8.05.08 Київ. Метро
Ірина Халепенко — 31/05/2011 - 20:53
Збірка: Замітки
8.05.08 17:45
Зайшов до вагону так само як і я, на Оболоні. Вмостився на порожнє місце навпроти, трохи здивовано відзначивши моє уперте стояння. Хм. Доволі цікавий типаж, так, доволі цікавий. Високе і трохи опукле чоло, рівний гарний ніс, тонкі зімкнуті уста, гостре підборіддя, русяве волосся зібране у охайно підстрижений хвостик. Загалом чимось нагадує Дункана Маклауда у виконанні Едріана Полла. Цікаво, скільки тобі років, русявий горцю? Вагаюсь у межах 20-40. Мабуть, мистецтво не має строку придатності.
Спостерігши на собі зацікавлений погляд малого широкоштанька жіночої статі з чиїх чебурахоподібних вух дереться Роб Зомбі, реагуєш на диво адекватно: ні тобі іронічної посмішки, ні зарозумілого хмикання, ні демонстративної зневаги чи, що ще гірше, нахабно-відвертого погляду у стилі «я теж тебе хочу». Я ж бо полюю на зовсім іншу звірину. На мить навіть здалось, що ти мене розкусив, і доки я не відвела очі, сміливо й відверто встиг кинути щось типу «ну що ж, як тобі вже так завзято хочеться прив’язати мене до своєї писанини, нехай; я ж розумію – мистецтво!». Опісля якось багатозначно зирнув на свою зачихлину гітару.
Але щось не так. Чи це твоє мене викриття, чи трохи не відповідна музика, але чомусь не відчуваю тебе абсолютно. Не можу читати у твоїх очах, так зухвало-легко, як у сотні подібних. Мабуть це таки через Роба. Здається, якби дерлись Blind Guardian чи Black Sabath, все було б інакше. Так, тоді б мелодії лились прямо з тебе, заполонюючи увесь вагон і сягаючи своїми променями моєї свідомості.
Але хто ти? Принципово не схожий на інших патлатиків, що або занадто скуті й налякані своєю разючою інакшістю, або через міру гордовиті й усебезакохані – кидають зухвалі погляди, мовляв так хто тут найкрутіший?!
Ні, ти інший. Ні у твоєму одязі, ні в поведінці не бачу такого собі ярличка «Погляньте – я нєхфор!» – хіба що гітара і волосся трохи задовге.
Зате отим істинно неформальним дихає твій погляд і трохи сумовите обличчя. (Чи, може, то яка задума?) Дивишся прямо й сміливо, але без виклику чи зверхності. Так зазвичай чинять люди, що певні свого шляху, ідеї, філософії і не потребують жодного протистояння, схвалення чи самоствердження. Вільні й впевнені – такими мені завжди уявлялись неформали. Такими я захоплювалась у дитинстві, коли ще семирічним карапузом ходила у секцію народних танців. За іронією долі, чи через недбальство адміністрації, тридцятеро дівчаток-недоліточок замість роздягальні мали гримерку місцевого рок гурту. Не знаю, як таке сусідство сприймали музиканти і решта майбутніх танцівниць, а я навчилась перевдягатись у армійському темпі, аби мати більше часу потицяти пальцями у бас-бочку і роздивитись високих довговолосих смаглявців. Вибігала за ними з ДК, пропускала на зупинці потрібний мені автобус, наперед знаючи, що їм зі мною не по дорозі. Ні, жоден з них не подобався мені, як то часто буває з малими дівчатками, я хотіла бути ними, одним з них – великою, сильною і впевненою - своєрідним мушкетером 21сторічччя.
Але стоп! Пане музиканте, то не є чесно. Чого це раптом я розповідаю вашим очам своє минуле замість вичитувати у них їхнє сучасне? Не були б ви ласкаві привідкрити для мене завісу?
Знайоме трохи млосне відчуття струму у шкірних капілярах. Розріджений часопрорстір довкола – і я у твоїх очах.
Відтак вечірній провулок весняного Києва. Впевнені розмірені кроки – не швидкі й не повільні – ми йдемо без нервового поспіху чи ледачої неохоти, однаково насолоджуючись кожним відрізком шляху. Мені подобається бути з тобою, чи то пак тобою – почуваюсь комфортно й убезпечено.
Над нами розвішують свої крислаті лапи каштани, десь мабуть квітне акація – повітря просотане солодкуватим запахом кохання – задоволено посміхаєшся (посміхаюсь?) тьмяному світлу ліхтарів.
Довкола снують заклопотані стомлені люди. Виснажені буденними напрягами безсило плетуться присмерковими алеями, абсолютно не помічаючи витонченої мелодії запахів, що застрягла у тенетах повітря. На їх обличчях не лишилось сліду емоцій. Вони як старі радянські журнали, що пожовкли на балконі і від того стало неможливо прочитати їх зміст; лишився невиразний натяк на його присутність та й усе – їх дріб’язкові упирі-нагальності випили життєдайні соки колись повної по вінця душі. А вони все йдуть і йдуть назустріч чи й попутно, деякі прискорюючи крок минають нас, інших переганяємо ми. І ти усім посміхаєшся: так щиро і сонячно – самими очима й ледь піднятими кутиками зімкнутих уст.
