Мрійник
Хотілося б мені зараз розповісти вам одну прецікаву, – при-наймні для мене, – історійку. Прецікавою я ту історію назвав не за оригінальність сюжету її, не за ті мудрезні висновки які я з неї ви-ніс і тим більше, не через ту глибину, в безоднях якої нібито каз-на-які неоціненні скарби мали б бути закопані. Прямо скажу… І сюжет в ній м’яко кажучи такий собі, – якщо й взагалі він там присутній, – висновки теж давно вже відомі тому нечисленному люду, що деколи, час від часу, серйозніші за «Буквар» книжки в руки беруть, та і так званої «глибини» в ній не більше ніж по щи-колотки. Але, тим не менше, хотілося б мені розповісти її вам. І знаєте чому? – Тому що є щось вибухове в ній. Настільки вибухо-ве, що навіть мене, всім відомого ліньтюха, неробу й боягуза зму-сило те «щось» з насидженого мною тепленького місця зірватись. А це я вам скажу, чогось та й вартує.
Отож, досить вже базікання цього безцільно, пора вже й до самої історії приступати…
***
Це був один з тих похмурих вечорів, яких в той період мого життя було чимало. Можливо навіть краще було б «безліч» напи-сати, якщо й взагалі не «майже всі». Приходив я тоді додому десь так в годинці восьмій, вечеряв напівфабрикатами якимось, сідав за комп’ютера, й в принципі все… так за ним і залишався до самої ночі. Коротше пишучи, такий собі звичайнісінький вечір звичай-нісінького мешканця нашої довжелезної й широчезної Батьківщи-ни. Нічого особливого. Все як у всіх. Тільки оця от остання обста-вина й дозволяла тоді мені заспокоїтись якось. Як у всіх, от і доб-ре. Що це я розпереживався? – Всі ж так живуть. Без неї з’їв би мене вже той хом’ячок, що віднедавна десь всередині мене завів-ся, а так, – тільки покусує зрідка. Сильно, правда, покусує. Так си-льно, що деколи аж завити хочеться, але то таке… все терпимо. Головне ж не це, а те, що квартиру в місті маю, роботу хорошу, а все решта якось саме по собі до мене прилипне. – Такими от роз-думами придушив я якось хом’ячка того й ліг собі спати.
Ворочаюсь, ворочаюсь на ліжку своєму, десь з годину цілу ворочаюсь, аж поки не засинаю. Слабеньким таким сном засинаю, крізь який ще думки якісь проскочити можуть. Свідомість, видно, ще не до кінця виключилась в мене. Гальма виключились, а от свідомість ще ні. Цікавий такий стан, чимось на довгу дрімоту схожий. І починає мені в ньому щось дуже вже незвичне сни-тись…
Нібито потрапляю я в якесь велетенське приміщення, в якому купа народу сидить і хто чим займається. Хто співати щось про-бує, хто танцювати, хто грати на чомусь, а хто й взагалі бубонить собі під ніс щось незрозуміле нікому й неймовірно як тішиться тим. Божевільні, видно, якісь…
Озираюсь я по сторонам і бачу в кінці приміщення того двері, до яких ціла купа людей в черзі стоїть. Йду і я туди, може за чи-мось стоять вони там врешті-решт. Напевне на халяву щось розда-ється за ними… не інакше.
Підходжу я до дверей тих й, чомусь, так і тягне мене подиви-тися що за ними. Ну, гальма в мене відключені ж, от я і пруся в двері ті… Тільки переступаю поріг їхній, як тут же ж потрапляю на велетенську сцену. Яскраву таку, всю в декораціях всяких-різних, ліхтариках різнокольорових, прикрашену так і сяк, – тіль-ки сиди й милуйся нею. Бачу я всю ту красу, дивує вона мене ша-лено просто як, настільки вже сильно це робить, що прямо таки стою я там, на краю сцени тієї як вкопаний і розглядаю всю ту чу-дасію з добрих хвилин десять. Радує мене все це неймовірно прос-то як. Яскраво, красиво, ефектно все так, прямо казка якась. Тіль-ки стій та милуйся.
Десять хвилин минають й краса вся та набридати мені почи-нає. Нарешті й взагалі оклигуюсь я від ефекту того, ступаю пару кроків по сцені в напрямку центру її, проходжу повз занавіс і по праву сторону від себе бачу величезний зал, весь заповнений лю-дьми. Ці, правда, не танцюють, не співають і навіть не бубонять собі під носа нічого, – сидять собі спокійнесенько в кріслах своїх і дивляться на мене (нормальні вочевидь всі). Активно так дивлять-ся, можливо навіть варто було б «вирячаються» сказати… Що їм на мене дивитися? Справ вони інших не мають, чи що? І тут… немов за рефлексом якимось починають всі вони плескати. Мене, мабуть, побачили. Ну… – думається мені, – дивляться то й див-ляться, плескають то й плескають, зрештою, їхня справа, а я собі як і планував в центр сцени прямую.
Тільки-но приходжу на місце призначення, як тут же ж там звідкілясь стілець з’явився. Гарний такий стілець, дубовий, так прямо й хочеться сісти в нього, що я в принципі й роблю. Не забу-ваємо, – гальма в мене відключені ж, що в голові те й в ногах та на язику.
Сиджу я собі на стільчику тому… смирненько так сиджу, й з часом, починаю помічати, що дивиться на мене весь той люд з за-лу якось аж занадто пристально, неначе очікуючи від мене чогось. Зрілий чоловік, молода дівка, шкаляр якийсь, – всі як один розди-вляються мене. Головне, сидить же ж біля того чоловіка жіночка якась, симпатична причому жіночка, питається, чому б йому на неї не повитріщатись? Тож і ближче сидить вона, й набагато ми-ловидніша за мене, та ще й слово якесь сказати до неї можна було б, а він що? – Все мене розглядає. Не розумію я цього дядька, хоч ти трісни. Причому як розглядає? – Так пристально, що аж голову догори дере, щоб краще видно мене було. Що такого вже в мені цікавого? Одне тільки те, що на сцені сиджу я, більше нічого.
