Етноцентризм – як проблема сучасної України
Анастасiя де Лiонкур — 22/05/2012 - 15:37
На перший погляд можна впевнено сказати: сучасна Україна стала занадто далекою від поняття етноцентризму. Ми, українці, намагаємося переймати у свій побут традиції інших, більш розвинутіших, на нашу думку, країн. Ми відчайдушно намагаємося бути ближчими до Європи, яка для нас останнім часом стала еталоном не тільки економічного і політичного прогресу, але й шляхом розвитку культури.
Культура стала «попсою». Вона підпорядковується тенденціям моди, як одяг або зачіски. Все позмішувалось, втратилась самобутність, «родзинка»… Та ми не одні піддались масовій уніфікації…
Але можна так і сидіти на місці, нарікаючи на те, що ми котимось до якогось безглуздя…. Можна боротись із цим, пропагуючи національну культуру… А можна просто спробувати зрозуміти те, що зараз відбувається в культурному житті країни, поринути у так зване «сучасне мистецтво», що я і зробила…
Але почну я з початку… А початок – це наша давня, національна культура.
Щоб потрапити у давнину не обов’язково займатися квантовою фізикою, довгі безсонні ночі проводити у пошуці ключа до машини часу. Достатньо мати 20 гривень, студентський квиток, гарну фізичну форму і величезне бажання відчути себе частиною українського етносу. А все тому що на території Київщини існує «восьме диво світу» - Пирогів. Це всім відомий музей під відкритим небом.
Із самого початку, як ти переходиш через вхідні ворота, ти ніби потрапляєш у інший вимір. Адже тільки що ти їхав на такому характерному для нашого часу маршрутному таксі, слухав таку сучасну музику, в голові крутились думки, такі типові для 21 сторіччя… Але все залишилось за воротами…
Перше, що трапляється у очі – старий млин… Ти дивишся на нього і боїшся навіть стояти поруч… Створюється враження, що він от-от впаде. Але разом із тим, ти розумієш, що колись він служив людям, не боячись його використовували сотні рук. І ти подумки захоплюєшся ним, неначе ветераном війни.
Спускаєшся вниз… Навколо поле… Таке чисте, незаймане… Ніби над усім цим місцем нависає купол. Купол недоторканості.
Доходиш до хатинок… Якимсь чином, напевне завдяки якісь генетичній пам’яті, дивишся на них як на щось рідне. І ось тут ти, як справжній українець, відчуваєш зв’язок. Схожий на той, що відчуває мати із своєю дитиною, що відчувають дві споріднені душі, що відчувають закохані… Зв’язок із своїм народом. Він пронизує усе твоє єство, наповнює твою душу, хочеш ти цього чи ні, патріотизмом.
Десь недалеко грає бандура… Взагалі, я дуже добре знайома із цим інструментом. Навіть колись грала. Тому це вже якийсь рефлекс – вслухатися, як прискіпливий критик, і шукати помилки. Але зараз, коли все, що тебе оточує набагато старше і мудріше, настрій не той… Ти слухаєш не вухом, а серцем… А йому якось не важливо, чи правильно звучить нота, чи технічні хроматизми… Ти просто насолоджуєшся тією неймовірною гармонією, яка літає у повітрі, неначе метелик…
Йдеш далі по незручній, присипаній камінцями стежці… Навколо мерехтять солом’яні стріхи… Чомусь захотілось провести аналогію зі Львовом… Усі споруди досить схожі між собою, але коли добре придивлятися до кожної, ти ніколи не сплутаєш її з іншою… Так ніби кожна має свою душу… От так і тут. Кожна хатина має свою душу. І історію.
І навіть майже не заважають туристи, які своєю сучасністю псують оцей особливий настрій, цей особливий вид… Бо кожної секунди, кожної хвилини перебування у цьому сповненому магії місці ти чекаєш, що от-от тобі на зустріч виїде гарний і мужній молодий козак; вибіжить з поля зграйка молодих веселих дівчат у вінках і вишиванках; пройде повз стомлена стара бабця, яка веде свою єдину корову з пасовища… І все дихає тими часами… І навіть вітер наспівує старі пісні кобзарів…
Одним словом, виходячи звідти – ти духовно чистий… Бо це було німе спілкування з предками…
І ти вже їдеш додому на цьому характерному маршрутному таксі, слухаєш цю таку сучасну музику, а в голові думки вже зовсім не типові… Ти розумієш, що ось він, цей етноцентризм!
