Останє протистояння. Українець
serje26 — 3/11/2010 - 23:25
Солодкий весняний вітерець весело та м'яко гладить юне листя черешень, вони стоять на окраїні хуторка в декілька хат біля розбитої недавніми зливами грунтової дороги купаючись у вже теплих промінях сонця, що заходить,та наче подружки шепочуть про щось шелестя друг дружці листячком. Молода трава густо слалася до самого лісу, могутні велікани- сосни зустрічали її своїми потужними розлогими колючими гілками. Чути приємний гул хрущів, що лише з'явилися , вони пролітаючи . додають повний колорит українському вечору на Придніпров'ї. Затишно лежу на пагорбі біля соснового лісу і сумно дивлюся на красу весняного пейзажу, зовсім скоро посеред цієї краси разгориться неприємна картина битви, милуюся природою доки є можливість...
Ми розташувалися на пологій височині трохи нижче її максимуму, перед нами відкритий простір, прострілюється все на 180 градусів, заливні луги плавно переходять у височінь,
а її вневдовзі зустрічає густий сосновий ліс. Це одна з найкращих позицій з тих, що ми зустрічали, ідеальна для маскування, наче знала рідна земля, що ми прийшли обороняти неню від лютіх ворогів та підготувала все необхідне, приховала дивися не дивися нікого не знайдеш. Підготувалися до зустрічі "гостей" за повною програмою з новим репертуаром, отримають вони сьогодні в нас...
Нарешті ми, якщо все складеться вдало отримаємо в свої руки те за чим вже два тижні
наш найтаємніший загін української армії вперто полює незважаючи на протидії ворога.
Думки перервали бойові машини ранкурів (так називають суспільство преподставівшєє себе схоже вище за інших та оголосило війну всім і вся, ранкур - абревіатура від англійського слова "rancour" в перекладі означає "злість"), вони повільно виповзають з-за обрія та рухаються до хутора їх добре видно бо перед нами малозарослий деревами рельєф. "Ну де ж вони..,-говорив я собі та ще дуще надіявся, що ось побачу те що хочу.
"А їх багатенько, авангард міцненький’’, - і якось поміжь фраз в голові само собі прозвучало:
"Невже це вони, ну нарешті". Але ця приємна мить була доволі гіркою, аж чотири об"єкти
рухалися до хуторка, а не один, так це новинка їх озброєння самохідні 38ммові 18ті стовбурні кулемети з розривними динамітними зарядами, у відкритому бою ми з ними
ще не зустрічалися, бачили декілька коли громили залізничні платформи в Білозір"ї мі-сяць тому. Бойові супутники дали достовірну інформацію і це точно завдяки значним втра-там на космічному фронті, так і на орбіті йдуть запеклі бої бо дуже потрібно кожній зі сто-
рін мати всі дані про ворога. Білозірря захвачене"ранкурами" його відразу зробили сво-
їм опорним пунктом, з нього вони напевно підуть на містечко Смела, тепер це вже зро-
зуміло тому доказ цей авангард. Голоси бійців зазвучали в навушниках за них."Бойо-
ва готовність,-скомандував загону,-вийдуть за хутір влаштуєм їм м"ясорубку, діємо за планом бажаю всім нам успіху...",-щось в свідомості мені стукало, інтуіція досвіду тор-
сала мій мозок, якось воно не так. Ранкури зазвичай новітню зброю не тримають в пере-
дових частинах особливо в авангардах, а тут є, та й авангард на мою думку дивний йде не на важливі стратегічні цілі - напрямок невеличкі поселення у заболоченій місце-
вості, та й сили не більш ніж тисяча, для них це мізер. До бою залишалось декілька хви-
лин і я швидко поринув у красу бо може в останнє. ..М'яка лугова трава приємно тор-
калась мого обличчя, я правою щокою поводив по неї і теплий жар землі разгоря-
ченной за день травневим щедрим сонцем немов обійняв мене, від задоволення за-крив очі і відразу б понісся хмаркою до своїх мрій, але...
"Вогонь,-приголомшений від такого несподіваного сюрпризу ворог зупинився і став простою мішенню для кращих стрільців української армії,- бий нещадно". Ворожі БМП
позупинялись та спробували розсередитися, але наші артспеци з загону не дали й по
10ть метрів проїхати, як вони запалали одна за одною, компактні ракетні переносні
комплекси роблять з техніки ворога металобрухт. Ранкури не розуміли звідки ми ве-
демо вогонь та вони й не можуть, наша унікальна зброя не дасть їм такої можли-
вості: вироблена на Дніпропетровському ПМЗ, штурмові гвинтівки беззвучні, безгіль-
зові, приціл якому ще не має аналогу в світі, патрони здатні пробивати за один постріл до 8ми цілей, їх легкість, все це надає нам незрівняну перевагу тому тися-
ча ранкурів нас зовсім не хвилює. Мене хвилює лише гігінтські кулемети, ось во-
ни страшна загроза нам, окрім гігантського кулемета вони озброєні ракетними установками малого класу невідомого нового типа здатні випустити всі заряди
відразу і кожен з них йде на свою мету незалежно від того де вона знаходиться
1
в повітрі, на землі, і при тому, що цілі знаходяться на значній відстані і лише готу-
ються до атаки, вперше вони з'явилися під час трагічної битви за Черкаси і саме
вони тоді завдали вирішального удару по оточеним захисниках міста знищивши ос-
танні літаки і танки, всіх, це сталося всього місяць назад, нас терміново викликали з північного фронту, щоб все з'ясувати про це озброєння. Вважаю, що наврядчи наші ракетні засоби зможуть шось з ним вдіяти, щось треба вигадувати інше.
Вся ворожа бойова техніка разом з живою силою, що знаходилась попереду
колони була нами знищена, більша частина сил ранкурів. Ворог зрозумівши своє
положення спробував вийти з вогню, але куди саме не знав тому спробував повернутись до хуторка, зі всієї колони відійшли лише гігінтьскі кулемети, два
танки та біля 200 солдат.
"Непогано,-сказав я в мікрофон всім бійцям загону,- тепер залишалось згідно з
планом захватити ціль". На мить ми припинили вогонь, треба тепер провести насту-
пальну операцію доки ранкури не оговталися. 15ть проти 200 - це цікаво. Як завж-
ди першим кроком снайпери знищили всі доступні цілі, але інші засіли в хатах, а
танки закрили собою ці кулемети поки їх не дістати. Ранкури палили зі всього оз-
броєння навкруги себе у відчаї, навдачу, але її їм не бачити ніколи доки наш за-
гін існує. Але наш план захвату цілі раптом рухнув, добре що ми ще не начали
атаку - ранкурам надійшла суттєва підмога, 8м танків та біля 500 солдатів."Ну, що
це таке нам, хм, прийдеться із цими владнати...-, в навушниках голос артилериста
трішки дзеренчав, мабуть від хвилювання,- такої великої операції ми ще не про-
водили, мене бентежить чи хватитиме боєприпасів командире". "Ситуація склалася
трохи не так, але приказ треба виконати бо окрім нас його більше ніхто не ви-
конає, почули всі, - навсяк випадок проголосив бійцям хоча не треба було, та вже
сказав, таких бійців ніщо не зломе - неню треба визволяти - Україну - мати, тут слів
не треба відчуття - наші керівники,- ну що ти командир ворога знищемо, здобу-
демо слави,"- це снайпер Северин завірив мене в тому що й так зрозуміло...
Серія потужних вибухів труханули наші позиції, перервали розмову, стиснув губи під-
няв голову, крізь дим, що клубочився чорним димом розсмотрів в повітрі швидко
наближавшихся з надзвукови свистом ланку ранкурівських штурмовіків, випустивши
ще по дві ракети пішли на новий захід, а за ними інша ланка потужно та ефектно
йшли прямо на нас з півночі, їм також не вдалось завдати нам шкоди, але вони
били по нам саме по нашим позиціям, що це невже їм вони стали відомі, такого
ще не було. Звідки авіація, підкриплення все так швидко з"явилось, але це наш
шанс виконати місію, ворог вважає що ми не станемо продовжувати дії, а ми ста-
немо не будемо плясати під їх музику.
"Слухайте приказ, після другого заходу літаків артилеристам приготуватися та зни-
щити їх, як тільки це є починаємо атаку...!
Темні силуети заходили з боку сонця і швидко наближалися, артилеристи зустріли
їх залпом з чотирьох ракет, випущені по ведучій ланці зламали першими двома протиракетну оборону штурмовиків, дві інші попали точно в ціль, один штурмовик
розвалився на частини прямо в повітрі і впав як раз в колону ворога, другий
зробив класний юз біля землі і ефектно промайнув над дахами будинків хутора
залишаючи за собою густий шлейф диму та під гострим кутом вмазався в пагорб
в п'ятистах метрах від нашого лівого флангу, фонтан полум'я зметнувся метрів на десять, через декілька секунд вибухнув боєкомплект, уламки розлетілися на всі боки іскривши по ходу польоту, в навушниках чую щасливі голоси бійців. Побачивши що
сталося останні штурмовики від такої несподіванки розлетілися в різні боки прагнучи
уникнути наших ракет, але новий залп дістав ще дві машини, вони звалилися
на бойову техніку, що виповзала з-за хутора, від гігантського вибуху розкуроченні
залишки летіли з величезною швидкістю крізь натовп завдаючи ранкурам великих
втрат.
Ось тобі і на, отримали по шапці, третя ланка штурмовиків не стала дражнити
долю бросили нас атакувати, розвернулись та дали деру. Думка не виходила з го-
лови, як літаки викрили наші позиції, оце питання... Схоже паника захопила ворога,
частина військ відійшла за хутір, а інша менша все ж залишалася на місті, два
танки, гігінтські кулемети та піхота, це найліпша нагода захопити ціль, але знову
2
завадило цьому нове невеличке підкриплення, схожее орієнтуючись саме на те
куди вела вогонь авіація сходу поперли на нас відкривши шалений вогонью. Їх
мала сила довго була нахабною, коли танки запалали, а піхоти залишилось біля
50ти солдат, в цю мить я вирішив замість атаки на хутір взяти під контроль до-
рогу по якій йде підтримка військ ворога. Зробивши щільну димову завісу з під-
ствільних гранатометів, змінили позицію та з ходу атакували противника, що зна-
ходився на шляху, який вів до хутора. Дорога наша, тепер діємо.
Розділивши загін на дві частини, перша - не дає пройти ворогу до хутора, ін-
ша знищує в ньому ранкурів. Зайняв позицію почали операцію. Сутінки швидко
охоплювали місцевість, треба торопитись бо саме в нічь нам потрібно буде ви-
конав завдання повернутись до своіх.
Втрачаючи одного за одним ранкури усвідомили що їм труба спробували вийти
з облоги, те чого я боявся справдилося. Саме гігінтські кулемети стали тою про-
бивною силою, яку ранкури вирішили для цього застосувати. Гігантські кулемети
розгорнувшись та за підтримки танків почали рухатись по дорозі в нашому на-
прямку, а що це їх три, невже один пошкоджений і вони його бросили, при цьому
розкладі можно уникнути бою, але цього зробити ми вже не встигли. Такого ми
ще не бачили, кулеметні стволи з шумом обертались випускаючи свої смертельні
заряди, туди куди вони потрапляли все було перелопачено та випалено. Три гігінт-
ські кулемети перед себе полосу вогню, ми спробували своіми артустановками
щось вдіяти, але жодна з ракет не досягла цілі бо були знищені протидією ці-
єї новітньої зброї ворога, ранкури швидко відмітив позицію артилеристів та нанес-
ли вдар у відповідь. Там де знаходились хлопці пройшла смертельна полоса, моє
серце облилось кров"ю, невже загинули, ми усі зрозуміли своє становище і тому
будемо давати бій не на життя, а на дещо інше тому що дітися від цього вже
не можливо.
Артилеристи не відповідали, взагалі щось з внутрішнім радіозв"язком робиться,
весь час поміхи, бійці запитували як далі діяти я відповів, що ціль перед нами й
вона буде наша. Ми приготували магнітні міни це едина наша надія знищити їх.
Події розгорталися дуже швидко ледве відсікши піхоту ворога від гігантських кулеметів, як насіли танки, піхота була знищена, а ось вража бронетехніка пішла
напролом бо іншого шляху в них не було рельєф місцевості не дозволяв. Ми прий-
няли прямий удар, зв"зок зовсім зник і все що навкруги було змішалось, земля,
вогонь, дим. Танки прорвались, а ось велетні тримайте, перші два пройшли повз
мене, третій ось в метрах 5ти, я взвів на півхвилину затримку на магнітній міні
та жбурнув її, вона вдало примагнитилась до корми, не встиг я зрадіти як вона
взорвалася, та " що таке" промайнуло в голові, мене кинуло, бросило, обдало таким
жаром, осколками, впав вдарившись об щось головою, скрізь поплившее сознание
побачив, як вибух потряс машину, заіскрив раптом зупинився гігантський 8ми стволь-
ний кулемет, величезний ствол крутившись з гуркотом впав на свою підставку зі страш-
ним гуркотом розбив її, як гарно для мого сердця палає ворожа ненависна техніка, але организм не витримав болю від взрива і я знепритомнів...
...М'яка лугова трава приємно торкалася мого обличчя, я правою щокою присло- нився до неї і теплий жар землі разпаленою за день травневим щедрим сонцем немов обійняв мене, від задоволення закрив очі і відразу понісся хмаркою до своїх мрій, але не надовго...
Від забуття мене вивів якийсь рух на моїй лівій щоці, о метелик - спокійно си- діла на ній і мацав своїм хоботком лоскочучи шкіру, вона не збиралася відлітати і я став спостерігати за нею у віддзеркаленні оптичного...
Опритомнів боляче, голова наче зараз вибухне: "А тепер я в реальності, метелики
мене схоже розтормошили у забутті, а це що...". Було вже темно, зірки палали наді
мною, лежав та скрізь біль дивився на них усвідомлюючи та ледве вірю собі, що живий... Трохи оговтавшись розглядівся навкруги, хоч і ніч, але бачно, вибравшись
по трохи майже з під землі, наполовину мене закидало нею, зрозумів що ніченька
трохи свіженька і вона дала мені бодьорості, що ж тут було, куди всі поділися, нема
ні своїх, ні інших. Поле бою було у мене на ладоні, прямо переді мною - розкуро-
чений гігантський кулемет, далі в напрямку хутора те що, я вже бачив до знепри-
3
томнення, а ось від нього один з тих танків, вони ж наче вирвалися, стояв зни-
щений, схоже він чогось повертався. Наче електричний струм пронзив мене раптом
з"явившийся шум у навушниках, серед поміх розчув голос дівчини, який же я щас-
ливий її чути. "Хтось мене чує відповідайте хлопці," - її зневірений голос у своєму
прагнені шукав безнадію у ефірі, я подумав як вона зрадіє моєму голосу. "Красу-
ня моя я живий," - ледь впізнавши свій голос сам, охрип від спраги та пилу по-
трапившому в рот, промовив їй негучно. "Невже...",- вона заплакала, в ефірі шум та
біль дівчини. Я сказав де знаходжусь, з загону залишилось разом зі мной четверо,
вони беззвучно відшукали в темряві мене, ми дивились друг на друга розуміючи
без слів яких втрат ми зазнали, Катюша, Інга, Северин та я сиділи в воронці пере-
живали все це. "Треба уходити, доробимо те за чим прийшли та гайда,- сказав я
дивлячись на них,- спочатку поховаємо героїв, а потім взкриємо цю бляшанку",-
та кивнув в бік сталевого монстра".
Біля часу переносили бійців до місця їх останього притулку. Хлопців поховали
під величезною величною сосною, м'яка земелька ніжно прийняла їх до себе, поклали
акуратно до них поряд артустановку, автомати, все що залишилося від стрілецької
зброї, укрили своїми спец накидками і присипали ріднесенькою землею, замаскували,
могутні гілки накрили м'якою хвоєю і приховали місце.”Спецзагін Гетьманської гвар-
дії струмко, - вишикувавшись по струнці як один дивляться мені в очі, - рівняння на
стяг”. Невеликий телескопічний шток виставив з мого автомата і подхвачений тихим
північно-західним вітром весело затріпався український прапор, разом з ним дружно
колишаться шведська та іранська стрічка: ”Сьогодні за свободу України, за сво-
боду всієї нашої планети Земля, загинули наші товариші, склали свої світл і голови
справжніми героями, а найголовніше справжніми друзями,- у дівчат блищали очі та
щоки від сліз, я дивився на них, немає нічого кращого за сльози красунь по тобі,
виходить прожили життя не даремно, - їх ніхто не замінить, продовжимо битися і
в чотирьох, ніщо нас не зломить, вічна вам слава, ви назавжди залишитесь в на-
ших гарячих серцях!”. Я відмітив кружечок на карті, записав координати місця похо-
вання в планшет, витягнув зі свого рюкзака mp-плеєр, найшов мелодію гімну Укра-
їни виставив 5ти сек. паузу, встав в стрій, неголосно зазвучала мелодія і голос ле-
гендарної Каті Chilly полився джерелом крізь темноту нічного лісу.
З негасимим гнівом я з Северином рушили в напрямок гігантського кулемета, той
що я завалив, він був дуже пошкоджений і потрапити в середину не мали ніякої
можливості, тому взяли з нього зразки броні, Северин зрізав мінілазером шматки з
різних частин машини. Ті хто керував цим металобрухтом схоже не вибралися на-
ружу, тіл ніде не бачу. "Треба той подивитися, що залишився в хуторі, він наче ці-
лий, цікаво що з ним сталося", - сказав я собі і Северину, він кивнув головой.
Уважно оглянувши зі своїх позицій темний силует приладами нічного бачення вбу-
дованими в автомати обнишпорили кожен метр довкола нього, від ранкурів можна
всього очікувати, взагалі сьогоднішна поведінка ворога здивувула мене, не пам"ятаю
щоб вони залишали свою таємну зброю так, та й чому їх не має нема спроби її
відбити чи знищити, дивно це, невже щось задумали, неприємна думка з"явилась
відразу, схоже на пастку, так, даю 99% що це воно і ще не зрозуміло вдалася
вона їм чи ні. Виложив мої роздуми саперу, він частково погодився, але вирішив
надіятися, що може просто збіг, переконавшись в спокійній обстановці потихеньку
поповзли, наблизившись впритул завмерли і слухали. Однієї перебіжкою досягли
дверей входу в гігантський кулемет, правда вона знаходилася на висоті двох
метрів від нас, до неї вела акуратні блискучі сходи, цікаво, що сходинки блищать
як отпалірованний метал, а на дотик поверхня якась трохи м'яка, піднялися, послухали, що там усередині - тихо, двері абсолютно гладкі жодних ручок, навіть
нема за що вхопитися, покрутившись та пошаривши по дверях виявили вм'ятину в
стику між дверима і корпусом, мінер за допомогою мінімонтировки зпробував її сколупнути, ледве натиснув на двері, а вона сама відкрилася і відкрилася назовню сторону, ми ледве втрималися схопившись за сходи, напівповислих нас пронизав виблискуючий біле світло, що вирвався зсередини, в його промені побачили вивалившогося ранкура він гучно впав на землю, як до нічной тиші.."Ну, що пішли...",- киваючи у бік дверей шепнув саперові, він чомусь підморгнув оком.
4
Ми як миші проникли усередину, сильно пахло горілою ізоляцією дротів, дихати
можна, працює вентиляція чути свист вентилятора і відчувається рух повітря,
величезне приміщення відразу поглядом не охопиш, дивилися мовчки. Зовні зов-
сім не видно який тут розгардіяж, башта фактично разділилася на дві частини
тому, що посередині в розколотій стелі торчал шмат крила літака, все ж таки
зачепив. Цікаво, що жоден світильник не розбився, вони розташовані під стелею
по колу всієї башти, світло дуже яскраве. На швидкий погляд башта і в техніч-
ному сенсі розділена на 2 частини, її розділяла посередині вся механіка та
електроніка гігантського кулемета, на наше щастя все це добро від удару кри-
ла було вивернуто навиворіт, покорчена зарядна частина нащетинилася на нас нагромадженням 38мм патронів, а може снарядів. Дальню від нас частину башти
складав закритий пластмасовий щитом боєкомплект, ми дізналися про це з великої
тріщини в ній, з нього блищали боєприпаси, скріплена блискучими з"єднаннями
патрони-снаряди звисали з розбитого затвора до підлоги. Прямо перед нами стояло
зігнуте крісло прямо біля входу, застигле тут вочевидь, коли ранкур зібрався
звідси дриснути, а може його на ньому немнуча доля тих хто позарився на
українську земельку. Ми втупилися на підлогу він весь в бороздках, вони з'єдну-
валися і розходилися в різні боки, в одну з них вбудоване це крісло, схоже воно по
ним переміщувалося по всій башті, на правій ручці крісла віднилися кнопки -
виходить це керування. Я натиснув кнопку червоного кольору і крісло з приємним
таким звуком понеслося та зупинилось перед системою керування, яка виблиску-
валася різнокольоровими кнопками і працюючим величезним монітором."Я таке
бачив лише у фантастичних фільмах, "з ким же ми воюємо командир", - якось з манд-
ражем запитав сапер, я трохи помовчав і відповів:" ти що сам не бачиш з ким,
я сам тепер не знаю з ким, схоже з тими про яких нам не хочеться навіть й
думати", - відповів йому, собі, а про себе: Невже ми насправді на краю прірви,
та невже наш світ не здатен їх зупинити, ой як же ж хочеться помилятись, але
наврядчи ми помиляємось...". На роздуми ми вже не мали часу тому прийня-
лись за справу. Переварив такі враження не втрачаючи часу почали досліджувати
все довкола і брати зразки матеріалів, набравши те, що нас цікавить цілий спеціаль-
ний рюкзак зайнялися електронною інформацією. На моніторі наче насміхаючись
крутився бойовий символ ранкурів, скільки воюємо, а що він значе ніхто не знає -
два сплюснуті чорні круги розташовані один над одним і сполучені прямокутником
білого кольору, в каждй фігурі знаходяться невідомі символи. Клавіатура консолі
якась дивна велика з незрозумілими символами, основні символи не зрозумілі,
а під ними схоже арабські, саме арабські раніше завжди нам зустрічалися у
ворожій техниці. Натиснув ту ж червону кнопку крісло помчало назад до дверей,
переглянувшись зайнялися начебто комп'ютером, оглянули кожен сантиметр, корпус монолітний, де знаходиться системний блок невідомо, жодних дротів, все ретельно приховано не подберешся ні до чого, понатискували на клавіши жодного результата.
" Схоже десь є запуск системи прихований від нас, потрібно його якось обійти,
що думаєш командире?",-"Якби в нас був гелікоптер ми б всю цю бандуру в
нього засунули і доставили куди треба, тому давай міркувати,"- відповів я. "Так
командире ти влучно підмітив, ми не потрапимо вчасно на місце нашого транс-
портування,- виповнив завдання загін повинен був дістатися місця звідки нас
би переправили за лінію фронта як завжди, а тепер цього не бачити, о 4тій
ранку нам треба там бути тому прийдеться прориватися самим, ті хто побачать,
що нас немає на місці спробують з нами зв"язатися по рації, не зможуть, ви-
рішать, що загинули, почекають ще пару годин під страхом, що їх самих вия-
влять та знищать та полетять собі з великим жалем за нас,- так в нас не буде
гелікоптера,"- сказав я уявляючи собі, що нас чекає. Провозившись зрозуміли,
де саме знаходяться електронні накопичувачі інформації, та вирішили їх прос-
то вирубати, тому що даже нашому хакеру, сапер в нас ще й хакер, та й
мінер височайшого рівня, не вдалося втруритися в систему та зкачати бази да-
них. Сапер почав роботу, розплавлена пластмаса цівкою потекла по стінці з вигляду неприступному корпусу."Порядок командир як плавлений сирок розрізати", -обережно відкоркували загадковий блок, попорпавшись ми знайшли усередині ящика додаткову знову закриту нішу, ми знайшли накопичувачі інформації. Розтрощив електронну ма-
5
шину витягли два жорсткі диски, задоволені результатом ми поклали їх в рюкзак.
Але нас зацікавило ще дещо, знищивши комп'ютер ми ніяк не вплинули на роботу
систем бойової машини, це дуже нас здивувало, хоч ми давно не дивуємось
ранкурівськім дивацтвам і віднеслися до цього спокійно, і продовжили свої досліджен-
ня. Наші пошуки завершилися знахідкою ще двох мінідисків на яких є може дані
про самого гіганта, але знахідка обернулася для нас катастрофою. Видерши їх з тех-
ніки на головному моніторі почалися якісь зміни, символ ранкурів на екрані зупини-
лися, до цього він зухвало вертівся, консоль засвітилася переливаючись дрібними розрядами статичної електрики усередині своєї напівпрозорої структури. Лампи освітлення заблимали й залунав тихо переривистий звук, виламавши з консолі частини елементів, різну дрібноту і тепер вже повністю задоволені вирішили забратися звідси,
тим паче, що підозрілий звук все прискорювався, "оце диво дивись,- ткнув мені рюк-
зак я побачив, що багато чого після вилучення зі свого місця до нашого здивування
й надалі продовжувало світитися, - з-за цих цяцянок які ми збираємо ось вже пів-
року скільки народу полягло, невже думають нас так легко здолати, нехай поки
їхня бере, але бити ми вже Їх вміємо...". Северин не встиг добалакати свою промову, він кивнув в бік монітора, на моніторі почався видно якийсь відлік, неві-
домі символи швидко закрутились, ми миттю вистрибнули з гігантського кулемета,
м'яко приземлившись на рихлу від боя землю, інстинктивно побігли якнайшвидше,
ледь встигли й 50ти метрів промчати, як позаду нас земля стряслася від вибуху,
вибухова хвиля збила."Ти цілий, - запитав я у Северина, ледве ворочавши язика, мутна голова від вибуху на мить не давала зосередитись, витряхнувши голову
від землі подивився витираючи очі у бік друга. "Цілий командире", - дивлячись
на уламки бойової машини відповів він. Прийшовши в норму сапер зайнявся
своєю улюбленою справою, зробе на уламках графіті, я йому підсвітив, пів-
житомира в його шедеврах. "Супер, ти неперевершений, напомацки зробити диво,- дивуючись його таланту сказав йому, запорізький козак давить ногою потвору з надписом "ранкур", нижче підпис автора, - ну що тепер можна йти, гайда звідси".
Малими перебіганнями добрались до дівчат, вони дуже хвилювалися за нас, "після вибуху ми не знали, що й думати",- ледь чутно почув голос Каті, я побачив її силует в напрямку слів, так її голос зараз важко впізнати, дівчата за цей день втратили дуже близьких друзів, яких вже не повернути, ми четверо останні з великого колись таємного загону гетьманської гвардії, поки ще живі.
Навколо тиша, сумні та гіркі почуття збивали з рівноваги, але мій мозок три-
має мене в руслі цілі, яку треба виконати, ми розуміли що в нас мізерні шанси
вийти живими до своїх, тиша говорить про це, ворог чекає на нас, ранкури підсу-
нули нам те, що нам треба для того щоб остаточно з нами покінчити й забути
про нас.
Ми обговорили це між собою, та як нам діяти, подивились на обладнання що ще працює, вцілілий радар тепловиявлення на щастя вимкнувся і зелене світло
на маленькому екрані запевнело нас, що в радіусі двох кілометрів взагалі нічого
здатного виділяти достатньо тепла немає. Зі зброї штурмові гвинтівки з достатньою
кількістю набоїв, прилади нічного бачення вбудовані в їх приціли, та ті що кріплять-
ся на каску чи пілотку, гранати, та пристрій здатний виводити зі строю електроніку ворога в радіусі 500 метрів, ножі, димові шашки.
На годиннику 00.26 вже нового дня, ми вирушили в страшний путь в чотирьох,
ми зробимо все щоб гибель хлопців була не даремною, один за одним неспішно зникли розчинилися серед сосен. Максимальну швидкість руху в густо зарослому лісі розвинути не удалося, навіть з приладами нічного бачення розглянути вільний простір в зеленому фоні дуже складно, просувалися повільно фактично напролом.
Чагарники і молоді дерева чіплялися за одяг і зброю, інколи не сильно дряпаючись за руки і обличчя, прилади нічного бачення оберігали наші очі, добре що майже всі боєприпаси витратили, а то б і зовсім застрягли.
Йшли всю ніч майже п'ять годин без передиху прямо на схід уздовж річки на відстані п'яти кілометрів від Тясміна, за годину до сходу сонця все ж здолавши біля 10км вирішили зробити привал, відпочинемо пару годин, дівчата та Северин добре вимоталися, я ж відчував себе бадьоро, останні два кілометри мені як би не війна
мені б почав подобатися цей марафон по нічному лісу. Місце для привалу підібрали
6
відповідне, чагарник майже вже зник і ліс став проглядатися далеко углиб,
помістилися в невеликий яр густо завалений опалою ароматно пахучою хвоєю, а найголовніше те, що поряд з ним протікає струмок з джерельною водою, у яру
ворожі пристрої тепловиявлення будуть безсилі, дивно але й досі ворога ми не виявили. Напившись бадьорої води, затишно влаштувавшись друг до дружки лягли
відпочити, я встав до варти, спати мені зовсім не хотілося, ліг на край яру придивлявся та вслухувався в безмежність лісу намагаючись виявити що-небудь підозріле, подивився на годинник 3.50 ранку, місце повернення зараз так далеко, як
до космоса, а до нього усього 10км, нічого не поробиш. Через годину світатиме,
ребятам треба виспатися перед буревієм, зараз поспішати це наша погибель, а ось
потихеньку може все й обійдеться. Не встиг навіть нормально помилуватися ран-
ком, як десь далеко загуркотіли вибухи, я від гніву ліг на спину і глянув на зо-
рі, "карамба, та що ж це таке, вони чекали нас на нашому місці, наші гелікоптери
попали у засідку ранкурів",- голова закипала від питань, яких й так вже зібралося, зорі такі яскраві та несуть таку загрозу, якщо ранкури це вони чи здолаємо ми їх,
невже все йде до нашого знищення, що думати, думай чи міркуй, а все одно
війна це наша головна справа тепер надовго, чи може до кінця. Звуки бою чулися
28 хвилин, потім стихло, чомусь я знав хто переміг в сутиці, такий сум мене взяв,
що хотілося на все це забить та погуляти в останнє, а потім нехай, як попре. Від-
разу забив на варту, зліз з нахилу та ліг вставив навушники у вуха, улюблена музика наперекір інстинкту самозбереження трохи розрядила цю скажену мить...
Йде травень 2048го року, вже цілих 1.5ра роки планета охоплена жорстокою війною з невідомим суспільством, що прагне знищити цивілізацію людей, на території трьох материків йде повне винищування всіх людей, що потрапили в приціл загадкової армії, так за цей час ніхто не дав хоч якогось пояснення, чому ранкури хочуть нас знищити . Все почалося 20го грудня 2046го року, цей день міг стати навпаки початком вічної дружби і щасливого життя на всій планеті Земля. Ніхто
навіть уявити не міг, що грандіозне економічне зрастання Азії приведе до краху
системи під назвою цивілізація, але зрозуміло тим хто воює з ранкурами, що
перед нами не араби, не мусульмани, це щось інше діє під лічиною бідолаш-
ної Азії, схоже відповіді ми знайдемо в разі нашої перемоги, але в це щось мало
віриться покищо, наші армії поки що не знають смак перемоги над ранкурами.
До цього часу за період починаючи з 2024го по 2046ий рік економіки країн всієї планети виросли до не баченого раніше високого рівня, цьому сприяли країни ЄС, США, Японія і найголовнішу і вирішальнішу роль зіграло ОАД (об'єднання азіатських держав).У період з 2024го по 2029ий в азіатському регіоні почався економічний і технічний бум, вони призвели до технічної революції в цьому регіоні, а він привів до фантастичного зростання економік всіх країн цієї частини світу від Туреччини до Папуа Нова Гвінея, особливо виділялися Іран, Туреччина, ОАЕ, Саудівська Аравія, Ірак, Малазія, Оман, вони стали самими передовими, локомотивами що тягнули вперед до технічного і соціального високорозвиненого життя всю Азію.