Сиджу, сиджу так, і все мені нудніше й нудніше якось стає. Ну, – думаю, – розповім я їм зараз щось. Цікавеньке таке щось розповім, й починаю в передчутті промови тієї інтенсивно руки потирати. Зал бачить й це аплодувати мені тут же ж береться. На-решті, бачите, надумався я їх розважити якось, а то сиджу, сиджу й нічого не роблю. Настільки довго оце от «нічого не роблю», що вони добряче вже засумувати встигли (але, тим не менше, не від-вели очей від мене). Хилю голову в знак подяки, поважно заспо-коюю публіку помахами правої руки, напускаю театральності на обличчя своє й починаю:
– Хотілося б мені, любі мої добродії, розповісти вам одну життєву історію, що сталася зі мною нещодавно. – Вигляд мій впевненість випромінює, на губах легенька посмішка з’являється, прямо справжнісінький конферансьє якийсь. Весь такий поваж-ний, милий та люб’язний, що аж самому дух перехоплює. Голос глибокий, погляд сміливий, постава пряма, просто картинка якась а не чоловік.
– Наперед прошу вибачення в прекрасних дам сих, що маю таку честь, в превеликій кількості бачити в чудовім залі цім, – по-гляд мій спрямовується в залу… одне око таємничо й зухвало приплющене, підборіддя мужньо вперед виступає, – за деякі гру-бощі й некрасивості, що буду змушений в розповіді моїй упом’янути, – винувато кажу я. Після чого, різко виходжу з вину-ватого стану й ефектно так підморгую. З залу, в відповідь на таку дію мою, тільки й чується пару стриманих смішків. (Напрочуд га-рно я це зробив.)
– Також, думаю, варто було б вибачення в достойних доброді-їв попросити, яких тут, на превелике щастя моє, теж бачу чимало, – оглядаю залу й налічивши таких багацько схвально та вдячно хитаю головою, – за деякі легковажності в розповіді моїй, яких не личило б говорити мужу розумному та досвідченому, – так само винувато говорю я, тільки тепер вже без підморгування.
– Але, тим не менше, така вже це невдячна справа, розповіда-ти оповідки різні на публіці великій. Всім, як то кажуть, не дого-диш. Тому, досить вже вступу цього довжелезного, варто й до са-мої історії підійти.
Тут я закидаю ногу на ногу, чешу підборіддя згадуючи щось, нарешті пригадую і… входити в образ починаю. Напускаю на вла-сне обличчя суровий вираз: брови насуплюю, ніздрі здуваю, в очах злість розпалюю… – Актором в своєму сні я пречудовим є, а тому, ця моя дія дивує, хвилюй та ще й з пантелику збиває всіх глядачів моїх, – потім, різко посміхаюсь (граюся я так з глядачем своїм), сумним роблюся і продовжую:
– Знаєте, були колись мрії в мене… Причому багато мрій, наї-вних, правда, таких, але то таке, – пусте. Це ще в дитинстві було. Тоді, коли мені ще здавалося, що тільки-тільки випустять мене на волю, в світ широкий, як тут же ж я в ньому закатаючи рукава го-ри почну звертати. Ввижалося мені, що кращого чоловіка для та-кої мети годі й шукати. Десь бувало сяду й почну мріяти: як дівки за мною табунами бігати будуть; як гроші в мене заведуться в якійсь просто несчисленній кількості; яким я красивим, успішним, розумним й ще чорт-знає яким стану. Все мені в дитинстві цілком реальним вбачалось. Зрештою, чим я гірший за того лисого дядеч-ка, що на білій яхті катається. – Нічим! Правда? – От і я собі так думав. Голова в мене на місці була (принаймні мені так здавало-ся), руки, ноги й вуха теж там де слід виросли, тому, ніяких пере-шкод на цьому шляху всіяному трояндами я не бачив.
Склав собі план і почав «діяти». Ну як план? – Так, щось в го-лові гуляло як вся та чудасія приблизно виглядати має, нічого конкретного. Розпливчасто якось все те було. Так само, в принци-пі, і «діяв» я, – розпливчасто якось… Почну щось робити і вже че-рез пару хвилинок та справа настільки вже мені набридне, що не втримаюсь й обов’язково її на завтра відкладу. Завтрашнього дня ще на деньок відстрочу, а через тиждень і взагалі вирішу, що нащо мені той бісів пункт плану мого здався. Це, взагалі то кажучи, зо-всім навіть і непогано. Відпадають, просто, такі пункти як: мати таке ж тіло як у Шварценегера; вчитися тільки на відмінно; знайти собі через три дні розумну, красиву, милу й з ямочками на щоках дівчину. То все добре, але є й один серйозний недолік у всьому тому процесі. Починаєш ти з часом знаходити логічні основи для відкидання не тільки в схожих з вище описаними пунктах, а й в набагато серйозніших, і якщо в тебе завелика кількість звилин в голові, то можеш кричати «пропало». Скоро в тебе пунктів і зо-всім не залишиться…
Тоді то й починається найскладніше. – Смутку в мені, в голосі моєму, в очах моїх з кожним словом все більше й більше стає. – Що занадто то не здорово, як то кажуть. – Тут я показую вказів-ним пальцем на свою голову, пару разів постукую по ній, безсило розвожу руками й продовжую: – Голова занадто здоровою є, як в того перекачаного культуриста м’язи. Настільки здорова, що аж некрасивою якось. І що в такому випадку трапляється? – А нічого хорошого, скажу я вам. Озираєшся по сторонам і розумієш – іти то нікуди. В яку сторону не подивишся всюди одне й те саме пи-тання стоїть: «А навіщо?». Неначе в пастці я тоді опинився. Йти абсолютно нікуди не хотілося й залишається тільки одне – сидіти на місці й дивитися, що з того всього вийде. Є університет, пізні-ше робота з’являється, от воно потроху, коли є чим зайнятися й глушиться якось. Поробив те, поробив се, та й заспокоївся собі трішечки.
