Лялька (Сумна фантазія)
Ірина Халепенко — 31/05/2011 - 20:24
Збірка: Іграшкове життя
- Кажи…
- Я… сказала…
- …Я не чув…
- …ВСЕ… - видихаю синьою цівочкою у прозорий вакуум між нами. Зеленкувата волога доріжка ножем розтинає твою розпечену щоку, лишаючи білий слід смерті. З моїх очей теж капотить. Прозорі краплі вкривають скло окулярів, шию, долоні. Але я не відчуваю болю. Мені не пече!!! Миготять фарами автомобілі на далекій естакаді, блимають ліхтарі, гуркотить по коліях трамвай… але НЕ ПЕЧЕ!!!
Чому не ріже шкіру?! – збентеженим поглядом запитую в повітря. – Ти ж холодне і вітер сильний – Чому не пече?!
Якийсь непевний здогад закрадається поволі крізь вуха і ніздрі – щось станеться незабаром – жахливе, прекрасне і неминуче…
Агов! Ти теж відчуваєш цей шепіт довкола? Мабуть, що ні.
Ховаєш свій біль у долонях, затуляючи останню шпарину зеленого стрючка-реглана.
- Мені піти? – розрізує навпіл сопливу тишу мій такий штучний голос.
- Ти й так…пішла. Тебе тут н е м а… Ти просто спогад...
ПОРЦЕЛЯНОВА ЛЯЛЬКА – хтось закінчує цю фразу в моїй голові замість тебе. Реакція миттєва. Тіло безпомічно тіпається у спазмах все нижче схиляючись до вологого дерева лавки. А голос усе гучніше й переконливіше нашіптує мені лялькову природу. Охоче вірю йому. Ось зараз я застигну, а ти в паніці ревтимеш наді мною і вже не вважатимеш мене самозакоханою і легковажною. Хай буде так. Тоді ти побачиш, тоді зрозумієш, та буде запізно…
- Не плач. Якщо можеш, для мене, не плач.
- А я не плачу – ляльки не плачуть. Це не сльози – іграшкова вода. А кров усе сильніше пульсує у кінчиках пальців і скронях. Вона відторгнута. Нове тряпчане серце згидилось нею і щосили виштовхує геть, аби не забруднити м’який оксамит. Якесь злостиве задоволення обіймає мене. Абсолютно відсторонено, як вічний диктор-новинар спостерігаю власну-як-чужу метаморфозу. Лілово-червоний синіє і жовтіє одночасно, лишаючи тонесенькі смужки на мармуровій шкірі. Стає трохи лячно. Вперше як не моя з’являється думка, що ось я зараз перестану жити. Це мої останні секунди. Так, що я не встигла зробити? Мабуть, варто з кимось попрощатись, виголосити шмаркату промову, от тільки не з моїм цинізмом…
Прощай вітре! Прощай небо! Що мені тепер до вас. В моєму іграшковому світі не буде вам місця. Тепер я просто спогад. Просто оболонка, позначка на пам’ять, що має викликати якісь асоціації. Тисячі імен, мільйон сценаріїв гри, дубльовані кимось ролі… і повна відсутність себе. Та й з рештою, чи може порцеляна відчувати?!
Стоп! Я ЗАРАЗ П Е Р Е С Т А Н У Ж И Т И!!!
Обіймаєш мене розпачливо. Тремтячі руки силкуються відчути тепло пластмаси. Ти так важко і глибоко дихаєш! Чому зі мною не те саме? Я ж ще не вмерла?! Я передумала! Агов, чуєте – ПЕРЕДУМАЛА! Я не хочу більше пафосних трагедій і комусь чогось доведень! Я ХОЧУ Ж И Т И!!!
Господи, ну, будь ласка, не забирай мене! І… взагалі… чому так важко дихати?
Раптовий здогад бейсбольною бітою розбиває піраміду рівноваги…
Ляльки не мають легень!
Холодний панічний жах. Як рибка, беззвучно розтуляю щелепи, розпачливо намагаюсь вдихнути. Сухий болючий кашель.
Стінки грудної клітини звужуються, витискаючи зайве повітря. А разом з ним синьою цівочкою вилітає щось дуже важливе, щось, що занедбане втратило назву і міняє господаря.
Боже, як страшно! Повітря! Дайте повітря!
Чіпляюсь за тебе рукою, та застиглі безкровні пучки більше не відчувають твого тепла. Замість кисню мене наповнює жах. Сирий і холодний, і пахне резиновим клеєм.
Дайте повітря!
Незграбним рухом силкуюсь звільнити шию від комірців та кулонів на тонких шкіряних зашморгах.
Мій жах – у твоїх зіницях. Мої – закриті обважнілими повіками. Відкривати їх нестерпно – огидний пластмасовий ляскіт.
Скрізь пахне полієтеленом!
Але ж я з ПОРЦЕЛЯНИ! Неодмінно з ПОРЦЕЛЯНИ! Знову прокидається голос у правому вусі. Він навіює спокій і вперту байдужість. Я тут не сама, і взагалі, то не я помираю, бо я з ПОРЦЕЛЯНИ! До чого тут пластик?
Мабуть, він – лише стадія мого затвердіння.
Так. Тепер я спокійна. Нерви – то слабкість живих, а я вже тепер «понарошку».
Несеш мене в ліжко. Вкриваєш тонким покривалом. Розтуляєш іграшкові уста. Вкладаєш якісь пігулки. Змушуєш запивати водою і КОВТАТИ. Дурненький – ляльки то не вміють!
У що будемо гратись? Доньки-мамці? У лікаря? Школу?
Тормосиш мене як застиглу колоду, хоч я ще доволі гнучка – ще можу зчеплювати руки й вертіти шиєю…
- Може, води… - питаєш налякано (дбайливо?)
А в мене у роті присмак пластмаси і клею.
Дай краще востаннє гляну на тебе! Сфотографую на своє іграшкове майбутнє й почеплю як шпалери у порцеляновій пустці. Бо очі у ляльок, насправді ніколи не перестають дивитись – просто повертаються всередину, вбираючи темряву власного тіла, така собі супер-рефлексія.
- Але ж бо який ти зелений! І постіль, і квіти, стіни…
- У тебе зеленіють очі…
Зеленіють очі!
- Я знаю: вони будуть смарагдові, а волосся – рудим і хвилястим. Я буду гарною лялькою! Тільки не вдягайте мене у рожеве! Хай буде синє чи жовте! Так, жовте. То колір суму й розлуки, а ще сонця… Як іронічно: крадійка сонця і у жовтому! І високі гольфи не забудьте…
Зелені поліетиленові плями поволі ведуть хоровод навколо твого сірого од жаху, але такого ЖИВОГО обличчя! Більше немає страху, ні суму. Я просто заздрю тобі – твоє серце повне любові та болю, моє – порожній тряпчаний мішечок, що згодом ви наб’єте його своїм почуттєвим непотребом…
Силкуюсь посміхнутись, хоч насправді лиш трохи кривлю мальовані кутики губ. Прощавай, любий, хтозна, чи буду я пам’ятати тебе у новому житті…
17.03.2008
01:28