Завзятість і прагнення урядів і народів азіатських країн привели до бажаного поперед- ньому досягненню 50%ов країн Азії досягли до 2029го року европейського рівня життя, підсумком срьезного результату став форум азіатських держав, форум відбувся в столиці Індії Делі, 28ім держав взяло в нім участь, найголовнішим питанням зборів стало вирішення глобальних питань регіону - досягнення всіма країнами високоцивілізованого технічного і соціального життя, несподіваним результатом форуму стало формування нового величезного єдиного економічного і культурного простору, 28 держав прийняли рішення злитися в одну структуру для досягнення задуманого, після двотижневого форуму з'явився новий економічно-політичний простір на планеті - Коаліція незалежних азіатських держав - КНАД, для Азії починався щасливий час, швидше за все вперше за всю її історію. З 2029го по 2031ий роки в КНАГ йшов період стабілізації і налагодження економічних і соціальних взаємин, головним досягненням став рівномірний розподіл корисних копалини, трудових і інтелектуальних ресурсів, коаліція жила загальною справою і все йшло як потрібно. Вміло ведучи економічну політику КНАД вдалося накопити і застосувати в справу величезні кошти, особлива увага приділялася до транспортної інфраструктури,
7
побудовані автомобільні багатосмугові автобани, головним азіатським автомобільним зв'язком став автобан Стамбул-Сінгапур, гігантський стрибок стався в залізничному транспорті, магістралі швидкісних поїздів аналогічних ЄВРО-4 і ЄВРО-5 зв'язали всі столиці країн, крупні економічні і промислові центри в єдину структуру взаємовигідних взаємин, перлиною та гордістю КНАД став цивільний повітряний флот, всі літаки вироблені на власних авіазаводах і вони одні з найкращих в
світі. Азіатські державні авіаційні компанії об'єдналися в "Air Azia" і компанія стала головною по повітряних перевезеннях у всьому азіатському регіоні, флагманом компанії став реактивний 4х моторний аеробус іранський розробки і виробництва Azia - 385 Tegeran місткість - 385ть пасажирів, швидкість 980 км. за годину.Добре розвинена транспортна інфраструктура дозволила реалізувати все задумане.
Всі маленькі поселення та всі крупні міста Азії від Стамбулу до портових сіл, які знаходяться на східному побережжі Папуа-Нової Гвінєї нестримно розвивалися соціально і промислово, до 2032 року КНАД повністю досягла всіх цілей і на щастя громадян всієї планети частина світу Азія стала взірцем стабільності та безпеки. Природно, що всі країни які знаходяться в басейні Індійського океану теж потрапили в круговорот розвитку життя, цьому сприяли самі країни КНАД, особливо активно ними освоювався ринок африканських країн розташованих в океану, повезло Сомалі, у розвиток її економіки країни КНАД вклали головні свої вільні кошти розташувавши на території найсучасніші промислові об"єкти, які гарантували всьому населенню Сомалі робочі місця з високою заробітною платою і відповідно достаток, нормальне перспективне сучасне життя.
Пам"ятаю, як тоді ми дивувались, я ще ходив тоді у школу, на те що бідолаш-
на Азія так швидко перетворюється на красуню, що дасть фору іншим світам планети, але нажаль це все було прилюдією, через деякий час вся ця краса стала чудовою базою цих ранкурів. Ми раділи за них і мріяли, щоб вона стала як і наша країна місцем здійснення усіх добрих мрій. Разом з цим завжди вітало питання, як це можна так швидко усього досягти, та й ні з того, ні з чого то були на самісенькому дні життя, а тут бах і super, але це питання заглушалося бажан-
ням вірити, що все буде добре...
Країни КНАД досягли серйозного рівня і сталі в один ровень зі всіма країнами високого рівня розвитку в культурній, освітній, промисловій, соціальній і економічній сферах. У 2038ому році відбувся другий форум всіх азіатських країн. Він відбувся в Тегерані, столицю Ірану не взнати, гості, що приїхали з країн зі всієї планети побачили справжній сучасний мегаполіс як Токіо чи Лондон, лише чистий і безпечний, на форумі КНАД підвела підсумки своєї діяльності і досягнень, розробила план подальшого розвитку азіатських країн на найближчих 20ть років, для досягнення всього запланованого країни Азії вирішили перейти на новий рівень взаємин, після довгого тижня нарад і переговорів 28 країн Азії стали одними цілими, монолітом - Об'єднанням Азіатських Держав (ОАД), на десятки тисяч кілометрів розкинулося нове по сенсу і рівню схожий на Євросоюз простір зі штаб-квартирою в Тегерані.
Зовсім за короткий проміжок часу ОАД сягнула усіх вершин, які досягли перші
країни світу, найкращим показником цього було здійснення освоєння ближнього
космосу ОАД разом з цими країнами - США, Євросоюз, Росія, Китай, Японія. Свій
надсучасніший космодром став головним для виводу космічних кораблей на орбі-
ту... Взагалі під"їом азіатського регіону вплинув на весь світ, особливо на поліп-
пшення екологічної ситуації, в історію нарешті пішли шкідливі виробництва, глузд
нарешті взяв гору, починаючи з 2030го року весь світ перейшов на виключно
електричну енергію в усьому, цьому дала товчок всесвітня організація пошуку
альтернативної енергії, завдяки нажиму організації на США вони отримали зариті
винаходи Тесли та інших геніїв, проведена робота дала світу самодостатню енер-
гетичну електромеханічну установку, единим недоліком якої була часта заміна раз на два місяці електронакопичувачів. Цей пристрій став еталоном на планеті, який
допоміг звести на нівець ті сполуки, що шкодили природі, не треба було спалю-
вати газ, дрова, бензин, нафту, вугілля, щоб зробити те чи іншу життеву потребу
людей, на жаль цей пристрій поки що стосується лише часних споживачів, тому
що гигантські накопичувачі несуть велику загрозу і поки, що не зважаючи на вій-
8
ну шукається ідея винайти спосіб надіїного збереження енергії струму...
Це я згадую уривки з наукових передач, якими я так захоплювався, тридцяті
роки - роки нових ідей, революційних переоцінок фізики та способів отримання
енергії, все йшло до отримання вічного двигуна, але невстигли війна віткинула
все це на потім, хоча може під загрозою знищення він і з"явиться.
В пам"яті летять уривки тумана історії, яка була не просто розвітком нашої циві-
лізації, а чимось іншим що можливо не має нічого спільного з цим розвитком і
стає зрозумілим, що схоже нічого не робиться випадково, все за планом, та за
якоюсь там ціллю, дуже хочеться дізнатися з ким все ж таки ми воюємо. А як
вся планета вважала, що ми на порозі вічного благополуччя, миру, щастя та всьо-
го такого, але ці мрії обірвало те, що сталося в грудні 2046го році на самому на березі Червоного моря. В загалі цивілізація знаходилась перед катастрофою в
найомріянішій дійсністі, мир, дружба, безмежні плани, про воєнні конфлікти було
давно покінчено, живи та радій, скільки я вже воюю, а все трохи ще є те відчут-
тя того потрясіння коли стало остаточно зрозуміло, що сталось, в голові це ніяк
не укладалося, але зараз потрохи мозайка починається складатися і починаєшь
розуміти кому це насамперед потрібно. А якщо я почну згадувати, яка була
до війни Україна-неня, серце може не витримати від відчуття втрати країни мрій,
якщо дивлячись на ті обставини, які починають вказувати на кінець нашого краю,
зрозуміло сражаться будемо до останнього козака та козачки, але як гірко це
усвідомлювати, дуже хочу надіятися на те що наш отряд допоможе нашому уряду знайти новий тип зброї, щоб зупинити цей жах, всі вірять в Гетьмана України і ми все зробимо заради порятунку нашої Батьківщини. Так наша Бать-
ківщина, яка ж вона була перед війной, молода красуня в самому соку, якщо можна порівняти, вже 28 років Україна йде безперервним шляхом розвітку. Саме
так 28 років по тому 2020му році відбулася молодіжна революція, це був диво-
вижний вибух молодіжної енергії, якому передувала ціла епоха боротьби молоді
за у прямому слові за своє існування в нашій країні. Після остаточного краху
україниської економіки завдяки деспотичному викачуванню олігархами всіх коштів з країни у 2013му році ООН визнала Україну не здатну бути самостійним осеред-
ком українського народу, це призвело до великих заворушень по країні наслід-
ком чого ООН ввела миротворчі сили щоб зупинити кровопроліття, народ та вла-
да стали заклятими ворогами. На цьому тлі виникла ультраправа молодіжна органі-
зація керівником та лідером якої був майбутній Гетьман України. Довгих сім років
йшла боротьба української молоді за своє майбутнє жага вирватися зі злиднів в
які їх загнала влада давала їм силу що до здійснення своєї мрії - відвоювати
рідну українську землю від "загарбників", які поставили її на коліна перед світом
з простягнутою рукою жебрачки. Піком боротьби став 2020ий рік, коли нарешті світ
визнав молодіжний рух політичною силою, яка не загрожує мирному життю країни
та може піти на вибори у верховну раду та президента, нарешті український на-
род затамувавши подих чекав довгоочікувану перемогу правди та глузду над
темрявою, що майже знищила український дух та самосвідомість. І ось 22го жовт-
ня 2020го року сталася історична подія - Україна отримала українське правитель-
ство та президента. Правлячою партією став "Молодіжний Рух", а президентом
став наймолодчий у світі керівник країни 28ми річний хлопець з Запоріжжя, який
згодом став Великим Гетьманом України. Так це була революція яка поділила
історію нашого краю на дві частини - жах що минув, та щастя яке розпочалося і
поки ще є дійсністю. Яка жахлива думка в"ється в голові, що всі ці пристрасті,
боротьба, взагалі життя нашої країни, все може просто накритися і стати забвен-
ням назавжди і що для тих хто хоче повністю знищити людську цівілізацію це
нічого не значить, просто пустий звук, який не вартий уваги, наче лягушка з"їдає
комаху і вона щаслива лише тому, що сита і може далі жити зовсім не зважаю-
чи на його смерть. Це так і є, якщо це те, що я думаю, та у всякому разі ми
будемо надіятися на щасливу козацьку долю, це так по-дітячи, мріяти та надіяти-
ся не зважаючи ні на що і це добре бо без цього ми б вже давно програли б
битву за Україну, а так ми все ж б"ємо ранкурів по вусах...
Мені чомусь так сладко стало від спогадів та почуттів, відчуваю себе людиною
Землі - відчуття таке багате, велике, відповідальне, дуже тонке, і я відчуваю що саме
9
від мене та всіх землян зараз залежить доля природи, яка відтворила нас
саме для цього захищати її і гарантувати безпроблемне майбутнє. Майже п"ята
година ранку, ліс вже прокидається, він говорить мовою птахів, звірів, дерев, росою,
що рясно звисає з гілок, а я тихо насолоджуюсь красою, трохи щиме в серці
за долю цієї краси і знов хвиля спогадів накатилася та засіли в моїх думках...
Мені та моєму поколінну пощастило родитись вже за часів правління Гетьма-
на, всім з мого загону було від 18ти до 23х років, я народився у 2028му році
в Дніпропетровську в чудовому місті на Дніпрі, коли я вже мав анализуючий
вік я відчув, як добре жити на Україні. Диктатура здорового глузду, добра, справед-
ливості, честі давала шанс жити лише добрим людям іншим не було місця в кра-
їні, так саме диктатура правльочого молодіжного руху підняла з колін країну і да-
ла відсічь усьому загарбницькому світу, нажаль світ дивився на Україну, як на
безкоштовний пиріг, але цьому було покладено край, Гетьманська Україна згідно
з планом молодіжного руху почала розбудову країни з попілу, відразу після пере-
моги без усяких виборів були повністю змінені керівники усіх гілок влади, посади
зайняли еМрухівці, всім їм було не більше 35ти років, на виконуючи посади були
призначені на конкурсній чесній основі молоді люди, конкурси проводилися в пря-
мому ефірі по телебаченню без усякої фальші. Коли влада була повністю в руках переможців, до речі велику роль в перемозі молодіжного руху стала підтримка великої частини української армії, яка перейшла на бік бунтивників, це не дивно бо в армії - молодь, а міліція не стала цьому заважати, у кого зброя той і прав, звісно
це зайняло багато часу вибори відбулися першого березня, а повний контроль кра-
їни відбувся 25го жовтня 2020го року, цього дня офіціальним лідером України
став Гетьман України, а країна стала Гетьманською українською республікою. Гілки
влади : Гетьман - правительство - міністерства - виконуючий апарат плюс незалежні
контролери народу - депутати, статут депутата було змінено, його можна порівняти,
як шерифа на дикому заході, абсолютно незалежні представники народу, в кожній
області їх було п"ять, їх роль в суспільстві стала дуже важливою майже рятівна.
Країна жила по жорсткому плану, який я цьому свідок став правильним шляхом
для досягнення щастя, головна ціль якого - будивництво абсолютно незалежної
внутрішної економіки, яка дасть справжню незалежність Україні, для цього країна
має все. У 2034му році пішов у школу, закінчивши її в 2044му я вийшов маючи
багату освіту, три спеціальності (водій усіх класів, професійний програмист та електромонтажник 3го розряду), без цього почати самостійне життя не реально, та
на додачу 4ри місячна армійська підготовка, так ми виходили у життя повністю
до нього готовими, а далі вибирай стежку по своєму бажанню, але нажаль у 2046
році розпочалася ця війна. Все для мене, моїх друзів, для країни так гарно починалось, а теперь хто знає, але я думаю, що такого ворога може перемогти дійсно така країна як наша, сильна, українці як одна людина сплочені, інтелектульно, фізично та матеріально підкована нація...
П"ята тридцять ранку, м'яко-жовті промені ранкового сонця дружно вливалися
в ще нічні сутінки густого лісу і розбавивши їх в світлі тони почали новий день. Миттєво випала роса і гірляндами повисла на всьому, набравши максимальну масу вологи росинки переливаючись разноцвіттям діамантів спрямовувалися вниз і весь ліс м'яко зашарудів приймаючи водну процедуру весняного ранку.
Довартувався що вже й мені спати захотілося, але поки що нажаль не прий-
деться насолодитися забуттям. " Да, дивні тут за красою міста, якщо останусь жи-
вим приїду помилуюсь в спокійній обстановці", - про себе говорив я, але посміхав-
ся на скоріш за все безнадійність моїх бажань, зараз потрібно зорієнтуватись на місцевості і обміркувати як саме виходити, точніше прориватися, ранкурі так нас
не відпустять. За допомогою того ж радару, що веде моніторінг місцевості, в ньо-
му є функція супутникової навігації на місцевосці, пробний сигнал на супутник
дав відбій, схоже ций супутник вже в історії, лише на четвертий раз відізвався
супутник-розвідник і дав необхідні дані. Йти нам потрібно на схід, до річки Тясмін,
на її рубежі знаходиться передова українських військ, а за нею лише 20ть км
до міста Чигирін, а до самої річки біля 25ти км, усього 10ть годин неспішного
руху, я подивився в бік нашого шляху, так неспішного, хм а ми швидше й не
зможемо тому що тритина цієї місцевості - це болота та трясовина, вони виник-
10
ли після серйозної аварії на Канівській ГЕС в 2014му році, зруйнувався один з водовідводів греблі довелося скинути велику частину води в Кременьчуцкє водосховище, 25% від загального об'єму Канівського водосховища, із-за піднімання горизонту води, природньо, піднявся рівень грунтових вод і в 5 подальших років сталося заболочування всієї місцевості в радіусі від 10 до 35 кілометрів, в меншій міри цьому піддався західний берег Дніпра і у величезній східний. ГЕС давно вже відремонтована, а вода не квапиться до своїх колишніх наземних і підземних берегів. "Ну що ж підем туди, головне не поспішати зараз наша зброя - це вит-
римка, виявити себе можна на дрібниці, курс я тепер знаю, підем вдень це найбез-
печніший час для нас, ранкури якщо нас шукають то ми їх самі знайдем і спробуємо просочитися крізь них до своїх, а зараз поки тихо можна й подрімати",-
сам з собою радячись міркував знаючи наперед, що напевне станеться, відкинув-
шись на м"яку хвою зручно вмостившись уявив, як це може бути й відразу се-
бе зупинив, ні станеться так як ми захочемо і досі сушити голову, я подивився
на красунь і зітхнув, вони спали міцно, їм було добре й затишно у сні, бо лише у сні вони могли бути в цілковитій іграшковій безпеці. Прокинувся біля вось-
мої, відразу подивився на радар все добре, зелений світ заспокійливо говорив про
безпеку, добре, але його потрібно підзарядити, сон безумовно додає сил, насолод-
жуючись свіжістю тіла підповз до пристрою, відкинув задню кришку та витяг сонячну батарею, радар став заряджатися, як зарядиться треба наповнити енергією
нашу зброю, без неї наші приціли будуть не спроможні. На це потрібне біля часу.
Прокинулись мої бойові товарищи, потрохи в"їзжаючи в дійсність почався і для
них їх день, привітавшись з добрим ранком з чорним присмаком можливо остан-
нього, почали готуватись у подорож. Привівши себе в порядок, перевіривши аму-
ніцію, поснідавши сухим пайком та запивши домашнім вином, зі мною завжди
є фляга в супереч наказам батькове вино, привожу як їжджу додому тому в нашому штабі завжди стоїть 25ть літрів нектару, треба вирушати. "Отряд струмко,-
скомандував я, вони стояли дивлячись мені в очі, за час який ми вже разом
воюємо я вже знав що мої бійці мені говорять без слів, але мені потрібно було
щось сказати для піднятя духу, - нас залишилось четверо, наше завдання на цю мить доставити до своїх цей рюкзак з зразками, в наших руках нова зброя, но-
ва надія, щось що зможе зупинити ворога, та в наших руках наші життя, ми ос-
танні з бійців секретного загону, а я останній його командир і якщо ми вийде-
мо зі смертельного кола то загін не зникне, як бойова частина і не зникне пам"-
ять о загиблих героях, хоч один з нас повинен дійти до своїх".
Я і Северин йшли першими за нами метрів за 25ть йшли дівчата, як тіні
беззвучно ми мінливо просувалися вперед. Пройшли 5ть км і зустрілись зі свої-
ми "друзями", я не помилився нас чекають, радар не помилився показавши воро-
же тепло, ми не боячись себе засвітити, ми одягнені поверх основної форми маскуючими накидками, які регулюють тепловиділення і роблять нас невидимими
для їх радарів, в них такого нема і тому це наш суперплюс, 2км майже повзком впритул наблизились до ворога. Радар показував невелике скупчення ранкурів, ми
візуально наблизились, хм, ми виповзли на межу - це протипожежна смуга, ми тро-
хи зраділи тому що схоже ми зробимо нашу стару нашу витівку, виманимо їх
на це відкритий простір, викосимо і спокійно пройдем далі. Переглянувшись почали здійснювати задумане, Северин встановив пристрій гучномовець на відстані від
нас біля 500 метрів, сам повернувся і зайняв позицію, через 10ть хвилин застрікотів кулемет, ранкури відразу клюнули на це, їх було біля 50ти, 48 відразу
лягли на борозенках залишених колись плугом трактора, двох виловили дівчата
двома блискучими пострілами і все шлях відкрито. Ми підійшли до тих двох, це
командири,"Ви нічого не помічаєте,- запитав у всіх Северин, - якщо це збіг то во-
ни близнюки, а що ж може бути іншим,- відповіла собі і нам Інга, я подивився на
цю красуню і знов здивувався, що вона на війні--, за неординарну бойову кмітливість і відвагу проявлену в битвах за Малу Азію в добровольчому Шведському корпусі у складі об'едененних сил НАТО і ОАД, за героїчну оборону
України у складі нашої армії, з відома шведського уряду її направили в наш секретний загін,- Можливо, але це зараз не важливо...", - констатував я і ми пішли далі при-
хопивши з собою кожний по автомату та набоїв, скорішь за все вони дуже
11
знадобляться, в ближньому бою наша зброя може бути пошкоджена тому ми в
цьому випадку використовуємо трофеї, тягти усю амуніцію яка може знадобитись
важкувато, беремо все що треба у ворога, я вважаю що гонятися за нашим ма-
леньким загоном ранкури можуть частково і за те що ми так нахабно використо-
вуємо їх зброю, взагалі якщо скласти до купи наші дії то ми так добряче вси-пали цим покидькам, що можливо ми їм вже маримось усюди, вирішили покін-
чити раз і назавжди, але цього ніколи не станеться. Вирушаючи ми знали, що знищених знайдуть ранкури і за нами почнеться гонитва, але без цього не обійтися, зараз у нас є час піти якнайдалі. Десь через півчаса ми дізналися про це, гур-
кіт ворожих гвинтокрилів тепер стали нашими супутниками, за нашими спинами
то гучно, то ні вони проводили моніторінг нашого місцезнаходження, коли ворог
прорахує наш маршрут тоді дійсно приймуться за нас. Ми рухалися з крейсерською швидкістю усього біля 3х км за годину, ліс не давав нам бігти,
труднопрохідні чагарники, що тут поробиш. Привал зробили вимотавшись повністю,
попадали трохи перепочить і далі. Поглянув на годинник 15.18, коли ми йшли то майже не розмовляли, кожен знаходився в собі думав про своє і зараз все мов-
чки. Я йшов попереду і весь час обертався дивився на них, зустрічалися поглядами, зараз теж, дівчата зовсім вимоталися, нічого залишилося пройти усього км-ів 10ть скоро відпочинуть. Потрібно якнайскоріше добратися до болот і вважай все гаразд. До 16.00 ми добралися до перших ознак болот, вони починаються, ми зупинились, щоб обговорити наші дії в різних обставинах, до нашого щастя ран-
кури більше нам не попадалися, а от гвинтокрили нам вже набридли. Нам до цього кілька разів доводилося стикатися з болотами правда не такими великими, але на цей раз нам прийдеться здолати досить тривалу область неглибоких боліт і рідкої, але небезпечної трясовини. Передболотиста місцевість зайняла всю мою увагу, ліс майже зовсім став рідким і навіть з'явилися листяні дерева, лісок давав добру тінь і сонечко не припікало, а приємно гріло наш загін. Здивувався різноманітністю рослин зростаючих тут, видно на хорошу приживаність і розвиток впливає тутешній предболосистий вологий мікроклімат, вологість і стабільність температури дає хорошу можливість розвинутись потрапляючому сюди насінню, їх приносять вітер і птиці,
втрачають їх тут і з них виходять шедеври рослинного світу. Всі дерева тут рівні, стрункі без вад аж очі важко відвести, обов'язково приїду сюди після війни. Незабаром ліс ще більше порідшав і став не високим, грунт став вологим "привіт болото" і ми почали заходити в болотяний край, чесно кажучи серце трохи йокнуло,
на болотах завжди все несподівано. Незабаром вийшли до заболоченого лугу, абсолютно без дерев гладкий простір лежав перед нами. Раптом ранкури нас
наздоженуть саме зараз, хоч поки гонитви за інформацією радара не видно, то тут вони можуть сповна без зусиль знищити нас, розуміючи небезпеку ми поквапилися.
Перед тим, як перетинути галявину наказав залягти і уважніше повдивлятися довкола, лягли в соковиту не високу траву, вийнявши бінокль став оглядати метр за метром всю місцевість яку міг охопити. Простір продивлявся досить далеко на декілька км, попутно насолоджувався ніжною красою болотно-лугових кольорів, вони часто приковували мою увагу і навіть на деякий час забувався про те, на що мені потрібно в першу чергу звертати увагу, ледве відривав очі від них і відчував як їх краса покращує мені настрій і насичує мене якоюсь дуже приємною енергією.
Схоже нас тут не чекають, на зразок нікого, головне не розслаблятися може знову щось задумали, потрібно швидше здолати галявину - ніде не сховаєшся, все на
ньому, як на долоні. Вологий дещо слизький грунт галявини дав нам розвинути хорошу швидкість, під ногами місцями хлюпала вода і перед виходом з нього ми трохи зав'язнули, швидше за все луг став заболочуватися не щодавно але подекуди зустрічалися залишки сільськогосподарської діяльності, пшениця і по-моєму жито маленькими площами зустрічалися по дорозі, кілька разів одна з ніг хотіла провалитися кудись в невідомість схоже на трясовину. Останні метри перед густим лісом, що знов розпочався, нам далися не без зусиль, стояла відкрита вода і куди ж йти не провалившись не зрозуміло. Я йшов першим і без коливань абияк пішов напростець напролом і коли я дійшов до середини озерця на наше розчарування із-за горизонту із західного боку сначало зашуміли, а за тим і з'явилася пара
12
штурмовиків ранкуров, вони йшли прямо на нас. "Вислідили сволота, як їм лише це
вдалося", -вимовився я люто, бачивши як переливаючись у вечоріючому піднебінні до нас на всій швидкості мчали ворожі машини, у них одне завдання - знищити нас
Ми спокійно пройшли останні метри в'язкої трясовини, що залишилися :"За мною скоріш", - ми вискочили на узлісся лісу, і незатримуючись сховалися в ньому, я
тепер йшов замикаючим і бачив як випущені штурмовиками ракети з сильним гуркітом звалили густі високі ялини в тому місці де мить назад знаходилися ми.
На мить зупинився поглянути на нещасні покалічені ялини, поглянув на квітучий луг вск це затягнув сизий дим сумно зітхнув і помчав наздоганяти бійців. Штурмовики ще кілька разів зкидували бомби в те месце і пішли, на щастя ми вчасно виспроснули звідти і ми у повному порядку. Я впевнений, що ворог десь
поруч і ми вже в невдовзі з ним зіткнемось. Раптом густий ліс з лісовим грунтом став сильно заболоченим з відповідним болоту грунтом, який був вкритий водою, весь простір у воді. Схоже, що сильно зволожена місцевість абсолютно не вплинула на дерева, це пішло їм на користь, поліпшила їм умови. Ліс густів і сонячне світло ледве проникало сюди, ставало все темнішим і темнішим, навіть думалось,
що ми попали в справжній казковий ліс, що ось-ось і вискочить із-за притопленої каряги казковий герой. Стало зовсім тихо ми навіть на мить зупинилися,напівсмерко-
вий затіряний край пронизаний всіма запахами болота та покритий біля самої кромки води густим туманом лежав перед нами, ми мовчали, аж трохи мурашки пробігли по спині, я щасливий від цієї краси, адже насолоджуватися такими пейзажами доводилося рідко." Я і не думала, що місця з казок і фентезі можна в реальності зустріти", - Катюша неголосно висловила свої враження. Нам потрібно здолати десь до 10ті км. схожих на це важкопрохідних місць і ми зовсім не знали чи можна їх пройті.
Переглянувшись ми один за одним увійшли до бадьорої застояної води, я пішов першим, як командир небезпеку приміряв на собі, перш ніж увійти туди ми постояли на сухій верховині, ця маленька ділянка не боліт лежала між заболоченою галявиною і справжніми болотами. Грунт мулистий, липкий, йти зовсім не просто, потрібно швидше знайти гряду острівців, вони завжди зустрічаються на болотах і йдуть як острівці друг за дружкою, повезе знайти тоді без труднощів виберемося. Тепер потрібно уважно дивитися в обидва зробиш не той крок і ураз засмокче трясовина. Я ретельно видивлявся потрібний напрям і видивлявся гряди, мої дитячі знання виручили нас і я відшукав цілий каскад острівців і схожу на підводну косу дорогу, вона йшла між острівцями з досить твердим грунтом і із задоволеними висловами друзів ми вибралися на неї, і попрямували набагато вільніше. З кожною сотнею пройденних метрів вода піднімалася, швидше дно ставало нижчим, інколи вода доходила до поясу, зброя і все устаткування причепили вище в уникненні його виходу зі строю, після кожного кроку можна запросто поринути з головою, поки що ми не зробили цих помилок. Не прошло і години нашої подорожі як позаду нас почав наростати гул двигунів важких літаків, зрозуміло чиїх, коли гул досяг нас вгорі засвистіли бомби, що скидалися ними, на нас, ось що придумали, тепер хочуть завалити бомбами. Почалося щільне бомбардування, перші бомби лягали позаду нас і хвиля вогню швидко наближалися до нас, я скомандував різко змінити маршрут на 90 градусів, "швидко на схід", - різко сказав я, бійці миттю зреагували настільки крутій зміні, як тільки ми відійшли метрів на 20ть від того місця де ми стояли, по смузі де ми йшли пройшла суцільна стіна вогню і води точно в тому напрямі яким ми слідували. Ми залягли на невеличкому острівці вту-
ливши свої погляди на киплячу воду, як це могло статися, що нас вичислили, що
це, напрямок це зрозуміло, від бою до того місця де ми начебто вийшли з облоги
проведи лінію і ось напрямок, але як вони дізналися що ми саме тут в цю мить.
Я і Северин переглянулися, невже ми узяли з собою щось таке з гігантського ку-
лемета, що вказує де ми, але чому вони саме зараз за нас взялися, зараз на
ці питання відповіді ми не знайдемо, перевірити трофеї - не має обладнання, може
нас виявили радаром, щось з нашими накидками, так трохи пошкоджені, взагалі
після цієї місії наша форма зазнала пошкоджень, невже, але нам міркувати над
цією проблемою не дала нова хвиля бомб, вони розривалися одна за одною знов наближаючись прямо на нас. Одне зрозуміло - ранкури з точністю знають наше
13
місцезнаходження, але ми не могли визначитися з тим, що нас видає, моя інтуіція
говорить що справа саме в тому, що лежить у рюкзаку, а одяг в нас і раніше псувався, але кинути трофеї ми не маємо права. Перечекав вогняний шквал, ворожі літаки поки, що відвалили від нас вичерпав свій боєкомплект, ми зібралися на одному з маленьких острівців, поділившись думками та все зваживши вирішили
доставити трофеї до своїх тим самим зухвало перемогти ворога, навіть їх маячок
не допоможе ранкурам. Поки ми думали про подальші дії розхвильована вода боліт після бомбардування уляглася і її поверхню почав застилати вечірній туман білим прозорим покривалом. Я говорив і дивився на цікаву весь час змінну красу природи. Для того, щоб нам умити ворога потрібно до темноти добратися до своїх інакше нам каюк, ранкури не випустять нас з наших же боліт, встигнуть знову оточити і знаючи точно де нас шукати до ранку знищать нас. Не втрачаючи часу ми продовжили подолання боліт, через декілька хвилин після бомбардування зазвучали, з іншими не сплутаєш, двигуни "ранкуровських" повітряних транспорту-
вальників: " Ось і діждалися", - з акцентом сказала Інга. Так це вони, всього в декількох сот метрів від нас, зависли і почали висадку десанта, їх хлюпи і інші супутні звуки їх дій поширювалися в тиші боліт швидко і не втрачаючи ефекту.
Ми не зупинилися через це, це не стало для нас несподіванкою, я з мінером йшли замикаючими і тримали під контролем всю обстановку, що залишилася позаду нас, ми заглиблювалися все далі до самого центру боліт про це говорило пониження дна і повітря стававало все важчим, схоже сильно застояле вологе повітря
ніколи не провітрюється, воно стало додатковим серйозним навантаженням нашому загону але на мене воно ніякого негативу не несло, я себе відчував свіжим і бадьорим, не знаю, але мені всі природні умови дають додатковий заряд сил організму і зараз все класно, нажаль мої друзі в іншому стані. Цю свою особливість я відчув ще в першого класу школи, я не розумів своїх друзів коли вони скаржилися на погоду у всі пори роки, а мені подобалося все і я завжди щодня отримував масу щастя від всіляких проявів природи і до того ж навіть в самих їх крайних проявах - морози за 20ть, жара за 35ть, урагани, зливи, я завжди ходив відчути силу природи, батьки за це давали мені міцний прочухан, довго не дивлячись на небезпеки насолоджувався красою і силоміць природи, я відчував в ці хвилини себе одним цілим з природою і точно 100%тно знав, що і я теж володію величезною силою і енергією природи, тому-що теж є одним з її елементів, і в мені є це відчуття, єдністості з нашою матінкою-природої. Все природне зв'язане між собою біологічно
і енергетично, і якщо зуміти управляти енергією, то можна лише уфвити які фантастичні можливості дасть сила природи людям.