Пізніше вже, починається хандра. Спочатку легенька така, я її замріяністю тоді називаю. Але це не та замріяність, що орієнтова-ною на щось була. Тут щось зовсім інше, – ні з того ні з сього ле-генький сум неначе вітерець якийсь мене обдувати почав. Дуне, й сумніше мені стане. Дуне ще раз, а я тут же ж за щось візьмусь ховаючись від нього. Книжку візьму читати, за комп’ютер залізу, на пиво сходжу… і знаєте, якось воно спочатку минається. Хандра легенька й відносно безболісна ще. Намагаюся я її не помічати, от і все. Тоді це ще можливим було. Піду кудись, приховаю її від сторонніх очей десь за пазухою, і все нормально стає.
Але… вітерець щодалі то сильнішим й сильнішим стає. Спо-чатку не вдається мені хандру ту від сторонніх очей сховати, піз-ніше вже й зайнятися нічим не виходить. Ну, як не виходить… Треба, наприклад, щось в університет вивчити, а крім пунктика: «навчатися тільки на відмінно», я логічну основу до відкидання для значно ширшого пунктика знайшов: «навчатися в університе-ті». Й прошу зауважити, – махаю я вказівним пальцем в повітрі, даючи тим самим знак, що варто відзначити те що далі я збираюся сказати, – саме «логічну основу». Це не від лінощів і тим більше не від дурощів, швидше від мудрощів, так би мовити, надмірних. Отака от прикрість…
А вітерець тим часом сильнішає й сильнішає. Вже на буревій він більш подібним стає. І зносить буревій цей на шляху своєму всі ще не витіснені мрії мої, так що, залишаюсь я таким собі безм-рійним чоловіком. Довгий час живу якось без них, ну як живу, – існую швидше, – жодної нової на горизонті не з’являється, аж по-ки, о диво!.. нарешті!.. виникає та мрія в мене й формулюється во-на приблизно так: «щоб всі мене в спокої залишили»…
Думаєте, що до того складно було? – Е, ні… найскладніше тільки починається. Крім того питання «а навіщо?» куди не по-пруся з’являється переді мною всім добре відоме «а ну його до бі-са!». Причому застосовується воно аби до чого. До роботи, на-вчання, друзів, коротше кажучи – всього.
Тут я зупиняюся, витримую паузу, дивлюся ображено кудись в сторону, трохи чи не сльозу пускаю, стримуюсь вчасно і таких вже велетенських зусиль оце от стримування мені коштує, що за-мість смутку на обличчі моєму злість з’являється. Серйозна така злість, побачивши яку на ратному полі варто було б втекти від то-го в кого її вгледиш.
– Отут вже злість починається, – говорю я агресивно так. Бро-ви насуплені, ніздрі здуті, в очах вогонь палає. Тільки на цей раз навіть і близько посміхатись я не збираюся. З добрих десять се-кунд сиджу й зловісно так з сцени дивлюся. Зал же ж навіть не во-рухнеться… всім страшно. Минає десять секунд й мене неначе прориває: – А що вони до мене причепилися!? – починаю я трохи чи не кричучи. – Хоч би хтось за все життя спитався мене чого я хочу. Учися, йди на роботу, то все добре. Але чого учися того що тобі не цікаво, на роботу таку саму йди. – Бо так треба! Розумію я, що треба. Але чому від того «треба» мені аж тошно стає. Спочатку ще нічого, якось терплю, мовчу… Зрештою, й дійсно, з якої сто-рони не подивишся – треба. Але чомусь тільки віджену від себе тошноту ту, як вона тут же ж й повернеться до мене, мало того, ще й перепаскудить все що тільки зможе. Нічого робити з нею не мо-жу. Візьмуся за щось, навіть за те, з чим ще зовсім нещодавно за годинку якусь справлявся, а зараз й за цілих п’ять в мене нічого путнього не виходить. «Треба» залишається, а от «можу» все ме-нше і менше стає. Та клята тошнота все перепаскудила. А все тільки гірше й гірше стає. І от вже я з людини в чорт-знає кого пе-ретворююсь. Так, тільки обгортка залишається. А подивишся все-редину – гниль одна… Неначе в яму з помиями я тоді потрапив. Сиджу там не вилізаючи, а тут ще хтось прийде і нове відеречко мені на голову виллє, бо, бачите, йому правильно так ввижається. Бачите, помилився він. Не розпізнав, що болить мене все всереди-ні, думав, що просто нероба або дурень я якийсь… І до чого те все сидіння в ямі тій приводить? – А я вам розповім до чого. До того, що їдеш ти в маршрутці одного прекрасного дня, не митий, не бритий й не стрижений такий. – А чому? – Тому що, навіть за со-бою подивитися не «можеш». – Починаєш згадувати де недопра-цював, де не туди звернув, коли не з тими зв’язався, що ти не те зробив й чому з тим і цим не впорався, і від кожного питання того тошноти в тобі все більше й більше стає. Переповнює вона всі краї в тобі і прямо таки аж розриває тебе на шматочки маленькі з сере-дини. Буквально вже сил триматися немає…
На цих словах я зупиняюсь, і тут… прямо таки ричу. По тва-ринному ричу. Очі божевільними стають, рота деру, зуби бли-щать, в голосі агресивність й безпомічність чується. Неначе в кут мене, як того пораненого звірка загнали і нічого іншого крім цього мені й не залишається. Шаленим таким рик мій видається. Немало дівчат в залі аж зойкнуло почувши його…
