Не колись, а нині...
Надя — 2/09/2014 - 02:26
Я не знаю де?! Я не знаю як?!
Тебе забрала доля, знову той плакучий знак…
Пішов… Куди? За що боротись?
А вдома син, все кличе гратись…
Пішов… А ми ж чекали…
Все справи в тебе… ми ж не знали…
Дзвонив…казав… все мирно як і нині.
Та біль… і привезли у домовині…
Той крик душі, і шепіт не забути…
Ти кликав, та я вже не могла тебе почути.
Як посміхався, нагадають лише фото,
Бо вбили тебе брате… Згинь же з України, чуєш ти СВОЛОТО!!!
Ти обіймав, та лиш казав люблю,
Ти знав, чи відчував всю доленьку свою?!
Скажи… та ти ж не скажеш…
Ти просто тихо собі ляжеш…
Ну встань, відкрий же очі!
Тут вся рідня зібрала серед ночі!
А ти мовчиш і тихо спочиваєш,
Як боляче мені, нажаль того не знаєш…
Кричав ти: «Слава Україні!»
І мир нам всім, вже й нині!
«Героям Слава!» всі кричали,
Так жаль, що тебе у нас забрали…