Ось пробіг повз нас самотній пес. Відчув мабуть твою доброту сердечну: зупинився за кілька кроків і звернув до нас свої великі сумні очиська, але лащитись не став. За відсутністю іншої поживи, киваєш йому головою, як старому приятелеві, попутно віддаючи порожню пляшку багряного згорбленій жінці у сірому пальті й рожевих кедах akidak.
Сумовита задума на твоєму, такому спокійному обличчі, поглиблюється на мить, але очевидно перемагаєш себе – очі не гублять усмішки.
Переводиш подих, відчиняючи усі свої захисні оболонки й бронідвері, зриваючи усі замки й засуви. Нічна прохолода численними струмочками вливається в твоє нутро, сповнюючи його невідомими мені досі акордами. Починаєш грати: просто тут, серед натовпу, на ходу, не розрихлюючи гітару…
Нелюдна зупинка і 23й трамвай, червоні пластмасові крісла як в атракціоні «Веселі гірки», шмат синього паперу з відбитком чотирьох передніх зубів пристаркуватого компостера, сіре вікно й безколірні весняні урбан-пейзажі –що поробиш - стіни не зеленіють!
Нарешті брудна п’ятиповерхівка, вузькі парадні – місце посиденьок місцевої наркомафії: алкоголіка дяді Віті і двох зелених бурсаків-винтовиків. Тусуються вони тут часто, аби не сказати періодично, а миються, очевидно рідко, принаймні не достатньо аби задушити запах сумнівних препаратів, що нахабно продирається усіма шкірними щілинами. Тому у під’їзді завжди смердить.
Але, здається тебе це абсолютно не обходить, як і решта дрібних прикростей, через які я починаю казитись на п’ятій хвилині їх потрапляння у мій відмежований світ.
Все з тим же посміхом сірих очей збігаєш вузькими сходами на п’ятий і трохи відсапавшись, ледь чутно встромляєш ключі у замок. Кілька обертів і противне рипіння – ми вдома! У тебе вдома!
Невеличка, аби не сказати маніпуня комірка, кімната й кухня якої не мають дверей, оскільки ті просто не відкривалися б! У кімнаті темно, але по невдоволеному рипінню старого касетника марки «Весна» і духм’яному аромату печених пиріжків з яблуками можна точно відгадати чиюсь тут присутність.
І ти дуже боїшся потурбувати того «когось»: тихесенько скидаєш старі але охайні ковбойки, ставиш у куток гітару і навшпиньках пробираєшся до неосвітленої кімнати. Там письмовий стіл, кілька стільців, громіздкий стародавній камод, який, мабуть прямо тут і народився, бо ж я ніяк не можу уявити процес його доставки, а тим більше втискування у цю комірчину. Під стіною розкладене крісло-диван й імпровізована постіль з двох матраців. На ній, замотане у пухнатий коцик, спить миле довговолосе створіннячко з майже дитячим обличчям: кирпатенький носик, трохи ластовиннячка і замріяна усмішка на сонних устах…
Спитаєте, як я усе те бачу в темряві? Але ж то не я, то він. А цей хлопець, б’юсь об заклад, може без вагання сказати вам скільки родимок у неї на тілі, і наскільки за ніч відросло її волосся.
Вузенький відкритий балкон. Дірка бокового вікна затягнута білим поліетиленом, зате двойко інших завжди відчинені (бо ж просто не мають ані скла, ані бодай рам) і гостинно впускають у простеньке помешкання усі нічні запахи і згуки. І хоч взимку вони чимало набідкались з такою віконною гостинністю, а вона навіть два тижні пролежала у лікарні із запаленням легень, через що йому довелось розлучитися з гітарою і щовечора вантажити склади; а ще цією диво-диркою втекла у світ широкий його улюблена футболка, злітались комарі й цупили скромну провізію нахаби-голуби. Та хіба то все не дрібниці у порівнянні з можливістю отак просто сидіти тут на картонних ящиках якогось непотрібу, сьорбати свою вже прохолодну каву з теплими яблучними пиріжками, відчувати її дихання за тонкою перегородкою бетону і грати зіркам так само не розчихлюючи гітару.
На мить стає трохи соромно від мого втручання у твою таку справжню ідилію. Зніяковіло зашпортуюсь у куток і переводжу погляд на глибоке темно-синє небо, що усміхнено підспівує тобі. Я знаю – ти щасливий і вільний. Але як? Як тобі це вдається? Невже щастя ховається по убогих комірчинах забрьоханих смердючих хрущовок? Та я ж бачила сотні очей, які ненавидять свої аналогічні комірки, влізала незваним гостем в десятки переповнених відразою, огидою і відчаєм душ! Що є в тебе, чого не мають вони? Зрештою, чого бракує мені, аби бути як ти?
Тільки не треба розповідати мені нісенітниці про внутрішню гармонію, хіба що ти ексклюзивне підтвердження цієї веселої теорії.
Чуєш, русявчику, відкрий свій секрет!
Але русявчик зробив поворот на 180 ̊ і, мило всміхнувшись на останок своїми трохи сумовитими очима, почимчикував собі геть – годувати бродячих псів, чекати 23і трамваї на безлюдних зупинках, їсти смачнюче вариво своєї кирпатої дівчинки і… почуватися щасливим.
А я? Та що зі мною власне могло статись? Катаюсь у метро, слухаю Роба і розставляю засітки на чиїсь емоції, читаю вечорами Фрома і Ольгу Кобиляньську, п’ю на балконі каву і… вчуся посміхатись – щиро і сонячно, самими очима і ледь припіднятими кутиками уст…