Незабаром після висадки десант "ранкуров" відкрив по нас мінометний вогонь, міни зі свистом ухали в темні води боліт, вибухали хлопками і піднімали над їх поверхнею на декілька метрів стовпи мула з чорно-зеленою водою, вони нас доки не діставали і ми ловивши момент, поки противник обстрілює нас з мінометів він сюди не сунутиметься, ловили можливість відірватися від ворога ворушивши ногами, я рухаючись останнім дивився, як важко дається кожен метр друзям. Ворог підсилив вогонь і все одно нас їм не дістав, ми трохи відірвавшись від них вибралися на несподівану суху купину метрів в 5ть діаметром і я дав загону передихнути на ній, бійці що майже вибилося з сил попадали на острівець, а я зовсім не втомився, мені стало сумно через це, чому вони не володіють тим же, що і я - необмеженим запасом енергії і сил, що бадьорять, як мені хотілось поділитися з ними всіма своїми знаннями і швидше їх вивести звідси, нажаль для цього потрібен час, цьому потрібно вчити, а його в нас не має. Хлопці розвалившись відпочивали, а я розглядав куди ж це ми забрели, дійсно центр боліт, тут схоже живуть лише величезні велетні дерева вони майже зовсім не пропускали сонячне світло і стало зовсім незрозуміло темно чи то від того, що ми знаходилися в центрі боліт, а може просто вже міцно повечеріло сонечко закотилося за горизонт запропонувавши вільне піднебіння місяцю. Рано начебто ще на годиннику 17.05 може похмуро стало, цілком можливо. Багато висохлих дерев в основному поламані стирчали з води своїми лякаючими сірими силуетами, швидше за все тут ще і птиці живуть, кілька разів коли ми йшли попадалися крупні гнізда. Трохи відпочивши під ворожий мінометний обстріл, що не припиняється, продовжили рух, після того сухого острівця підводний
14
грунт став мулистим, зовсім розкиснув, ноги настільки в'язнули в нім, що деколи насилу витягували ноги з його липких обіймів, рухатися стало зовсім не просто темп зовсім знизився. Добре, що підводна гряда йшла куди нам потрібно і не потрібно шукати весь час нову. "Ранкури" кинулися вдогонку за нами про це ми дізнались
коли застрекочили, заклацали їх автомати і кулемети, очманілі кулі зі свистом проносилися біля нас і удалялись в глибини болота, обстрілювати мінометами перестали, ворог знаходився зовсім поряд позаду нас в метрах 500ах і схоже наздоганяє. В цій обстановці, що загрожує нашим планам, ми вирішили зваживши все, з нашою швидкістю відірватися ми навряд зуміємо і по-цьому прійдется, а саме мені з Северином затримати ворога скільки зможемо, красуні зможуть відірватися від гонитви і встигнуть добратися до своїх. "Ми не можемо вас тут кинути, вас всього двоє, як же це,- Катюша дивлячись мені в очі своїми зворушеними вже з набіглими сльозами, сказала нам, Інга зовсім розстроївшись гірко відвернула очі убік, - без вас ми нікуди не підемо, разом воювали разом і гинути". "Нізащо, я цього ніколи не допущу, цього ще не вистачало , ви вдвох доберетеся до наших і тоді загибель хлопців стане не марною, а ми якось викрутимося ви нас знаєте, у вас немає часу дорога кожна секунда і досить теребеньок, - в приказному поряд-
ку Северин віддав їм рюкзак з трофеями дівчатам,- поки немає мінометного обстрілу вам потрібно якнайдалі піти, а ми зустрінемо не званних гостей, притримаємо скільки треба та одразу підем за вами". На всякий випадок пообіймались і проводили дівчат. Підшукавши відповідні позиції замаскувавшись, як змогли стали чекати, не довго, хвилин через 15ать ранкури обережно уважно вдивляючись у все врізнобіч з'явилися з туману, що вже піднявся, і як тільки вони підійшли на відстань повного знищення ми відкрили вогонь наповал, наіть прагнучи економити патрони ми змели першу сотню ворогів, ранкури прагнучи уникнути наших куль драпонули куди попало, ховалися в паніці за що прійдется, на мить ми зупинили стрілянину. Ранкури зустрівши для них несподівану відсіч, відразу схаменувшись почали нас обстрілювати з ручних гранатометів майже впритул.
Перші гранати лягли ззаду нас, вибухнувши злетіли на пару метрів тонкими стовпчиками води, а наступні лягали прямо біля нас, окрім дрібних подряпин і відкатуванням водою жодних неприємностей не приносили, заволокло все димом, це добре і погано, противник не бачить нас, але і ми не бачимо їх. Ми почали з ними перестрілюватися, вони нічого не могли з нами поробити в болоті, це не їх умови, ми один за одним ложили ворожих солдатів, що необачно висунулися видивляючись нас. Не знаю скільки ми їх знищили лише їх ентузіазм по упійманню нас дещо ослабів і вони відступили подалі від наших куль. Ми вирішили доки не вирушати, ще годинку ми впевнені протримаємося. Стало тихо і нудновато, противник кудись подівся я почав розглядати, що довкола робиться, багато висохлих і живих дерев поламано, дісталося природі. Мої разглядини перервали сильні вибухи, що за єрунда, літаки пролетіли над нами, руки у них короткі нас узяти - ось авіацію викликали, знову засвистіли бомби і ми зрозуміли пора уносити звідси ноги. Як тільки піднялися і попрямували внапрямок куди пішли дівчата, противник відкрив шквальний вогонь зі всього, що під руку мабудь попалося, не звертаючи на це увагу ми продовжили йти.
Мало не у метрі від нас здіймалися стовпи болотяної води, з-за цього ми не могли розмовляти, просто не чули, від сильного шуму і гуркоту нічого не розбереш, діставшись до острівця, що на щастя попався знов, ми негайно залягли в густому мху, притиснувшись міцно до нього ми не могли і голови підняти настільки щільний вів ворог вогонь. Поряд з нами підносилася над острівцем вся вкрита мохом висока каряга, як тільки ми залягли її ураз зрешетили ворожі вогневі засоби і рознесли в труху, лише димляча підстава залишилася, вмить дим заволік це місце гарненько замаскувавши нас. Ранкури наближалися, ще трохи і дістануть нас, вогонь продовжувався і нам нічого не залишалося як ризикувати, найближче укриття - повалене дерево знаходилося в метрах 150ти ми не довго роздумуючи вистріливши пару довгих черг змусивши їх трохи замовкнути кинулися до нього, коли до укриття залишалося декілька метрів позаду прогриміли вибухи ми машинально поглянули назад, а наш острівець розлетівся на всі боки накритий мінометним вогнем.
15
Переглянувшись нічого не кажучи ми перестрибнули об'ємний ствол дуба схоже і гепнулися в липку рідоту, підтримуючи один одного потихеньку вибралися на твердий грунт, задоволені що вийшло ушитися і вибратися з обіймів трясовини ми помчали далі. Ми змогли відірватися від переслідувачів, схоже ранкури перестали переслідувати нас обстріл зі всієї зброї майже утих і він весь час віддалявся, ми спочатку не зрозуміли чому, ми увійшли до головної частини боліт і вони швидше за все просто не знають як їх проходити і залишили свою затію наздогнати нас, класно ось тільки саме нам потрібно їх здолати. Незабаром ми наздогнали дівчат і щасливі, що все у нас вийшло попрямували до своїх, залишалося пройти всього менш 8ми км.
Не пройшли і пару кілометрів знову почувся гул моторів ворожої авіації незабаром позаду нас почали розриватися бомби важкої тонажності, вибухи чулися все ближче і ближче, ці сволоти не зможуть змиритися з тим, що їх план упіймання нашого загону провалився і найважливіша інформація про них скоро попаде в рук нашим фахівцями і тоді можливо війна почне рухатися зовсім в іншому напрямі, тепер вони застосовують останній засіб - коврове бомбування. Бомби, це добре чутно, лягали густо і це напружувало нас, вони лягали широкою смугою і ми зрозуміли нам не встигнути вийти з бомбардування, і нічого тут не поробиш - карамба! Бомби стали падати купами, 5-10ти метрові стовпи води з мулом і з трісками перемелених дерев і ми поміж них, вода вирувала і піднімалася вгору настільки часто, що ми більше рухаємося під водою, а вода схоже тримається на водяних стовпах, бомбардування накочувалось одно за іншим, нічого схожого до цього я не бачив, такого гарячого пару теж не відчував. Стояв страшний гуркіт і шум, все перемішалося, вода, мул, їдкий дим, туман, падали бідні дерева, деколи ми довго не могли знайти один одного серед всього цього, нам довго везло конкретно бомбардування не зачіпали нас, але нажаль цього разу не ми були інженерами своїх
долей і не встигли нічого зробити останнім нальотом нажаль накрило весь загін,
прямо за мною, у цей момент я знаходився попереду шукаючи дорогу в трясовині, пролунали сильны вибухи і там де знаходилися сапер і Катюша, я відразу обернувся і побачив замість них вогненні стовпи вируючої води, що зметнулася далеко вгору, не встигнувши це осмислити прямо переді мною вибухнула бомба, мене кудись підняло і відчув як щось ударило мене в район серця, кинуло убік, я впав кудись знову ударився і знепритомнів.
...дивно, чомусь я йду по моєму рідному місту, йду і я щасливий, раптом я став вітром і понісся, полетів... мій підводний човен, моя команда, я промайнув над нею... море я лечу над морем, як вітер і я хотів поглянути на себе і не побачив... невже я став морським вітром, зустрічні повітряні потоки ніжно гладили моє обличчя...
Хтось ляскає мене по щоках, точно, довго не міг чомусь розплющити очі, невже живий, деякий час не виходило навіть поворушитися, ніжні пальці пройшлися по моїх щоках, губах, очах, це добре на мене подіяло, ледве-ледве розплющилися очі їх залило мулом, ніжна рука витерла їх, крізь різноколірні круги я побачив її. Інга хвилюючись дивилася на мене, помалу тіло почало приходити в норму і я потихеньку почав рухатися, почав вставати, все тіло раптом пронизав гострий біль вона йшла звідкись з серця, переборов її негативні відчуття зміг підвестися.
Шведська красуня підхопила мене, я сильно шатаючись ледве тримався на ногах, трохи заспокоївшись красуня запитала як я себе відчуваю, деякий час я не міг вимовити ні слова, Інга міцно обійняла мене не даючи мені впасти, притискаючись до мене я яскраво відчув її тепло і знову ледве не знепритомнів, мені нічого зараз не хотілося лише відчувати її тепло. Я насилу узяв себе в руки, подряпаними пальцями намацав місце сильного болю, нагрудна кишеня порвана і з неї стирчали залишки двох що давно виробили свій ресурс акумулятора від радара, я про них вже і забув лежать тут тижнів два, нащупуючи шматочки, що залишилися від них, дрібні висипалися з дірок кишені, дві крупні уцілілі частини акумуляторів причепилися друг до дружки і не вилазилі через дірки, відстебнувши гудзик розстебнув кишеню витягнув їх побачивши причину їх спаяності я з Інгой не весело посміхнулися, як в кіно в них застряг довгастий сантиметрів два в діаметрі уламок бомби, по дівочих щоках скотилися смарагдові сльози. Дивлячись на її сльози я раптом зрозумів, в ці хвилини мої мізки трохи зависли і я не міг відразу все ними
16
схопити, що поряд з нею немає Катюши і Северина, відразу запитав у Інги де ж вони. "Поранили Катюшу, поранення не небезпечне осколки посікли живіт, я перев'язала її зробила все необхідне, зараз вона в порядку, лише багато рухатися їй доки не можна, а ось з Северином, немає його більше командирові, зовсім,"-сказала сумно дивлячись кудись в болота, мене кинуло в холодний піт, сильний біль знову заповнив всі мої відчуття, вона тихо продовжила, - немає його і немає хлопців, подумати тільки, що зі всіх парубків залишився лише ти, це не вигадка що ти щасливчик командир", - вона сильно заплакала. Я від гніву ударив кулаком в свої груди, все перемішалося в голові, що ж це сталося "їх немає", - загинули, я ледве не впав, мене захитало від всього цього.
"Северина не знайдеш, шукати даремно, я намагалась, був і нема, нічого від
нього не залишилось",- вона після миттєвої слабкості втримала себе в руках і тепер говорила без істерії. Дивна для нас тиша лягла на болота, може ворог ви-
рішив, що з нами покінчено, як же хочеться що б було саме так, справді незалеж-
но від мене дійсно мені дуже везе на війні і якщо до своїх дійду лише один я,
мені сором не дасть цього зробити, пійду і вб"ю стільки ранкурів скільки зможу,
доки мене не знищать, наш загін тоді стане безсмертною легендою країни, просто
не зможу інакше. Голова стала такою дурною, може вибухне і хай з цим всим бу-
де покінчено..."Досить приходити в себе командире пішли", - Інга вивела з марення,
ми пішли до Катюші, вона лежала на м'якому мху на маленькій сухій купині, обернувши до нас голову дивилася як ми йдемо до неї, тобто йшла Інга, а я шатаючись шкандибав підтримуваний нею, ми сіли поряд з Катюшей, Катя узяла мене за руку і тихим слабким голосом сказала про те як вона щаслива, що хоч один з хлопців залишився живий, вони думали ми всі загинули, про те як Інга ледь знайшла мене та витягнула непритомного з трясовини, я дивився у її очі і про себе дав клятву вивести їх з боліт наперекір усьому. Абияк вмостившись на крихітному острівці розговорилися про те, що сталося, довкола стояла тиша, зовсім тихо, ми знов осмислювали всі ці події. Вже почали з'являтися сутінки, я поглянув на свій годинник, побилися, тріснуло скло, цікаво вода не проникла всередину, тріщина серйозна, час почав сьомого. Скоро стемніє потрібно швидше вийти до річки, до своїх. Зібралися, привели себе як вийшло в порядок, моя форма зовсім порвалася, на ній ледве трималися потьмянілі геройські тризубці, зброя в порядку патронів залишилася пару десятків, але швидше за все в найблищі години вони нам не знадобляться. Інга виловила рюкзак ще до того як мене привела в свідомість і він лежав з трофеями поряд з Катюшей, яка ж Інга молодець, вона розповіла, що ледве встигла витягнути з засмокчуючої його муляки. Підкріпившись залишками вафель і напившись водою, зробили прощальний залп хлопцям та пішли із нестерпним смутком у серці далі. До цього часу функції мого організму прийшли в хоч якусь прийнятну норму, сповна придатну для носіння дівчат на руках, ми вирішили для безпеки Катюші, зараз у жодному випадку не можна допустити забруднення її пора-
нень, що я понесу її на руках. Катюша від перенесених поранень та больового шоку ослабла, мужня дівчина добре трималася і навіть спробувала піти сама наперекір нам, але ми і слухати не стали, я потихеньку узяв її на руки. "Ти легенька, як пушинонька,"- м'яко сказав Катюші, вона у відповідь поклала голову мені на плече носиком ткнувшись в шию, її ніжне дихання додало мені сил. Вода схожа на рідкий кисіль доходила мені до пояса, красуні ніяк не можна зволожувати рани і ми з Інгой весь час дивилися за рівнем вологи. Інга йшла неспішно попереду вишукуючи вимацуючи ногами твердий грунт, нам таланило попадалися неглибокі тверді можна сказати підводні стежини, можна навіть на карті з 100%ой точністю скласти справжній брід через Тясмінські болота, ми обережно просувалися вперед ще годинка інша і ми в своїх. Ранкури більше не переслідували нас, схоже втрати-
ли те що вказувало їм де ми, тепер впевнено можна сказати, шо наше місцероз-
ташування вказував якийсь предмет з рюкзака, а наші накидки не причому, бо
їх вже фактично не існує, лахміття звисає ось і все, що від них залишилось, ін-
туіція говорить саме болотяний мул зробив свою справу, бо рюкзак і все що в
ньому є в ньому, хоча міг і уламок пошкодити щось. Катюша укачена мною задрімала, ось і добре, уві сні все швидше гоїться, відновляться сили і все налагодиться, тепер найголовніше чи вистачить нам з Інгой сил, по шведській
17
дивиці видно йде майже на автопілоті, тримається добре намагається не видавати втоми та від мене нічого не сховаєшь, вона часто бралася за вітки дерев ледве встигаючи втриматися на ногах, все, це останній раз коли я брав на завдання дівчат, все, не можна у жодному випадку ризикувати ними, немає нічого дорожчого за дівчат, ніхто в світі не вмовить це зробити. Я знаходився в ще гіршому стані біль розтікався по всьому тілу і я лише застосувавши свою силу волі зміг ледве ужитися з нею, ноги йшли, руки тримали дівицю, цього досить, це прийнятно.
Ліс дещо порідшав і рівень води піднявся, швидше за все дно стало нижче, свіжа вода дійшла до моїх рук, раптом я наткнувся на Інгу, "стає глибше", - не весело сказала мені, ми стояли і дивилися на темну нерухому гладінь. Катюша під дією обезбалівающего міцно спала, я поглянув на неї і по-моєму я посміхнувся, від втоми яка все-таки дістала і мене не відчув власні губи, все тіло настільки затекло, що я відчував лише загальний рух тіла, а окремо відчувалися лише очі та ніс.
Загальними зусиллями ми підняли Катю на рівень моєї шиї і пішли вперед, вода дійшла до грудей і залишаючись на цьому рівні пару сотень метрів почала до нашого щастя спадати, все гаразд. Як же хотілося відпочити очі самі по собі шукали острівець суші і не знаходили їх, кудись вони раптом всі поділися і думки, та це не думки - мозок вже давно відпочивав зараз залишилися лише інстинкти і одна мета - доставити дівчат до своїх, невздовзі я повністю перестав відчувати свій организм,
замість цього я відчував лише якийсь дивний стан тіла, можливо організм майже дійшов до якогось своєї межі можливостей, цікаво, а коли настане пік цієї межі, що я відчую, швидше нічого, та що за розмови і разтеребя голову викинув їх з неї,
та ні нехай будуть, а то я ще забуду, що я є. Йшов і не відчував рухів, інколи опритомнівшись з полусвідомого стану, йшов вже на повному автопілоті відразу не розумів де знаходжуся і що роблю, лише коли бачив обличчя Каті все згадував вдивлявся в силует Інги, що розпливається, і знову занурювався кудись в невідомість, а організм йшов за інерцією сам вперед. Бачив все у веселкових тонах,
все довкола кудись пливло і втрачалося у різнокольорових кругах, абияк настроїв-
ши очі міг щось розглянути всього декілька секунд найважливіше і знову все розтікалося в круговороті кольору. Очевидно організм знайшов потрібний режим виживаності і працював на мінімумі витрат енергії
. Десь вдалині із заходу доносилися глухими гуркотами канонада, спочатку я зовсім не звернув на ці звуки жодної уваги і продовжував рухатися в напівсвідо-
мому стані, лише коли я наткнувся знову у котрий раз в Інгу і вона розштовхавши мене привела в ледве свідоме відчуття втлумачила мені, що вода вже менше коліна і ми виходимо з болота, а із західного боку, до неї ми і йдемо, чутні бої, це фронт і ми майже в своїх. Ледве второпав що вона мені говорила, видавив посмішку і прохрипів "супер", крізь відео, що пливе, я бачив перелякане обличчя Інги, я не знав що її налякало, майже не міг нічого щось зміркувати, вона бачила як по моїй лівій руці, рукав весь порваний і руку вільно видно, тече кров з дрібних ран, що відкрилися від перевтоми, від напруги, що не перестає, осколки врізалися в руку, я цього зовсім не відчував, прохрипів їй "підемо", в складному стані знаходилася і Інга, теж майже зовсім вибилася з сил та ще я тут, вона сильно турбувалася чи смогу я дійти. Ми йшли, нам нічого не залишалося лише просто йти доки йдется, вона йшла і плакала, часто повертаючись дивилася на мене з Катею. Незабаром ми все ж вийшли з боліт, сонце вже сховалося за горизонт і зараз десь на заході ще йде світловий день. З нас стікала вода залишаючи на форму ряску і багато болотяних налиплих рослин, Інга зупинилася і обійняла нас, прокинулася Катюша, від дівочих ніжностей мені стало трохи краще, можна сказати відкрилося друге дихання, не вірилося що вийшли. Додаткового джерела енергії, що відкрилося, якраз вистачило здолати і взабратися на невисоку піднесеність, Катя залишалася на моїх руках, вона від поранень зовсім ослабіла і я їй не дозволив йти самій. Після підйому моя свідомість зовсім поплила і періодично відключалася, включаючись деякий час просто бачив щось попереду і знову провалювалося в невідомість, йшли вже по твердому грунту швидше пленталися ледве пересуваючи ноги, мені хотілося поглянути на болото, що залишилося позаду, і не зміг, шия затекла і не слухалася, встиг глибоко зітхнути від досади але й цього не зміг відчути бо свідомість самовільно вислизнула в темряву автопілоту. "Командир, командире ну що ж ти
18
отямся, - сильно мене треся ридаючи приводила мене до тямі Інга, чесно я не міг розібрати вже навіть її слів в голові стояв сильний шум і все що вона говорила просто шелестіло в загальному круговороті одного звуку, поглянув стараючись в її сторону і раптом я розрізнив в загальній картині розмитого фону якісь переливи,
щось дуже красиво мерехтіло не зрозуміло на якій відстані від мене,-дійшли,- куди дійшли я майже не міркував, тю я зрозумів, що вона мені сказала і тут до мене дійшло - до Тясміну ми дійшли - ось куди". Я не міг виголосити ні слова, губи злипнулися і моїм зусиллями їх розробити не піддавалися, мовчки кинувся кидком до річки відчуваю останній, човгаючи провалюючись ногами в рихлий річковий пісок
ледве добрів до маленького пляжу. Щосили вдивився де знаходжуся, крихітні хвилі котилися і танули в піску зарослого молодим очеретом річкового плеса, стояв зовсім в кромки води, відійшов і довго підшукуючи відповідне місце поклав Катюшу, я відчував, що вона без свідомості, на прогрітий травневим сонцем м'який пісок, Інга все проконтролювала і все вийшло, від спаду напруги все тіло пронизав сильний біль, це було немислимо, я втративши рівновагу впав у бік річки, плюхнувся у воду, як добре, крізь біль і не зрозумілі відчуття відчув сильну спрагу і я відразу ж почав напиватися річковою солодкою водою, губи розм'якли і стали знов рухливими.
Сил мені вистачило лише виповзти на берег, машинально навсяк випадок намацав штурмову гвиниівку, що бовталася на мені, все що я розумів це те що ми дійшли і з дівчатами все тепер в порядку про трофеї не хотів і думати із-за них загинув майже весь загін. Зняв глушник з гвинтівки і в повітря випалив всі патрони, прямо за рі-
чкою повинні знаходитися наші війська, звук пострілів голосно прокотився по окрузі це і салют загиблим хлопцям і ми дали про себе знати, свою структуру викликати ми не могли радар повністю розбитий осколками і в штаб не прийдуть наші позивні, так сигнал SOS нам би не завадив. Від пострілів прийшла в свідомість Катюша і зрозумівши де ми прошепотіла "невже дійшли" крізь сльози, крізь свій вже вкрай важкий стан. Крізь зір, що все сильніше дає збій, і таку ж свідомість бачив як з того берега поплили до нас гумові човни, з них світили ліхтариками в нашу сторону."Тепер
все це не даремно", - подумав я, коли вони вийшли на беріг і полилася українська мова,
і до нас підбігли дівчата санінструктори я спокійно без тривоги відпустив свою силу волі та спокійно вже знепритомнів:"Свої, дівчата тепер в безпеці...".
... я в хмарах і вітром кружляю в них, і мчуся в прекрасну безмежну далечінь піднебіння, раптом плавно стаю частиною маленької сірої хмаринки і йду дощем на хлібні поля, золоті промені сонця пронизали срібні нитки вологи, що спрямувалася до землі, не долетівши до колосів випарувався і став веселкою, з висоти веселки, що переливається, на сотні кілометрів є видимими величезні простори Батьківщини...
...я в перших променях ранкового тропічного сонця, воно винирює з теплих морських вод, промені гладять м'яку хвилю граючи різнобарвами в її гребенцах і вдаряючись об борт прекрасного парусника переливаються віддзеркаленням на відпальорованому морським вітром борту веселими відблисками дня, що по трохи починається...
Співає птах, дуже красиво, весело, тю,да це ж соловей, невже птах може настільки красиво співати, що я говорю, це і не дивно - в природи все красиво.
Я відчував всю солов'їну пісню повністю розрізняючи кожну зміну пташиного голосу, трелі звучали як тисячі самих кращих оркестрів, мені інколи вдавалося зрозуміти про що вона співає, звичайно про весну, про те, що життя прекрасне, що птах здолавши величезну відстань разом із зграєю досягла рідного краю. Легкий теплий вітерець тихенько трепоче моє волосся і гладить обличчя, десь поруч шумить неголосно листя, я вловив приємний аромат і раптом зрозумів, що я не сплю, пахне чимось смачним, на мить я зрозумів, до мене дійшло - я живий, правда якось дивно, я відчуваю навкола себе обстановку, а ось себе, як не пробував відчути організм не вийшло, не відчував я себе фізично, потихеньку мою свідомість поглинуло відчуття втоми і я не міг стримати сонливість, незабаром моя свідомість в глибокому сні знову понеслася на зустріч тропічному морю та свіжому бризу.
Щось крапнуло мені на щоку, від цього відчуття я прокинувся і розплющив очі, біля мого ліжка схиливши надімною голову сиділа дівчина в білосніжному халаті,
19
перше що я побачив розплющивши свої заспані очі її прекрасні блакитні сумні дівочі очі, вона сумно дивилася кудись не на мене, дівчина не побачила, що я прокинувся, а може опритомнів. Мокрі від сліз очі раптом поглянули на мене без чекання побачити відкритими мої, її ніжний погляд був чимось не реально приємним, її очі заблищали щастям, дівчина не стрималася і моє обличчя покрилося крупними росинками дівочих сліз. Мої важкі як пудові гирі віка знову закрилися, як не прагнув стримати їх, якась сильна втома раптом наповнила мене і моя свідомість відключилася. Крізь вислизаючу свідомість я відчував як дівчина ляскає по щоках і щось говорить, її слова я вже не встиг розібрати.
Ранок, я прокинувся рано вранці, сонечко кілька хвилин тому виплигнуло із-за лісу, що знаходився за маленькою річечкою, тій самій до якої ми так прагнули
дістатися. Мої очі та віка вже не важкі, тіло слухається доволі нормально, відлежав трохи організм, застоявся, я всівся на ліжку по-монгольськи, по тілу йшло дрібне тремтіння відновлення рухових функцій організму. Я знаходився в медичному наметі, в одномісному відділенні, над входом напис "2га палата", правда "палата" досить умовна назва, затишна маленька кімнатка з ліжком, табуретом і столиком, усередині біла біла, а зовні я знаю - забарвлення камуфляжу, біля імпровізованого палаткового віконця сидячи на стільці і спершись ліктем на стіл спала та сама красуня, що пробудила мене від сну. У віконце пробивалися веселі промені сонця і падали на тентовану стіну, "негайно на свіже повітря", - подумав я і миттєво виконав думку. Одягнений в одні спортивні труси я вийшов з намету, не очикуючи моєї появи охорона продовжувала дрімаючи охороняти, а я стояв на порозі намету і насолоджувався красою весняного ранку. Особливо не роздумуючи понісся до річки купатися, з кожною хвилиною мій організм набирав величезну силу енергії і я її відчував, приємне і бадьоре тіло мчало по земляній доріжці до пляжу. Сходу плюхнувся в свіжу вологу, вода досить добре прогріта за три місяці весни наповнила мене своєю бадьорою енергією. Я пірнав, стрибав, плавав, перекидався отримуючи майже забуте за рік війни задоволення. Коли наплавався і поплив до пляжу побачив на нім по моєму весь персонал медсанбату, вони звали ваблячи негайно вийти з води, під час купання я не почув жодного звуку - не звертав уваги, настільки скучив по щастю. Вийшов з води і вислухав купу претензій схоже від головлікаря, я нічого їй не відповів, ще одна красуня вже підполковник медслужби, їй і 30ти не даси - молодець. Весь персонал складався з красунь, від одного погляду будь-якою з них можна відразу втратити голову від щастя назавжди і всі вони дивилися на одного мене. Я не зміг втратити голову, дівочі погляди відразу нагадали мені про Катюшу і Інгу, як я відразу про них не пригадав, ех, хвиля смутку і гніву накотились на мене. Привітавшись з дівчатами і вибачившись за свою витівку та напівголий вигляд, назвався хто я і з якої частини, "нам це відомо" - добрий голос головлікаря дав мені знати, що у них все у порядку.
Госпіталем служив величезний полковий намет, весь обвішаний сітками камуфляжів, намет поглиблений наполовину в землю і не знаючи, що він там знаходиться дуже складно зрозуміти, схожий на пагорб в полі, а може яка будова, складно її розсекретити, в метрах 50ти від неї стояли теж замасковані два автоматичні комплекси ППО, до них ледве помітні вилися стрічки вузьких траншей і йшли кудись далі, з повітря наврядчи цей військовий пункт можна виявити. Довкола під сітками стояли вантажівки і джипи, подекуди виднілися солдати, прифронтовий тил відразу видно. До намету дійшли головлікар, я і та дівчина, що знаходилася в моїй палаті, до цього останніх дівчат підполковник повернула на свої робочі місця, вони прагнули залишитися хоч ще на трохи тут, але нічого тут не попишеш обов'язки в госпіталях не можуть чекати. Два бійці, що охороняли вхід поздоровалися зі мною і несподівано для мене запитали чи правда те, що я той самий командир легендарного загону, мені не хотілося відповідати через те, що загону, не рахуючи тих, що уціліли, схоже вже не існує, "так - це я", - сумно відповів я і увійшов за главврачем у середину госпіталю, у мене промайнула думка "схоже тут всі знають хто я ".