Нарешті рик йде на спад, все менше й менше чутним він стає, а от вже й зовсім зникає він. Плавно та повільно перетворюсь я зі звіра знову в людину. Приходить тиша. Я заспокоююсь, винувато хилю голову й починаю долоні свої розглядати. В залі ж гнітюча така атмосфера панує. Явно не такого виступу всі від мене очіку-вали. Ошелешені такі всі сидять, понурились всі як один, навіть мене перестали розглядати, що вже показник деякий. Зрідка тіль-ки то звідти, то звідти почується сумне зітхання, а так, – тишина… Триває вона десь з хвилини три, ніхто не наважується її перервати, аж поки, я винувато плечима не знизую й продовжую:
– А потім… йду я з тієї маршрутки додому, – значно вже спо-кійніше веду далі я, – і трапляється мені по дорозі одна така сим-патична дівчинка. Ну як трапляється? – Іду я по тротуару й вона по ньому ж іде, на зустріч мені. Музику слухає чи щось там таке, і тут як посміхнеться… Мені, не мені, великої різниці немає. Голо-вне тут зовсім інше – як вона це робить…
От ви колись бачили як симпатичні дівчата щиро посміхають-ся, – питаюся я в залу. На обличчі моєму захоплення начисто змі-нило злість та розпач і оця от різка зміна дуже вже насторожує глядачів моїх. Сидять всі вони в кріслах своїх, неначе прив’язані до них, не ворухнуться навіть. Я вже втомлююся чекати ствердної відповіді їхньої і не дочекавшись її вирішую продовжити. – Гарно в них те виходить, правда? Подивишся і аж любо стає. – І тут по-сміхаюсь настільки щиро, наскільки тільки дозволяє акторська майстерність моя. Не знаю, чи то вдалася ця справа мені так фай-но, чи зіграли свою роль в цьому якісь сторонні чинники, але факт залишається фактом – посміхається мені у відповідь з залу дівчи-нка одна. Спочатку не сміливо так це робить, немов би боячись чогось. Я це помічаю, оцінюю й під таким впливом в моїй власній посмішці доля акторства починає зменшуватись, а в свою чергу в ній сміливості все більше й більше стає. Отак от, раз за разом, ме-ншає одного в мені, більшає другого в ній, аж поки моя усмішка не стає настільки вже щирою, що це вже зовсім навіть й не по ак-торськи виглядає. Понасправдішньому. А в таких умовах, скажу я вам, стається щось дуже вже цікаве. Боязких, несмілих й лякливих усмішок в залі все більше і більше стає, вони з часом все менше і менше такими залишаються, хвиля накочується на хвилю, одна, друга, третя, – аж поки, вся зала трохи чи не в одну величезну по-смішку перетворюється. Я бачу це, полегшено зітхаю (досягнув я, просто, правильного ефекту), знов потираю руки, на цей раз вже задоволено, і продовжую:
– І знаєте що? – Оця от посмішка змінює щось в мені. На кра-ще змінює. З голови на ноги, так би мовити, ставить. Я себе вреш-ті-решт перестаю шкодувати. «Світ не таким вже й паскудним є», – лунає в голові моїй. І дійсно, озираюся навколо і купу підтвер-джень цьому факту бачу: ось дітвора якась по вулиці гасає; голуби щось клюють; бабусі на лавочці когось обговорюють; молодий чоловік книжку в парку читає… то це, то те, все мені зовсім по іншому бачиться. І тієї ж миті перетворююся я на такого собі ро-мантика-ідеаліста. Очі вологішими стають, всередині не болить вже нічого, хіба що ниє злегенька щось, приємно так лоскочучи мене…
В такому от стані, дивлюся я довкола себе і аж дивно мені стає. Життя весь час перед очима в мене було, а я його як сліпець якийсь і не помічав ніколи, й такий мене вже жаль з цього приво-ду бере, що й не опишеш ніяк… Жаль той потроху йде на спад і починаю я щось типу цього думати:
«Погано мені, бачите, було… Ну і що з того? Кому зараз доб-ре? Від твоєї кислої міни точно нічого на краще не зміниться. А от від посмішки дівчини тієї, далеко не факт», – з такими от думами й іду я додому до себе. І знаєте що? – Все легше і легше на душі мені від них стає.
Нарешті приходжу я в квартиру свою, сідаю на диван і розу-мію: треба щось змінювати. Причому негайно. Цілей та планів як і раніше ніяких не маю, а от змінювати щось так і тягне мене. Ну що? – Вихід з цієї халепи тільки один – почати розгрібати вже присутні завали. А їх, я вам так по секрету скажу, чимало вже в мене назбиралось.
Діватися нікуди. Закатую рукави й приступаю до розгрібання всього того лайна, що встигло вже за довгі роки назбиратись. З охоткою так приступаю. Бачу, просто, що вічне жаління себе ні до чого хорошого не приведе. А коли з бажанням щось робиться, – ви, видно, й самі знаєте, – все якось краще виходить. От так само і в мене було. За що не візьмуся одразу ж те діло починає в’язатися. За те, за се, та хоч і за он те, – все в мене виходить. Завали все ме-ншають і меншають, от вже й зовсім завалами їх не назвеш, а мені тільки ще чогось новенького дай, сам на ту роботу чекаю. Скаже начальник щось до певного терміну зробити, а я візьму, і здам ту справу до строку навіть. Треба ще чогось йому, – будь-ласка, тіль-ки так, скільки завгодно! Час іде й дивлюся я, що і там поспів, і те зробив, і до того вже встиг приступити… казка просто а не чоло-вік. Навіть, трішечки щасливим себе починаю відчувати.
І головне, що бачиться все навколо вже не сірим та похмурим як раніше, а навпаки навіть – в таких собі м’якеньких рожевих кольорах. На кого не подивлюся всі неначе янголята. Тут хтось до мене посміхнеться, там хтось, а я всьому і вірю. Хочеться мені, просто, в те вірити. Дівчину, ту що з тротуару, весь час згадую я. Мозок відключається й геть-чисто нічого критикувати не хоче. А навіщо? – Дивися які всі люб’язні та милі, нащо щось змінювати, все й так краще не буває.