У слідуючий раз мені довелося познайомитись із сучасним українським мистецтвом…
ГОГОЛЬFEST… Перед тим, як я опинилась на кіностудії Довженка у мене два дні поспіль було таке приємне відчуття… Ніби там повинно статися якесь диво, якась магія…
Після того, як я приїхала туди, я зрозуміла, що буде якось по-інакшому, незвично. Люди навколо були містичними! Чи це просто мені так здавалось…
Я проходила, обличчя змінювались… Навколо одні «совєцькі» будівлі, які аж ніяк не навіювали думки про велике мистецтво… Невже інтуїція підвела мене?! Невже я не знайду тут нічого особливого?! Я йшла поміж розмальованих пам’ятників Шевченка і не розуміла їх… Відчай, що мій «сучасник» мене не здивує…
Але я почула звуки… Цікаві… Неординарні… Я пішла туди, куди мене вів внутрішній музикант. Йому я завжди довіряю, бо найчастіше виявляється, що він розуміє більше за мене…
Вийшовши на маленький майданчик зі сценою, я побачила на ній людей. Вони зовсім не мали сценічного вигляду. «А як же вони збираються створювати незвичну атмосферу в такому одязі?» - подумала я… І вони заграли…
Такого я ще ніколи не чула… Звуки акордеону і контрабасу переплітались у химерному, етнічному звучанні з неймовірним, чистим народним вокалом… Це було схоже на гіпноз. Хоча… Це, напевно, дійсно був гіпноз. Адже після цього виступу я вже по-іншому почала сприймати напіврозвалені будівлі кіностудії й усе те, що відбувалося у них… До речі, як я вже пізніше дізналась - це був чаруючий гурт під назвою "Даха-Браха".
Підвал… Я зайшла у темний підвал. На підлозі хаотично були розкидані театральні реквізити. Було дуже моторошно… Отак стоїш і чекаєш, як зараз на тебе наскочить якась страшнюча істота чи привид, чи що там може наскочити у театральній підсобці…
На стіни прожектори висвітлювали якісь кадри… Я підійшла до одного з них і побачила, як дівчина по-черзі мила ноги декільком парубкам… Здається, у арабів була, чи навіть досі є така традиція. Взагалі я не гидлива… І зараз не відчула нічого в області шлунку. Але феміністка, яка найчастіше бере верх над моїми думками, особливо в таких випадках, обурилась. Чому це ВОНИ вважають НАС гіршими за себе?! Так і захотілось крикнути навздогін першому хлопцю, який проходив повз: «Ну давай! Ти ж краще – народжуй! Ти ж чоловік, а отже – надлюдина! Вперед!» Але стрималась, присоромлюючи себе саму за такий вибух емоцій… І тут я вперше зрозуміла причину різниці між «тоді» і «зараз». Менталітет у нас вже зовсім не той, що був раніше… Дякувати Богу…
Наступний фільм був про жінок, які поховали свої мрії бути відомими… Як же неймовірно страшно було дивитись у їхні очі, коли вони з відчаєм у голосі казали: «Я – актриса!»… А страшно тому, що в них я побачила себе… Зараз, аналізуючи цю стрічку, я розумію на скільки сильно вона вплинула на мене…
Я завжди хотіла бути музикантом… За моїми плечима 11 років навчання у музичній школі, конкурси, похвали… Але якась не надійна вона, ця вища музична освіта… Не зовсім-то і вірилось, що там мені щось світить… Обрала журналістику, нехтуючи запрошеннями у вищі навчальні музичні заклади…
І тут, під звуки сміху одногрупниць, мені стало дійсно страшно… А що, якщо вони, ці «актриси» – це я через якихось там 20 років? Жах…
Ледве вгамувавши емоції вийшла з приміщення… Зайшла у інший будинок… Здається, недонищиний пожежею гуртожиток. Хаотично переглядала стрічки… Дівчина, яка вириває гребінцем своє волосся, намагаючись його розчесати. При цьому вона промовляла: «Мистецтво має бути гарним!». Хлопець, який малював портрет кров’ю… Автори, на мою думку, дуже точно змогли проілюструвати що таке французьке "мистецтво заради мистецтва"… Сподіваюсь, що колись і мені вистачить духу на жертви…
Їдучи додому, я намагалась порівняти давнє мистецтво із сучасним… Спочатку захотілось написати «пропаганду» за національну культуру… Але абстрагувалась і почала мислити не спираючись на стереотипи, занадто вже сильне враження на мене справило сучасне мистецтво. Я цілий тиждень намагалась зрозуміти, чому саме так. А потім дійшло… Бо сучасне мистецтво – це ми. Трохи «фрікові», з якоюсь не зовсім зрозумілою філософією – такі типові для нашого часу «ми» із таким добре характеризуючим нас мистецтвом.
Не згодна з тим, що воно абсолютно безглузде. Мало хто, у свій час розумів своє сучасне мистецтво, мало яка людина повністю розуміє саму себе…
І це не мода – це час… Він набагато сильніший за пам’ять. Я дуже поважаю національну культуру і шаную народні традиції. Я пишаюся тим, що я українка. Для мене це дійсно звучить гордо.
Але час змінює все… Абсолютно все… І те, що поняття про мистецтво і саме мистецтво змінюються – це, на мою думку, нормально…
А запозичення? Та нехай…. Всяк краще, аніж війни… Тим більше, що вчитись – корисно. Але головне не забувати у цьому навчанні про свою самобутність…
«Всякому городу нрав і права,
Всяка імієт свой ум голова,
Всякому серцю своя єсть любов,
Всякому горлу свой єсть вкус каков…» (Г. Сковорода)