Відчинивши імпровізовані двері з того ж матеріалу камуфляжу ми увійшли до моєї палати, мені хотілося негайно одягнутися, оглянувши кімнату своєї форми я не виявив, тоді я просто сів на ліжко і став слухати рекомендації головлікаря з приводу відновлення мого здоров'я, я не міг зосередитися мої думки поплили в трагічне минуле загиблого загону. Все знов і знов перекручувалося перед очима. Головлікар
20
підвелась, схоже зрозумівши мій стан вона щось записала собі у великий зошит, я сказав їй, що мені потрібно негайно вирушати в генштаб, мені потрібна моя форма і моя зброя і схоже не завадило б поснідати, і тут я пригадав про рюкзак, “і де ж
це він”. "Поки, що ви можете розраховувати лише на сніданок, а про інше на якийсь час потрібно забути, вам потрібно видужати", - декщо строго відповіла вона, я знизав плечима, "а, часу а нас зовсім небагато", - про себе подумав я і вирішив задовіль-
нитися тим, що дають. Я зі всіма радами головлікаря погодився, підполковник доручила всю турботу про мене узяти тій дівчині, що зараз як і я уважно слухала її
командира. Незабаром сама пані строгість розподіливши нам весь сьогоднішній день вийшла займатися іншими госпіталевими справами. З дівчиною, медсестрою 2го рангу, ми відразу здружилися, її звуть Олеся, родом з Вінниці, добра, уважна, після того, як ми познайомилися вона теж вийшла і на деякий час я залишився один. Зали-шившись наодинці оглянув своє понівечене тіло, на нім в лише рідких місцях не було подряпин, все правда вже зажило та все ж, дивлячись на шрами я зрозумів, що знаходжуся тут точно не один тиждень. . Незабаром до палати увійшла Олеся з двома казанками в руках, "ось і ваш сніданок, товаришу старший сержант", - посміхнувшись вона кажучи мені прошла до столика і почала розставляти столові польові прилади, я узяв табурет і сів за столик, вона теж впоравшись сіла на стілець і стала з неприхованою цікавістю дивитися на мене. За сніданком я розпитав про все, що сталося зі мною, Інгой і Катей після того, як нас підібрав біля річки наш патруль, Олеся в подробицях розповіла про цей епізод. Як тільки нас привіз патруль в шпиталь відразу мене і Катюшу відправили до реанімації у зв'язку з важким станом, всі троє знаходилися без свідомості, Інга через декілька годинників терапії прийшла в себе, вона була в самій кращій зі всіх стані і надалі від неї ми отримували всі не секретні відомості про вашу групу, що вийшла з боліт, вона через пару днів вже набрала потрібну дієздатну форму, для якої вже не потрібний нагляд лікарів. Найдивніше, що тоді сталося це те, що коли ви були всі троє без свідомості персонал госпіталю і командири з штабу північного фронту, що знаходилися на лікуванні тут не могли визначити з якої ж частини ці троє солдатів. Ваша форма була роздерта і промокла до нитки, на ній ми ясно побачили нашивання з написом "гетьманська гвардія, т.з.", жодних особистих даних, у всіх частинах і в самій гетьманськой гвардії бійці носили нашивання з особистими даними - прізвище, ім'я і по батькові, а тут ні на формі ні в документах знайдених у вас ми не знайшли жоден інформацію про особисті дані, майже вся інформація в документах зашифрована,
особливо не зрозумілі були дві букви на нашивці “т.з.”, спочатку ми оглянули дівчат, а коли почали оглядати вас тов. старший сержант, то коли головлікар хотіла поглянути чи немає у вас в нагрудних кишенях документів, розсовуючи засохлі складки від крові і болотяного мула вона виявила два геройські тризубці, їх побачили всі хто знаходився поряд з вами, у цей момент багато хто зрозумів хто ж попав до них, двома героїчними тризубцями у всій українській армії нагороджений лише дві людини – перший - це український льотчик, а другий на Вас же ж не було льотної форми - це ви легенда, яку багато хто вважає вигадкою, командир таємного загону - грозу "ранкуровських" тилів та таємниць. “Чесно кажучі я й сама вважала, що ви міф вигаданий командуванням для підняття духу, тепер мені трохи соромно за це”,-
Олеся з нескриваючим задоволенням від знайомства говорила до мене, але я
не відчував себе героєм, можливо в мені є військовий талант, а може просто так
склалося, жодного разу не замислювався над тим, щоб заробити за свої дії вина-городу, я просто хочу звільнити нашу країну ось і все. Десь через півтори години
вашої індентифікації до шпиталю прибула делигація з гетьманської гвардії, вони
хотіли відразу забрати вашу групу, але із-за важкого вашого стану, що не транспортується, забрали лише Інгу вона була вже у відносному порядку, забрали все ваше озброєння і особисті рюкзаки, в госпіталі залишився один генерал йому доручив зам.нач. генштабу узяти під контроль лікування бійців, що залишилися. Гвин-
токрили відлетіли і почалася наша робота по відновленню вашого здоров'я.
Катю як тільки прийшла в свідомість і стабілізувався її стан відправили літаком до Києва на подальше лікування, за нашими свіжими даними її справи йдуть на поправку. Ви ж ст.сержант турбували весь персонал госпіталю 2,5ой тижня, весь цей час ви знаходилися у важкому стані, ви втратили багато крові, дві кульові рани, одна в
21
спину, інша в плече на виліт, були для вас як не закриті крани, поки ви добиралися кожну мить втрачали кров, кожен крок для вас залишав все менше шансів на життя, Олеся тривожно дивилася на мене, нею пережиті майже без перерви на відпочинок ці дні давали знати по її втомленому погляду, мені хотілося негайно вибачитися перед нею за все, правда мої вибачення нікому коли вже все сталося не потрібні, та все ж, ми замість цього трохи помовчали кожен про своє дивлячись один на одного.
За весь час вашого лікування ви приходили в свідомість один лише раз минулого тижня і те на декілька хвилин, я запитав у неї чи не тоді коли ви мене ляскали по щоках, вона здивовано хлопнула очима погоджуючись, а я думав, що це сталося вчора, "немає, вже 6, а немає 7мь днів прошло, виходить неділю тому, з тієї миті", - відповіла дівчина. Я розглянув рани, що майже загоїлись, Олеся піднесла ззаду маленьке дзеркало і я побачив дві точки від основних ран, на спині їх добре видно.
Зрозуміла справа я здивувався тому, що всього за 2,5ой тижні мій організм повністю відновився, відчував себе класно, "це друге, що нас здивувало, навіть ще сильніше, ніж ваша поява в нашому госпіталі, це справжній феномен гідний наукового дослідження", - трохи хвилюючись говорила Олеся. "Дослідження на жаль прийдеться відкласти на час повної перемоги над ворогом", - теж хвилюючись від отриманої інформації, сказав я.
Після того, як я поснідав мені захотілося трохи прогулятися подихати свіжим повітрям, "лише зі мною", - м'яко сказала Олеся, я посміхнувся: "клас, це рідке щастя зараз мирно прогулюватися разом із запаморочливою красунею". "Сначало вам потрібно зустрітися з генералом", - сказала Олеся, - він чекає не діждеться з вами побачитися"."Я б із задоволенням, та ось мені нема в чому йти до генерала"."Сейчас через хвилин 5ть принесуть вашу форму". "Як це, мені ж головлікар заборонила видавати форму". "Ви зараз не сильно на неї звертайте увагу, вона стільки чекала моменту вашого одужання, а після того, як ми всім госпіталем бігали до річки вас виловлювати, ну не виловлювати, ми думали що пиійдется, вона хотіла офіційно з вами познайомитися, з однією з найвідоміших живих легенд українського протистояння, а ви вийшли до неї з річки в одних спортивних трусах і весь в рясці, вона чесно кажучи розстроїлася і стала через це до вас строгою, а взагалі вона добра, чуйна і дуже уважна жінка”. Мені дійсно незабаром принесли мою форму, заскочила русокоса кокетка стрельнула в мене своїми очами поздоровкулася і поклала на ліжко те, що принесла. Я одягнувся, красива чорна форма підводника добре виглядала на мені, і як це її змогли відремонтувати та ще вимити, гм, ось це дійсно дивно, чорна вигладжена пілотка з нашиваннями ст. сержанта і тризубцем щільно одягнулася на трохи зарослу макітру. “Ну як я”, “відповідний парубок”, -Олеся заусміхалася "ще б", труснувши двома героїчними тризубцями дзвінко неголосно сказав :"Служу тобі рідна Україна". Дівчина з подивом дивилася на мене, дещо
не розуміючи її запитав у чому здивування, “Хочеться спитати чому на Вас саме
форма підводника, Ви ж наче на суші воюєте”, - я трохи посміхнувся, справді це
дивно, але цьому є пояснення,-“Я був підводником, мені дозволили за мої заслу-
ги, це мій такий каприз, носити саме цю форму, мені в ній найзручніше, а те що
вона чорна, то форма гетьманських гвардійців й так чорна, у кожного є диво-
маскхалат він надлегкий, мені дуже подобається вона от і все”. “Да, вона вам ду-
же пасує, красивий,- трохи з якимось жалем сказала вона,- і коли ви встигли там
повоювати, я звісно звиняюсь але це дуже цікаво,- вона з надією дивиться мені
в очі очикуючи на розповідь, я трохи обміркував це і зараз зрозумів, що про мене,
мою автобіографію окрім рідних та генштабу фактично ніхто не знає і тому вирі-
шив розповісти про себе все цій дівчині, мені самому чомусь захотілось просто
позгадувати минуле в подробицях,- ну розкажіть ”. “Ну добре вмовила, але на це
піде можливо декілька годин”,- вона зраділа, ми сіли на стільці біля вікна і почав
відкривати запаковані файли спогадів:” Спогади живуть паралельно зі мною, ось
коли я вперше побачив тебе, ти плакала такі ж сльози я вже бачив біля року
тому, це були турецькі дівчата вони плакали коли тонув український крейсер
“Вільна Україна”, та за тим що вони покидали свою землю, а в цей час я прощався
з моєю дітячою мрією, корабель затонув, а всі хто вижив пливли у дивом вцілілому
буксирі і бачили трагічну картину, а тепер все по-порядку: наш поранений важкий лінійний крейсер "Вiльна Украiна" стояв на рейді біля берегів Туреччини у складі
22
ескадри кораблів, це сталося на початку червня 2047 року, так точно вода вже прогрілася, майже вся команда крейсера тоді вже викуповувалася при першій
ліпшій нагоді. “Збірна” команда - українські, російські, натівські, турецькі, кораблі ОАД, головним завданням якої було гарантувати повітряне прикриття - не допустити ранкуровські штурмовики та бомбардувальники до гігантської евакуаційної бази ОАД та союзників, спільна військова компанія ОАД, НАТО їх союзників проти навислої загрози захвата ранкурами Малої Землі повністю провалилася і вони поспішно виводили свої війська з останніх не захоплених ранкурами плацдармів. На півострові Мала Азія вони залишилися лише на побережжі Чорного моря, десятки транспортних судів всіх класів зі всіх портів Чорного моря день і ніч транспортували війська, техніку і військове спорядження у всі країни цього регіону, наш корабель і ще сім з української ескадри направили сюди після морської битви об'еднаних флотів з флотом ранкурів за Мармурове море і природньо Босфорську протоку, і Стамбул, вся битва тривала 1,5 тижня, щодня і ніч відбувалися затяжні зіткнення, майже кожна з них ставала трагічною для багатьох кораблів об'едененного флоту, ранкури мали серйозну перевагу - можливість швидко поповнювати кількість кораблів з морських баз, який вони швидко набудували в захоплених східних грецьких островах, а наші ряди заповнювати просто ні чим, тут брали участь майже весь український, російський, і що базувався в цих краях єесовський, залишки флоту ОАД і Натівський флоти, майже 80% надводного і 50% підводного флотів, а точніше 72 кораблі з них 52 важких класів і 34 підводних човнів з них 15 крейсерських класів, ці дані не ховалися тому-що все одно ранкури наші сили розглядають через супутники. Пам'ятаю першу хвилю атак ворога, що налічувала 105 кораблів в основному важких класів, я тоді командував верхньою 3х гарматною артилерійською баштою головного калібру весь розрахунок 5 чоловік включаючи мене, в цій битві наш розрахунок за героїзм та величезний вклад в розгромі ранкуровського флоту нагородили героїчними тризубцями, на моїй формі заблискав перший геройський тризубець, під час першої ж атаки ранкури прямим попаданням рознесли на шматки нижню башту, ніхто не вижив, весь комплекс башт головного калібру живить електроенергією від одного трансформатора, а він знаходився якраз під нижньою баштою, трансформатор злетів в повітря разом з нею, вся електроніка, а головне комп'ютер управління не функціонували і наша башта застигла, після декількох настроювальних розмов з розрахунком наша башта знову ожила, ми витягнули запилені аварійні ліхтарики, повключалі їх і поразвішували, по інструкціях розвішеним по всій башті про її управління у ручну ми швидко пригадали цей принцип, лазерні та ультразвукові приціли працюють лише від комп'ютера, про них довелося забути, ми швидко розподілилися за штатним розкладом аварійної ситуації і як наші прадіди воювали в роки другої світової війни приготувалися до ручної стрілянини застосувавши оптичний далекомір майже тієй ж конструкції, що застосовувалися в ті роки, снаряди 203мм калібру подавалися механічними лебідками, на перезарядку всіх трьох знарядь вирушало до 15 хвилин, крутили всі разом, класна система редукторів брала на себе величезну масу снарядів і ми не сильно викладалися, найскладніше - стало для нас точно потрапляти майже на око у сіріючи серед 4х бальних хвиль силуети ворожих кораблів, наш корабель знаходився на східному фланзі нашого угрупування і завдання стояло витягнути на себе два важкі кораблі противника, нам це вдалося, ось тільки ними виявилося лінкори і на кожному красувалися по 8мь 310мм знарядь головного калібру з купою кораблів підтримки
наш кораблик озброєний 4мя баштами на кожній по три 203мм орудіями головного калібру всього 12, всілякими артустановкамі різних типів, навіть дві катапульти з морськими винищувачами, нас підтримували лише один український есмінець та два підводні човни. Ех, я починав служити у ВМФ в підводному флоті, на застарілому дизельному підвондному човні 2026 року спуску на воду, яка попала в мої руки вже на межі переплавки, прийшов юнгою, мені лише виповнилося 16 років, в січні 2044 року.
З найдрібніших років мріяв про морські пригоди, паралельно з школою вчився у флотилії, 4 літній курс освоїв за два і достроково склав з успіхом державні іспити керівництво флотилії відправило до адміралтейства ВМФ України мої рекомендації і клопотання прийняти мене на службу на флот, очикуючи відповідь з березня по червень, встиг відучитися в школі, не зовсім правда успішно як у флотилії, але все таки отримав атестат, став вільним вітром, в червні мені прийшло запрошення прийти у флотилію
23
для здобуття важливої інформації, хвилювався сильно, це зрозуміло йшлося про здійснення моєї мрії, і вона стала реальністю, мені вручили пакет на моє ім'я з штампом адміралтейства, преподователі разом зі мною трохи розтанули від щастя, ми отримали мій напрям на службу в підводний флот, особисто адмірал трохи нижче за офіційну друкарську частину своєю рукою висловив захоплення моєю завзятістю та
побажав подальших успіхів. У розташування військово-морської бази мені наказано з'явитися до 1 липня, супер, все вийшло. На базі я пройшов 7мі місячний курс підготовки українського підводника, я попав в свою стихію, теоретична і практична підготовка проходила як я і мріяв, преподователі - справжні морські вовки, основною моєю спеціальністю стала - борт-електрик-механік підводних човнів малого класу.
Вивчив всі типи підводних човнів нашого флоту, деякі ЕСовські та російські, до 1го лютого я став справжнім підводником і мене направили набиратися досвіду на маленьку військово-морську базу застарілих підводних човнів біля Феодосії в 13 км. на схід від неї, розподілили в команду самого застарілого підводного човна у складі ескадри. Підводний човен класу "М"(малятко), команда полягала до мого приходу з трьох чоловік, по штату потрібне 8, коли команда взнала, що до них йде поповнення звичайно зраділа, а коли побачили мене на причалі 17 літнього юнгу віднеслися до мене досить скептично, через полгода вони змінили свою думку, я застосував своїй талант електронщика і витребував дозвіл модернізувати малятка в стилі сучасних технологій, командування бази вирішило, лише на це не передбачені витрати що виділяються адміралтейством базі засобів, "ну нічого, своїми засобами обійдемося", - здивував я ентузіазмом командувача базой,"какимі ж це своїми", - спантеличено запитав він, "мені ж за службу почнуть платити ось і засоби, перші гроші отримаю через місяць, а до них розроблю всі технічні новшевства і підготую план робіт, пошукаю на базовських складах відповідні компоненти(на це мені теж дали дозвіл)", - командувач схоже не бачив до цього настільки цілеспрямованого юнги, що на все погодився. І він не помилився в мені, 18 лютого 2024го від всіма забутого проржавілого причалу відплила красуня повністю відновлене "малятко", виблискує своїм покритим спеціальним антирадарним пластиком бочком ( це покриття командувач сам ви-
писав, коли побачив, що дійсно я роблю потрібну справу та і на малятку йде його зовсім небагато), антирадарний пластик став підсумком моїх думок, він встановлювався в останню мить перед плаванням, це нова думка в інженерії підводних човнів - розумна пластмаса - складається з 8мі вугільних пластинок розмірами як коробка від компакт-диск диск завтовшки 10мм, усередині знаходяться мікропроцесори що виконують купу різних функцій - головна - поглащать електроімпульси радарів противника, а найцікавіша - коли все ж човен виявлений і по ній дали залп торпедами, будь-яка кількість, розумний пластик виробляє радіомагнітний фон що приймає магнітну полярність торпед і ра- кет з надводних кораблів і авіації, пластинки з'єднуються прихованими роз'ємами підганяючи щільно друг до дружки, для потрібної герметичності розумний пластик покривається діелектричною плівкою активної супергуми, тобто що не розривається, всіма функціями покриття управляє спеціальний окремий комп'ютер связаний з головним бортовим комп'ютером( всі комп'ютери і електронні прилади зібрав сам із запчастин що знайшлися на складах, багато що довелося купувати в магазинах, мені командувач давав звільнювальну відпустку і я нишпорив у пошуках потрібних вузлів і деталей по електронних магазинах Сімферополя, все знайшлося), вони взаємодіяли при запусках наших торпед, підніманні перископа, випуску баласту, передачі радіосигналів, все технологічні отвори теж закривалися пластинками і під час відкриття люків пластинки не відключалися, а переходили в нейтральну роботу зберігаючи радіомагнітне, поле по всьому корпусу підводного човна, розумний пластик споживає багато електроенергії і він застосовується лише в особливо складних ситуаціях, коли загроза знищення підводного човна досягає 100%, основне електроживлення дає основний дизель, але
для запуску і роботи перші 5 хвилин та безперебійного для аналізу комп'ютером стану розумного пластика я застосував 2 стандартних морських акумулятора, елек-
трика, що виробляється ними, дає при включенні рівну без стартових стрибків струму енергію, цього часу вистачає на підготовку його до бою, акумуляторів вистачає на 10 включень без заряджання, весь підводний човен удалося компьютерізіровать і за-
старіле електронне управління стало зовсім простим, тепер повністю управляти нею
24
зможуть якраз нас 4ро - механік-моторист, два матроси і я юнга, після тижня предворітельних ходових маневрів для аналізу придатності моїх ідей в акваторії бази і отримавши приємні вражаючі результати командування бази дало добро на вихід в море для проведення максимальних тестів в реальній обстановці бойового плавання, командування дало завдання проникнути в сильноохраняємую севастопольську бухту і пришвартуватися прямо на головному пірсі атомних підводних човнів, природно обізнане командування севастопольською ескадрою з цікавістю підтримали цю затію, для них це хороша можливість побачити наскільки ефективна система електронної безпеки севастопольської військово-морської бази і несподівано тренувальне плавання стало маленькими ученнями, вийшли у відкрите море, цілі два тижні ганяли на ній по всьому Чорному морю налагоджуючи абсолютно все, на початок учень 5го березня ми повністю підготувалися, малятко з форсованим дизелем-двигуном давало в підводному положенні до 150км в годину, в надводному до 205км в годину при повному штилі, ми повністю виробили злагодженість дій і сталі справжньою командою військового підводного човна. Учення почали зухвало узявши середню глибину пройшлі по головному фарватеру прямо до сильноохраняємому входу в бухту, бухту від моря відокремлена хвилерізом, спеціально не включаючи антирадарну систему запеленгували себе і захопили за собою головні сили загороди підводні човни, есмінці, сторожовики і мисливці за под- водними човнами, застосувавши пріємущество в швидкості і малогабаритності ми прошмигнули до скель на мілководді і злилися в радарах з прибережним ландшафтом переслідуюча група кораблів почала активний пошук , а ми вмикнули розумний пластик і невидимі знову прослизнули до хвилеріза, прошлі під двома мисливцями за підводними човнами і увійшли до військово-морської бази атомних підводних човнів, ми вийшли на вогневу позицію і приготувалися “пустити” на дно десяток непідозрюючих про небезпеку підводних гігантів, малятко озброєне 10тю торпедами свого класу їх потужності достатньо для знищення умовного противника, ми в четвертому узяли по полуничній жевачке і з насолодою пустили всі 10ть торпед, умовно звичайно, після цього спливли вийшли на палубу розчохлювали 45мм автоматичну гармату і прямо на очах приголомшених підводників знищених субмарин, то ж в понарошку стали розстрілювати що залишилися, вистрілявши весь боєкомплект пришвартувалися до величезного причалу, після цих пригод малятка і наш екіпаж включили до складу ВМФ бойовою одиницею, всю команду нагородили адміральськими стрічками за відвагу і винахідливість( ними нагороджувалися матроси лише в мирний час за видатні заслуги, золоті 4х см в довжину і 1но см завширшки подвійні стрічки скріпляють вгорі 1но см в діаметрі золотою копією адміральського печатки, на стрічках напису синього кольору кріпляться на лівій стороні вище за нагрудну кишеню, на лівій стороні знаходяться нашивання із званням, прізвищем матроса, ініціали, вище за неї з назвою корабля, підводного човна на яких служить), у званнях правда не підвищили, на нашій маленькій військово-морській базі під Феодосією класно всім особовим складом бази відсвяткували наш успіх, щасливий командувач призначив мене виконуючим обов'язками капітана нашого підводного човна і в 17ть років я став в званні юнги командиром справжнього військового підводного човна, майже 4ре роки вже я служу у ВМФ України, моя мрія стала реальністю я наплавався на кораблях від парусників до важкого лінійного крейсера, підводному човну, плавав від Азова ка Гібралтар бачив багато країн і я щасливий. Ех ця війна вибила мене з моря, я часто сумую по ньому, бачу уві сні і мрію знову насолодитися морськими подорожами.
Обидва лінкори "ранкуров" накинулися на "Вiльну Украiну" прагнучи сходу розтерзати, і прорватися на цьому фланзі, останні кораблі накинулися на бідного есмінця, кошмар відбувався і під водою, розриви торпед на перископній глибині навіть на видаленій відстані без зусиль чутні в башті, цілий день і наступний ранок перших днів травня 2025го ми не вилазілі з башти, все стряслося від залпів наших знарядь вся башта наповнилася сизим майже не проглядним пороховим димом, вентиляція не працювала відкритий евакуаційний люк, що знаходиться зверху, трохи давав свіжого
морського повітря, інколи через нього нас обдавало водою від снарядів противника, що розірвалися біля борту, не працювала система глушиння шумів від пострілів і загальних шумів, ми майже не чули один одного, через 10ка залпів ми вже машинально без розмов виробляли всі дії, розмовляли лише при визначенні цілі,
25
наше головне завдання - це змусити замовкнути головні калібри ворога, посилали залп за залпом і наші 203мм снаряди досягаючи( завжди кожен снаряд на вагу золота всього 180 штук для кожної башти, 60 залпів, небагато та все ж при правильній організації стрілянини ними можливо знищити, затопити, 2 лінкори особливо важкого класу і 4ри середнього класу крейсера) темні силуети ворожих лінкорів розривали в клапті будь-яку броню, що попалася, випліскуючи довкола попадання фейєрверк розжарених фрагментів надбудов, башт, бортів, верхніх палуб, ці успіхи ми розглядали через оглядові щілини, ми їх те ж розконсервували, вони застосовуються в екстрених випадках, інколи при знищенні ворожої башти головного калібру ми з біноклями вилазілі вгору башти сильно ризикуючи і у всі очі дивилися як горить наш прямий ворог, як не старалися команда всього нашого лінійного важкого крейсера "Вiльна Украiна" все одно корабель отримував важкі попадання, приблизно через кожних 5-10 хвилин весь корабель здригався від страшної сили вибухів, до кінця першого дня цієї сутички дві башти головного калібру перестали існувати, майже всі надбудови згоріли, величезні пробоїни зяяли у високих струнких бортах приховуючи масштабністю велику кількість порівняльно маленьких, попадання що прорвалася крізь загороджувальну завісу( всі кораблі ВМФ України всіх класів озброювалися протиторпедними занавесамі - заввишки 20 метрів і завдовжки залежно від довжини корабля, складаються із залізних кілець діаметром 10см як кольчуга, їх і назвали "корабельна кольчуга", знаходиться в 10-15 метрах з обох бортів від корабля,
тримається на плаву на поплавцях і стримується спеціально вбудованими бортовими кранами, натяжку внизу дає труба діаметром 20мм, застосовується в бойових ситуаціях, під час руху корабля поза небезпекою вона збирається на барабан, крани
збираються як телескопічні вудки вбудовуються в одне ціле з бортом корабля, кожна корабельна кольчуга залежно від розмірів витримує від 2х до 25 прямих попадань торпед після її замінюють на нову у зв'язку з величезними дірками, крізь них можуть прослизати торпеди, корабельна кольчуга розроблена у одному з секретних інститутів україни в 2021 році стала справжньою рятівницею в битвах з ранкурамі для всіх корабляй ВМФ України, маневруючи корабель може без зусиль впоратися зі всіма пущеними по ньому торпедами, нижня не захищена частина корабля захищена торпедними апаратами для оборони знизу, вони розташовані залежно від класу корабля на його днищі по краях носової і кормовій частині корабля) ранкурівскі торпеди в грібні гвинти малого ходу вивела їх зі строю, управляти кораблем стало складніше, особливо уручну прицілюватися, половина відсіків набирали воду із-за тих-же пробоїн роблячи важкий лінійний крейсер ще важче, лише геніальна система горизонтальної і вертикальної ізоляції цих відсіків дозволяла кораблю не особливо звертати на них увагу, головні - машинне відділення, відсічи команди, арсенальні трюми і системи управління ходом корабля розташовані в недосяжних для ворожих снарядів, ракет, торпед і інших засобів знищення відсіках, єдине, що може його знищити це розколоти на купу дрібних шматочків, а це майже не реально. Наша башта продовжувала битися, ми час- те чули як "ранкуровськие снаряди" дряпалися по ськошеной броні башти і неслися далі залишаючи на наших лобах холодний піт, під час коротких затіший ми вилазілі на верх подихати свіжим повітрям і розглядали борозенки на броні башти, вона вся стала в смужку як тільник, ми не могли узяти в толк чому снаряди не розривалися дивлячись на нижню раськуроченную башту ми лише знизували плечима, сильніше дісталося нашому есмінцеві, весь раськуроченний і накренившись ще не на небезпечний кут вів відчайдушну битву з підводними човнами противника і кораблями їх підтримки, всі розуміли бачивши його трагічне положення, він веде свій останній морський бій, то ж чекало нас і дві наші підводні човни, до кінця дня битва розгорілися ще сильніше, поранений есмінець вистріливши всі свої торпеди та протичовневі ракети за наказом командуючого - цією битвою і що знаходиться на "Вiльнiй Украiнi", відійшов і сховався за нашим крейсерським корпусом, есмінець ледве тримався на плову, його завдання стало підтримати нас артогнем, залишився один підводний човен, другий отримавши критичне попадання змогла піднятися на поверхню, все хто залишився в живих з підводників підняли на наш корабель, вони поповнили сильно поріділі ряди команди лінійного важкого крейсера, до ранку зі всієї нашої воєнно - морської групи залишився лише наш крейсер,
есмінець і обидва підводні човни загинули, другий підводний човен отримавши два
26
прямих попадання миттєво пішла на дно, вижили лише ті хто в той момент знаходився в евакуаційному відсіку, вони змогли вчасно від'єднати евакуаційну капсулу і винирнули на поверхню, коли їх капсулу підняли краном на палубу і відкрили з неї хлинула вода, під час відділення вона майже вже наповнилася водою, їм повезло, що підводний човен знаходився всього в 20тьох метрахпрямих попадання миттєво пішов на дно, вижили лише ті хто в той момент знаходився в евакуаційному відсіку, вони змогли вчасно від'єднати евакуаційну капсулу і винирнули на поверхню, коли їх капсулу підняли краном на палубу і відкрили з неї хлинула вода, під час відділення вона майже вже наповнилася водою, їм повезло, що підводний човен знаходився всього в 20тьох метрах під водою і потужності двигунів капсули вистачило, зі всієї команди підводного човна залишилося в живих 8 чоловік.
Не дивлячись на це ми не давали спуску ранкурам, навіть залишившись без підтримки наш поранений важкий лінійний крейсер стримував противника і не давав прослизнути жодному надводному і под- водному кораблю ворога до Босфору, лише отримавши до кінця другого дня битви наказ об'єднаного командування відійти нашій групі до Босфору, вони ще не знали, що наша група тепер складається лише з нашого лінійного важкого крейсера, вийшовши з битви крейсер попрямував до Босфору, ранкури не стали переслідувати нас, отримавши від нас серйозний удар, нашому крейсеру удалося затопити один лінкор, з ним наші башти головного калібру розібралися як по підручнику, довго правда зате ефективно, дві верхні башти б'ються зі всіма баштами головного калібру противника, а ніжніє громлять бортову броню роблячи з неї решето, це виходило до загибелі двох наших башт, залишившись з однією верхньою і однією ніжней ми перейшли на оборонну тактику і змогли вивести з буд другий ворожий лінкор, він втратив управління і половину соєї головної артилерії, пустили на дно двох есмінців і величезний як лінкор охот- ник за підводними човнами, наш есмінець і два підводні човни знищили 5ть підводних човнів і есмінець малого класу, ми виконали бойове завдання, правда важкою ціною, зупинили ворога і нанесли йому серйозну утрату. З первинного особового складу всієї нашої групи в 1511 матросів, в живих залишилося всього 481 людина, загинули всі льотчики, не залишився жодного винищувача, наш лінійний важкий крейсер озброєний 4мя морськими винищувачами, тепер не озброєний, в їх завдання входила повітряна розвідка і знищення різних цілей тих, що прорвалися крізь ППО крейсера, природньо вони підтримували і есмінця, запускалися катапультою і сідали на посадочну 35ти метрову смугу платформа висувається з лівого борту з пасткою для винищувачів типа МПВУ- 61(морський палубний винищувач України) повністю український винищувач розроблений в КБ "Украiнськi Кріла", розташовано в місті Переяслав-Хмельницький Київської області і виробляється в нім же, двигуни виробництва "Мотор Сiч", виробництво знаходиться в місті Запоріжжя, електронні компоненти виробляються в містах Дніпропетровську та Ужгороді, в об'єднаному підприємстві "Eлектроннi мрii", озброєння виробляється на військових підприємствах Луганська і Харкова, винищувачі типа МПВУ-61 та ФПВУ(фронтовий) - 61 одні з кращих винайдених військових літаків цього часу, кращими їх якостями стали швидкість до 5500 км. в годину, фантастично просте управління, сильне озброєння і система захисту пілота від перевантажень (сидіння пілота, костюм, кабіна і навіть штурвал захищають здоров'я пілота - все це єдина електронна система сторює ідеальні умови для комфортного польоту, (стабільний для основи кровообіг і тиск в організмі пілота). На наших очах гинули льотчики - справжні класні парубки - гордість ненькi - Украiні, вони робили все можливе на винищувачах мрії для досягнення нашої загальної мети, 50% їх заслуг в знищенні всіх випущених по нас снарядів головного калібру, досягнувши б снаряди нашого крейсера швидше за все ні до якого Босфору ми і не поплили, блискавками проносячись між "Вiльнiй Украiні" і противником винищувачі змітали майже все, що рухалося до нашого борту, страшним болем втрати справжніх друзів розривало наші серця, коли якийсь ранкуровський снаряд чи ракета врізалася у винищувач і він обійнятий полум'ям врізався в поверхню моря - вибухав, із-за низької висоти дії винищувачів пілоти не встигали катапультуватися і гинули разом зі своїми машинами. З важкими відчуттями втрат бойових товаришів іськарежений, поранений важкий лінійний крейсер "Вiльна Украiна" підійшов до протоки Босфор і встав на рейд в 10ті милях від Стамбулу, нас зустрів ескорт об'єднаного флоту і до
27
нас на борт піднялися командувач українським флотом в цій військовій компанії, командувачі об'єднаним флотом, які знаходилися в Стамбулі в цей час, вони жахнулися від побачених руйнувань і величезній кількості загиблих, корабель знаходився в дуже гнітючому стані, він залишився на плаву лише із-за системи блокади відсіків, що набирають воду, залишилося 35% всій артилерії, одна наша баш-та головного калібру залишилася боєздатною і готовою зараз же вступити в битву, швидкість корабля не перевищувала 80ті км за годину, з 850ті чоловік команди саме нашого крейсера залишилися в живих 153 матроси, всі матроси із загиблих кораблів зняли з нашого корабля і відправили із Стамбул на формування нових підрозділів.