Час іде, завали вже давно як розгріб я. Думається, чому б не посидіти й не порадіти життю трохи? – Вмію я ж це робити, на-вчила мене випадкова прохожа. Але не тут то було… З’являються якісь непередбачувані обставини і роботи в мене явно більше стає. По дивному якось більша стає, десь так в разів три-чотири. Шеф щось складніше задає, співпрацівники просять допомоги, «друзі» в «біду» потрапили. Всі як один підійдуть до мене, посміхнуться, а я й пливу одразу, то ж такими хорошими мені всі бачаться… Отак от і виходить завали вже давно як розгріб, а пахаю вдвічі, а то втричі більше ніж тоді коли безпосередньо ними займався. Прийде хтось і «виручай» його за каву або пиво з півдня. Тож хо-роший чоловік прийшов. Дивися як посміхається. Чому б і не до-помогти? Зрештою добре діло роблю…
І тут настає час німої гри…
Встаю я зі стільчика свого… дивлюся спочатку направо, потім наліво… вдаю що помічаю когось, ступаю пару кроків у тому на-прямку… посміхаюся дурнувато так… говорю з тим уявним «ки-мось» (раджу, вочевидь, щось йому)… тикаю пальцем туди й сю-ди на уявному аркуші паперу… мене, вочевидь, не розуміють… забираю листок, все сам роблю й віддаю його назад власнику по-сміхаючись (теж дурнувато)… подяку отримую (як дитина мала шаріюсь)… відходжу на два метри й тут же ж ще на когось потра-пляю… та сама процедура повторюється й на цей раз… відходжу вже тільки на метр і хтось третій з’являється… те саме знову по-вторюється… а от вже й четвертий… п’ятий… шостий і сьомий вже одночасно пристають…
Починаю я бігати по сцені тій неначе білка якась в колесі своєму. Оченята такі добрі-добрі, хтось окликне я тут же ж і пове-рнусь, хтось посміється з мене, а я вдам що не чую. Стараюся, бі-гаю і вся та біганина моя так вже тривожно виглядає, що просто слів немає… Настільки тривожно, що публіка в залі бачачи її зно-ву від страху замирає. На цей раз вже не від прямої дії моєї в ви-гляді крику та рику, а від опосередкованої якоїсь. Швидше боять-ся всі не «мене», як раніше, а «за мене». Очі ж дурні-дурні маю, бігаю по сцені тій неначе божевільний якийсь, всім помагаю, а сам від того тільки чахну на очах. Нарешті, настільки вже набігався я, що прямо таки від втоми знесилено на стілець падаю, дивлюся вгору, витираю тремтячими долонями обличчя…
– Агов! – несподівано кричу сам до себе. На всю горлянку так кричу. – Проснись!
Струшую головою, пхикаю неначе від дурману якогось про-кинувшись і далі веду:
– Думати починай! – знову кричу. Вкотре за сьогоднішній ви-ступ заспокоююсь, винувато хилю голову, знову долоні починаю розглядати, піднімаю макітру свою догори й продовжую значно спокійніше вже:
– Із-за душевної доброти своєї, бачу я, що їздити на мені по-троху починають. – Ідеалізм ідеалізмом, а себе теж не варто забу-вати. – І від цієї думки хилить мене в зовсім протилежну сторону. Знову я починаю відкидати безглузді дії й плани свої. Тільки на цей раз не так як раніше бездумно це роблю. Відкидаю, відкидаю, але певну межу не переступаю. Ну, наприклад… Сміливо викрес-люю з списку пріоритетів своїх пункт з назвою «навчатися тільки на відмінно», можу піти і далі ще й «навчатися в університеті» ви-креслити, і це теж ще якось здатний зробити я, а от просто «навча-тися» ні в якому разі не відкину, – навіть не просіть.
Таким от чином, починається дуже вже цікавий процес в мені. Я б його процесом «віднаходження рівноваги» назвав. Хилить ме-не то в одну то в іншу сторону, то логічності в мені прибавиться, то душевності. І знаєте що? – радісно так продовжую я, – з кож-ним кроком мені все щасливіше й щасливіше на душі стає. Я не-мов шелухи позбуваюся. Перед тим як щось зробити завжди себе питаннями всякими-різними помучу, потім роблю це «щось» й вже після зробленого тими ж таки питаннями себе лишній раз по-мордую. Триває цей процес не день, не два й навіть не рік, аж по-ки я невпевнено так заявити можу: «я досягнув рівноваги якоїсь». Зауважте, «невпевнено» і «якоїсь». Просто, не думаю я, що процес цей завершитися колись може. І знаєте що? – Від цього мені тіль-ки ще радісніше стає… Життям це називається.
Я зупиняюся… Логічності в мені явно менше стає й наступні фрази вже якось розчулено говорю я, з трагізмом в голосі, неначе особисте щось зачіпаючи:
– Тут легко якось стає, – хлопаю я долонею по грудях своїх, – а тут красиво, – вказівним пальцем у скроню цілю. – Погляд в ме-не стає Фрейдівським, – тут же ж наганяю на себе серйозний, су-ровий і аж проникливий вираз, – але це так, тільки ззовні, наспра-вді ж я завжди готовий посміхнутися, – і посміхаюся. Щиро й за-разно так посміхаюсь. – І знаєте що? – Ні на які скарби в світу я цю рівновагу не поміняю.
Тут я нахиляюся злегка на стільчику своєму й промовляю на-ступну фразу таким собі напівшепотом, немовби таємницею яко-юсь з публікою поділитися хочу:
– І ще одне… З’явилася в мене нарешті нова мрія. Знаєте, як формулюється вона? – «Собою бути». І здається мені, що не від-мовлюся я від неї ні при яких несприятливих обставинах, – ціль знайдена, з’являється рішучість в очах моїх й говорю я останнє слово в промові своїй:
– Кінець.
Тільки почувши це останнє слово зал прямо таки вибухає оплесками. Всі кому не лінь «браво» й «біс» кричать. Бачу я все це, встаю щасливий та гордий такий, вдячно кланяюсь наліво й направо. Ще й назад поклонився б, мабуть, якби вчасно не зрозу-мів, що немає там нікого. Щастя неймовірне, просто, мене підхо-пило. Вдалося мені те що бажав я сказати. Та ще й почули мене!
І тут… дзвінок будильника лунає… Просинатися на роботу пора…
***
Сідаю я на ліжко, сонно очима кліпаю, позіхаю, струшую го-ловою й ошелешено так по сторонам починаю дивитися. Сон ще практично весь пам’ятається, навіть більше того, – залишається ще те відчуття щастя, що пробудженню моєму передувало, і все це ставить переді мною одне велетенське питаннячко таке: «Що це було?». Причому прокидаюся я поволі, свідомість все сильніше й сильніше в своїх правах утверджується, а від цього факту, скажу я вам, питаннячко те, все більшим і більшим стає.
