Крик у пустелі
viktoria — 28/06/2011 - 16:33
Крик у пустелі
Ненавиджу цей світ!як я його ненавиджу не можна описати словами бо таких слів не існує,замість цих слів у моїй душі лунають якісь нерозбірливі звуки вони спочатку народились як шепіт очерету,потім я почала відчувати вже більш чіткі обриси,це було схоже на дзюркотіння струмка,а часом банальне капання крану на кухні,інколи я сходила з розуму коли прислухалась уважніше,ці звуки наближались до мене і здавалось от - от я підніму голову відкрию очі і побачу над собою їх…я точно не знаю кого але точно знаю що вони не дуже симпатичні хлопці. День за днем я падала у прірву ,ось так просто,спотикалась об маленький такий камінець,і вже за секунду летіла на розірваних крилах своїх марних сподівань у безкінечну чорну прірву…летіла і думала…про всяке про те як я всіх ненавиджу як мене дістали всі хто мене оточує. Зрештою прокидалась у своєму ліжку,відкривала очі і усвідомлювала,що ще досі сплю,увесь час щипала себе мені здавалось що біль приведе мене до тями,ха!якби ж тоді я знала що те що я відчуваю не біль а насмішка над ним. Моє серце завмирало,вискакувало з грудей то тріпотіло як загнаний птах що хоче свободи. Голова паморочилась а в очах темніло. Я була настільки довірлива до цього світу я вірила йому більше ніж собі,і кожен раз коли падала лицем в баюру,подумки виправдовувала його говорячи собі : будь оптимісткою!а людські голоси,голоси моїх подруг ехом відбивали цю заїжджену до ран фразочку вкрадену з якогось дешевого сопливого серіалу. Я знову і знову дивуюсь як могла бути настільки наївною!я заштопувала свою свіжу рану зализувала її витирала рукавом сльози і вставши з колін ішла далі. Але рана нила і свербіла і ніяк не хотіла заживати. Я цідила скрізь зуби: от бл***! Насилу посміхалась і йшла собі далі.
Ходила я зазвичай тихо і беззвучно ,по затінених доріжках,кущами,городами,полями. Я плавала лише підводним човном. Так мені легше, я й досі так пересуваюсь. Чому?А ,що тут складного ?Тому ,що я аж ніяк не хотіла щоб мене помітив хто - небуть. Я не те що не хотіла, я цього панічно боялась. Колись я дуже дуже захотіла щоб мене почули й побачили, сиділа в своїй норі і раптом почула чиїсь кроки…за кроками до мене донісся чіткий,різкий і водночас ніжний запах ромашок. Я стрепенулась і чомусь, якогось лисого щербатого дідька,вирішила :будь що буде а хто б то не був нехай побачить мене. Я вискочила і що було духу,а його було чимало,залементувала на всі груди…Я ТУТ!!!!!!!Кроки на мить зупинились…і я підвівшись побачила те що ніколи в своєму житті не забуду… воно було схоже на…хм,я не зможу …це було таке створіння…риси його інопланетні невидані ,ще жодного разу в житті я не відчувала такого,мене почало трясти,лихоманити,з очей капало щось ,що смаком нагадувало морську воду,різниця лиш у тім що воно не пінилось .Я намагалась заглянути тій істоті в очі,та вона високо як тільки можна задерла голову і з недосяжним ,самовдоволеним виразом «лиця» гордовитою ходьбою,потюпала собі геть. Я намагаючись,схопити її бодай за шматочок плаща,безрезультатно повалилась на пісок. Він виявився твердим і гарячим. Перед очима затанцювали вогники, заблимали зорі, попливли круги. Я підвелась ,мені здалось ніби пройшло кілька секунд, насправді ж я була у відключці добрих дві години. Потрясла головою,сплюнула. Коли різкий пекучий запах ромашок повернувся до пам’яті , мене вивернуло на пісок. Я заповзла до нори і там у повній тиші,і темноті, згорнулась у калачик. Спала я довго…дуже…довго. Прокинулась коли сідало сонце,я тепер завжди так прокидаюсь,аж смішно стає,я стала наче якоюсь істотою ночі,або ж просто сонце усвідомлюючи ,що я зараз прокинусь хутенько тікало з неба,та все ж я встигала побачити його криву ухмилку,і почути як його приятелі промені кричали йому :зачекай !!!і на силу бігли, на ходу виплутуючись з сіток хмарин. Я не пам’ятала як опинилась тут…сиджу і думаю…що мене сюди привело?яка нечиста заманила?Єдине що хоч якось допомагало зв’язувати думки до купи це біль у грудях. Я не пам’ятаю з чим він пов’язаний тільки здогадуюсь що це мабуть наслідок якоїсь важкої хвороби,яка мене пригнічувала,можливо вона ще не повністю відступила. Та я вже навчилася з нею жити,людина до всього звикає чи не так?
У цілковитій, всепожираючій темноті я сиділа охопивши руками коліна і намагалася повернути собі спогади. Ну бодай один, малесенький…. Не можу…. Хто я? Де я? Чи є тут ще хтось крім моєї заблукалої душі? На що сподіватись? Чого чекати? Звідки лине цей огидний ,а колись такий приємний, запах? – Мабуть з якогось порталу, що веде в минуле. Та я чітко усвідомлюю – туди дороги немає. Навіщо мені повертатися туди де мене ніхто не чекає? Мене більше тішить перспектива залишатися тут, тобто «Ніде» і бути «Ніким». Я навчилася, я вже звикла. Можливо колись я застану сонце і спитаю в нього чому воно від мене ховається. А воно у відповідь лише гордовито блисне, а може й подарує мені ласкавий, теплий промінець, що пахне хлібом і нагадує дитинство.