Нашому крейсеру дали місце у величезному стамбульському порту для швартовки і нам визначили функцію ППО до нового наказу, крейсер знаходився в критичному стані і йому терміново був потрібний капітельний ремонт, а ремонтні доки переповнені і капітан нашого крейсера прийняв рішення своїми силами дати кораблю ремонт, який не дасть крейсеру затонути в новому поході. Нашу команду поповнили до 500 чоловік в основному з парубків з есмінця і підводних човнів, командування об'єднаним флотом дав дозвіл на вживання всього, що виявиться в порту придатного для ремонту, цілу тиждень кипіли роботи і ми щодня чекали наказ вийти в морі в битву, переживали, що не встигнемо з ремонтом і ми не встигли, 28го травня, точно пам'ятаю і час, я поглянув на мій механічний годинник із склом, що лопнуло, - 11.17 ранку, коли вся команда припала до бортів лівого борту корабля що стояв їм до моря, на горизонті з'явилася ескадра з двох десятків кораблів, по порту оголосили - свої, всі хвилювалися з якими вони звістками йдуть, понівечені кораблі незабаром встали на стоянку посеред порту, страшне враження вони справили своїм виглядом, вранці наступного дня зазвучала крейсерська сирена збору команди на верхню палубу, все перемазанниє в машинному маслі, гарматних мастилах матроси, цю ніч ніхто не
спав всі старалися хоч щось доробити, висипали на палубу і вишикувалися в лінієчку, капітан, теж весь перемазанний зачитав наказ - нашому кораблю доручалося разом зі всіма сильно пошкодженими кораблями, які знаходяться на плову і здатні рухатися, з прийнятною для виконання завдання артилерійською силою, терміново вийти в Чорне море і узяти під свій захист головну евакуаційну базу об'єднаних сил, хто міг подумати, що для нашого корабля - лінійного важкого крейсера "Вiльна Украiна" флагмана одеської ескадри це завдання стане трагічним. Ми не взнавши, що ж відбувається в битві за Босфор, направили крейсер на всіх парах, що залишилися, до тих, що чекали нашої підтримки евакуйованим союзним військам. Евакуація говорила про те, що поділа в союзних військ некудишні, страшна думка приходила до мене - не стриматися війська в Малій Азії - не утримаємо і проливши Босфор
( вся команда крейсера думала про те ж і ми розмовляли про це під час перерв на прийом живлення, в кубриках), тоді ранкури точно візьмуться за Україну. За час плавання до бази всю уцілілу артилерію привели в бойовий стан, наша єдина башта головного калібру, забезпечена майже не січеною кількістю снарядів, нижній відсік загиблої нижньої башти переробили у додатковий величезний склад для них, як ми не старалися, а за час ремонту електроніку башти не удалося привести в працездатний стан, прийдеться битися уручну. Під час плавання заблоковані заповнені водою відсіки з тиску, що піднявся, усередині них під час руху корабля майже вся далечінь текти, тепер плавучість крейсеру давали потужні помпи, вони не дозволяли морю поглинути корабель, капітан ретельно оглядав стан всіх куточків корабля заглядаючи до нас часто говорив :"от прійдемо в Міколаiв вiдремонтують i стане знов, як новій, а може й краще i війде з докiв в Пiвденній Буг та сяючи, яськраво бортами красень крейсер знов війде патрулюваті морськi украiнськi води сторожуваті волю ненi - Украiні", справжній капітан - морський вовк, завжди в оптимістичному настрої, в бою рішучий і ризиковано - зухвалий, то що потрібне для лінійного важкого крейсера, до бази добралися за 10ть годинника мчавши на всіх порах вичавлюючи все з газотурбінної силової установки крейсера, ескадра з 20ті кораблів різних класів 30го травня увійшла до акваторії порту Синоп під салют берегових батарей і артилерії кораблів, що знаходяться на вантаженні, зустріли нас союзні війська. Вставши на рейд капітани всіх кораблів, що приплили, негайно відправилися в штаб бази, на пристані їх чекали. Розглядаючи нерозбериху в порту майже всі матроси команд кораблів піднялися на верхню палубу і з цікавістю розглядали те, що про-
28
виходило на суші і довкола неї, те ж саме робили і ми - розрахунок башти, ми сиділи зверху на її броні. Не встигли капітанові катери допливти до прі- чалу як на всю затоку в якому знаходилася евакуаційна база завила протиповітряна сирена, для тих, що всіх приплили це стало повною несподіванкою. Не встигли всі і оком і оком моргнути як з півдня - сходу з'явилися силуети бойових порядків ранкуровськой авіації, її сплутати неможливо, вони швидко наближалися. На всіх кораблях зазвучали сигнали тривоги і всі кинулися на свої бойові місця, тепер зрозуміло звідки руйнування в порту, заухали протиповітряні комплекси бази, що знаходилися довкола, вони прийняли перший удар, "ех, сволоті весь полудник перебили ", - висловився той, що заряджає, я поглянув на годинник "гм, 14.35, схоже мабуть не поїсти нам сьо-
годні полуничні пудинги". Ми розподілилися на двох зенітних комплексах тих, що знаходилися прямо за нашою баштою один знаходиться з лівого, а другий з правого бортів, атака приходилась на лівий борт, з - за браки в особовому складі команди крейсера нам прійдется гарантувати безпеку башті з повітря своїм розрахунком, незважаючи на маленький калібр зенітки, 4х стовбурний скорострільний 22ті мм автомотічеський зенітний комплекс відкритого типа виробництва ЮМЗ, він без зусиль справляється зі всіма цілями, що літають, досконала система наведення дозволяє просто навести, навіть не точно, електронний приціл на об'єкт, електроніка сама доводить і фіксує мету, зенітка керується джойстиком, натискуєш кнопку і готово - ворог знищений, розрахунок зенітного комплексу складається з двох матросів, один веде вогонь, а другою перезаряджає стрічки. Маленькі снаряди подаються 4мя стрічками в кожній по 1500 штук, зарядка проводиться уручну мінілебідками для запобігання не синхронності, стрічки подаються знизу під час стрілянини автоматично із спеціального подвійного для кожної гармати окремого резервуару, в одному зберігається заряджена, в іншому відтстреляна, обидві намотуються на барабани, коли патрони повністю вистрілюються, порожня стрічка повертається назад в перший резервуар і вр час перемотування вона знову заряджає, весь боєкомплект складає 16000 снарядів, скорострільність всіх чотирьох гармат - 180 пострілів в хвилину, їх вистачає на 350 хвилин безперервної повітряної і морської битви, потім потрібно спускатися в резервуар і заряджати стрічки спеціальним самозаряжающим пристроєм, на зарядку всіх стрічок витрачається до 15ти хвилин, а перезаряджатися можна скільки хочеш боєприпасами завантажилися під зав'язку, 500000 снарядів як мінімум знаходиться в трюмах під нами, весь зенітний комплекс разом з арсеналом представлет собою велику сферу і вона крутиться майже на всі боки, обмежувач не дає розвернуться стволами на власний корабель, розрахунок під час ведення вогню сидить пристебнутий в кріслах, стрілець стріляє, а той, що заряджає дивиться за обстановкою довкола і повідомляє куди потрібно вести вогонь, стрілець бачить приціл і те що перед ним через схожий на перископ підводного човна. Зенітка захищена броньованими листами лише спереду і ззаду для кращого огляду навколишнього оточення, броні сповна вистачає для безпеки розрахунку. Головними цілями для маленького зенітного комплексу є винищувачі, штурмовики-торпедоносці, надводні кораблі і все те, що випущене ними по нас, маленька класна зенітка стала виручалочкой для всіх кораблів українського флоту в цих страшних битвах і зараз вона знову готова виручити нас. Не пройшло і хвилини як авіація ранкуров навалилася на базу, на все, що знаходилося в ній, ми навіть і не думали, що положення союзників тут настільки серйозне, наша ескадра не встигла толком підготується до атаки з повітря, добре що всі кораблі знаходилися на достатній відстані один від одного і могли вільно маневрувати ухиляючись від багатьох неприємних штуковин випущених літаками ворога. Виявивши захоплену зненацька нашу ескадру, звичайно ж ранкури
перенесли свій основний удар по нас, вони накинулися на ескадру розраховуючи сходу обробитися з нами, капітани кораблів встигли добратися до причалу до нальоту і вони знаходилися в безпеці, загартовані в довгих битвах команди кораблів самі почали залагоджувати виниклу небезпечну ситуацію і капітанам довелося як в кнотеатре з потужною звуковою стереосистемой дивитися на битву з боку. Розвернувшись у бік ескадри передові ланки винищувачів противника понеслися входивши у віражі до кораблів, перша атака для нас стала досить важкою багато кораблів не встигли приготуватися і з багатьох бортів потягнулися шлейфи темного їдкого диму, нашому крейсеру те ж дісталося, прийшовши в себе після сильного
29
удару ескадра швидко вишикувалася в бойові порядки по штатному розпорядженню для відбиття повітряної атаки. Ескадра складалася з 11тьох військових кораблів українських ВМФ та 9ти різних країн союзників. Україна не була ні в яких військових союзах і її військово-морський флот вів бойові дії разом з союзниками за спільну справа але окремими з'єднаннями для кращої ефективності керівництва, союзне командування давало завдання і ВМФ України виконував, нам діставалися в основному найскладніші і важливіші у зв'язку з особливою стійкістю і хорошою бойовою виучкою особового складу українського флоту, його в що-б те не стало і без наказу ніколи не відходжували зі своїх морських позицій, особливу роль в завоюванні визнання нашого флоту як здатного виконати будь-яке завдання зіграло унікальне озброєння надводних кораблів власної розробки і виробництва. Особливо виділялося артилерійське озброєння, в основному аналогів у союзників, які могли порівнятися в ефективності і простоті управління складно знайти, українські військові кораблі знов змусили зважати на себе як з серйозною силою здатною вирішити хід військових морських компаній, що ведуться, і ті що ведуться на побережжі на користь тих у кого на озброєнні перебувають військові надводні кораблі цього нового типа, це кораблі-фортеці на воді, один з них наш лінійний важкий крейсер і природно, що саме наш крейсер і лінкор типа "Славутич" ВМФ України стали оплотом всієї ескадри, що приплила на захист бази . У складі союзницької частини знаходилися два лінкори, але на жаль вони не володіли і половиною тих можливостей, якими володів наш крейсер, а про силу нашого лінкора "Славутич" і говорити складно, у нього калібр всієї основної
артилерія більше за наше на 25-30%, його потужнiсть можна відчути лише дивлячись на його величезний і витончений вигляд, коли його знаряддя головного калібру дають залп, страшно подумати, що відбувається там куди попрямували випущені снаряди, після декількох повітряних битв з ранкурамі лінкор "Славутич" стане флагманом ескадри. Побачивши успішну атаку істребітелей, ранкурівські штурмовики - торпедоносці те ж на це розраховуючи, вирішили всією купою навалитися і рознести ескадру за один захід і міцно поплатилися за недооцінку вогневої сили ескадри, ескадра швидка прийшла в бойовий стан, кораблі ви- будувалися в бойовий порядок протиповітряної оборони за штатним розкладом і все 20ть кораблів разом стали непереборною силою для авіації ворога. Темні не рівні ланки по 20 - 30ть машин мчали на нас, ці сволоти навіть не зволили прийняти бойові кліни, а просто летіли як буд-те вперше в повітрі - задумали скинути торпеди - чепуруни, ескадра відкрила настільки сильний щільний вогонь, що навіть жоден патрон випущений ними не долетів ні до одного корабля, штурмовики - торпедоносці ми розстрілювали впритул і вони ланками спалахували як бенгальські вогні, вибухали і те, що від них залишалось розліталося на всі боки не досягаючи до нашого щастя бортів кораблів, літаки ворога як буд-те натикалися на невидиму стіну, яка вчепившись в них вже не відпускала цілими нікого хто вирішив попасти за неї, - за вогневу півсферу, вогнева це для півсфери робоча назва систем ППО українських ВМФ, ця технологія-система оборони теж повністю розроблена в інститутах ВМФ України і пройшовши тестування в реальних ученнях, учення цього типа проводяться (ех, проводилися до війни) із застосуванням реальних кораблів, літаків всього, що потрібне для точного аналізу бойових систем оборони, атаки - тактичного характеру озброєння надводного і підводного флоту, морської авіації, тестування всієї структури управління морською битвою у всіляких ситуаціях, учення проводиться без участі людей саме в зоні вогню, все озброєння управляється радіоуправлінням виключаючи супутникові системи управління для безпеки секретності учень, вся битва йде як комп'ютерна гра, все це дає максимум інформації і можна точно сказати, наскільки хороша пропонована бойова система. Вогнева півсфера отримала дуже добрі результати і в перебігу у 2044-2045их рр. успішно упроваджена як основна бойова комплексна оборонна система військово-морського флоту України, особливо дійсна вона у взаємодії всіх видів озброєння - кораблі, підводні човни, авіація, - можна не лише тримати оборону, але і наносити нищівні контрудари по противникові, ця система хороша ще і тим, що на основі її можна моделювати загальну оборонну систему з абсолютно різними кораблями і в будь-якій кількості.
Ці можливості давали спеціально розроблене артилерійське і ракетне озброєння, яке можна об'єднувати надводним кораблям і підводним човнам, надводний флот удалося переоснастити новим озброєнням, а ось підводний флот для нової оборонної системи
30
командування озброєними силами на чолі з Гетьманом України прийняло рішення почати будівництво нових типів підводних кораблів різних класів їх будівництво почалося в 2020м і на початок війни удалося впустити в буд 14ть одиниць унікальних субмарин, вперше вони вступили в морський бій у складі української ескадри під час вторгнення ранкуров в Чорне море в середині липня 2047го року, ефективні дії всієї ескадри нового типа змусили ранкурів забути про швидкий захват Чорного моря настільки на скільки хапало в ескадри, витратних засобів. Ескадра билася у всіх битвах в Чорному морі і своїми діями виручила від загибелі багато кораблів і підводні човни попало в складні переробки, наносячи величезну утрату флоту ранкуров, як мозайку в загальну високоефективну бойову систему. Ескадра перемолотила все, що рухалося по повітрю в межах вогневих півсфер, очевидно тутешні ранкуровськ пілоти ніколи не зустрічалися з українським флотом, це зрозуміло - сухопутні, це видно по маскувальному розфарбовуванню - жовто - зелені широкі діагональні смуги по всьому фюзеляжу, знизу суцільний синій колір з їх незрозумілими символами. Шоковані побаченим, а їх "морські" побратими попавши на українців завжди утікали, вони безглуздо полізли знову і ми розстрілювали всі атакуючі ворожі літаки як в тире, жодному не удалося вирватися з нашого щільного вогню, лише декільком по якихось причинами що не прийняв участі в битві удалося забратися в свояси, наша перемога стала приголомшуючим успіхом в цьому виснаженому програними боями краю для відступаючих частин об'єднаних військ ЄС, НАТО, ОАГ і їх союзників. З цього дня наша ескадра в 20ть кораблів стала для порту гарантом безпеці, ескадра дала можливість в нормальній обстановці, організовано проводити евакуацію військ, спокійне життя тривало до узяття ранкурамі Трабзона – один
з найбільших турецьких портів на чорноморському побережжі, 14го червня, наш порт знаходився в 250ті кілометрах західніше Трабзоне і його узяття ворогом говорило про те, що головною метою тепер стає наш порт, і що дуже скоро все знаходилися в нашому порту міцно це відчули, фронт швидко котився до нас, нальоти ворожої авіації стали майже не переривчастими і настільки інтенсивними, що деколи добовий боєзапас вистрілювався за 2-3 години, моментами ескадра замовкала через це цілими кораблями і тоді сильно діставалося цим кораблям, навіть щільний вогонь сусідніх кораблів не закривав їх від небезпеки. Атаки авіації ранкуров з кожним днем ставало все массированей, в деяких брало участь як мінімум 250ят ворожих літаків різних класів, вони накидалися відразу все зграєю прагнучи пробитися крізь вогневі півсфери, несучи величезні вони все ж проламувалися і завдавали своїх ударів
по ескадрі інколи наносячи нам серйозну утрату. Але найголовніше - ескадра повністю виконувала свою функцію, жоден ранкуровський літак не досяг порту і не завдав руйнівних ударів, і порт продовжував працювати в безпечному ритмі. Інтенсивність нальотів вимотувала команди кораблів, а кожен ворожий літак, що прорвався, непоправно відносив життя матросів нашої ескадри, через 1.5 тижнів важких битв з ранкуровськой авіацією ескадри стала схожа на купи стріляючого металу що тримається на плову, та все ж наполегливо не допускаючого ворога до порту, порт не мав в своєму розпорядженні ремонтних ресурсів і ремонт кораблів не вироблялася, все на що ми могли розташовувати - це на вчасно доставлені боєприпаси, боєприпаси для українських кораблів доставлялися з Севастополя, доставкою займалися швидкохідні есмінці нового типа ВМФ України, а союзницькі кораблі всю необхідну витратну частину отримували прямо у порту, артськлади порту ізобіливалі всілякими боєприпасами для кораблів. 25го червня всіх капітанів кораблів ескадри терміново викликали в штаб об'єднаних військ, до цього часу штаб перекачевал вже сюди, а всього неділю тому він знаходився в 125км на південь від нас, про знаходження штабу вже в порту команда "Вiльноi Украiні" взнала лише коли капітан повернувся на крейсер, цілу добу йшла нарада в штабі, найдивніша те, що саме за цю добу ранкури зробили всього один, правда масштабний наліт. У 5.30 ранку з першим лучем сонця капітан свистав всю сильнопоредевшую команду нашого крейсера, що залишилася , вишикувавшись під лінієчку матроси з нетерпінням чекали, що скаже капітан, і він розповів нам всю страхітливу обстановку, ранкуровські передові частини знаходяться від нашого порту на різних ділянках приблизно в 60 - 80ті км. і противник неухильно наближається, об'єднані війська як не стараються, а ворожі частини долають їх оборону, капітан розповів, що утримати порт союзникам - це дуже
31
складна та все ж сповна реальне завдання, через декілька днів кораблі ескадри стануть і береговою артилерією капітан відразу сказав нам, що навіть з тим, що залишився майже 50%ой командою ми всі рівно гарантуємо безпеку порту з повітря і ще підтримаємо наземні частини союзників, із завтрашнього дня всі капітани кораблів стануть отримувати координати місць для нанесення артударів по ранкурам. Весь цей день наш розрахунок башти головного калібру під час перерв між нальотами вів підготовку артустановки до залпів, вже майже місяць як ми не вистрілили жодного
снаряда і лише сьогодні ми відчули цей пройденний часовий відрізок, як же хотілося додому, наклєєниє на стінках фотографії рідних, друзів, подружок на внутрішній броні башти, розглядали ми їх з відчуттям як вперше, ми розуміли, то що не скоро припливемо до рідних берегів. Як капітан і говорив наступного дня те ж з ранку всім розрахункам крупних калібрів ескадри прийшли в надсекретних пакетах координати нанесення артудара, капітани провели на своїх кораблях спецінструктажі і ми почали обстрілювати ворожі частини, за один раз наш розрахунок виробляв до 10ті залпів і снаряди з характерними сильним звуком неслися за порт знищуючи ворога, можливо це і давало ефект. Все ж через декілька днів весь порт оповістили про крупний авангард ранкуров, що прорвався, і він швидко рухався до порту із заходу, порт не мав в своєму розпорядженні серйозних сухопутних засобів для ліквідації загрози і довелося частина ескадри, "Славутич" і два союзницькі лінкори, наш крейсер не узяли із-за серйозних пошкоджень корпуси, за місяць боїв він став як сито, крейсер на плову тримали як і раніше помпи, відправити уздовж берега до заходу скоротити відстань з ворожим авангардом, а він знаходився всього в 15ті км. від побережжя і збирався форсувати річку, кораблі досягли максимального наближення, через морський бінокль цілком можна розглядати ворога і наносити точні артудари, відхід флагманських кораблів став для тих, що залишилися і порту катастрофою, важко сказати, але можливо все це підстроєно ранкурамі, пізніше про це багато що говорилося, ось тільки через 1.5 години після відходу порт і ескадра піддалася наймасштабнішому нальоту за весь час знаходження ескадри тут, розбалансована ескадра змогла лише не підпустити ранкурівську авіацію до порту, сама ж ескадра піддалася жорстокому удару, підсумок якого стала загибель 2х есмінців союзницької ескадри, одного малого крейсера і есмінця української ескадри, в цілому ескадра після цього нальоту потенціал ескадри знизився на 25%ов, наприклад наш крейсер отримав 18ть крупних пробоїн нижче за ватерлінію і занурився в море до якорів, лише геніальна система жізнеорганізациі безпеки крейсера не давали йому не тож те затонути, а і дозволяла тримати крейсеру горизонтальне положення. Кораблі отправішиеся усувати загрозу виконали завдання і повернулися в порт, в ці важкі дні ескадра стала останнім аргументом проти ранкурівських частин тих, що рвалися захопити порт, коли західний авангард ворога кораблі повністю знищили, в цей же час в багатьох місцях союзницьку оборону прорвали величезні колони "ранкуровських" військ, порту залишалося жити всього пару днинок в наших руках, ми цього не знали і виробляли залпи за уранішніми даними, а вони вже до обіду ставали не відповідними, частенько в ці дні снаряди попрямували вже в тил ворогові, а не по передових його частинах. Команди кораблів дізналися про те, що противник в 15ті км. від порту за один день до штурму ранкурами порту, наш схвильований капітан віддав розпорядження всім артрасчетам вести вогонь прямим наведенням, порт знаходився в низині і ворожі війська, що з'явилися наступного дня, на піднесеності стали для нас прекрасною мішенню, ескадра своїм вогнем перемелівала все, що рухалося до порту, із-за серйозного браку людей в командах кораблів особового складу багато зенітних комплексів залишилися без розрахунків і не прикриті з повітря кораблі несли важкі втрати. Як ескадра не старалася, а противникові удалося закріпиться на головних висотах в 10ті км. від порту, розвернувши всю польову артилерію ранкури прийнялися безпреривно обстрілювати порт і нашу ескадру, особливо нашу ескадру. До вечора цього дня знаходячись під безперервними авіа і артударами ворога затонули ще два українські есминці, евакуйовані команди розподілили по кораблях, що залишилися, про майбутнє порту стало ясно вранці, коли прориваючись крізь ворожий щільний вогонь приплили нові вантажні судна союзників з піднятими прапорцями відступу, викликаний терміново наш капітан у штаб він примчався від туди зібрав всю команду крейсера і оголосив наказ адмірала українського флоту - в зв'язку
32
неможливістю об'єднаними силами союзників утримати порт, українській ескадрі по можливості гарантувати евакуацію всіх військ з порту, прикрити відхід вантажних судів і слідувати за ними конвоєм до їх точки призначення, подальші вказівки дій ескадра отримає в тому порту. Оголосивши наказ і віддавши розпорядження він стрибнув знову в білий катер і помчав до "Славутича", капітана українського лінкора призначили командуючим українською ескадрою, командувач ескадрою збирає всіх капітанів і старших помічників для вироблення загальної стратегії дій в обстановці, що склалася . У другій половині дня ранкури прорвали загальний фронт оборони порту і спрямувалися до нього, вантажні і пасажирські кораблі до цього часу вже завантажившись під зав'язку один за одним спливали до румунських берегів, до них пристроювалися військові кораблі, нашому крейсеру і лінкору дісталося прикриття відпливаючих кораблів, і піти останніми. Капітан дуже розстроївся цьому наказу, тому-що крейсер знаходився в критичному стані і зенітна оборона крейсера майже вже знищена, піде ескадра і авіація ранкуров розтерзає поранений корабель, залишилося лише одна башта головного калібру і та працює уручну, про корпус і говорити важко, одна торпеда, що попала куди завгодно, або крупний снаряд нижче за ватерлінію швидше за все пустять крейсер на дно, навіть геніальна система розподілу маси крейсера на цей раз наврядлі утримають його на поверхні води, вся команда знала про це. Зрозуміло що потрібне крейсер терміново виводити з битви, ось тільки неув'язочка вийшла - із-за сильного забору води крейсер став дуже повільним і догнати за швидкохідними не військовими кораблями став не в змозі, виходить і конвоювання відпадає, по-цьому крейсер навіть із загрозою його затоплення все ж вирішили залишити в ар'ергарді разом з лінкором "Славутич", відхід крейсера прикриє лінкор і разом відправляться за конвоєм, а там швидше за все відправлять до Одеси на ремонт всю українську ескадру, що залишилася . Коли поплив з порту останній вантажний корабель з останнім кораблем супроводу порт спустілий, евакуюватися встигли всі війська, разом з нашими кораблями прикриття спливали на маленьких буксирах останні його захисники. У порт увірвалися ранкури, відразу кинулися до причалів і розвернувши всю свою артилерію, що є під рукою, відкрили по двох нашим прикриваючим кораблям сильний вогонь, та ще і літаки накинулися, "Вiльна Украiна" відстрілюватися могла дрібнокаліберними знаряддями, що лише залишилися, наша остання башта головного калібру, що залишилася в робочому стані, знаходилася в носовій частині крейсера, а зайнятий ворогом порт знаходився прямо
за кормою, башта могла розвертатися максимум на 320ть градусів довкола своєї осі, виставивши на максимальний кут знаряддя ми чекали. Капітан крейсером робив зигзаги для ухилу від снарядів, що летять на нас, і на початку цього маневру приціл башти вискакував на пекучу у всю ранкурівську артилерію і ми робили той, що заставляє їх замовкнути на мить залп, залпи виходили рідкими із-за повільного ходу крейсера, навіть з двома буксирами, що тягнуть його, він розвинув всього біля 50ті км. під час і"ранкуровськие" снаряди густо накривали корабель, почалася пожежі, із-за недоліку команда наш розрахунок зняли з башти і ми взяли активну участь в їх тушенії,"Славутіч" старався прікрить"Вiльну Украiну" як можна щiльно і з повітря, і від ворожої артилерії, що тут поробиш атакуючи величезною кількістю літаків ранкури проривали загороджувальний вогонь лінкора і завдавали по крейсеру удару за ударом, і ось ланка ранкурівських торпедоносцев, що знов прорвалася, летівши на бриючому польоті зовсім в кромки води максимально наблизившись до крейсера, як по ним стріляли всі зенітки з обох кораблів, вели настільки щільний вогонь, що літаки летівши просто розвалювалися на очах, всі матроси ті, що не займаються стріляниною дивилися на те, що відбувається, природно і наш розрахунок припав до поручнів закриваючих броньових листів головної палуби.Торпедоносці один за одним звалювалися обійнятий вогнем в морі і вибухали ударяючись об його поверхню, два останні торпедоносці встигли скинути 5ть торпед, точно пам'ятаю як зараз, і вони понеслися до крейсера, капітан зробив крейсером за підтримки буксирів маневр
ухилу, крейсер від різкого розвороту аж накренився, дві торпеди прошлі мимо, одна вибухнула наткнувшись об корабельну кольчугу розкидавши ті, що відірвалися те її шматки на всі боки, дві торпеди, що залишилися, на мить приблизно десяти секунд кудись зникли, вже подумалося може від вибуху вони відхилилися і вже теж пройшли побіжно, але тут сильний вибух потряс крейсер обидві торпеди вибухом
33
просто відкинули назад, а не поміняло напрям, і вони пройшли услід торпед, що вибухнули, прослизнули в зяючу солідних розмірів діру в роздертих вщент корабельних кольчуг і зі всього маху вмазалися в підводну частину корпусу важкого лінійного крейсера "Вiльна Украiна", всі надбудови стряслися від страшного подвійного вибуху, рівень води знаходився усього в 4ех метрах від головної палуби стовп вогню, що вирвався, від торпед, що вибухнули, торпеди ударили а правий борт ближче до носової частини, зметнувся вгору і вирвавшись з води обволок собою ледве не половину крейсера, палуби і надбудови заволокло їдким димом і густою парою, всіх хто знаходився на головній палубі сміливо як пушинки, броньовий щит за яким ми знаходилися лише пом'якшив вибухову хвилю, потік розігрітого повітря своїм ударом розкидав наш розрахунок кого куди, навідник і я повалилися у відкритий технічний люк, пролетівши 4.5 метра міцний пріметаллілісь на залізному підлогу внутрішньої палуби крейсера. Від болю в очах все розпливлося і різноколірні круги весело закрутили свої хороводи, на мить я випав з відчуття простору та все ж узявши себе в руки крізь свідомість, що розпливається, відшукав непорушно лежачого навідника. Мене як струмом ударило - його розірвана форма набиралася кров'ю, від побаченого голова сильно закрутилася і я відразу приклав її, ось - ось що трохи розривається, схожу на розлючений вулкан, лобом до крижаної як я відчув металевій стіні, мозок закрутив сумні думки невже він загинув."А що ж з останніми, невже загинули", - я акуратно прагнучи не звертати увагу на страшний біль всього тіла підповз до навідника і затряс його прагнучи привести в свідомість, фух, він тихенько застогнав не відкриваючи очей, зрозуміло - живий, його потрібно терміново в лазарет, раптом мене хтось чіпав за руку, я крутнул голову і побачив крізь розмите відео очей декілька матросів, один з них хотів підняти мене за руку, я сказав хрипким голосом " я сам", спираючись ліктем на що потрапляли руки звівся на ноги, організм почав входити в робочий стан, але доки кожен рух віддавав все тією ж сильним болем, хлопці узяли мого товариша під руки і понесли до лазарету, я стояв притулившись до стіни і дивився за тим, що відбувається, зір майже увійшов до форми, різкість відновилося лише ще трохи пливло зображення. По коридорах бігали матроси несучи поранених, документи, не ставлячи їм жодних питань повільно спираючись рукою об стінку пішов теж до лазарету, може дадуть якогось допінга засоби та і товариша кидати ніяк не можна. Цей рівень заповнювався димом, він виходив з нижніх палуб схоже обійнятих вогнем, я проходіл мимо трапів ведучих вниз і звідти сочився дим стрункими темно - сизими цівками, що ж сталося з кораблем, я поквапився до лазарету там і взнаю. Лазарет знаходився якраз на цьому рівні в кормовій частині, ще залишалося декілька по- комірів. Ось і прийшов, кавиляя уломлювався в лазарет, "тю, а де ж все", - запитав я у себе, тут нікого - гармідар повній, все розкидано, розбите -упаковки з медикаментами, папери, столи стоять абияк, багато чого устаткування немає, у мене слизнула думка "невже покидають корабель", "як це", я сів на стілець і руками витер мокрий лоб заразом і всю особу розкуйовдив, "ай" - руками попав на шишки на лобі ну і болючі ж, добрався до медікаментному складу лазарету, мені повезло - відбувся сильним ударом і шишками, знайшлося все що потрібне, нанюхався нашатиря, намазався різними антисептиками – коли пролітав зачепився небагато об болти на люку і отримав декілька неприємних довгих подряпин, "ну начеб порядок" - трохи ще тут посидів і коли ре- шив вибиратися на головну палубу, раптом несподівано до величезних дверей лазарету увійшли матроси, "тут ще один знайшовся" крикнули голосно вони комусь у темряву, підійшов до мене один з них сказав: "тут скоро на дно підемо, а він тут гуляє, а ну давайка братик", вони підхопили мене під руки і миттю винесли на головну палубу. Свіже повітря швидко освіжило мене і мої сили повністю відновилися. Йшла евакуація команди і устаткування крейсера, дві торпеди зробили свою справу, ті пошкодження які вони виробили сталі вирішальними для пораненого що ледве тримається на плову крейсера, коли мене витягнули на головну палубу воді залишалося піднятися до неї усього 1.5ра метра, скоро вона хлине на головну палубу. Команда покидала корабель з лівого борту, від удару торпед крейсер втратив управління і його розвернуло лівим бортом до моря, вважай повезло, корабель і на цей раз виручив всіх хто залишився живим, море з правого борту аж вирувало від повітря, воно виходить з гігантських пробоїн, здійснювати евакуацію з нього неможливо та і він
34