Уві сні якось все значно зрозуміліше було. Говорив я щось, і жодне слово моє критиці не піддавалось. Як водичка все текло. На яву ж значно складніше все видалось. До вже й так велетенського питання того, почали приставати всякі-різні «та не може бути», «дурня якась» й схожі на них прилипали. Й настільки вже багато їх було, що воно неначе на дріжджах розбухати почало. Прилипне те, прилипне се, а питаннячко то моє все складнішим і складні-шим стає. Нарешті настільки вже розбухає воно, що єдине чим я можу займатися сидячи на ліжку своєму, так це витріщатися дур-нувато на протилежну стіну і все… Таке собі заціпеніння мною оволодіває. Сиджу так з хвилини три-чотири й не ворухнуся на-віть. А в голові так і кружляють, неначе в хороводі якомусь, дум-ки різні. Ні одна з них мене на шлях урозуміння всього побачено-го уві сні не ставить, а тому, приходиться мені помаленьку до реа-льності повертатись.
Встаю я з ліжка й пробую відігнати від себе надокучливе пи-тання те помахами головою (неначе вилетіти воно через котресь з вух має) й іду собі підтюпцем до ванної зуби чистити. Іду, чешу праве бедро, а питання все ніяк не вилетить з голови моєї… Чищу зуби, а воно все ще там десь сидить… Чай заварюю, і на цей раз нікуди воно не дівається. Втеча, вочевидь, не вдається мені. А то-му доведеться, видно, ще трохи посидіти й подумати.
Думаю, думаю, нічого чіткого й зрозумілого не придумую, але це не таким вже й важливим тепер мені здається. Чіткого й зрозу-мілого нічого не знаходжу, – так, це правда, – а от подобатися той сон мені все більше й більше починає. Не знаю чому саме так ста-ється, але факт залишається фактом. Згадаю одну частинку з ньо-го… і якось аж розумію її… згадую другу… теж саме… а третя… та й взагалі, чисто захоплення в мене викликає.
«Щось в тому є…» – думаю я за сніданком, поглинаючи на-ступний напівфабрикат. Настрій покращується в мене, жити легше стає, навіть хом’ячок кудись погуляти вийшов. Вже добру годину як прокинувся я, а від нього ні слуху ні духу.
Годинник показує пів на дев’яту, а це завжди одне й те саме означає, – пора вже на роботу збиратися. Знаходжу я свої штани з сорочкою, одягаюся, виходжу з квартири й шурую до маршрутки.
Сонце по дорозі приємно носа мого гріє, пташки співають, ле-генький вітерець обдуває мене то з тієї то з іншої сторони… краса та й годі. Плентаюсь собі на позитиві такий весь, посміхаюсь не зрозуміло від чого, навіть забув якось, що на роботу йду, настіль-ки радісно мені…
Підходжу до маршрутки, сідаю в неї й позитиву в мені явно меншає. По-перше, того що «сідаю» тут доволі умовно вжито, – приходиться мені трохи чи не на одній нозі в маршрутці тій стоя-ти. По-друге, якийсь мужик з перегаром ззаду мене стоїть. По-третє ж, сидять в тій маршрутці дві такі тіточки, по всьому видно інтелектуально розвинуті, – інтелігентки мабуть, – й обговорюють якісь там свої життєві перипетії. Причому настільки вже голосно це роблять, що вся маршрутка їх змушена слухати.
Ну от… стою я там, притиснутий з усіх боків хтозна ким і змушений вислуховувати всю ту маячню… і так всю дорогу. Су-плюся, кривлюся, невдоволено зітхаю, аж поки не доїжджаю до пункту призначення мого. Випльовуюсь з маршрутки тієї й чим-чикую до офісу свого.
На дворі те саме сонце світить, вітерець дує, пташки співають, – правда, інші якісь пташки, але то точно не гірші за тих, що біля будинку мого були, – а мені від всього цього все ніяк не хочеться посміхнутись. Не хочеться, й хоч ти трісни. От вже й до конторки своєї підходжу, а від цього, – скажу я вам по секрету, – мені не менш насупитись хочеться ніж від того дядька з перегаром. Захо-джу всередину, сідаю на робоче місце своє й трудодень в мене по-чинається…
Намагаюся працювати якось, – і ви знаєте, – не виходить в ме-не нічого. Візьмуся за те, візьмуся за це, а воно то якось і не в’яжеться все в мене. Не через те не в’яжеться, що зробити щось архіскладне маю. Навпаки навіть, звичайнісінька така робота, сім п’ядей в лобі для виконання якої то точно не треба, але не йде во-на в мене й роби з тим що хочеш. Тільки переконаю себе, що те-то й те-то, ну, просто кров з носа, мені зробити треба, сяду нарешті за стіл з думками такими, і тут… вранішнє питання мені згадаєть-ся. Причому не віджену його від себе ніяк, як не стараюся. Відга-няю, відганяю, а воно ще з більшою силою на мене накидається. Нарешті здаюся я. Вирішую дозволити собі пофілософствувати з пів-годинки десь.
Запускаю «косинку» на комп’ютері своєму, механічно клацаю й вожу мишкою розгадуючи її, а сам про свій сон думаю. Вигляд в мене замріяним стає, думаю-гадаю, й все більше і більше мені цей процес подобатись починає. Сон мій обростає поволі реальними випадками з життя, органічним та зрозумілим чим далі тим більше стає він, ну… і все таке… Коротше пишучи, захоплює ця вся шту-ка мене прямо таки з п’ятками. Весь я в неї занурююсь.
Плаваю я там, тішуся тим всім процесом, аж поки не помічаю, що не те що пів години сиджу я так, нічого не роблячи, а добрі дві вже. Цей факт трохи повертає мене до реальності, змушує просну-тися, я весь рішучий такий стаю і знову засідаю за роботу, навіть добру годину не погано мені все вдається, аж поки… те саме не стається. Знову врізається в мене питаннячко те. Причому з такою силою воно це робить, що роботу я на завтра вирішую відкласти. Сил, просто, немає в мене встояти під його натиском.
