотик холодних Квітчиних долоньок був на диво приємним, навіть не зважаючи на те, що ці самі руки не так давно вчинили з його вухами. Прудкий спіймав себе на думці, що готовий був стерпіти хоч втричі гірші знущання, аби тільки пережити ще раз Квітчине каяття і ці ніжні прохолодні пестощі. Захопившись мріями, хлопець зовсім не слідкував за своїм обличчям, усміхаючись аж до вух, а коли спохопився і крадькома глянув на Квіточку, вона теж посміхалась.
- Пробач мені. Я не хотіла. Скипіла чогось раптом... Не сердься, будьласка!
- Невже ти гадаєш, що я можу на тебе сердитися? Ти ж моя подружка! Я не хотів тебе лякати. Я справді трохи дурний. Як той заєць...
Вони, розсміявшись, помчали наввипередки до стіжка, розворушивши увесь луг лопотінням ніг, а коли нарешті добігли (разом, Прудкий великодушно піддався) до своїх осель, втомлені, але щасливі, то ніжилися потім на сонці до самого вечора, не відпускаючи рук...