...Я дуже хочу в листопад.
Варвара Серафим — 13/05/2008 - 18:20
...Я дуже хочу в листопад.
У холодний і вологий, темнющий-претемнющий вечір, коли лише самотні ліхтарі освітлюють дорогу, повертатися додому.
Під парасолею. Скулившись від холоду і, напевне, підвищеної температури.
Я хочу прийти додому. Дерев'яними сходами піднятися нагору, на третій поверх старого будинку. Сахнутися котяри, що вискочив не знати звідки, зашпортатися, втратити рівновагу, схопитися за поруччя, втриматися...
Відкрити тремтячими від холоду рукати замок.
Зайти у коридор, зачинити двері, увімкнути лампу що біля дверей – напівтемрява, напівтиша…
Дев’ята вечора. У будинку не чути ознак перебування інших людей – добре так.
Тільки дощ по шибках. Тільки мокрий по склі. Тільки вологий по моєму серцю шкряб-шкряб…
Мансарда. Намріяна ще зі студентських років мансарда. Врешті, не так давно із студентської лави – два чи три роки – не важливо.
Роззулася. Пройшла на кухню. Вікно півколом виходить на стару грушу – може старшу за цей будинок. Вона теж мокра. Вона цілком гола – і як їй не холодно.
Зюзя. Замерзаю.
Перевдягтися мабуть треба було б…
Тишу турбує телефонний дзвінок.
Заклопотана усмішка – „Так швидко?”
Швиденько здираю із себе одяг, загортаюся у халат, біжу на кухню ставити чайник на плиту. Турка. Ваніль. Варитиму каву…
Холодно то як у тій мансарді, божечку ти милий! Як би то зігрітися.
Акуратно розлила пахучий напій у два горнятка. Поставила на столику перед невеличким диваном. Загорнулася у гуцульського коца, якого придбала ще влітку.
Дощ… Запах кави з ваніллю… Ще б кориці… Краплинки… По шибках…
Сон…
Не чула як хтось іде по сходах важкою втомленою ходою…
Не чула, як хтось сахнувся кота, що вискочив не знати звідки, зашпортався, втратив рівновагу..
Відчинив двері, прислухався…
Зайшов у коридор, роззувся, вимкнув світло… Пройшов навшпиньки у кімнату…
Прокинулася від солодкого присмаку кави на вустах і неголосного „Холодно тут… Мені б зігрітися”