Чотири червоні черепахи
Наталія Батигіна — 23/11/2011 - 19:39
Як куля. Шепоче мені холодне сонце свою медову симфонію, я не чую, лише відчуття мелодії в очах. Боюся дихати: розкуйовджу навислий стан сповільненого часу.
У них немає траєкторії руху, якогось довершеного плану, за яким би можна було прослідкувати. Самовільне, проте не хаотичне співвідношення кожної дорівнює танцю. За межами моєї фантазії...
Перша червона черепаха. Двір – білий, ні, блакитний, ні, жовтий, ні, червоний, так. Дихає все тяжко, раз-у-раз чхає димом біла мла – там хати. Чорні скручені руки з землі мов просять сонця своїм співом: «Хрип-крип-хряп». Вони на своїй хвилі вітру. А шалений сьогодні майорить тільки де-не-де курявою білого пилу. А так спить, заліг, втомився від гомону людських душ, тому й примчав сюди червоними кіньми й колишеться на гіллі. А коні буйні, розхристані, несамовиті все дишуть пилом, все сміються. Поплямили ватяну блакить своїм жаром, а вона зайнялась, роздмухалась, наїжачилась вогняними крижинками та й ну сипати на дрімаючий холодний двір. Шар за шаром, як художник фарбу, накладались сніжні візерунки на білу драперію. А небозвід все шарів, а вечірні стовпи вже піднімались багряними ниточками медового сонця. Вони, як вартові могутні, триматимуть глибоке небо, щоб воно не поплило від зірок.
Надходить тихо він. Ступає вечір ласкаво, сміючись, якось солодко похитуючись. Притримує коней, пестить вогняну гриву своєю синьою рукою, дихає їм в очі бездонним дзвоном зір. Вони тупцяють на місці, а він сплітає гриву, приспівуючи. Захід гасне. Гаснуть очі. Пахне ніч, морозна ніч.
Як хрущ. Прогриміло, просвітило землю, як рентген і зникло. От і весь концерт. А публіка чекала видовища, земля прагнула води. Розцвів серпик із-за хмар. Повис над бідним ще столом і колишеться. Холодно, як щойно з води і на вітер лягаєш. Проймає, душа тріпочеться, благає меду. Неспокій хитрує в повітрі, залазить за пазуху і лоскоче мокрими пальцями. Та це тільки чотири та й то по сім, і всього тридцятка десь, і повсьому. Березовий місяць злетить швидко.
Друга червона черепаха. Бризнув дощ. Лило як з відра та просто в рот. Як мале пташеня роззявила дзьоба земля і пила, пила. Купалось все, вимивалось, таляпалось. Цілу Божу ніч билося небо з блискавицями, гнало їх, а вони як бджоли на мед позлітались. Все скачуть із хмари на хмару, сміються голосним громом, гогочуть. Вийшов серпик, посварив, покропив ще трохи, і всі заснули, як немовлята розовошкірі. Марило...снило навкруги.
Зблідла ніч, побілів серпик, закрили очі зорі. Рожевіє темна блакить. Наливається, м’якне, шепоче, тягнеться все вище. Поглинає він клапті волошкової маси і ковтає. Колір ллється, зафарбовує землю чорну. Наступає голосно і впевнено з криком пернатих, з тріпотінням зеленого коца. Він розкриває зомлілу землю, вона мружиться, та пускає молоді «вітання» вгору до цукрового сонця. Схід палає, шалений рветься, дзвенить небо язиками ніжного полум’я, а сизий плаче, пускаючи холодні сльози для сонця, щоб вмилося після довгого сну. Тиша своєрідна. Голосна тиша! Все дихає, пускає пахощі, парфумить повітря дивними ароматами.
Червоний двір. Кругом відблискує все кольористою зеленню. Дзвінкує птаство, рветься до землі у пошуках життя. Смокче все безцінну воду, обклеюється цвіттям запашним, буйно наливається соком. П’янке повітря, тепле, свіже. Золотиться день. Прийшла вона, закосичена, станцювала і вклонилась гарячому меду.