Йду до офісної кухоньки, чай собі заварюю, підслуховую роз-мови співробітників моїх, і такими вже безглуздими вони мені здаються, що хоч бери й вуха закривай. Всі питання їхні настільки вже нецікавими мені є, що просто, хоч бери й тікай звідти. Сиджу собі тихенько так, чай попиваю деколи, якщо хтось до мене звер-неться дурнувато посміхнусь, ідіотом тим самим посміхом всім, мабуть, видамся, але, це якось зовсім і не хвилює мене. Гуляють в голові моїй зовсім інші думки, всі як одна спрямовані на те щоб розказати сьогоднішній сон мій. Справа ця надзвичайно складною мені бачиться, а тому, приходиться трохи помізкувати над нею. Скласти собі план розповіді, чи щось таке… Мізкую, мізкую, вже складається в голові в мене той самий такий-сякий план, з’являються ключові пункти в ньому, під час приговорювання яких всі мені головами кивати повинні, те і се… коротше пишучи – готовий я до викладу.
Піднімаю голову, і тут же ж дві фрази чую, що не те ще в пе-рекір тому всьому, що я збирався сказати йдуть, а й взагалі, будь-яке бажання розказувати щось в мене відбивають. Бачу й чую я, що у всіх на кухоньці цій справи і так йдуть як найкраще. Той чи-мось хвалиться, цей зовсім іншим, подивишся на кожного – всі в житті цьому розбираються краще нікуди. Ні в кого ніяких питань не виникає, всі все знають і без мене. Тільки я один сиджу тут не-обізнаний такий і рвуся щось розказувати. Ну от… щось таке… бачу я все це, й кортячка розповідати сон мій якось дуже швидко проходить в мене. Знову опускаю голову, думаю ще над чимось з кільканадцять секунд й вирішую до себе в кімнату повернутися. Іду й тільки те й роблю, що переконую себе заспокоїтись трохи. Нікому крім мене все це, вочевидь, не потрібно.
Приходжу, сідаю на своє робоче місце, пхикаю незадоволено й покірно знову до робити беруся. Працюю з якусь годинку… і знов те саме…
«Та що ж за день такий? – невдоволено лунає в голові моїй. – Відчепляться колись надокучливі думки ті від мене, чи ні?». Вко-тре за сьогодні кидаю роботу, спираю насуплене обличчя своє на кулака й починаю сумувати.
Сиджу, невдоволений такий, декілька хвилинок, знову «коси-нку» запускаю й вкотре вже за сьогоднішній день беруся над сном своїм розмірковувати.
Згадую свою поведінку, поведінку колег моїх і приходить в голову мою одна цікавенька така думка. Як я зараз вже згадую елементарною вона далі нікуди була, але тоді, коли я ще тільки починав над чимось задумуватись, далеко не такою вона мені зда-лась. Навіть зовсім навпаки – величезним до неможливості від-криттям вона мені здалась.
«Тож придурюються всі вони, – приблизно так вона форму-лювалася. – Так само як і я подалі від себе відганяють питання ті. Бояться всі їх страшенно, от і все… Тільки в мене, чомусь, не ви-ходить ніяк відігнати їх. Видно цим лише і відрізняюся я від всіх них. Така от в мене ненормальність є. А може й не ненормальність це зовсім? А якщо сміливість це? – Страху в мені, просто, питання ті значно менше викликають. Навіть задоволення приносить час від часу пофілософствувати над чимось серйозним. А тепер пита-ється… Чого я маю цього соромитися?»
Розкручую, розкручую я думки ті й з часом розумію… Дійсно, як у сні тому, коли чого чоловік боїться, коли себе напрягти, коли когось образити, а найчастіше одного й другого одночасно, і з всього цього стоїть він тільки на місті одному й не ворухнеться. Крок йому боязко ступити. Отак і сидять всі по офісах своїх. Па-шуть на дядечків різних. І не тому це роблять, що лінивими чи ду-рними є, а тому, що бояться. Бояться від цицьки відірватись. Світ широкий їх лякає, а тут, в офісі, все в тебе є – робота, які не які гроші, ще й в приклад хтось там на вулиці тебе ставить. Подивіть-ся, діти, який молодець дядько цей, не бухає, не вештається чорт-знає де, а ділом займається. Воно то в принципі дуже навіть добре – не бухати й не вештатися чорт-знає де, але чому б і більшого не захотіти? Однієї ж тільки сміливості для цього треба.
Отак сиджу я, думаю над «високими матеріями» цими й при-ходить до мене шалена така думка: «Не буду боягузом. От піду і розповім сьогоднішній сон мій». Загораюсь я нею тут же ж й ви-рішую на кухню піти. Встаю рішуче так, й іду… Два кроки сту-паю, рішучості в мені значно менше стає… переборюю себе й далі іду, а самому ноги так і підкошуються… Тож таке «божевільне» щось розповісти я зібрався, аж самому не віриться.
Приходжу… роздивляюся всіх… ніяковію… сідаю… вирішую заспокоїтись трохи… сиджу, сиджу, а заспокоїтись якось і не вда-ється зовсім… нарешті наважуюсь, – треба починати, – почну, а там, вже будь що буде… З грудей моїх вилітає щось незрозумі-ле… звертаю я тим увагу всіх… починаю… голос дрижить… руки трусяться… говорю пару речень… казна-що в мене з того всього виходить… одне речення нічим не пов’язане з іншим, ні стилісти-чно, ні логічно… пробую ще щось сказати… знову якась дурня виходить… винувато голову хилю… встаю… виходжу.
