Сповідь репресованого
Варвара Серафим — 13/05/2008 - 18:31
Збірка: В шухляду
Холодно… Чому так холодно?.. – Мій стогін привернув увагу енкаведиста, що стояв на чатах.
– Що таке? Мерзнеш? Так тобі і треба. Могло б бути і гірше, ти ж так любиш бандитів! А особливо бандиток... Ту руду, чи, може, брюнетку? Хіба не правда? Ну, зізнайся!!! Якась врятується. Інша – загине. Все тепер залежить лише від тебе.
Хтивий усміх наглядача дратував: стільки у ньому було нещирості, зневаги і знущання.
– Нікого не знаю!
– Брешеш, собако! – гаркнув він, сильно мене штовхнувши.
– Я кажу правду,– і вже тихо:
– Сам собака!!!
Мене знову били…
Вмлівав…
Відливали зимною, аж крижаною водою, що пробирала до кісток, і знову били… До непритомності, до втрати орієнтації.. Нарешті катам набридла така розвага. Моя апатія дратувала. Вони попрямували в сусідню камеру, не вибивши з мене нічого, і я почув стогони ще одного бідаки, доля якого була споріднена з моєю. Так тривало вже багато днів, а може мені лише так здавалось. Перебуваючи в тісній камері зі заґратованими вікнами, я втратив лік часу.
– Зізнайся, що ти бандит. Ти ж бандерівець, чи не так? Не опирайся. – вже “лагідно”стверджує енкаведист.
Мовчу.
Кати переглядаються (нетямущий трапився!)і знову беруться до своєї роботи.
Болить голова… “Ти…Ти… Ти…” – давить на мозок улесливий голос ката.
Знову знепритомнів. Прокинувся вже вночі. Навколо нікого не було. Що це? Пастка? Ґрати поламані. Я виберусь звідси! В камері ніби посвітліло. Це загорілась іскорка надії в моїй душі.
Я досі лежу, хвилин може з п’ять. Не слухають ноги. Спасіння так близько, і я вперше за всі дні перебування під арештом бачу зірочку. Маленьку, тендітну, яскраву і таку далеку.
З мороку ночі, з темряви мого безглуздого минулого виповзає на світ Божий Совість. В кожного вона інакша. Моя ж совість красива темноволоса смаглявка з повними сліз і докору очима.
– Андрійку, коханий, чому ти тут? Скоро ми будемо разом, як колись мріяли, скоро, дуже скоро.
До болю знайомий голос. Галя! Це кличе Галинка! Ні, не може такого бути. Її повісили на моїх очах і я не міг нічого вдіяти… А може міг?
– Не карайся так, я тебе пробачила, скоро будемо разом.
– Згинь, мара! Не хочу! Не буду! Я не винен!
Як крізь туман долинають уривки фраз:
– Він марить.
– Записувати?
– Так, все до останнього слова. Це нам ще згодиться…
І знову туман безпам’ятства.
… Галинка, така маленька, беззахисна. Поруч з нею ще десяток дівчат, таких же переляканих, як і вона. Здригаються на морозі, в очах сльози.
– Хто допоміг бандитам зірвати склад боєприпасів? Якщо винний зізнається, полонених відпустимо. Інакше…
– Я! – вигукую я.
… Галинка, моя дівчинка, стоїть на морозі. І ще декілька дівчат.
– То хто допоміг бандитам?
Рудий москаль не встигає договорити, в село вривається загін постанців і рятує мою кохану.
…Галинка, приречена на смерть, стоїть після допиту. Голова високо піднесена, в очах ні краплини благання. Лише гордість. Гордість за себе, за успішно виконане завдання. Так гордо, з високо піднятою головою, вона підійшла до шибениці і навіть в останній момент не зламалась. А я стояв і тремтів всіма фібрами своєї заячої душі за своє нікому непотрібне життя. Тепер непотрібне і мені.
Знову і знову прокручую в голові різні варіанти порятунку коханої і з гіркотою розумію, що правдивим був лише останній.
Мені не треба жити . Я НЕ МАЮ ПРАВА НА ЖИТТЯ ! ! ! А натомість – вирок. Репресований. Ворог народу. Далекий Сибір і все життя докір сірувато-зелених Галинчиних очей.