Кинув він її вночі,
І пішов кудись далеко,
А куди, і сам не знав,
Кликали його лелеки.
Коли спав, він шепіт чув:
"Повернись, тебе я прошу!"
Потім крик і стогін, плач
Краяв дуже йому душу.
Надворі ніч, в душі - також,
Надворі день, в душі - лиш ніч.
Душа вмирала і сміялась,
Та раз-таки знайшов він річ.
Та річ оманою була,
Що всіз навколо спокушала,
В дорозі хтось згубив її,
Бо при дорозі і лежала.
Тож спокусила і його,
Він обережно в руки взяв -
Враз щось у горлі запекло
І мертвий він на землю впав.
А річ та - істина була,
І значила вона одне:
Хоч як від долі не тікай -
Нікого смерть не омине.