знаходився як на долоні в ранкурів, довелося евакуацію здійснити лише з одного борту і якраз його закрив собою від ворожого вогню своєю бронею крейсер даючи можливість всім безпечно евакуюватися. Спускали свої човни і катери, підійшли обидва буксири які до цього тягнули крейсер, пришвартувалися борт до борту, теперішня посадка крейсера у воду дозволила просто навести трап між судами і прийняти людей. Я дивився як переповнені човни і катери мотаються від крейсера до лінкора перевозячи матросів, мені нікуди не хотілося упливати я сів на теплий нагрітий сонцем метал головної палуби і притулився спиною до теж теплої стіни, вирішив посидіти небагато і "насолодитися" останніми митями життя важкого лінійного крейсера "Вiльна Украiна", я зовсім розстроївся ледве не плачу, я дивився на евакуацію і на крейсер на його потужність, він димів і коє -где навіть виривалося полум'я з нижніх рівнів крізь пробоїни палуб і бортів пожеж, що набирали звороти, це крейсеру додавало грізність гинучого, але не підкореного корабля, мені захотілося пройтися востаннє по ньому і я потихеньку відправився в небезпечну прогулянку, в
цей момент не уявляв, як себе почуватись без цього кохання до цього корабля, ще
мить і корабля не стане, нехочеться вірити. Ранкурівські снаряди врізалися в правий борт крейсера і він стрясався від сильних вибухів - я розлютився:"никак не угамуються сволоти, все їм мало, ну що ж зараз вони отримають те, що їм належить", і я в гніві помчав до своєї башти головного калібру, підійнявся по сходах до неї, поряд з нею знаходилися зруйновані зенітки. З цієї висоти, а башта знаходилася на висоті не менше 7.5ой метрів над рівнем головної палуби, все мабуть довкола бачно кілометрів на 20ть, цікаво що все пошматовано довкола башти, все разкурочено, димить, горить, а башта стоїть хоч тобі що, лише довгі борозенки на скошеной броні залишилися від проськользнувшихся снарядів говорили про те від яких небезпек уберегла нас броня башти, я погладив долонею поритий метал і сказав собі і крейсеру "до бою", я зайшов в неї у в розкритий головний вхід, відразу припав до прицілу - все гаразд, потім поглянув в якому стані вся механіка - "та те що потрібне, зараз сволота отрімаєте".Поднял лебідкою снаряди, вони прийшли зі сховища мокрі -заполнено вже водою, недовго залишилося стріляти, перед зарядкою витер їх своєю верхньою формою іншого нічого не знайшлося досуха і змастив спеціальним составом для цього випадку, для уникнення накипу сажі усередині стволів, зарядив, навів приціл, через приціл я бачив як пересуваються ворожі війська на набережній і пристанях, рисочка прицілу м'яко рухалася по ним і я вибрав ціль - батарея сволот влаштувалася прямо на пристані і безкарно, зухвало вела по нам вогонь, збудувавши потрібні параметри для точного пострілу, глянув ще раз на них, "зараз ви заговорите по іншому" і натискував важіль що приводить уручну в дію затвори, грюмкнуло міцно і я швидко пригорнувся до прицілу, ,"вот тепер зовсім інша справа", - снаряди попали точно по батареї, залишки артилерії і пристані розкидало далеко по сторонах, "ех, бідна пристань, нічого скоро прийдем і відновлемо". Мені вдалося зробити 4ри залпа і вони всі досягли своїх цілей, ранкурівські війська, а саме батареї через кожних 8мь хвилин, з хлопцями розрахунку залп зі всіма подготовкамі можно здійснити за 2-3 хвилини, у різних місцях набережної злітали в повітря і розліталися куди попало. Не встиг я підняти снаряди для нового залпу в башту войшли капітан, мічман і пару матросів, "пора сержант вирушати, - сказав мені капітан крейсера, - корма вже починає занурюватись під воду, пора", він знав як мені дорогий крейсер, а як йому, він з першого дня спуску його на воду з ним”. Я не міг капітан просто залишити корабель, поки він на плаву і хоч одна гармата в стані вести вогонь я тут до останнього", - сказав я капітанові та і всім, а кому хотілося його покидати, всі похмуро задумалися про це, я погладив ще раз внутрішню броню башти, одягнув форму, що вже підсохнула на гарячих від пострілів затворах стволів, поглянув на розвішених по всій башті фотографії хлопців, вони весело дивилися з них самі, а на деяких разом зі своїми дівчатами, рідними та друзями, я не став їх знімати, вирішив залишити. Куди ж цікаво усі поділися, по ідеї почувши постріли знарядь вони відразу примчалися б сюди, навідник зрозуміло вже на лінкорі, а вони, я не хотів думати про сумне, може теж, у мене раптом виникло відчуття, що кораблі в принципі як люди - народжуються, живуть, приносять користь і гинуть, кожен по своєму, я відчув корабель живим, і мені не хотілося забирати щось для нього дороге - фотографії його команди, а виходить і життя корабля, ми обов'язково повернемося сюди і хтось підніме корбль, і по
35
фотографіях люди багато що дізнаються про те як жив корабель і хто на нім колись служив. Я витягнув свій записник всю в сажі і в мастилі, форма в деяких місцях просочилися наскрізь, знайшов в ній фотографію нашого бравого розрахунку, ми їх робило багато, ця особлива ми зробили її під час першого спільного плавання, вона виходило найвеселішим і щасливішим, я посміхнувся згадуючи ті класні днинки. "Так, пора", -ложа назад запкніжку, сказав я капітанові і всім, під гуркіт тих, що вибухаючих потрапляють по крейсеру ранкуровських снарядів ми вийшли з башти, вирушаючи я ще раз біля виходу поглянув у всередину знайшов цю ж фотографію на стінці блимнув їй і сумно зітхнувши вийшов і не прігинаясь від осколків тих, що літають купами довкола мене попрямував до місця евакуації. Корма наполовину вже пішла під воду і пришвартований буксир віддалився від крейсера на всяк випадок і дістатися до нього можна тепер лише на човні, вона і погойдувалася в борту, капітан, мічман, двоє матросів і я командир розрахунку башти головного калібру - ми останніми покидали славний крейсер, зануривши в човен деякі документи і цілу підшивання бортових журналів, писати довелося в останні два місяці дуже багато. Ми встрибнули в неї капітан розцілувавши борт крейсера витер хусткою зволожені очі і віддав наказ плисти до буксира, віддаляючись капітан сказав нам: "Ми обов'язково повернемося, піднімемо його, відремонтуємо і він знову прикрасить собою морські простори України і всієї земної кулі". Капітан брав участь в розробці системи вирівнювання кораблів під час забору критичної маси води, його головна заслуга - це розроблена їм унікальна система відкачування та розподілу води, які не вдається повністю викачати, вся система працює по принципу сполучених посудин, і система працює навіть зараз коли корабель майже повністю залитий водою, вона не дає кораблям перевертатися і кренитися аж до повного занурення корабля у воду, система дала можливість нашому крейсеру довгий час залишатися у бойовому стані і вести активні дії без капітальних ремонтів бортів, а їх видновити не виходило у зв'язку з відсутністю всього для цього необхідного, а до Миколаєва - центр кораблебудування і їх ремонту України попасти не виходило із-за сильного браку надводних кораблів важких класів, що знаходяться в битвах за Мармурове море, тепер уже і за Босфор, і за останні утримувані ділянки турецьких земель, залишили в строю і наш крейсер навіть з важкими пошкодженнями продовжив битися, унікальна система нашого крейсера дала можливість спокійно евакуюватися команді і забрати все особливо важливе, і навіть виробити декілька залпів з головного калібру в майже затонулому стані без небезпеки перекидання крейсера. Капітанові крейсер став дуже адже доріг на нім першому упровадили багато його ідей і розробки, і саме на нім через пару місяців після спуску корабля на воду він став вперше капітаном, до цього він служив старшим помічником на багатьох військових кораблях і спочатку, і на "Вiльнiй Украiнi". Що не перелітаючі попали в крейсер ранкурівські снаряди падали за ним якраз біля нас, нам залишалося гребти до буксира всго метрів 250ят і один врізався прямо у весла справа, піднявся стовп води, що клекоче, з перемеленими в тріски веслами, човен перевернуло вибуховою хвилею, а нас просто повикидало
з неї, не дивлячись на серйозну для себе небезпеку турецький буксир підійшов до нас і повилавлівал, мене останнього, яка ж класна вода, як в Дніпрі в кінці липня та ще і солона, я насолоджувався нею доки витягували парубків, незабаром і я попав на маленьке суденце, ех і купуватися навіть толком в тутешніх місцях не встиг, пару разів да і то хвилин по 15ть за весь час оборони порту, хоч отримав якесь задоволення цього дня, дотягнувши до останнього мене теж кинувши круг затягнули на буксир турецькі матроси. Буксир набрав максимальні звороти і помчав до лінкора, командування лінкора отримало інформацію про те, що нас успішно виловили і з нами все гаразд. Все хто знаходився в шлюпці відбулися дрібними подряпинами і ударами - ті хто знаходився на веслах з того боку куди попав ранкурівській снаряд, а останні просто викупалися, човен правда перевернуло і вона затонула. Лінкор "Славутич" через деякий час дав трагічний салют своєї "Подружке""Вiльнiй Украiнi" важкому лінійному крейсеру ВМФ України, це все залишалося зробити для неї, нікому не хотілося її залишати в останні для неї хвилини, на лінкорі і на буксирах приспустили прапори, я сидів на нагрітій жарким сонцем автомобільній покришці причепленою до борту буксира, я з серцем, що розривається від болю, це ж моя мрія дитинства та і всьому моєму недовгому ще прожитому життю - тоне. Я дивився на
36
останні миті життя крейсера, а як славно ми ходили на нім по Середземному морю, дійшли аж до Гібралтара на запрошення заходили в однойменний англійський військовий порт, зустріли нас наче сто років чекали, класним фейєрверком і веселим салютом, ми пройшли всі моря і найкрупніші міста-порти всіх країн Середземномор'я, для мене цей похід став одним з найяскравіших епізодів в моєму житті, а як мені подобалося стояти на вахті та дивитися з капітанового містка як починається в морі день, як сонечко винирює з води і веселими променями включає світло, і кожного разу в особливому забарвленні. Одного дня задивившись, мене призначили контролювати точний курс крейсера, знаходилися ми у водах Тунісу, я забувся задивившись на краса і курс корабля відхилився на 1.5ра градуса, мене що задивився розтермосив сам капітан і виявивши це не дивлячись на те, що я командир башти головного калібру відправив дві доби уручну чистити картоплю на камбуз, я абсолютно не розстроївся - став уважніше і як раніше продовжував насолоджуватися всією красою морської подорожі, що оточувала мене, ех, весною цього року збиралися відправитися до Атлантичного океану і сплавати до обох Америк, із-за цієї війни нікуди не поплили, гм, а яку славну стрілянину владнував крейсер на вченнях, а потім і по цих ранкурамх. З мене стікала вода, форма скоро висохне - я відчував як швидко літні сонячні промені робили воду в пару. крейсер наполовину вже занурився у воду,
вода вже захлеснула те місце з якого ми вантажилися в човен, корма осідала швидше і носова частина небагато задерлась, раптом крейсер швидко почав занурюватися і на мить затримавши тому, що ще тримався ще носову частину над водою, важкий лінійний крейсер "Вiльна Украiна" наче поглянув на нас на прощання, пішов під воду, я ледве встиг поглянути на свою башту, крейсер затонув тихо без вибухів і майже без вируючого повітря, я закрив очі, я просто не міг дивитися туди де знаходився крейсер, руками погладив обличчя, втомлені очі, коли я їх знову відкрив то вони зустрілися з двома парами сильно заплаканих дівочих очей повного відчаю і болю, схожі очі я бачу тепер саме у тебе серед придніпровських лісів
Черкащини, я сидів біля двох дівчат в метрах в 5ти від них я їх зовсім не помітив коли попав сюди, це зрозуміло всю мою увагу займав крейсер, вони дивилися на мене, а я на них, по нашиваннях на їх формі взнав - турецькі красуні, видно їх складному психологичному стану додав ще й мій зовнішній вигляд, весь перемазанний в мастило і в сажу, мокрий в розірваній брудній формі та ще з командирськими нашиваннями, командир - а відок наче ледве встиг змитися, я поглянув на свої руки, все в мозолях, подряпинах, я знову поглянув на дівчат вони дивились на мене... Лінкор у супроводі двох буксирів на всіх парах помчали наздоганяти що вже далеко пливли кораблі об”єднанної ескадри, я востаннє поглянув в місце загибелі крейсера і крапельки сліз, що швидко віддаляється, скотилися по щоках, ніколи не думав, що дійде до цього, ми обов'язково повернемося і піднімемо тебе "Вiльна Украiна" і ми обов'язково сплаваємо в атлантичний океан. У зв'язку з переповненістю евакуйованими людьми лінкора нас тих кого виловив буксир
залишили на нім до приплиття в румунський порт, я з дівицями здружився, добре, що вивчив у флотилії англійський, його знання дало мені можливість вільно розмовляти зі всіма моряками з країн Середземномор'я, як це класно знати іноземні мови, збирався вивчити до походу до Атлантики португальський і іспанський, війна все перекрутила, ех, прийде час розіб”эмо ранкурів і я вивчу стільки мов скільки захочу і відправлюся в кругосвітню подорож на справжній парусній крейсерській яхті. Багато довідалися інтересного один від одного, цікаво, що вони самі з того порту, народилися в цьому порту, виросли, у мене ще сильніше впав настрій, стало зовсім сумно - порт не втримали, красуні залишили рідні краї, а ранкури господарюють в нім, як це все жахливо, а я пливу разом з ними без корабля - потонув, захистив називається, розсердився на себе небагато, розповідали про те як їх мобілізували, ще за 2.5ой місяця до облоги їх маленького міста-порту, як вони вивчали військову медицину, розповідали про багато що, а я ним про своє життя, класні дівчата. Приблизно за десять годинників вся ескадра військові, вантажні і пасажирські кораблі увійшли до яскравої від підсвічування морськими прожекторами вже нічну бухту румунського порту Констанца, нас вже з нетерпінням чекали в нім, вантаження, розвантаження сталося дуже швидко, в порту наші кораблі чекав український адміралтейський есмінець. Вранці всім українським військовим кораблям що знаходяться в
37
задовільному стані за наказом адмірала належало йти знову до Босфору, що там відбувалося зберігалося чомусь в секреті, всім іншим кораблям і особовому складу, що залишилися без кораблів наказано відправитися до Севастополя. Нас чекали два білосніжні пасажирські лайнери середнього класу, ще ніколи не плавав на лайнерах, знизавши міцно ніжні руки турецьких красунь, я дав їм свою адресу, а вони мені свої, ось тільки вони в зайнятому ворогом порту, ми домовилися обов'язково після війни знайти один одного і розлучилися, я встрибнув в той, що приганяє за нами катер"Буран" з нашого лайнера і він поніс нас швидко від турецького буксира, дівиці і я ледве встигли помахати руками друг дружці. До вечері цього дня лайнер доставив нас в місто-герой Севастополь. У перебігу найближчих днів нас обіцяли розподілити кого-куди, я знаходився в поганому настрої і утік того ж дня з казарми, виїхав до Феодосії відвідати друзів, не бачився з ними вже з грудня минулого року, на прохідній зустріли строго, подзвонили командуючому базою сказали хто з'явився відразу пропустили, база маленька і до штабу йти зовсім небагато і пройшовши через прохідну я відразу побачив того, що йде мені на зустріч із зворушеним вираженням обличчя командувача, відразу кинулися в очі трохи посивілі козацкі вуса, обнялися міцно “я вже і не думав, що колись побачимося", - м'якою інтонацією голосу сказав він, “якраз до вечері достиг, підемо в їдальню там про все й поговоримо", - ще
схвильовано запропонував командувач, я трохи спантеличився його встревоженностью.
Ми неспішно пішли до їдальні, вона знаходилася між штабом і складом, майже в кінці бази, йдучи до неї можна побачити всі пристані і "малятка", як тільки моїм очам відкрилися пристані підводних човнів я побачив, що до них пришвартовані лише ті субмарини, які повністю виробили свій ресурс, вони стоять з тих пір, як вперше прийшов сюди, вони виконують роль наочних посібників для курсантів морських училищ. Ні "малятки" та жодних інших підводних човнів тих, що знаходилися в строю, "а, де всі", - запитав вже я здивовано- схвильованим голосом, командувач сумно поглянув на мене і сказав:"одни б'ються в Босфорі, інші несуть бойове чергування біля входу до Босфору з боку Чорного моря, - якимсь тремтячим голосом він це виголосив, -как битися вони ж зовсім застаріли, вони не зможуть змагатися з ранкурівським флотом ні з надводним, ні з підводним, їх ніяк не можна туди відправляти у жодному випадку",- дивлячись мені в очі, якось вийшло трохи запально висловився. Він відвів очі :"Осталось всього вісім - ті, що ведуть чергування, останні загинули ще в кінці травня - все, розумієш, все", - ледве стримуючись трохи засльозившись гнівним грянув він голосом, "що поробиш - наказ, у зв'язку з не катастрофічною хваткою підводних човнів в об'єднаному флоті прийнято рішення ввести в битву субмарини навіть сильно застарілих типів, - він дивився на вільні пристані, - вишкреблі все, дзвонив адміралові, говорив - вони субмарини лише одного бою, а можливо і одного пострілу, і Україна, і Росія дали все, що могли, в інших країн чорноморського регіону підводних човнів зовсім мало, турецький підводний флот майже знищений, залишилася маленька жменька і вона вся в битві, адмірал прав, ось тільки тепер, вони всі загинули, а ранкурів не зупинили, ось братик які тут діла-поділа". Ми стояли біля краю пірсу опнершись об загородку, хвилі ніжно гладили бетон навіть не пінячись, вітру майже немає - штиль, я дивився на місце де стояв "малятко" і боявся запитати чому її тут немає, командувач узяв мене за плече і неголосно сказав "вона теж загинула", я на мить застиг від цього, я дивився на пофарбований мною швартовочний механізм, на нім до цих пір залишилася та червона фарба, нею я фарбував деякі вузли і в самому "малятку", "візьми себе в руки", - тереблячи сказав жорстко мені командувач, я не міг, хлопці загинули, як же це, я бачив на пірсі як міраж маленьку підводну човен і хлопців, щось що робили на її поверхні, в голові закрутився ураган гніву і спогадів. Наступні декілька днів я не міг нічого з собою поробити, нічого не хотілося, смуток і туга заповнили мій мозок і свідомість, я втратив всіх моїх бойових друзів, я навіть не знаю, що сталося з навідником, розлучившись в лазареті "Вiльноi Украiні" я його більше не зустрічав
всі мої мрії, які здійснилися пішли до дна, "ранкури" пруться і зупинити їх не удається, я сидів на лавці біля штабу і дивився на морі, повна апатія захопила мене, я просто сидів і дивився на неосяжні сині простори, туга і смуток, гнів і лють кидалися в моїх думках, командувач бачивши в якому я стані знаходжуся стільки днів накричав на мене:" Ти, що тут нюнь розвісив, соплі розпустив, ех моряк
38
називається, а ну встати і слухай мою команду, негайно мотай до батьків ощасливь їх, що сам ти живий, розвійся, даю два дні, зрозумів?". Я вже стоячи сказав сумно: "зрозумів". Я не поїхав, а що я їм скажу, привіт мам, пап, все потануло, всі загинули, ранкури скоро візьмуться за Україну, а я ось приїхав відпочити, ні я не можу, ми не бачилися з тих пір, як наш крейсер відправили до Мармурового моря, за два тижні до відплиття їздив до них в тижневу відпустку. Я подзвонив їм, сказав, що зі мною все гаразд живий, здоровий, щасливі голоси батьків ледве не плачу розпитували про все і розповідали,як вони живуть, я їм про все хороше, хорошого знайшлося зовсім небагато, розмова з батьками підбадьорила мене і вивела із складного стану, смуток правда залишилася. Краса природи, дівчата, музика і все що захоплює мене зараз знаходяться під серйозною загрозою, я лише зараз це гостро відчув і все відразу в мені стало на місце, і доки я живий стану захищати все це до останньої краплі крові, який же це маразм - війна. Вранці наступного дня я увійшов у кабінет до командувача базою, побачивши мене в свіжому вигляді:"Ну ось зовсім інша справа", ми визначилися якою справою мені тут зайнятися, ми разом пішли оглянути підводні човни, що все ж дивом залишилися, одна з чотирьох це теж "малютка" лише, набага-
то старшіша за ту, що загинула, вона стояла на самій далекій пристані і з пірсу її не видно, ми оглянули її із зовні, і зсередини, ресурс вона дійсно виробила та все ж вона доволі перспективна, корпус, двигун і основні вузли у відповідному стані, все інше потрібно повністю замінити і бажано на сучасне устаткування, ми вирішили взятися за неї і зробити схожу, а може навіть краще за ту. На складі знайшлося багато відповідного і прийнявся проектуванням модернізації, вся документація на субмарину знайшлася і я взявся за справу, поряд з штабом розмістив стіл і з виглядом на море почав роботу. Ех, лише почав справу як через декілька днів командувач викликав до себе, заходжу, разом з ним у кабінеті сидить ад'ютант адмірала, він привіз наказ адмірала - негайно мені приїхати в штаб адміралтейства в Київ. Трохи переляканий вигляд командувача базою насторожив мене - як ад'ютант знайшов мене, а він начебто як прочитав мої думки:"Я з Севастополя - знайшлася твоя записка і я тут", "а точно", - пригадав я, коли я утік з Севастопольської бази залишив на столі заява і пояснювальну на ім'я командувача Севастопольської бази, в них я написав куди і чому туди попрямував, - все зрозуміло". Несподіваний візит перервав мою роботу, надалі після візиту назавжди. Він не сказав чому викликають "там взнаєш, сьогодні ж виїжджай, мені ще потрібно знайти одного, квапся". Увечері цього дня літаком з Сімферополя відправився до Києва командувач зворушився і з вологими очима міцно знизавши мені руку побажав всього найкращого, пасажирський Ан-32 швидко доставив мене в столицю. Ночувати довелося в аеропорту, нікого тут
окрім мене немає, грошей всього 825 гривень, невідомо скільки я в Києві проведу часу, потрібно економити. З самого ранку приємна серпнева спека нагадала про себе, в 10.00 приїхав до штабу адміралтейства, пред'явивши документи на прохідній про мене відразу доповіли адміралові - повезло, що на місці, а то чекати довелося невідомо скільки, мені пояснили як пройті в його кабінет, проходячи мимо охорона косилася на мою сильно потріпану форму, у Феодосії я її відремонтував як зміг. Зайшов в приймальню і як тільки мене побачила красуня - секретар відразу встала, привітала мене, доповіла через апарат адміралові і відкрила двері. "Будь ласка проходьте", - ніжно сказала дивлячись мені в очі, а вона абсолютно не звернула увагу на мою форму. "Де тебе носить сержант, тебе вже два тижні чекаю, ну здорово", - швидко почав адмірал розмову. "Здрастуйте", - я йому, він поглянув на мою форму і трохи обличчя його посмутніло, він сів у крісло і рукою запропонував теж саме і він став розпитувати про все, що відбувалося за останні декілька місяців, цікаво, що і він мені розповів багато що навіть секретне, в кінці розмови він запитав чи знаю я чому мене викликали сюди."Откуда ж я знаю". "Через парк годинничків взнаєш". Він почав кудись дзвонити, щось вияснял,"сейчас виїжджаємо", - говорив він комусь. Раптом поклав трубку:"Ну, що пора їхати", - сказав собі і мені, встав, - ну підемо", - я нічого не розуміючи, що відбувається послідував за ним. Сіли в адміралтейський лімузин і помчали кудись по київських вулицях, раптом виїхали на Хрещатик і відразу зупинилися перед адміністративною будівлею, нас відразу пропустили і ми піднялися на другий поверх, попали в якийсь урочистий зал, в нім знаходилися трохи людей в основному морські офіцери, когось чекали. Я йшов за адміралом, побачивши нас вони
39
встали вітаючи чи то нас, чи то адмірала, в залі грала неголосно музика, адмірал усадив мене на першому ряду, а сам пішов до довгого столу що стоїть начеб як на сцені, за столом сиділи офіцери високих рангів, я дивився на те, що відбувається і тут раптом всі сильно комусь зааплодували, я поглянув кому, ось це так, до столу за яким сидів адмірал рівним кроком йшов Гетьман України. Я теж піднявся. Почалося військове засідання, я не вникав в подробиці, в основному говорилося про організаційні питання, я просто дивився як все відбувається, через деякий час заграла урочиста музика в до дверей увійшли дві красуні в морській формі і щось обидві несли на підносах, несподівано по залу прокотився голос адмірала в нім звучали моє ім'я і прізвище, я машинально встав і адмірал запросив піднятися до столу, я спантеличений підійшов до нього, поряд з ними стояли красуні, він в мікрофон назвав моє звання і розповів мою морську біографію починаючи з Феодосії. Всі зааплодували, Гетьман України встав і виголосив наказ про нагородження мене за героїчні дії під час битви за Мармурове море та захист турецького порту званням Героя України, до мене підійшли красуні і на підносах я побачив героїчний золотий тризубець з документами на нього, адмірал прівентил на пошарпану форму мій перший золотий тризубець.
Після нагородження в штабі адміралтейства адмірал дав мені наказ їхати до Миколаїва на ремонтні бази ремонтувати і брати участь у модернізації виведених з битв із-за серйозних пошкоджень підводні човни, їх накопичилося багато, а людей мало, ще я з'ясував, що за тиждень до мого нагородження нагородили але в госпіталі Сімферополя і навідника, живий виходить - хоч хтось залишився ще живим. По дорозі до Миколаєва заїжджав додому до батьків, класний провів днинку, з будинку дзвонив до Феодосії розповів командувачеві про свою пригоду з нагородженням, про своє нове призначення, він сказав: " У штабі знають краще де зараз ти потрібніший".
Після цього і аж до вторгнення ранкурів до України я працював в Миколаєві, навіть удалося один раз побачитися з навідником, коли його виписували я їздив до нього. Вторгнення почалося 28го вересня 2047 року, ранкури атакували Одесу і Севасто-
поль...
“Ну, як моя красуню сподобалась розповідь”,- трохи з сумом запитав у Олесі.
” Ви знаєте, якщо ми переможимо то обов”язково Вам потрібно стати письмен-
ником, виходить,- з задоволенням відповіла,- але ж це не все, а про дії на Україні
нічого не розповіли, про другий тризубець?”
“Давайте тоді після обіду, вже час”,- вона піднялась і запросила мене у столову,
це добре рішення і справді зголоднів. Після обіду нам не прийшлось поспілкуватись,
звідкись з’явився ад’ютант генерала гетьманської гвардії, виявляється весь час мо-
го одужання на мене чекав якийсь дуже таємний військовий, взагалі в гетьманської
гвардії усього їх десять, це головні люди української армії вищче їх лише Гетьман.
Мене терміново бажають бачити. Я і красуня лише пожали плечами, якщо буде
тепер час то побачимось і я їй дорозповім.
Я і ад'ютант попрямували в штаб-квартиру госпіталю, в нім розміщувався генерал що чекав мого одужання. Штаб знаходився в напівкілометрі від самого госпіталю і я зробив по ходу довгождану прогулянку, свіже повітря живило мене своїм ароматом і мені більше і більше хотілося насолоджуватися їм. Як і всі останні об'єкти майстрово закамуфльований штаб не відразу відкрився мені, до нього не вели стежини, всі ходи повідомлення - це траншеї заховані під маскувальну сітку, ми ж йшли чомусь відрито
розуміючи моє нерозуміння мій супровідник кинув "ви ж хотіли прогулятися...", невисокий пагорбок виріс з нізвідки перед нами - "ось і штаб", - якось особливо ввічливо сказав ад’ютант, ми прошмигнули у вхід траншеї, пройшли ще декілька десятків метрів по дуже розгілкованим і весь час круто повертаються довгим інженерним спорудам, охороняють їх багато бійців, часто зустрічаються, схоплювалися і роблячи здивовані обличчя і без всяких питань пропускали. Ми увійшли, ад’юнт йшов першим, в широкі тентовани двері і відразу ж відкрився великий простір, весь величезний штабний намет був організован як штаб - центр, десятки комп'ютерів стояли по всій площі, за ними сиділи і крутилися поруч багато дівчат очевидно обробляючи купу різної інформації. Це явно не штаб госпіталю, метрів 200ті квадратних десь він займав, затримавшись біля входу на декілька секунд ми
почали заглиблюватися у всередину, мій супровід йшов по головній "магістралі"
40
(прохід проходить по центру штабу і йде в його кінець - в нім знаходився головний командир цієї структури, командир знаходився в окремому імпровізованому приміщенні з тентованих стін і дверей ) часто вітаючи знайомих йому дівчат. За інформацією що світиться на моніторах я зрозумів, що це один з центрів контролю за рухом ранкурівських супутників, у складі української армії їх декілька десятків, кожен з них відповідає за певну ділянку навколоземної орбіти з якою можливий перегляд території України ворожими супутниками, всі центри складають загальну систему зв'язану між собою головним центром що знаходиться в Дніпропетровському інституті космічних досліджень по ліквідації загроз від противника з навколоземної орбіти, система вийшла ефективною і український флот космічних супутників успішно стримує атаки супутників противника, що не припиняються . Ми підійшли до кабінету чекаючого мене генерала, нас затримав строгий капітан гетьманськой гвардії, зажадав документи, зрозуміло - контроль, ад'ютант показав свої - все як потрібно, я витягуючи свої не сподівано дзвякнув тьмяними героїчними тризубцями, побачивши їх капітан витягнувся вструнку і доклавши праву руку до пілотки випалив "для мене величезна честь бачити вас шанований ст. сержант, величезна честь, будь ласка проходьте, генерал чекає вас вже другий тиждень іспережівался весь, яке щастя, що ви видужали", "спасибі, капітан, я дійсно в повному порядку", - сказав трохи повеселівши я від того, що на мене дивилися всі хто знаходився в наметі з величезним здивуванням і щастям в очах.
За великим столом сидів посивілий раніше свого часу генерал гетьманськой гвардії, я його добре знаю, та і як мені не знати одного із заступників головкому української армії - Гетьмана України. Генерал напружено вдивлявся у величезну карту, вона поглинала всю його увагу і коли ми увійшли шарудівши досить голосно тентом генерал і вухом не повів, ад‘юнт не бажаючи довго чекати сказав "шан. генерал можна вас відволікти", генерал щось буркнув собі під ніс і йому довелося повторитися, це подіяло. Генерал не охоче перевів на нас свої сумні очі і ось мить, і від того що він побачив мене погляд його пожвавішав, а у мене промчала сумна думка "чому вони всі щасливі бачити мене, по-моєму після того, що сталося із загоном наврядлі можна мене взагалі дружньо вітати, не зрозуміло". Генерал вдово-
лено посміхнувшись гаряче потиснув нам руки, в кімнату зайшла Олеся генерал її
обійняв і сказав їй "спасибі вам за хлопця, рідненька", цього я теж не уникнув, дядько під два метрі ледь не вічавив з мене все своїмі залізними обіймами, не здивуюся якщо він чемпіон світу по обіймах. Довго розпитував її і мене як я прийшов в свідомість і провів сьогоднішній ранок, як моє самопочуття, він часто хапав мене за плечі і тереблячи, говорив " ну тепер вони у нас застрибають, ми тепер поглянемо які у них потрухи, ха, ха", він задоволений сміявся і тикав пальцем в якусь крапку на карті. Незабаром розмова перейшла в спокійне русло, генерал перейшов до суті мого довгого і дуже очікуваного одужання. "Те, що ваш загін витягнув з вогняного кільця може перевернути наше поняття про ранкурів і ми можливо точно взнаємо як їх знищити, - генерал захопившись може забув, а може це потрібно, то що його як і я слухає Олеся, а генерал говорить про настільки секретну інформацію, що не підготовленому розуму це може принести потрясіння, кілька разів дивився я на Олесю, вона з відкритим ротом слухала, ловила кожне слово генерала, те що він говорив більше вона наврядлі ще зможе десь почути, - зараз доки ми з вами розмовляємо кращі уми українського народу розшифровують інформацію, вона виявляється дуже корисною, частина інформації зберігається на мові, якій немає аналога на планеті, правда все ж дещо вдалося виявити унікальне і приголомшливе, у одному з африканських і корінних південноамериканських діалектів виявилися по два письмові символи ідентичних між собою, і вони ідентичні з двома символами можливо ранкурівської мови, подумати лише, що робиться, є деяка думка і не без грунтове, що ті з ким ми воюємо зовсім не з нашої планети, це безперечно дике припущення та все ж це можливо, єдине питання мене турбує хлопці, - генерал дуже питально поглянув на нас і продовжив, - чому, раптом вони інопланетяни, вони не виступили в конфронтацію із Землею у відкриту, володіючи величезним пріємуществом в розвитку техніки їм не довго довелося б возитися з нами, а замість цього вони затіяли довгі напружені битви маскуючись під землян, ось питання, а може ранкури тутешні, просто довго добре маскувалися до пори, до часу".
