Юлька
Варвара Серафим — 9/05/2008 - 17:35
Збірка: В шухляду
– Завжди в якусь халепу мусиш вскочити! Наступного разу я тебе не витягуватиму!
Подруга нетямилася від злості.
Юлька ж сиділа з безпосереднім виразом обличчя, почухувала ліниво за вушком і тішилася золотим листячком, що вже починало кружляти осінньою алеєю.
– Ти наївна, і вперта, і неконтрольована!
– Ага...
Хай побуркотить трішечки. На те вона і подруга. Чогось уявила з себе матусю і розпинається.
„Халепа халепою, зате спогади солодкі. Хто не ризикує, той не п’є шампанського” – подумала тихцем, та не стала ділитися міркуваннями із подругою, знаючи, що вони викличуть черговий спалах гніву.
– Глянь, який дядько смішний! Як з картинки... Піджак, капелюх, камізелька, до блиску начищені мешти... Навіть ціпок, і той вписується у добре продуманий образ...
Вже на панів поважних почала „западати”, упевнившись у безтолковості підопічної, подруга засміялася. Потім, раптом згадавши про невідкладну зустріч, похапцем попрощавшись, побігла десь у напрямку центру міста.
А що? Пан, як пан. Ніц йому не бракує. І Юлія зовсім не соромлячись витріщилася на чоловіка. Він сидів на лавці навпроти, читав якусь документацію і час від часу поглядав на годинник.
Раптом, ніби відчувши на собі погляд, побачив її. А там, відверто кажучи, було на що дивитися. Гаряча хвиля русого волосся ловила на собі сонячні зайчики. І вони, заблукавши у волоссі випадково стрибали по обличчі, звабливих дівочих вустах, ховалися хитринками в очах, спускалися – о Господи! – у глибоке декольте. Юля любила епатаж. І одягалася відповідно. Блузочка, якщо це диво моди і фантазії так можна назвати, була без рукавів, без плечиків, без шнурочків і чудом трималася на тілі. Про декольте вже згадувалося. Воно було глибоким, зі старомодними рюшечками і зовсім не вульгарним. Як у ляльки. Із магазину навпроти.
Він підійшов, накульгуючи на одну ногу.
– Хто ви?
– А що саме ви хочете дізнатися? Ім’я? Прізвище? Сімейний стан?
Познайомилися. Пан Олександр виявився енциклопедистом. До того ж викладачем у якійсь із тутешніх академій. Чомусь дуже боявся, що сприйме його як якогось афериста чи брехуна. Показував документи. Свої роботи. Навіть квиток у бібліотеку. І чого б це? Та природжена безтурботність взяла гору і Юля жваво почала розповідати про себе, про те, що приїхала у місто зовсім нещодавно і зараз навчається на третьому курсі факультету журналістики, живе на квартирі у бабусі, оплачуючи своє життя у чужому місті за допомогою стипендії та тимчасового підробітку.
– Маю для вас роботу.
Так? Невже? Ура! Щось цікаве? За нецікаве Юльця навіть не бралася. Краще вже грошей у батьків попросити, аніж завантажувати студентські будні рутиною.
Цікаве, виявляється. Енциклопедична праця про рідне місто Олександра. За масштабами і обсягом інформації вона перевершувала все, що було досі написане. До того ж планувалися висока якість, величезна кількість світлин, цитат, інтерв’ю та архівних згадок про містечко, викопаних десь із польських хронік ХVII століття.
Ще би над таким не попрацювати!
– Коли зустрінемось? Де?
– У мене. У четвер вас влаштовує? О-пів на восьму вечора.
***
– Алло! Я не розчула! Повтори, будь ласка... Ти з глузду з’їхала? До самотнього чоловіка? Сама? Пізно ввечері? Я тебе не відпущу! І не мрій! Книжка? Яка книжка о восьмій вечора! В тебе в голові хоч щось крім романтики позиченої з романів є? Юлько, ти молода гарна дівчина, ну для чого тебе міг запросити той мужчина? Подумай.
– Енциклопедію редагувати... Все, я поїхала. Па. Телефонуй.
– Алло! Алло!
Але в трубці вже звучали порожні гудки.
***
Олександр відчинив двері після першого ж дзвінка у двері. Галантно допоміг зняти курточку, запросив до кімнати. А там... Очі розбігалися! Камін, картини, теплий затишок пухнастого килимка, майже відсутність меблів і, як зауважила дівчина, величенька бібліотека.
Цілий вечір просиділи над енциклопедією. Роботи – непочатий край. Казав, що за місяць треба встигнути. Домовилися про оплату. Її Юля отримає, коли книгу здадуть у друк у сумі, яку зараз же визначили.
Зранку жваво обмінювалася враженнями із подругою:
– Він такий... Він знаєш який? Особливий, начитаний, енергійний, цікавий...
Цитувала фрази та фразочки, пригадувала деталі інтер’єру і найцікавіші миті вечора. Відверто захопилася.
Був ще один вечір. І ще один. І ще. І всі не виходили за рамки офіціозу.
– От бачиш, все добре. А ти переймалася... – шепнула якось між іншим дівчина подрузі.
Робота над книгою тривала. Вимагала повної віддачі і зосередження. Олександр виявився холодним і вимогливим керівником. Вимагав точності і ретельності. А в короткі хвилини перерви все було по-іншому. Сміялися, жартували, іноді ненавмисне перехоплювала його погляд, від чого Юльку кидало то в жар, то в холод.
Якось забігла трохи пізніше, ніж завжди – в університеті затрималася.
– Будемо працювати? – запитала тихо.
