Прощаня
Ульяна Федорчук — 7/11/2011 - 02:23
Вони стояли і дивилися одне на одного. Дивилися так, наче бачилися вперше і водночас востаннє. Дивилися не відриваючи погляду. Вона, своїм великими сірими очима, і Він ясним поглядом карих очей. Стояли уже довго, але за часом не слідкували. Стояли мовчки. Вона мовила:
- Ну…Бувай.
- Бувай, - сумним, але напрочуд спокійним голосом прошепотів Він.
- Сподіваюсь ти мене не забудеш?
Хвилина мовчання.
- Ні, звичайно ні! Як ти могла таке подумати?
Вона полегшено зітхнула.
- хіба я зможу забути свого найкращого друга, з яким ділився усім змалечку?
- Друга?! А…так…звичайно…друга…Прощай. Мені потрібно йти. Ще речі не зібрані.
- Так-так, добре…Прощай…. – надтріснутим голосом промовив Він.
Вони ще деякий час мовчки стояли. Але раптом Вона різко повернулася і швидко попрямувала до будинку. Вона відчула, що не зможе простояти там більше ні секунди. Гарячі сльози котилися по її щоці. Він стояв сам. Коли до вхідних дверей залишалися лічені кроки Вона скоріше відчула, ніж почула шум позаду. Він біг! Біг до неї!
Трепетне щастя заворушилося у грудях. Вона витерла сльози і обернулась. Він стояв біля неї. Поглядом сповненим кохання і надії Вона дивилася на Нього. Нарешті! Нарешті станеться те чого вона чекала з третього класу. Нарешті закінчаться її страждання і самотність. Але одне гнітило її душу: Вона завтра їде. Їде назавжди з батьками. Але хіба ж це причина? Хіба це стане їм на заваді? Хіба відстань має значення для їх почуттів? Ні, це все дрібниці! Вогник щастя розгорався в її очах все яскравіше. Але чому ж Він мовчить? Але от Він і ледь чутно поворушив губами:
- Ти забула свої рукавички…