41
Те що я думав зовсім не давно в Черкаських лісах турбує тепер і верхівку командування, вчених, я перервав мову-роздуми генерала:" Мені думається, що це саме іншопланетне вторгнення, а маскуються вони тому, що бояться вони нас, хочуть захопити нашу планету не відкриваючи свого обличчя, - генерал, посміхнувшись на мою репліку заперечив " не розумію для чого нас боятися високорозвиненої цивілізації тієї, що володіє військовими технологіями не порівнянні з нашими", я витримавши секундну паузу продовжив, - тому-що вони бояться, що їх технології попадуть в руки землян, а як відомо, а це відомо схоже і по за межамі Землі, наша цивілізація дуже агресивна, і зачепивши нас вони можуть накликати на свою голову катастрофічні наслідки - повне знищення їх ранкурівської цивілізації, вони бояться нас генерал як вогню". "Це звісно все дискусії і ми ними схоже захопилися, все можливо, яка небезпека нависнула над країною, зараз найголовніше зберігати спокій і витримку!",- кинув раптом генерал собі і нам. Генерал розповів мені положення на фронтах, особливу увагу він приділив обороні Запоріжжя "це тобі як ні кому потрібно знати", він говорив таємницями не кажучи толком, то що він говорив я скоро взнаю в генштабі, а він все про Запоріжжя говорить і говорить, ми ще довго розмовляли про багато організаційних питань, найголовніше я дізнався про Інгу і Катюшу, Катя в порядку йде на поправку, Інга тепер знову в Швеції, їх командування терміново відгукнуло її до Стокгольма. Я хотів все запитати його про майбутнє загону чи сформує командування новий, чомусь не запитав, вирішив дізнатися про це все ж в генштабі. Декілька годин генерал імпульсивно продовжував розмову і все розпитував про те як вів свої останні бої загін, мені було розповідати про це нестерпно боляче і все одно потрібно розповідати - подвиг героїв повинен знати кожен, нехай доки про це знають одиниці, а після війни кожен українець взнає як віддали свої життя хлопці за волю країни і планети Земля. Угрупування ранкурів з якою загін зіткнувся рухався точно в нашому напрямі і вся ця подія не випадкова, генерал показав кольорові роздруки зйомок українського супутника, що дивом прорвався лише для цих знімків, "і звідки вони все взнали, влаштували цілу виставу щоб лише вас знищити", - з досадою кинув генерал. "Тобі терміново потрібно виїжджати в генштаб, а ти знаєш, що генштаб тепер в Кобеляках, його перекинули неділю тому через наближення
лінії фронту до Светловодську, - хмиркнул носом сказав генерал, - коли зможеш виїхати?" "Товариш генерал я завтра вранці і поїду, я в добрій формі, завтра вранці як штик", - відповів я, генералові це дуже сподобалося, очевидно він опасався, що мій організм поки, що не дозволить цього зробити. Олеся перебила нас через те, що вона і головлікар проти моїх активних дій:"ст.сержанту ще як мінімум два тижні потрібно на відновлення!""Ніколи нам подружка на ліжках вилежіваться, кожна мить на вагу свободи України, після війни належимося, - я кажучи дивився на карту України, червоні лінії вогненного фронту сужалися довкола Запоріжжя, місто знаходилося в оперативному оточенні та все ж люто тримався, - нажаль все буде колись!" Трохи засмучена дівчина сумно дивилася на мене, "за самовідданість у відновленні здоров'я легенди української армії лейтенантові санітарно-військової
служби Олесі Сергіївні Загарнюк надається позачергове звання - капітан, сьогодні я приготую всі необхідні рекомендації для вступу до рядів гетьманськой гвардії, завтра разом із ст.сержантом ваші шановна капітан документи поїдуть в генштаб і попа-дуть особисто в руки Гетьману України, і думаю Ви станете молодшим сержантом гетьманськой гвардії приблизно через місяць ви зафрантите в новій формі гетьманського гвардійця, саме через це Олеся ви залишилися з нами і слухали абсолютно секретну інформацію", - схвильований генерал знизав руку зворушеній дівчині що стала в 19ть років капітаном...
Після довгого засідання Олеся і я вийшли з кабінету генерала, ми пройшли крізь щасливі погляди персоналу штабу, вони знали звідкись хто я і витріщалися на нас заставляючи від скромності дещо розчервонітися, видно охоронець розбовтав,
хоча наврядчі. Декільком дівчатам дав автограф, ледве не віжжя вони притискували до грудей отриманий мій розпис, хоч чесно мене пронизувало струмом після кожного розпису - я живий, а хлопці...
Весь день я проходив різні медичні тестування, ними керувала, інколи сама
робила головлікар, отримавши увечері всі необхідні результати Олеся і головлікар зробили приємний висновок - повністю здоровий і придатний до активних військових
42
дій, вони дивувалися з цього - швидко, "коли закінчиться війна ми обов'язково вивчимо ваш феномен швидкого відновлення вашого організму", - приємний добрий голос головлікаря звучав цією фразою після кожного тестування, я чомусь не сильно дивувався, не знаю, я відчував ще енергійніше і повніше свої сили, чим до трагічної військової операції нашого загону, мені чомусь думалось що сама природа відновлює мене і дає мені все необхідне для боротьби із страшним ворогом України, планети, цивілізації Землі, всьому що живе на планеті - тому-що все це природа, а я особливо доки ще не вникав в цю особливість мого організму.
У час, що залишився, я перебрав залишки моєї штурмової гвинтівки, мені її принесли разом з моїм рюкзаком, весь секретний вміст рюкзака відправився в генштаб, а все моє особисте залишилося при мені, перед ремонтом привів в порядок плеєр, диски і знімні пам'яті до нього, вони були всі запилені і дуже заслинені життям, дістав батареї до нього у народу, що знаходиться в госпіталі, і по моїй палаті полетіли солодкі звуки мелодій super-пісень. Штурмову рушницю довести до робочого стану не вийшло, вся механіка подачі патронів і курку повністю раскурочена уламком, що попав, по-моєму від міни, а летів в мене, коли я йшов по болоту моя зброя знаходилася на спині, нічого відновлю. Склав акуратно його по запчастинах в рюкзак, за вікном давно вже ніченька, плеєр не вимикав, не роздягався - міцно заснув. Прокинувся дуже рано ще до зорі, моїми будильниками стали птиці влаштувавши не порівнянний красивий ранковий концерт, 4.05 ранку, залежуватися не став, піднявся вийшов на вулицю надихатися ароматом різнотрав'я, зробив зарядку і відразу м'який приємний холодок бадьорості пройшов по тілу від низу до верху, потягнувся до межі кісточки приємно похрускували, зазівався солодко, зробив багато глибоких зітхання набрався киснем, в полне приємному настрої зайшов назад одягнувся, зібрав свої речі в рюкзак, прибрав ліжко. 5.00, пора час не чекає, до цього часу в моїй палаті зібралися головлікар, генерал, Олеся і та дівчина, що відремонтувала форму, вони прийшли проводжати мене, трохи сумно стало мені - скільки людей хвилюються про мене і вони прийшли, а скільки днів піклувалися і робили все від них залежне для відновлення мене, це міцно зігріло моє серце,
Заради таких людей стоїть продовжувати боротьбу. Рассталісь на пропускному пункті госпіталю в 25ті метрах від нього, "до побачення, можливо колись ще побачимося, після перемоги", - я подарував дівицям мої мінідиски на пам'ять зі своїми підписами, з генералом ми ще не раз зустрінемося по ідеї, "а ми нічого не захопили, гм, ви в моїй пам'яті тепер назавжди красуні", - ми говорили один одному чіпаючі наші серця ніжністю слова, мені зовсім раптом не захотілося нікуди виїжджати, війна ця, ех, дівчата обійняли мене по черзі, я поглянув в їх тремтячі очі і сказав "до побачення", знизав руку генералові "успіху тобі парубок", "спасибі", - відповів я і неспішно попрямував до найближчого шосе що веде до Кобеляк.
Розбита грунтова військова дорога вела до шосе, вона вилася кудись далеко схоже аж до що віднилися телефонних стовпів, це якесь диво що вони до цих пір стоять, без дротів, телефонні стовпи років 10ть як не застосовуються, їх поприбирали із-за загрози удару по ним блискавок - а ці стовпи стоять біля сільськогосподарських полів і вони сповна загрожують випадково їх підпалити під час грози. Поки я йшов уздовж них, повз мене проносилася зі страшною швидкістю різна техніка - точне шосе. Незабаром на горизонті заблискало променями сонечко, тепло сонця випарувало масу вологи і тонкі смужки туману почали збиратися всюди. До самого шосе уподовж дороги по якій йшов стояли замасковані автоматичні зенітні комплекси їх охороняли бійці ППО, строгими поглядами супроводжували мене "хто тут бродить в рань ранню". Кілометра 2,5ой йшов і все зенітки, класна оборона, ранковий туман зовсім приховав госпіталь, кілька разів дивився хотів ще раз його побачити - туман щільно узяв під своє маскування і складно щось розгледіти, стискує губи пішов вже назад не дивлячись. Ось і шосе, своїм ходом поїхав із-за браку транспорту - весь в страшному круговороті війни, хвилин 20ть довелося чекати попутки. "От, хтось і їде" з туману наростав знайомий гул фронтової вантажівки, я трохи схвилювався вантажівка може проскочити і в білій пелені водій не побачить мене, все обійшлося, метрів в 10ті переді мною винирнула гігантська вантажівка - ну звичайно КРАЗ, громадина динамічно гудячи мчала по шосе, я замахав обома руками, водій як я і думав не відразу мене побачив, і проїхавши спочатку мимо вантажівка раптом сильно
43
засвистіла випускаючи з пневгальм надлишок повітря, голосно пирхнули 500 кінських сил підкоряючись раптом зупинитися, фух, не проїхав мимо. Я бігом наздогнав громадину, що чекала мене, - фронтова вантажівка призначена в основному для перевезення снарядів, одна з найвеличезніших модифікацій КрАЗа, весь в сітці камуфляжу і в імітації віток дерев. Заліз в кабіну по довгих приварених сходах, упірнув у вже відкриті водієм дверці, на мій подив за кермом сидів матрос, водій побачив те, що і я в морській формі, по його похмурому обличчю прослизнула задоволена посмішка:" Здорово братик, ну нарешті рідню зустрів, давай залазь скоріше, ось повезло!”. Я сів на розкішне крісло, вони як в літаках цивільної авіації - величезні як і сама вантажівка, я всього лише один раз їздив на КрАЗе цієї моделі, м'які і пружні одне задоволення їздити.Майже не відчутна вібрація і м'яке бурчання 500 сильного двигуна додали до украй не багатьом приємностям цього складного часу яким зараз живе наша країна і планета. "Як ти тут опинився підводник, ніколи
б не подумав тут зустріти, а тю що я запитую раз тут означає потрібно", - поправив себе матрос, на нім була морська форма з написом на пілотці, маленькі букви з
лівої сторони "Швідкий", я йому сказав, що знаходився в польовому госпіталі після прочуханки”. Не невже ти з ескадреного міноносця "Швідкий", - він розповів як загинув його корабель, загинув під час битви за Зміїний острів, "нас там було всього 14ть кораблів, а цих сволот, наш есмінець 4ри ворожих підводних човна все ж встиг пустити на дно, а коли закінчилися торпеди і міни вони оточили нас і розстріляли торпедами впритул, і нічого тут не попишеш братик, тепер ось бачиш бороздю степи Черкащини", трохи витримав паузу і поглянувши на мене запитав чому на моїй пілотці немає напису, я дав йому свої кадрові документи команди "Вільної Україні", "та ну, командир башти головного калібру", - стискував від здивування губи матрос, я розповів йому деякі моменти своєї морської біографії, про те, що до лінійного крейсера я служив підводником і вийшло, що підводному човну ще не дали імені коли мене переклали на надводний флот, на мені зараз не було геройських тризубців
я зняв їх тому, що не міг їми поки що вихвалятися, це дещо не добре по відношен-
ню загиблих друзів, якби водій їх побачив то відразу зрозумів хто перед ним і став
би скоріш за все просити розповісти про себе, а мені зараз зовсім цього не хотілося, все це після війни, там хто буде живий буде розповідати про всіх. Гігантська вантажівка несла нас крейсерською швидкістю під надійним керівництвом матроса в Светловодськ, там наші дороги розійдуться, він відправиться в Світлогірськ - військовий порт на лівому березі Дніпра, за снарядами, а я знову попутками в Кобеляки. Всього менше години знадобилося вантажівці щоб добратися до Світловодську, водій висадив мене в центрі на головній площі, побажавши один одному успіхів відправилися по своїх завданнях, КРАЗ голосно пирхнувши помчав по широкому головному проспекту міста, я встиг услід помахати рукою і у відповідь прогримів громом голос сигналу вантажівки, коли вантажівка виїжджала я побачив купу дрібних і великих рваних пробоїн в його високих бортах, вранці вони не встигли попасти мені на очі, дістається і вантажівці і водієві, це зараз приїде завантажитися і без передиху знову назад на фронт. А я став роздумувати як мені продовжити свій рух. У Світловодську бував часто, дуже красивий маленьке містечко-перлина на Дніпрі, після реконструкції всіх прибережних міст і городків в 2030- 2035хх роках Світловодськ - простій нічим не примітний малонаселений пункт став найкрасивішим курортним містом на всьому побережжі Дніпра, майже всі крупні і маленькі населені міста розташовані на берегах Дніпра стали курортами на яких приїжджали відпочити зі всієї України цілорічно. Я стояв на тротуарі з краю великої площі, вона була дивно простора і свіжа, особливістю площі Светловодська - це унікальна мостова викладена мозайкой, вся площа - величезна картина всіх природних країв України, картина зверху захищена нанесеним шаром антіподраздника, який наносять раз на місяць і шедевр залишається в цілковитій безпеці. Не довго роздумуючи сів в трамвай що йде на східну околицю міста, у вагоні знаходилися зовсім мало людей, взагалі в місті теж, гм, раніше десь півроку назад інколи за головною площею важко було пройті кого-небудь не зачепивши, а зараз мало людей, невже стільки людей на фронті. На околиці міста був автовокзал, приїхав купив квиток на Кобеляки, довелося півгодини чекати відправлення автобуса. Весь основний транспорт йшов мимо Кременьчуга по наплавному мосту перед Кременьчуцкой ГЕС.
44
Кобеляки ві мої Кобеляки ніколи б не думав, що попаду сюди коли-небудь, автобус висадив всіх хто в нім їхав на одній з вулиць. Не знаючи де знаходиться генштаб я поки що в роздумах купив пляшку Pepsi в магазині біля зупинки і сів на білосніжну лавку під розлогим каштаном, я думав як пробратися до генштабу, вийняв записку генерала із записаної назвою вулиці, де він цікаво знаходиться. Я знову зайшов в магазин і запитав у продавщиці як мені знайти ту вулицю, вулиця знаходилася зовсім поряд і хвилин через 25ть знайшов, і вулицю, і генштаб. Двоповерхову будівлю міністерства енергетики приютила серце і розум українського військового опору, трохи постоявши за 20ть метрів від нього пороздивлявся на красу сучасної будівлі. Все ж пішов до нього з якимсь раніше не відомим внутрішнім хвилюванням, щось серце трохи сильніше б'ється, у мене з'явилося відчуття, що щось величезне і велике чекає мене в житті.
Протиснувшись крізь щільно натиканих урядових автомобілів, що стояли біля входу, підійшов до броньованих дверей, охороняли вхід автоматники гетьманської гвардії зажадали документи, ретельно оглянувши мене і документи по рації передали внутрішньому пропускному пункту про мене "будь ласка проходіте", "спасибі". Великі прямокутні двері відкрилися як в ліфта шарудівши гідравлікою, пройшовши маленький білий коридор наткнувся на внутрішній ПП, до мене у супроводі стрільців підійшла строга висока блондинка, вона узяла мою вицвевшую в болотяній воді солдатську книжку поглянула уважно в неї потім поглянула на мене і віддалилася в приміщення для точної ідентифікації особи. Зі мною залишилися не менш строгі стрілки і із здивуванням розглядали мою форму. Красуня довго возилася з документами, все ж вона винирнувши з броньованого приміщення підійшла до мене "Я дуже щаслива зустрітися з вами шанований лейтенант гетьманськой гвардії, Гетьман України і весь особовий склад генштабу з нетерпінням чекають вас, прошу вас проходьте", я узяв свої документи і супроводжуваний дівицею пішов в конференц-зал генштабу, гм, "невже мене підвищили, лейтенант, ось тобі і на". Віддавши мені документи м'яким кивком голови покликала слідувати за собою, ми пройшли величезний скляний хол, піднялися по широченних сходах на 2ий поверх і пройдя по довгому і широкому коридору, будівля дуже сильно охороняється, підійшли до подвійних високих дверей. Блондинка знову з серйозним обличчям двома пальчиками відкриваючи гігантську що точно важить не менше тонни двері сказала, що в ці хвилини йде крупна нарада і я приїхав дуже вчасно, поглянувши строгими очима в мої ми зайшли у середину і ось завітали в приймальню генштабу і Гетьмана України, цікаво що на дверях немає написів які говорили б про те куди заходиш - видно конспірація, довгі низки крісел для чекань стояли по стінках, ніхто в них не сидів, біля знову величезних дверей зліва за столом обваженим офісною технікою сиділа і вже дивилася на нас секретар, чорноволоса дівчина негайно встала приві-
талась відкрила нам двері запросила увійти, ого вона майор гетьманськой гвардії, її сірі очі в одну мить прослизнули перед моїми - клас. Ми зайшли у великий зал, стоячи біля входу блондинка не відразу сказала що ми тут, посередині залу стояв довгий
стіл за ним сиділи генерали всіх родів військ, вони щось говорили один одному і шелестівши розглядали купи розкладених по всьому столу карти, я не чув, не міг розібрати що вони говорили трохи шуміло в голові, видно все ж ще мій організм не зовсім відновився. За столом на не високому майданчику стояв Гетьман України розмахував указкою водив нею по величезній карті нашої країни, розповідав щось генералам, моя свідомість в цю мить трохи поплило я ледве стримався на місці, струсив головою, фух полегшало, тепер я чув що говорив Гетьман, про те що відбувається під Запоріжжям. Він захоплений цим ще довго не помічав як і генерали, що блондинка і я знаходимося в залі. Раптом коли він зібрався промочити горло шипучим щастям побачив нас і навіть витягувався щоб розглянути, генерали побачивши здивований погляд Гетьмана направленого в наш бік теж обернулися і стали розглядати хто ж прийшов, "Ну нарешті з''явівся, тут усі не розуміють що й робити,ну молодець я знав - видужаєш!",- грянув голос гетьмана, я багато раз з ним бачився і ніяк не звикну до його гучного голосу. Гетьман швидко підійшов до нас і узявши мене за плечі трохи трясучи сказав "тепер в нені є кому її по справжньому оборонити", усадив мене за вільне крісло "слухай уважно все що зараз говоритися
на цьому засіданні стосується тебе", Гетьман був кремезним середнього зросту біля
45
180см, стрижка у нього короткий напівбокс, справжній запорізький козак. Дівчина, що супроводжує мене, зникла до пропускного пункту, нарада продовжилася. Дві години Гетьман з генералами вів дискус про військову операцію в районі Запоріжжя, з жарких переговорів інколи переходячі в суперечки я розібрав, що потрібне, я сидів на самому краю довгого столу і не завжди до мене доносилася зрозуміла мова, відбити в ранкурів у 25ти км від південної околиці міста селище. Невздовзі жаркі спори вчухли, схоже всі домовилися, Гетьман встав зі свого очолюючого місця пильно поглянув на мене "цьому хлопцю все по плечу", всі хто знаходився на засідані дивилися на мене, як мені це не подобається, "він єдиний хто взмозі реалізуваті це дуже майже не виконливе завдання". Гетьман перейшов до формулювання самого завдання, яке чекає тепер мого виконання, він дуже офіційним голосом говорив, що мені дається неймовірно відповідальна операція, її ціна - життя України, мені надаються всі необхідні повноваження, в тому селищі, яке потрібно відбити у ворога знаходитися дослідницький інститут, в його складах зберігається важливе устаткування, це устаткування надсекретне і про нього мені нічого не сказали, укомплектовано в не стандартні ящики і лежить в приміщеннях нижнього рівня будівлі, сам нижній рівень - це величезний сейф, коли дістанете устаткування його негайно потрібно доставити до Дніпропетровська на ПМЗ в КБ"Південне".Он на секунду відвернувся, узяв із столу якісь документи, для виконання завдання мені додаються 20ть гетьманських гвардійців, три вантажівки, мені особисто військовий джип, селище відбити потрібно зібраною мною ж ударним угрупуванням тими частинами
які знаходяться в районі оборони Запоріжжя, командувач обороною міста давно обізнаний і чекає нашого приїзду, зібраний гетьманський загін вже чекає мене на одній з поряд розташованою таємною військовою бази, Гетьман підійшов до мене поклав на стіл переді мною якісь документи, ця вся необхідна інформація про те селище і про інститут, фотографії, креслення, карти, план найближчих до нього доріг зі всіляких напрямів. Коли Гетьман сказав, що наш загін по дорозі до Запоріжжя проїде Дніпропетровськ серце затікало швидше, обов'язково заїду додому, чого б мені особисто це не коштувало, за всю війну додому приїжджав всього один раз, десь місяців 8мь пройшло, як хочеться побачити своїх, я трохи замріявся про майбутню зустріч, як в живу побачив свою кімнату, мої улюблені речі, як я по всьому цьому скучив. Задумавшись я і сам не помітив як випав з наради, мене відсмикували коли воно закінчилося, я багато що прослухав, що стосувалося мене, ну і що, на місце приїдемо там все видніше як і що робити, генерали почали розходитися продовжуючи спори, мене і одного капітана гетьманськой гвардії, я його не відмітив в гущавині командирів, гетьман залишив. Ми сіли ближче до Гетьмана, він познайомив нас, капітан - командир групи яка поїде зі мною, мені взагалі-то доки, що було не до цього, я хотів віддати Гетьману документи загиблих хлопців, я не кажучи ні слова витягнув з рюкзака, він весь час знаходився зі мною, документи і поклав їх на гетьманський стіл, він поглянув і замовк на мить обличчя його змінилося, узяв їх в руки "яких хлопців втратили, ти вибач лейтенант, що відразу не запитав про них і про вас, не хотів відразу турбувати трагедію, я знаю що ти зараз відчуваєш", він багато говорив ще всього і вдивляючись в кожну сторінку начеб як вперше, Гетьман зітхнув "все тут зрозуміло, добре що ви живими залишилися, твої дівчата у повному порядку", "так, я знаю", - у мене зовсім впав настрій і я відповідав абияк думаючи про весь мій легендарний загін, якого вже ніколи не буде, мене відправляють на масштабне завдання ось і добре, я просто не зможу вже керувати новими бійцями як раніше, не зможу. Гетьман начебто як прочитав мої думки сказав, що вже формуються 4ри нових спецзагони з тим же напрямом дій як і в попереднього, я сухо відповів "добре", я дістав рекомендації дівчини з госпіталю, "так, генерал дзвонив", - Гетьман узяв документи поглянув на фотографію відвів на секунду погляд убік, очі з блиском провини за те, що у військах воюють і дівчата, ще раз поглянув на неї "не можу я утримати їх, самі рвуться у війська і ніякі відмовки на них не діють, пруть як танки, дівчата є дівчата". Гетьман запитав мене чому я не відреагував на підвищення звання, "нема за що мені його присвоювати, загін загинув, яке там підвищення", "немає вже, ви зробили те, що нікому у всьому опорі ранкурам не вдавалося отримати - інформацію про цих сволот, а ви змогли це зробити, ви дали шанс, розумієш, всім людям на перемогу над ними, в тих штуковинах знаходиться
46
багато інформації, яку вже частково розібрали, їх мову і шифри наші комп'ютери розлускали якраз за ті два тижні, які ти провів в госпіталі, то що ми вже знаємо
так це, що швидше за все ми воюємо з якимсь гібридом людей, схоже що з клонами воюємо, принаймні 65% так це точно, інші по наших дослідженнях сам розумієш як це можна взнати, люди перетворені на слухняних роботів, виходить немає певної частини мозку - видалена і вони отримали собі солдатів, це в ранкурів поставлено на потік, всі вони із захоплених територій, а їх в них он які, Гетьман кивнув на карту.
Два тижні відсутності у реаліях життя для цих днів то дуже багато: ранкурівські
володіння далеченько просунулися на схід лінія фронту вже відкотилася за Пакистан і знаходиться від китайського Хатана і майже по прямій смужці до індийського Мумбая, на півдні то взагалі труба – схід Середиземного моря, острови
Кріт та Кипр під контролем ворога, бідна Африка війська союзників та залишки
армій африканських країн тримають останню лінію оборони біля Атлаських гір від
Мароканского Агадира до лівійського Ес-Сидра, схоже там ситуація стабілізувалась, але бачу не приступний порт Ель-Аюн вони втратили, йдуть бої за Канарські острови, вся інша територія чорного континента під сапогом ранкурів, черовоні пра-
порці на карті дають зрозуміти в якій страшній весь світ небезпеці. Гетьман зро-
зумів мій інтерес і не став заважати, а коли я почав замислюватись відразу відвер-
нув мою увагу продовживши розмову. Їх десь виробляють на конвеєрі, прикинь - штампують як на заводі, ось і розгадка їх невичерпному потоку солдатів, ну нічого краник прикриємо, вже не довго залишилося. А тепер доречі про загибель загону,-
ранкури дійсно стежили за вами саме за допомогою трофеїв що ви зібрали, все було підстроєно виключно для вашого знищення, усі три гігантські кулемети були спеціально виготовлені з металу і інших складових з домішкою речовини, яку ми
ще не ідентифікували, яке створює якийсь фон у вигляді пульсуючих коливань,
які фіксується радарами на великій відстані, такого немає в інших зразків їх техніки,
ця речовина є у всьому що ви принесли, ранкури підготувалися і розіграли сцену в яку попав загін, вони всі розрахували і готові були без зусиль обробитися з вами, але їх бездоганний план дав збій, перша частина плану вийшла бездоганно, велика частина загону загинула, ви узяли компоненти і відправилися до точки повернення де ранкури вже вас чекали, на жаль наша штабна новітня система зв'язку вже застаріла і ранкури зламавши її недавно дізналися про наші плани і звичайно ж про це місце, але не все так просто, їх бездоганний план провалився із-за українського менталітету і завдяки природі, вас врятувало те що ви довго віддавали почесті товаришам і не встигли на місце евакуювання, вас врятувало те що ви заночували в цікавій магнітній аномальній зоні, вона починається відразу з початком лісу, магнітне поле зони нейтралізувала дію речовини і в ранкурів зник сигнал на радарах майже відразу, до речі ще допомогло те що ви думали що йдете по тому маршруту по якому йдете, а насправді йшли на 35 градусів на захід від маршруту,
так що направлені ранкурами війська в гонитву за вами по найкоротшій дорозі нікого не виявили, магнітне поле аномальної зони не стабільне і ранкурам мабуть вдавалося вас засікати тому і з'являлася їх авіація раптом і нізвідки, саме в середині боліт аномальна зона закінчується і тому ворог спробував зробити все можливе для того, щоб трофеї не вислизнули з їх рук, подумати тільки вони са-
мі попалиу свою ж яму, віддали нам в руки такі технології, що тепер лише тре-
ба як скоріше втілити їх в справу, вони фактично із-за своєї самовпевненості подарували нам цю цікаву речовину, буквально зараз йде синтезування подібної речовини в наших лабораторіях, подумати лише якщо створити пристрій здатний розпиляти дану речовину на сотню км. то обробивши їх техніку ми зможемо її
без зусиль, без супутників знищувати з будь-якої відстані з 100%ою точністю,
ваш загін дав Україні та усьому світові справжню надію на добре майбутнє,
зрозуміло людей не поверниш, але це доля і що тут поробиш, їх подвиг це
життя людей. Ми трохи помовчали, щоб перебути цю мить і продовжили про
запоріжську справу. Гетьман передав мені всі необхідні документи, вони всі в
єдиних екземплярах, для реалізації військової операції. Я отримав нові лейтенант-
ські нашивання, в українській армії давно немає пагон, всі знаки військової відміннос-
ті знаходяться на рукавах і на лівій стороні пілотки, кашкетів теж немає, єдиний вигляд військового головного убору – пілотка, у кожного вишите ім’я на лівій
47
тороні вище нашитого нагрудного гаманця. Довго розмовляли про деталі міс-
сії мутузили вже бідну від життя польову карту, коли все вклалося в моїй
макітрі і Гетьман в цьому упевнився настав час розтавання. Перед тим як вийти
за двері він сказав мені з тривогою:”Пам’ятай ти повинен повернутись живим,
це твоє головне завдання, обладнання і ти ось що нам усім зараз потрібно,
нажаль виходить тобі за ним і їхати бо більше ніхто з цим не впорається,
ти справжній український козак, якщо ти це зробишь – у нашій мати України
буде шанс на життя, і ще відразу як повернитесь буде нарада з якої ти діз-
наєшся багато чого приголомшувального”. Він говорив це з такою великою
надією, що не виконати цю операцію просто ми не мали права.