Боялася, що почне робити зауваження з приводу її запізнення. Його холодний різкий офіційний тон у подібних випадках неприємно дивував.
– Я нині трохи втомлений... Може краще просто... побудемо...
Видряпалася на широчезне підвіконня широченного вікна, яке їй сподобалося ще тоді, коли вперше зайшла у кімнату. Він – навпроти. Сиділи. Мовчали. Пили запашну каву, уникали дивитися один на одного. Одна чашка, інша. Кориця. Лимон. Декілька слів, і знову тиша, що її порушували лише цвіркуни десь у траві.
Ніби й не було його поряд, але коли пішов відповідати на телефонний дзвінок, відчула пустку. Глибоку таку і незрозумілу. Хвилина... Дві... Десять... Розмова затягнулася. Прочинене вікно, на якому вмостилася, небо, зорі... Земля, до якої залишалося всього декілька метрів. Знову небо, зорі, тепло осіннього саду, запах яблук, диму... Сон.
Прокинулась о шостій. Не відкриваючи очей, вирішила, що сьогодні на пари не йде. А потім згадала. Згадала, що зараз не вдома, що не має конспектів і що, ймовірно, заснула у чужому будинку. Боже! Звар’ювала остаточно. Якщо виявиться, що він ще й лежить поруч... Юлька ладна була крізь землю провалитися від сорому.
Обережно відкрила повіки... Нема нікого... У сивому присмерку світання спальня виглядала гарно і таємничо. Тим паче, що в інтер’єрі переважало поєднання синього і сірого кольорів. Одягнулася. („А хто мене роздягнув?”) Навшпиньки пройшла у кабінет. Він був там. Спав, скрутившись калачиком на канапі, яка була чи не вдвічі коротша за нього...
На пари вона таки не пішла. Того дня виконали подвійний обсяг роботи. Олександр знову перетворився у сухого та вимогливого, ніби й не було вчорашнього вечора.
До хати приїхала після обіду.
– Пропажа з’явилася. – Тільки й сказала хазяйка. – Зателефонуй додому, бо мама турбується.
Впродовж двох наступних тижнів Юля ніби зникла із суспільства. Тобто фізично вона була присутня і на парах, і на студентській вечірці, і у газеті, в яку вона час від часу дописувала. Проте, як влучно підмітила однокурсниця Галинка: „Юлько, де ти „літаєш”? Замріяна така постійно... Закохалася мабуть...”.
А вечори... Вони були п’янкими, палкими і незабутніми. Прогулянки пахли яблуками, стиглими грушами, ще-не-жовтим-листям, сухуватою травою. Вони гріли полум’ям вогнища, місяця, міцними і ніжними обіймами. Вони зводили з розуму цілунками, поцілунками, дотиками і смішинками в кутиках вуст...
***
– Юлю, мушу тобі щось сказати. Я завтра їду. Далеко і напевне назавжди. Дякую тобі за роботу. Ти її виконала сумлінно і професійно. Як і домовлялися, ось решта гонорару. Дякую тобі за наші вечори. Я таких раніше не мав, та й, напевне, не матиму...
Видряпалася на широчезне підвіконня... Келихи вина наповнювалися знову і знову. Їде? Нехай їде! А їй байдуже! Чому повинна плакати? Краще отримати від останніх хвилин все, що лише можна. А потім... А потім не жаліти!
Дивилась на нього вперто і впевнено. Чи не вперше за час знайомства. Намагався прочитати німу мову її очей.
– Ти впевнена?
Ніс її обережно, наче найделікатнішу кришталеву вазу. У синьо-сірі покої.
Прокинулась о шостій. Потягнулася, наче кішка. Обережно відкрила повіки. Нема нікого... Сон? Очевидно, що ні... Сивий світанок. Сива кімната. На вулиці падає сивий осінній дощ.
Поїхав.
Не одягаючись попрямувала у вітальню. Потім на кухню. На столі коротенький запис на аркуші паперу: „Як виходитимеш, стукни міцніше дверима, вони зачиняються автоматично. Ключі власникам я вже віддав. Вони прийдуть приблизно о 12-й, тому не затримуйся, будь ласка”. Також на столі була велика енциклопедія. Сторінки пахли поліграфічною фарбою. У описі його прізвище. І її.
Вже хотіла іти. Взяла книгу, аж раптом із неї випав білосніжний конверт. Підписаний її іменем.
Що там?
„За все треба платити”... Юля нарешті збагнула глибокий цинічний, гіркий зміст цієї фрази. У конверті були п’ять купюр найстаршого номіналу. Дорого ж він її оцінив...
За декілька секунд встигла затамувати у собі розпач, біль і розчарування, які рвалися назовні плачем, криком, злістю. Божевільно глянула по кімнаті, що б то таке розтрощити? Глибока тарілка для супу підійшла ідеально. А ще пляшка з-під вина. А ще чашечка з іменем Сашко...
Спалити б цю хату разом з конвертом. Шкода майна. Та й не винні власники будинку у тому, що Олександр... неправильно її зрозумів. А може з самого початку так думав?
***
Тиждень не з’являлася на парах, зализувала рани, лікувала душу. Купила фотоапарат. Щонайдорожчий, який могла собі дозволити. На нього пішов гонорар як за редагування, так і ті гроші, які знайшла в конверті.
Фотографувала чужі вечори... Що були п’янкими, палкими і незабутніми. Прогулянки, які пахли яблуками, стиглими грушами, ще-не-жовтим-листям, сухуватою травою. Чуже щастя, що гріло полум’ям вогнища, місяця, міцними і ніжними обіймами. Що було щирим, справжнім і неоплачуваним.