Правда про весну
Варвара Серафим — 13/05/2008 - 18:29
Я не хочу писати про весну! Про цю брудну заляпану болотом тварюку. Вона спізнилась, не прийшла взагалі. А обіцяла ж!
Болюча весна! Нестерпна! Згадую… Вечір, майже ніч. На календарі найніжніша пора, а тут – сніг по коліна, завірюха.
Зрадлива весна! Жорстока! Нема її тут! Бреду тими снігами, спотикаюся, хоча поряд є протоптана стежина. Вона зараз не для мене.
Байдужа весна… Несправедлива… Сльози котяться по обличчі, змішуються зі снігом. Давно лежу на цій пухкій ковдрі, створеній зимою, а здається мені, що на камені. Б’ю той камінь, ламаю на шматки, дряпаючи при цьому руки. Навіщо вони зараз мені? Заживуть з часом.
Сніг. Кров і сльози. Буває… А на божевільну здивовано поглядають запізнілі перехожі. Та де їм зрозуміти!
Весна. Не ця, минулорічна.
Така ж холодна і зрадлива. Ще більш болюча і жорстока. Злюка! Відьма! Що ти вкрала у мене? Як ти могла?
Ах, ні… Пробачте… Була весна… Вона таки прийшла. Але по дорозі притомилася сильно, лягла трішки спочити…
Мама-весна. Красуня! У білосніжному костюмі. Лагідна і погідна. Та чомусь мовчить. “Не турбуйте, діти, маму. Вона спить”.
Дивлюся на неї. Вона – особлива. Не така, як усі. По-особливому тактовна, добра і надзвичайно любляча. Любов і усмішка – супутники її життя. Її саму можна було б назвати усмішкою… крізь сльози.
***
Спалахи-спогади. Яскраві і приємні.
„Дівчатка, ходіть їсти!”
- Не буду.
- Не хочу.
- Не смачно.
- Ми ще трішки побавимося!
„Маю щось для вас цікаве...” Заінтригувала. Стоїть у фартушку, ситцевому платтячку літньо-руда. Весела і усміхнена. Пояснює: „У тарілках із борщем звірятка поховалися. Ану швидко знайдіть своє!” Білочка. Ведмедик. Котик. Можна ще порцію?
То було давно. І, як кажуть, сьогодні не видається правдою. Ніби й не було. Ніби й не тішило дитяче серце.
***
“Не турбуйте, діти, маму…”, не бачити вам весни. Вона не прокинеться вже. У полум’ї церковних свічок, між сотнями квіток – найгарніша лілея-королева! Але живі краплинки роси висохли на ній, а життєдайне тепло перетворилось у… холод інію.
А в результаті парадокс – зима після весни. Наче останньої й не було.
“Не турбуйте, діти, маму…”
Весна як нічне марення, як недосягнута мрія, як втрачена ціль і об’єкт наслідування. Сніг змішаний з болотом і слізьми. Місимо сніг. Прощаємо весну. І прощаємось з нею.
А доньки просять благословення на шлюб, хоча їм до заміжжя ще далеко. Для них це не остання весна, але чомусь видається такою. На колінах. У болоті. Молимось за весну…
“Не турбуйте…”
Минув біль… Не згасло відчуття втрати. Адже весни нема. Ми бачимо фальшивку! Іноземку-зайду, яка лише віддалено нагадує справжню весну. Я її зустріла колись, я з нею прожила тоді. І живу нею досі…