Сиджу, дивлюсь на неї, вона на мене. Не знаю, навіть, шо казати, хоча казати щось було б зайве. Ми розуміли один одного без слів, ви не збагніть, що це було кохання, ні це зовсім інше! Мабуть тому що ми були просто друзі, може тому що ми майже родичі, а може тому що нам 20 років на двох і через свою дитячу йобнутість ми ше не знали що таке кохання. Я дивлюсь на неї і розумію яка вона гарна. Завжди гарно вдягнута, охайна, особливо на свої 10 років. А я був завжди чумазий, стрьомно вбран і трошки припізжений. Вітер грав з її волосям, мені це дуже подобалось, навіть у свої майже 10 я це розумів. Я неміг та й не хотів відводити від неї очі, вона теж майже не кліпала. Обидва розуміли, що це саме той момент, саме той час... Але який момент, для чього час ми не знали, не знали шо робити, та взагалі як шось зробити якщо навіть поворухнутися лячно, лячно дихати, тількі щоб це відчуття залишилося. Здавалося ніщо не завадить нам так сидіти до вечора, але одна посмішка і ми зірвалися на дзвінкий та заразний дитячий сміх…
Про автора
Ім'я
Червоний