І тут то починається щось дуже вже страшне зі мною коїтись. Сором так і з’їдає мене з середини. Це ж треба таке, – припертися, на посміховисько себе виставити й втекти. Як дівчисько якесь втекти. В сні то значно краще все виглядало. Навіть плескали й «біс» кричали всі, а тут що?.. Ех… дурень дурнем. Теж мені акто-ром, з мудрецем разом в одній купі себе уявив… Це ж треба та-ке… Ех…
До кінця робочого дня ще дві години залишається, я трохи чи не вбігаю до своєї кімнати, швидко комп’ютер виключаю, заби-раю з шафки рюкзака свого й виходжу з офісу. А голова так і па-лає… «Це ж треба таке» разом з Ех-ом, – тільки й кружляють в ній змінюючи один одного без перепочинку…
***
Нарешті невідомо яким чином опиняюсь я в парку якомусь, сідаю на лавку й починаю поволі заспокоюватись.
«То ж треба було попертися говорити щось на емоції такій, – думаю собі. – На що я очікував? Ще сам її нормально не перева-рив, а вже поперся комусь розказувати. Причому посидів трохи на лавочці цій і вже й самому висновки мої не такими вже важливи-ми й глобальними здаються. Як дитя мале… Що в голові те й на язику. Божевільня якась… Та досить вже!.. Сиджу тут, пережи-ваю, бо перед кимось там дурнем показався. Ну і що? Сидіти й стандартними фразами все життя обмінюватися, чи що? Бо хтось посміється з тебе. І що з того? Хай сміється якщо ідіот. Найлегше сидіти й етикетів всяких дотримуватися… А те що дурниць намо-лов, то таке… з ким не буває. Просто спокійніше треба до того ставитися. Сам собі ще боюся в чомусь признатися, а тут поперся на амбразуру. Теж мені герой… Актором великим себе уявив піс-ля сну того, – іронічно посміхаюся. – Справжнісінька дитина… Та досить вже!..»
Заспокоююсь, заспокоююсь потроху, аж поки, нарешті, так-сяк не вдається мені це зробити. Думки менш божевільними ста-ють, все далі й далі віддаляюсь я від події тієї, очі вже не так схвильовано бігають, руки перестають тремтіти, брови хмурити-ся… все… притих, здається.
От вже щось і зовсім раціональне в мені починає чутися. По-волі починаю розбиратися я в причинах такої от невдачі своєї, – все як в тому сні, – там, правда, говорилося, що перед тим як щось зробити думати треба, а потім вже й після. В мене все якось ви-йшло без першого пункту. Видно від недосвідченості. Але це пус-те… можна і після подумати… краще ніж старатися забути всі не-вдачі свої.
Так от… до яких же ж причин я приходжу? – А ні до яких. Всього до однієї, причому тієї самої. Все життя боявся щиро якесь слово сказати от і маю, – добрі двадцять п’ять мені стукнуло й так не навчився я досі цього робити. Весь час по сторонам озираюся. Боюся дурнем в чиїхось очах виявитись. Тому то так все й склало-ся – перший раз щось сказати путнє хотів і все як в того одноріч-ного дитяти вийшло – одні звуки. Не вмію я ще говорити. От вже й двадцять п’ять стукнуло, а говорити так і не навчився. Тільки повторювати.
Розумію я все це і такий вже жаль мене за безцільно прожиті роки бере, що просто, – сидіти в парку на лавці й сумувати, – тільки це й залишається.
Трохи згодом, коли вже вдосталь нажурився я, приходить до мене розуміння того, що треба щось робити мені з цим. Тільки на цей раз нікому й нічого розказувати я не збираюсь. Зрештою, на-віщо це мені? Хочеться мені тільки одного зараз – взяти з свого рюкзака томик Достоєвського й почитати його трішечки. Прямо тут, в парку, як той хлопчина у сні моєму. Може побачить мене хтось, читаючого такого, й веселіше йому на душі від видовища цього стане.
Цілий місяць з тими роботами, хом’яками та огляданнями по сторонам не виходило це в мене. Нехай для початку хоч так я за-явлю про себе. Що для цього сцена обов’язково потрібна? Може пізніше й вдасться мені щось розказати, а зараз, – посиджу, почи-таю, можливо, нарешті, речення правильно формулювати навчусь.
Виймаю я томик цей, розкриваю його, беруся читати, й знаєте що? – Невідомо з якого дива, провину за собою відчувати почи-наю. Неначе читанням тим своїм, погане щось роблю я зараз… Помічаю я це за собою, аналізую трішечки факт той, і знаєте до чого приходжу? – До усвідомлення всієї плачевність становища свого. Так, так… саме плачевності. Приходить до мене розуміння всієї глибини тієї ями, в якій я опинився. Виявляється, настільки вже захопився я тими огляданнями по сторонам та вічними турбо-тами про те, хто там на мене як подивився, що зараз, навіть книж-ки спокійно в людному місці почитати не можу, – провина мене за щось там гризе. Бо, бачите, не сиджу я зараз і не п’ю горілки в ге-нделику якомусь, як воно «мало б», по ідеї, бути, а книжку читаю. Отака от чудасія… лише через неї винуватим я себе зараз і почу-ваю.
Але, знаєте що? – Не так вже все й погано. Розумію я все вище описане й наглість якась всередині мене зароджується. Хороша така наглість, що на відстоювання себе спрямована. Захоплює во-на потроху все нутро моє й перетворююся я за мить якусь під дією її з звичайнісінького офісного працівника на борця за справедли-вість якогось. Справжнього такого борця. Німого, правда, поки що, але ж все рівно – борця.
Тримаю я ту книжку в руках своїх, пробую читати, але всі слова якось повз свідомість проходять. По дуже простій причині вони це роблять, – захоплює мене «боротьба» ця. З шаленою си-лою вона це робить. Я неначе не книжку в той момент читаю, а зі всесвітнім злом борюся. Без сцени, без публіки борюся, але то та-ке, – сил замало ще в мене для публіки.
Усвідомлюю я все це і настільки вже веселіше від процесу «читання» та думання мені стає, що прямо таки втриматись від за-доволеної посмішки не можу.
Я прорвався… я собою вирішив стати … я жити починаю… і знаєте що? – Такого себе відстояти ще треба… «Я їм всім покажу ще».
Й рішучість в очах моїх з’являється. Тільки на цей раз не уві сні, а на яву…
Кінець
Мене можна знайти в контакті http://vkontakte.ru/id116065107 та в ЖЖ http://koliushko.livejournal.com/