Як море. Колоситься, хвилюється степ. Червоний степ від неба. Знову нависла атмосфера сповільненого часу. Гудуть, дзвенять, б’ються, шалено мчать хмари занепокоїного рою. А небо пливе, крутить голову – і лягаєш в гаряче колосся. Пахне земляним черевом, хлібним тістом, комахами ненаситними. Далеко червоніє двір, миготить вікнами вдалині привітно, кличе додому, під тин, у холод від черешень кудрявих.
Третя червона черепаха. Земля йде просто з-під ніг, ступаєш, а вона грається з тобою. Впадеш, перечепишся. Все шепоче: «Притулись, послухай». А золото в ногах, золото навкруг, золото в голові з волошками. Йдеш і нема краю тому морю. Продзвеніли дзвони над головою знову, втретє, здається, з ніг бажають збити.
Коли земля єднається з небом тоненькою смужечкою – це диво, казкова дивина! А коли земля єднається з небом, зливається в один багряний купол, здається, тебе зачинили в кулястому калейдескопі. Плямиста далечінь од вітру дише, танцює хвилями мрійливий танець. Небо наклалось на землю. Єдине ціле. Усе горить, палає, марить.
Здалеку доноситься спів. Невже дівчина? Ні, це тільки радіо, старе добре радіо. Доноситься мелодії звук, такий знайомий, до душі. Іду на голос. Чути: «Шоста година,» - співає. А день ще вповні, налитий медом. Дерев’яний тин, обплетений зеленими пагонами, скрипить од гарячого вітру. Прибіг чотириногий друг, сів, дивиться розумними очима, наче знає все на світі! Нишпорить в траві. Яке просте життя, здається, в нього.
Пахне свіжим молоком і яблуками пузатими. Лягаєш на вітер під листя, заплющуєш очі, бачиш, як гойдається гілля, як тріпочеться листя солодко. Дивний стан легкої бездумності.
Червоний двір, глянувши на мед. Чітко, як у раю. Усе як під водою: повільно падає, повільно стелиться, летить, боїться перескочити хвилину наперед.
Стікають, мов кров’ю, яблука соком, груші, обмазані медом, наліпили полосатих мух. А радіо все лепече про світ. Про біду. А для чого, як ще навіть серпика не видно. Буде ніч - можна й радіо. Однаково вимкнеться: прийдуть хрущі, запрошу на куліш, потеревенимо, розкажу, як удень медовий живеться.
Як палітра. Гримить друкарська машинка. Пальці стрибають, як несамовиті, здається, поїзд мчить під вухом. Букви впиваються в аркуші пожовклого листя і зароджується ідея...
Четверта червона черепаха. Коли приходить вона, наливається фантазією божевільною моє тіло. Тремчу від задоволення, як лист на північному вітрі запашному.
Нічний багряний двір особливо довершений. Не помітно тієї жагучої контрастності між блакитним небом і вогняним листям. Вночі уява сама дофарбовує потрібні деталі багатства. Шарудить від цвіту серпика листя, хрумтить під ногами у золотокосої, тріскає і пахне. Вона пише листи. Все виводить кожну літеру і все шле, шле в далекі куточки. Чомусь ніхто не збирає ту пошту, а її он скільки! Підбираю інколи конверт, та боюсь прочитати. Не мокро, тільки сухо під ногами. А вона ними засипає двори і з надією споглядає, добрим медом примазуючи кожний.
У тиші раптом, як знімиться все в небо глибоке, як завертить, оскаженіє бездумно, і зникне. Голо стане і порожньо.
Вона непередбачувана, тому слухати потрібно її листи тільки вночі, коли пише - тоді тихо. Злетиш на качелі і мариш на вітрі, гойдає тебе шалений, а вона все розказує, що бачила, що чула. Червоно в очах. Співає її гітара. Пахне дощ. Летимо.
Крутяться почерзі, як карусель, червоні черепахи. Виповзають повільно, розкривають свій панцир і пишуть телеграми про своє. Пишуть, зафарбовують, як вміють, і тихо відступають. Хто пише, хто малює, хто дзвонить, як може, хто у радіо про себе йде давати звістку. Усі живуть в мирі медом зв’язані.