Перш ніж відправитися на базу я зайшов в їдальню генштабу, класно повеселився заварними тістечками і напоями, я хотів і борщичка покуштувати - ні,
відразу передумав і вирішив - вдома покуштую маминого, я їй подзвоню, коли станемо під'їжджати до Дніпропетровська, ех, із сметанкою. Біля виходу з генштабу капітана і мене чекав урядовий чорний величезний джип, з нами їхали дві дівиці що прямують теж туди по якимсь своїм, ясна річ, секретним справам, Гетьман і та блондинка вийшли нас проводити, ми сіли в машину і подосвіданькались, і понесли-ся до бази. Джип йшов швидко і м'яко поглинаючи всі нерівності, затишне крісло,
класна музика, рядом дівчини, за вікном мелькають пейзажі батьківщини, що милують око, - ну, що ще потрібне для щастя – лише перемога потрібна. Поїздка зайняла менш півгодини, раптом в'їхали на дорогу закриту зверху щільно сіткою камуфляжу, проїхали хвилин 5ть і різко зупинилися біля високих воріт - на них сяяли тризубці, "ось і база", - констатував капітан, передав по рації, що ми приїхали, двері відкрилися і ми в'їхали усередину. Трохи проїхавши зупинилися перед ангаром, що посилено охоронявся №4, вийшли з джипа, капітан привітав охорону, охорона його і нас, дівчата пішли по своїх справах в офіс що знаходився біля в'їзних воріт, ми удвох увійшли до приміщення, посеред нагромадження ящиків і озброєнь стояли такі ж самі ванта-жівки в якій я їхав з госпіталю. КрАЗи середньої вантажопідйомності здатні при повному завантаженні розганятися по шосе до 250ти км. за годину, я не встиг ще толком насолодитися їх технічною потужністю і красою як прийшли гетьманські гвардійці що складали нашу бойову групу. Ми познайомилися і не втрачаючи час почали збиратися в дорогу, потрібно щонайшвидше добратися до Запоріжжя, бійці озброїлися зброєю, що зберігається у ангарі, я і капітан, капітан вибрав автомат АК -180с, я поглянув, очі розбігаються від асортименту, мою розбиту рушницю я вже
віддав на ремонт у генштабі вона потрапить на ремонт до ПМЗ можливо відновлять, ось це так, перед моїми очима лежав одна однісінька рідьчайша штурмова рушниця повністю української розробки і виготовлення, стріляє 12,4мм розривними зарядами, хочеш чергою, хочеш одіночними, в магазині 35ть набоїв, правда вона не комплектується глушником, ну я думаю, що там глушник не згодиться, буде відкрите зіткнення - зустрічний бій, відтер з неї пил, "не хвилюйся лейтенант вся зброя у повному порядку", - заспокоїв мене кеп. "Тю та мені ж нашивання потрібно нашити, приїду до командувача південним фронтом у нього інформація, що я лейтенант, а приїде ст.сержант, поки бійці розсаджувалися по вантажівках я сів на ящик і дістав з рюкзака нитки що пропахнули цвіллю болотяної вологи, вантажівки виїхали на центральний майданчик, капітан прийшов звати мене я ледве встиг дошити, ми вийшли і пішли до іншого ангару, капітан відкрив важкі двері і от сюрп-
риз, "що це", - здивувався я, в ангарі стояв джип, більше хаммера і витонченіше Chevrole Blazer, "це твій", - посміхаючись сказав капітан, я підійшов до красивої машини, на броньованій рішитці радіатора у лівому нижньому кутку напис "ЛІАЗ", "невже наш", - запитав я, "так, не дивлячись на всі труднощі Луцьку удалося налагодити обмежений випуск цих броньованих джипів, це справжній ексклюзив, тобі повезло". Я забувшись з дитячим відчуттям щастя від отриманого дарунку підійшов до свого джипа, в дверях стирчали ключі, провернув, двері м'яко відкрилися і у обличчя відразу ударили запахи нового автомобіля, заліз в салон м'які пружні спортивні сидіння обхватили мене, як добре, справжній космос, панель приладів, кермо, ручка кпп, салон, вражає, джип зроблений за останньою модою і досягненням науки. Я не став заставляти себе довго чекати завів автомобіль, двигуна майже не чути, трохи розігрів і виїхав з ангара, під'їхав до колони, все готово до поїздки. Вантажівки
48
поїдуть попереду, в першій їде капітан, я поїду замикаючим, під'їхали до воріт, біля них зібрався народ провести нас, ворота відкрилися наша механізована група голосно сигналячи виїхалиа з бази і швидко набравши швидкість понеслися до нових страшних пригод. Вискочивши на трасу Київ-Сімферополь прийняли швидкісну смугу поступово почали дожимати педалі газу до підлоги, на спідометрі зеленими цифоркамі світило 178, нормально, напівавтоматична коробка виставлена мною на автомат тихо клацала на поворотах перемикаючи швидкості, до Дніпропетровська доїхали менш ніж за годину, як і думав подзвонити додому подзвонив, в джипі вбудований супутниковий радіозв'язок і телефон, я вперше за 8мь місяців почув голос мами, ледве не розплакався, чесне слово, мама розплакалася звичайно, удома зрозуміло влаштуют мені прочуханку - правильно зроблять, я не давав про себе знати довгий час. Після недовгої розмови довго в свідомості звучали мамині слова "живий сину". В'їхали в моє рідне місто, проїхавши приміське селище виїхали на Донецьке шосе, переїхали Дніпро по Кайдакському мосту, з нього місто як на долоні - хмарочоси, готель Парус, все місто в майже літній зелені дерев, рахуй кожен куточок відомий мені тут,
Дніпропетровськ-батьківщина моя. Привіт. Спогад за спогадом накочувався на мене, скоро вже і рідний будинок, задоволена посмішка не сходила з мого лиця, це найрідніше, моє. Проїхавши центр, проспект Дружби, проспект Гагарина, моя сім'я живе у висотці на південній околиці міста, набриднувши плентатися ззаду я порушуючи військову дисципліну обігнав вантажівки моргнув їм фарами, передав про мою витівку по радіозв'язку капітанові, він хотів заперечити не розуміючи моїй прімхи, але не встиг я вже поклав навушник і мікрофон убік, в генштабі давно звикли до моїх несподіваних капризів, терплять, встиг сказати кепу, що я заїду додому і наздожену їх на Запорізькому шосе. Кваплячись ковзаючи покришками заїхав в двір мого будинку, різко загальмував, джип трохи кинуло вперед, сидіння і ремені безпеки залишили мене на місці, які гарні гальма треба звикнути. На хвилину затримався в машині, я дивився на дитячий майданчик - повно батьків з дітьми, діти балуються, а батьки тлумачать про справи один з одним, можна подумати, що зовсім і немає ніякої війни. Забіг додому, удома була одна мама, ми обнялися, вона все говорила де ж я був і чому я так довго не давав сім'ї нічого про себе жодних звісток, я розповів без приховування про багато що зі своєї бойової історії, писати і дзвонити додому я майже перестав коли попав в гетьманську гвардію і став командиром спецзагону, ми багато і довго говорили про все, що накопичилося, батька в будинку не було мама сказала, що він як і все в місті майже весь час проводить на військовому підприємстві, мама теж, у неї сьогодні вихідний - перший за півмісяця, я віддав мамі всі мої ордени на збереження, залишив собі тризубці, віддав мамі фотографії хлопців із спецзагону, удома побув пару годин. Вантажівки вже в Запоріжжі, ну і хай, за те маму побачив, потрібно вже збиратися, зайшов в свою кімнату з розмахом стрибнув на неї полежав 5ть хвилин і отримав задоволення, що давно не відчувалося, набрав дисків з музикою."Ну, що ж мені пора мамо", - ми вийшли з мамою в двір, обнялися міцно, я сів неспішно в джип, помахавши один одному я помчав наздоганяти своїх. Мама подивилась, як я виїхав на шосе і поїхав у бік Запоріжжя, з нашого двору видно трохи Запорізьке шосе. Я їхав по знайомих мені
Місцям,по цьому шосе ми сім'єю їздили влітку до моря, кожен кущик, дерево я знаю. З дорожньої розвилки на Нікополь почалися перевірочні пункти, і мені доводилося декілька хвилин витрачати на формальні процедури, безпека перш за все. Ось і кордони міста, почалися військові пробки, ледве протискуючись серед солдатів, що рухаються вздовж шосе і прямо поміж машин, повільно просувався до греблі, Запоріжжя вже покинули його жителі, напівзруйноване місто стало величезною військовою базою і стратегічним оборонним рубежем. Під'їхати до греблі ДНІПРОГЕСа відразу не вийшло, я застряг у млявртекучій черзі техніки, яка рухалася на східну околицю, звідти неприпиняючи шумів гул фронту, добре що на базі з якою ми виїхали нам видали по дві додаткові канистри палива, запасу палива мені повинно вистачити джип порівняно мало споживає палива. Поки я обдумував як доїхати до наглядового пункту командувача, на греблі заплескали швидкими пострілами автоматичні зенітні комплекси, я знаходився як я думав в метрах 500ах від ГЕС, і я бачив як 7м ранкурівських штурмовиків отчаяно кинулися атакувати греблю. Половину збили охороняючи з повітря греблю українські винищувачі, інші
49
були збиті далеко ще від греблі ракетами зенітних комплексів, їх палаючі уламки за інерцією звалилися кудись в районі Хортиці. Нарешті я впритул під'їхав до греблі отримавши в її охорони дозволи по ній пересікти Дніпро та кинувся скоріше добратися на ту сторону річки тому-що ранкури майже без перерви її атакують з повітря, я переконався в цьому коли почав рухатися по асфальтовому покриттю, що було
настільки зрешетілим, що живого місця годі було і шукати. Часто попадалися місця чогось згорілого, зрозуміло чого - транспорту, але те що я побачив внизу греблі з боку Хортиці це те ще видовище, весь простір який тут може осяять око був завалений ранкурівською знищеною авіацією. ГЕС захищається десятками автоматичних ППО розставлених точно ешелонами, тактика оборони схожа на тактику морської ППО складом надводних кораблів, дуже ефективно, греблю руйнують уламки збитих ворожих літаків, що долетіли . Безпечно проскочивши небезпечне місце продовжив рух, потрібне мені місце знаходиться південніше, з’їхав з головної транспортної артерії помчав по розбитим майже ніколи не припиняючим обстрілом ворожої артилерії дорогам, раз у раз поруч ухали снаряди здіймаючи товстенний шар асфальту, поки що далеко від мене, вулиці в цьому районі були майже порожні, інколи попадалися ті, що проїжджають мимо у бік греблі машини постачання, часто зустрічалися згорілі вантажівки і танки. Я вже майже було заплутався як виїхав на одну з околиць міста і зупинився, навіть з картами тут дуже складно розібратися куди їхати, щоб дістатися до потрібного місця. Вийшовши з джипа заліз на дах, я виїхав на пагорб з якого видно довкола на десятки км-ів, десь біля горизонту спалахували червоно-жовті вогники, ось і фронт десь там і СП командувача. Сів в джип і поїхав по обраному маршруту, проїхавши трохи раптом наткнувся на штабний джип розміщеного десь тут авіаполку, він стояв посередині дороги, у нього була обуглена права сторона та уся
в дірах, спущені шини пробиті осколками, поряд з ним диміла велика воронка, я знову зупинився, я спочатку не побачив, що за ним хтось знаходиться, узявши штурмову рушницю вийшов, тими людьми виявилися ті хто їхав в загиблій машині, я побачив неприємну картину, біля відкритих дверей лежав важко поранений водій біля нього ридаючи сиділа перемазанная дівчина в льотній формі, вона зовсім не помітила мене хоч я стояв зовсім поряд, у неї була істерика, я трохи розгубився і не знав, що робити, водій теж був в льотній формі, виходить вони обидва льотчики. Побачивши мене вона трохи заспокоїлась,"як добре, що ви тут потрібно швидше майора в наш медсанбат,"це був наш командир ланки", - з тремтінням в голосі сказала дівчина,
я запропонував їй відбуксирувати машину в її частину, вона погодилася, в тому джипі було одне запасне колесо і у мене знайшлося, правда сама покришка від мого була
трохи більше. Швидко поміняв колеса, поклавши стогнучого хлопця в їх джип на задні сидіння і усадивши дівицю за кермо побіг до свого, завів і ми поїхали до аеродрому, дівчина молодець тримаючи себе в руках направляла мене куди їхати, коли потрібно було обернути наліво гуділа один раз, на право два, в її джипі від сильного вибуху вийшла з ладу вся електронна система двигуна і пересуватися без буксирування ніяк не міг. Ці хлопці не доїхали всього кілометр до свого аеродрома.
Ми заїхали через пропускні ворота військово-повітряної бази без перевірки документів, охорона побачивши нас без питань відкрили шлакбаум, до пораненого джипа відразу підбігли солдати, під'їхала санітарна машина, льотчика акуратно витягнули і поклали на носилки, помістивши у всередину автомобіля залізли в неї санітари, та дівчина, яку я разом з пораненим доставив сюди і швидко понеслися кудись до своєї медсанчастини. Я залишився один серед розглядаючих те, що залишилося від джипа, сівши на підніжку свого джипа подумав, що я спізнююся в штаб, там вже швидше за все не знають де мене і шукати, поглянув по сторонах пошукав у кого б запитати де знаходиться штаб, як я запитаю, мене відразу запідозряд і подумають, що шпигун, про мене тут нічого не знають і не чекають. Невдоволений собою пішов до пропускного пункту бази та хотів з наскоку подзвонити по фронтовому телефонному зв'язку в штаб головнокомандуючого фронту, та ба, зажадали документи, зрозуміло, що я не з цієї бази і мене відразу затримали з'ясовувати особу, "з'ясовуйте скоріше", - зовсім засмучений відповів їм на їх претензії. Вони повидомили про мене в штаб і витягнути мене з цієї халепі приїхала ад'ютант командуючого фронту струнка пекуча брюнетка, я сидів під конвоєм в прибудові вартівні, її краса і добрий голос відразу опанували мене, вона
50
розібравшись з керівництвом бази забрала мене з ув'язнення. До пропускного пункту в той момент коли мене вже відпустили підкотив легковичок з неї вискочив та сама дівиця-льотчик за нею якіїсь дядько, підбігла цемкнула в мою щоку і ледве не плача сказала, що той парубок в безпеці його життю вже нічого не загрожує, з того часу як я їх привіз прошло пару годин, медицина вже встигла впоратися із загрозою - клас, підійшов той дядько узяв мою руку міцно знизав і сказав "спасибі тобі", того кого ти виручив один з кращих льотчиків-винищувачів, вибачилися переді мною за зайву строгість, я сказав, що безпека перш за все і все гаразд. Кваплячись я і пекуча брюнетка сіли в мій джип виїхали посигналив проводжаючим за межі авіабазі і придавивши на педаль газу помчали до штабу де мене, як я думаю чекають розлючені ожіданцы. Ад'ютант доки ми їхали майже весь час дивилася на мене, майже не зводячи очей, відчуваю на собі її пильний погляд і бачивши на дзеркалі заднього виду інколи повертався, вона тоді різко відверталася, а потім заводила короткі розмови про всяке, встроєнний dvd-програвач крутив вже дуже застарілу, я виявив її в інтернеті на старих випадково не стертих сайтах телевізійних музичних каналів, скільки я там музики викачав класну чомусь абсолютно забутою, забуту пісню групи
Скрябін «Плани», я її подовжив до 20ти хвилин і вона довго пестила мій слух по дорозі, подовжувати пісні я почав в школі, на компі це дуже просто, а потім записую на диски подовжені версії складаю альбоми super-пісень, багато зробив альбомів своїм друзям, про це моє хобі знала вся школа і часто мене запрошували подіджєїть на різні вечірки і день народження, класний був час.
Я скажено гоню по ковдобинах мені хотілося поглянути на що здатний джип в складних умовах, скоро ж в бій, в страшну битву без гарантій не хотілось, виживання в тих умовах в яких скоро попаде багато хто рівне 0, розганяється до 200от джип весь трясся, але тримав дорогу дуже добре вципівшись шипованими покришками за знівечену війною грунтову фронтову дорогу, дівиця трохи злякавшись не кажучи мені ні слова дивилася вже не на мене, а вперед, все довкола мелькало не залишаючись навіть у пам'яті, все пролітало мимо очей, я нічого не боявся все давив і давив педаль."А оце те, що мені потрібно", - сказав і весело моргнувши красуні оком і кивнув головою, щоб вона знову поглянула вперед, ледве відірвавши очі від дороги брюнетка знову в неї втупилася, паралельно дорозі зовсім близько виднівся невисокий горбок схожий на трамплін, він швидко наближався. "Ну, ти, що не повертай будь ласка", - запищала дівчина і вчепилася в мене розуміючи, що я не зроблю
цього, там де потрібно я звернув на величезній швидкості до зробленого природою трампліну, пекуча брюнетка обличчям уперлася мені в плече, джип трохи занесло при зміні напряму руху при великій швидкості, "поглянь на мене", -сказав їй, вона слухняно поглянула на мене, джип різко сів коли колеса торкнулися піднесеності,
трохи стрибнув, знову набрав швидкість і, я не дивився на дорогу очі красуні захопили мене і коли я відчув, що джип відірвався від пагорба і важкі колеса повисли в повітрі, ми летимо, я поцілував її і довго не відривався доки джип не приземлився, вона приголомшена і розгублена відповіла класним поцілунком, коли ми приземлилися вона вже нічого не боялася, поклавши голову мені на плече сказала мені ніжно і ласкаво :"тепер я знаю чому ти зміг заслужити двічі на героя і тобі доручили командувати спецзагоном, ти унікальний хлопець, я ще не зустрічала такого справжнього урагану як ти...".
Під керівництвом дівчини ми швидко добралися до СП командувача військами, що обороняють Запоріжжя, сам би я його навіть по найточнішій карті не знайшов, ад'ютант подзвонила кудись, я по колишньому мчав з великою швидкістю, і всього лише в метрах 100ах попереду від нас відкрилися в землі двері, вона відкинулася по-американські вгору, ми прошмигнули у середину, я ледве встиг в неї попасти, за нами відразу двері закрилися. "Цей тунель веде до СП", - сказала дівчина, тунель не довгий і ми майже відразу в'їхали в бетонний підземний бункер. Зупинилися на тісному паркуванні, тут вже стояли три знайомих мені вантажівки, ні в них, ні поруч нікого не було, тут знаходилася лише охорона. Ми вийшли з джипа, я його на всяк випадок закрив на замок, і під поглядами охорони піднялися по сходах,
Що круто підіймаються на верхній рівень бункера. "Ого, - від несподіванки сказав я, ми виявилися на самому наглядовому пункті, трохи вузькі і дуже довгі бійниці відкривали ну дуже детальний вид всієї округи кілометрів на 30-35ть, навіть без
51
стереотруби все можна розгледіти, то що я побачив дуже неприємно, від самого НП і аж до самого горизонту тягнулося величезне вижжене поле, ні дерев, ні чагарників, все згоріло до тла, лінії оборонних смуг, купи розірваної військової техніки і нашій, і не нашій, розриті снарядами і бомбами яри і улоговинки складали ландшафт величезного поля битви. У кілометрі від СП починалися наші оборонні зміцнення, смуга ізрита траншеями тривала в широчінь на пару км-ів, взаді спостережного
пункту коли ми ще їхали до нього я краєм ока бачив майже ще не зачеплену битвами другу смугу, вона впритул упиралася в місто, десь далеченько біля горизонту йшов бій, дим, вогонь і канонада, що не припиняється, доносилася від туди. Ми знаходилися тут доки чекали командувача і супроводжуючих вантажівки, вони не змусили себе довго чекати, вони зайшли якраз коли я і дівчина дивилися в стереотрубу як там
справи у наших ведучих важкий бій на правому фланзі оборони, зайшов високий сивий літній підполковник, обличчя у нього було трохи гнівною і зайшовши відразу строго поглянув на мене, за ним хлинули гетьманські гвардійці під впливом на чолі не менш гнівного капітана:"Та що ж ви собі дозволяєте лейтенант, - відразу обидва накинулися на мене, я стиснув губи став слухати їх не перебиваючи, - вас вже тут всі обшукалися, я не розумію як можна доручати військову операцію молоді, - вже не на жарт накричав на мене підполковник, капітан підтримуючи його кивав головою, - як Гетьман не бачив з ким він зв'язався, - я вже тут не витримав, від моєї люті затримтіли мої золоті тризубці, на все це відкривши рот дивилася пекуча брюнетка, вона знала що вони зв'язалися з ураганом і ось-ось вони з ним познайомляться, хлопнувши зі всієї сили по столу кулаком я випалив їм все, що думав в даний момент про їх істерику, збудував по стійці смирно, розповів чому я затримався і попросив ніколи більше не бути кипішменами, ознайомив в строгому жорсткому стилі їх з бойовим завданням, яке нам всім доручила виконати Батьківщина. Я зажадав негайно
ознайомити мене полковникові з тими військовими частинами які підпорятковані саме йому, з ситуацією на цій ділянці фронту, зажадав найсвіжіші польові карти. Їх обличчя виражали подив і несподіванкау, готовність негайно виконувати мої накази, вони зрозуміли, що Гетьман прислав того кого потрібно. Після капітального прочухана я без уповільнення узяв з собою підполковника і капітана, дівчина хотіла теж поїхати з нами, ад'ютанта вирішив не брати, звідти куди ми поїдемо можна запросто не повернутися, гвардійців теж залишив. Ми поїхали поглянути на які сили можна розраховувати. Вже майже стемніло і я вирішив відправитися прямо в гущавину що продовжується не один день битви на правому фланзі, джип тихо прослизав серед воронок і без зусиль просувався по бездоріжжю війни, попали під обстріл біля бліндажа командира 68го полку тримаючого на цій ділянці оборону, осколками розірвавшогося рядом снаряда пробило лобове скло в джипі, у броньованому склі осколкам удалося пробити лише невеликі дірки, ніхто не постраждав все обійшлося, взвод охорони поглянувши наші документи і доповівши про тих, що приїхали їх командирові попросили зайти, я вже не пускав вхід свою жорсткість, дружньо привітали один одного ми зайнялися справами, майор розповів все, що накопичилося за недавні тижні, я маю на увазі як поводяться ранкури, яка у них тактика і яка саме ділянка на цьому фланзі вони активніше атакують, майор детально розповів про багато що, що мене цікавить, їх полк на здивування зміг на цій ділянці навіть уклиниться в бойові порядки ворога і на 1-4км-ра навіть потіснивши на одній з вузьких ділянок правого флангу, коли ми з майором пішли по траншеї на саму передову, щоб самому поглянути що там відбувається, лінія оборони на цій ділянці знаходилася на штучному широкому валу, його звели ще задовго до того як до міста підійшли ранкури, ця була з втрачених в перші дні битви за Запоріжжя лінія оборони, яку із самого початку захопив ненависний противник, зараз вона знову в наших руках. 68ой полк був звичайно не той польовий полк яким він записаний в реєстрі бойових одиниць, це збитий загартованими в нескінченних битвах бійцями з різних вже давно зниклих в пучині війни частин, тут зібрані і піхота, і матроси,"безлошадні" танкісти, льотчики, багато солдатів з об'єднаною армією НАТО і ОАД, техніки в принципі цілком достатньо для успішної на цієї ділянці оборони Запоріжжя від ворога, коли я сказав майорові, що через пару днів його полк як і багато хто з південного фронту почне наступальну компанію ще доволі молодий хло-
пець один з командирів поглянув на мене і сказав, що його полка якраз на одну
52
атаку і вистачить, я не менш засмучений а ніж майор відповів йому, що на його фланзі сформується ударна група для завдання крупного удару на тій ділянці
фронту, що не сильно обороняється ворогом . Дійшовши до передової я втупився на ледве відніючі у сутінках ворожі позиції, впершись ліктями в землю глибокої траншеї в морський бінокль через кулеметну бійницю побачив як прямо на нас всього в якихось пару км-ів від нас довжелезними шеренгами, йшли в атаку темні тіні тисячів ранкурів з колихаючими на ходу автоматами. Ми попали прямо в гущавину бою, що починається, схопивши свою штурмову рушницю влаштувався в цій ж бійниці, майор розташувався біля іншої узявши станковий кулемет, командувач відправився разом з капітаном в НП, потрібно було терміново направити сюди резерви, в траншеях окрім нас знаходилися справжні фронтові парубки, їх грізний вигляд та загальне від їх-
нього виду враження народжували думки, про те що вони вросли корнями в цю
землю вже довгенько. Мені так стало в цей час добре – зараз трохи полегшає
коли завалю пару сотень ворогів, відплачу за гибель друзів, давненьеко я так не
був на передовій все тінялися по ворожіх тилах. Почався наліт ворожої авіації,
але нічого в неї вийшло, тому що зустріли їх наші винищувачі, королі неба швидко розібралися з ними, втративши майже всі літаки ранкуровські уцілілі штурмовики скинули бомби куди попало та пішли в свояси, а наші почали косити ворожі ланцюги пехоти, що похмуро насуваються на наші порядки. "А ну зараз тримайте бродяги свою порцію на сьогодні від мене, - із скреготом на зубах я палив по ворогах з штурмової рушниці не економлячи заряди, поруч голосно строчив великокаліберний кулемет майора. Дружний вогонь полку не залишив каменя на камені від того місця де крутилися тіні ранкурів, все було з ними кінчено через 1,5ри години, - вони отримали свій пайок на сьогодні, сволоти!" Відбити ворожу атаку полку не склало труднощів, майор після бою в своєму бліндажі розповідав як вчора вони відбивалися від бронетанкової атаки: "Ми вже майже були готові відійти на запасні позиції, виручила авіація, ледве уціліли, взагалі ранкуровська хватка порів-
няно ослабіла їх атаки стали однотипними, сьогоднішня - ми їх по 5ть на день відбиваємо, щось вони задумали точно готуються до генерального штурму, раптом зберуться я не знаю де ми їх зможемо зупинити і чи зможемо". Обстеживши цей фланг на перспективність і з приємними виводами сам без командувача і капітана, вони кудись поділися, відправився в центр і на лівий фланг оборони.
Познайомився і ознайомився, з командирами полків і дивізією гетьманськой гвардії, з положенням їх частин, в якому вони стані. Повертаючись на НП командувача я був задовільний від того, що цілком можна провести дуже зухвалу на мій і польових командирів погляд військову операцію, я вже в принципі підвів деякі підсумки і зробив в думці попередній план його здійснення. Приїхав на НП, мене зустріли вже зовсім по іншому командуючий і капітан, шанобливим тоном поздоровалися і передали мені, що не давно дзвонив головком(Гетьман) і хотів поговорити зі мною, я навіть не попивши чайку почав перегортати карти і радячись з ними почав готувати наказовий документ для південного фронту, у мене повністю дозрів план проведення наступальної операції. Одна лише брюнетка поклопотавшись про мене запитала чи не голодний я, "з ранку нічого не їв", - дивлячись на її дівочий ентузіазм просто відповів їй, вона відразу помчала на польову кухню чимось мене
смачним ощасливити. Подзвонив головкому в ставку доповів йому і генштабу про свій план, отримавши детальні карти і мої до них пояснення по спецтелефаксу, коли перші приготування до битви я повністю допрацював вирішив хоч трохи відпочити, поїв нажаль вже давно захололу вечерю біля бійниці. Вечеряв і заодно паралельно роздумуючи про післязавтрашній день, я довго сидів разом з пекучою брюнеткою майже до ранку, заснути не давали роздуми та часті розриви вибухаючих снарядів їх яскраво червоні спалахи прояснювали страшний вигляд величезного не осяжного оком
поля битви...
Вранці коли сонце давно вже піднялося над горизонтом мене розбудив ніжний дівочий голос, "я все ж зміг заснути", -це була моя перша думка цього дня, мене тереблячи розбудила дівиця з польової кухні, вона принесла ранковий харч, протираючи очі і вже кваплячись подякував за сніданок, перед прийнятям їжі швид-
ко зробив улюбені гімнастичні вправи, ще з дитинства засвоїв, що вічна молодість
можлива лише при ідеальному фізичному стані тіла, вмився і нарешті поснідав.
53
Весь день весь фронт виконуючи вже отриманий з ранку наказ ставки готувалися до битви, весь план складався з двох ударів по флангах ворога, хоча противник і розташовує приголомшуючим гандикапом в усіх видах зброї та живої техніки він за даними ретельної розвідки зовсім не чекає наших активних наступальних дій у
ворога не має адекватних оборонних ліній, першого відволікаючого удару завдасть угрупування правого флангу, глибоко як вийде втиснувшись в порядки ворога зав'яже бій і відтягне на себе їх основні сили, другого удару завдасть друга група до складу її увійде дивізія гетьманськой гвардії, ця група завдасть прямого удару по захопленому селищу до якого нам потрібно дістатися. До наступного ранку я у котрий раз кожнау ділянку фронту особисто оглядав та розмовляв зі всіма командирами всіх підрозділів що брали участь в операції, мене із здивуванням розглядали всі з ким я зустрічався, особливо коли я віддавав накази полковникам і генералам, лейтенант командує вищим командним складом, інколи і я відчуваючи цю тонкість соромився, а я зовсім не сором'язливий парубок, віддавати накази сивим полководцям, але я швидко відкидав дурні відчуття і продовжував підготовку до майже по правді кажучи дуже авантюрну операцію, у військах витали переможні нотки, але я знав як і давні фронтовики в разі якщо не попре, тобто противник не поведеться на наші прийоми то ранкури від нас і мокрого місця не залишать.
Закінчився дуже довгий день приготувань і коли я вже приїхав на спостережний
пункт командуючого нарешту в мене трохи з’явилося часу приділити увагу бойо-
вому кону, від гламурного лоску майже нічого не залишилось, весь кузов був у
вм’ятинах та подряпинах, все від ворожіх осколків, броня міцно оберігала мене,
ну нічого коли виберемося з цього хаосу буде після ремонту ще кращим.
Сьогодні 18го червня в 5,30ать ранки почнеться настання. Знаходячись в НП командувача я дивився в стереотрубу як реалізовується військовий план результатом, якого стане чи зможемо ми найближчим часом обернути війну назад, від цієї битви залежить майбутнє України і всієї планети я відчував все це і точно це знав, внутрішє відчуття говорила про дуже відповідальний момент, інтуїція мене ніколи не підводить! Прошурхотівши як вітер восени опалим листям із-за хмар винирнули наші штурмовики і пікіруючі бомбардувальники супроводжувані винищувачами, до загального здивування авіація без особливого опору противника виконувала своє завдання перепахуючи і знищуючи ворожу військову техніку і живу силу,"ну,ти дивися що вони роблять крошат, крошат все підряд", - ",-сияющий від задоволення висловлювався подполковник, ранкури відповідали рідким зенітним вогнем не несучи втрат нашим літакам."От морди заїлися, вони видно і передбачити не могли, що наші війська здатні на більше чим просто оборонятися, ну тепер отримуйте дурні", - ледь стримувався від нецензурщини підполковник, я мовчки дивився як наша авіація прасує порядки противника, звідси їх ледве видно та все ж 15км звідси, а
селище яке нам потрібно відбити у ворога знаходиться в 25тьох км.-ах і його не видно.
Після нальоту нашої авіації почався обстріл нашою артилерією всіх позицій всієї цієї ділянки південного фронту, для того, щоб не видати того що нас цікавить, декілька годин дали добрі результати, вся смуга горизонту була у вогні і димила, ворог зміг відповісти контробстрілом позицій наших батарей, але він був млявим і ніякої особливої шкоди не приніс, наша артилерія без зупину наносила щільний шквальний вогонь. У призначений час за наказом генштабу почалася військова
Операція на правому фланзі силами ударної групи під командуванням того самого героїчного майора. Довгоочікувана крупна наступальна битва української армії в цьому районі бойових дій почалося у встановлений час. Уклинившись бронетанковими авангардними силами в розгромлену арт і авіа підготовкою оборону противника ударна група заглиблювалася в тил ворога зустрічаючи по дорозі і знищуючи розгублені війська ранкурів, просунувшись до того місця де потрібно буде зав'язати затяжну битву з противником ударна група почала займати відбиті у ворога укріплення, потрібно встигнути організувати міцну оборону до того як ранкури прийдут в себе і почнуть накидатися на групу стараючись в щоб відкинути та повернути вигідні для себе позиції. Все обійшлося і наші війська на правому фланзі встигли все зробити необхідне і навіть завдати ще одного удару невеликими силами по тій, що збирається нас атакувати ворожій техніці і солдатам, це дало ще час на всякі
54
організаційні справи. Про ворожий контрнаступ нам дали знати ворожі літаки, що вирвалися з диму, їх не можна було злічити, їх було дуже багато, значно більше, чим я бачив під час оборони турецького порту, на щастя патрулювали повітряний простір наші винищувачі великими силами та кинулися їм на переріз, закрутилася гігантська карусель, у неї втягувалося все більше і більше літаків з обох сторін, стримати всі ворожі літаки було не мислимим завданням, але з ними успішно справлялася наша система ППО. З гігантської каруселі часто вивалювалися підбиті літаки ворожі і наші, вони падали куди прийдеться і із страшним гуркотом вибухали, багато льотчиків нашої авіації встигали катапультуватися і вони потрапляли на щастя в розташування нашої оборони, з ранкурівських ніхто чомусь не катапультувався, це дуже дивно і не зрозуміло. "Ага, ось і гості дорогі", - я спочатку не розібрав, що там на горизонті темніє, від того що я побачив йокнуло в серці, на зайнятий нашими військами плацдарм насувалися темні полчища військ противника, "схоже вони сюди поцупили всі свої сили, тепер тримайся козаче", - продовжував коментувати підполковник все, що відбувалося. На перший погляд можна відразу оцінити положення наших військ як гнітюче, не все катастрофічно, навіть з цією аравой найбільша наша військова група може впоратися і утримати позиції. До самої ночі йшла битва я всякий раз, коли війська на правому фланзі були під загрозою знищення поривався відправитися туди, але я не міг тому-що чекав моменту почати
атаку на селище, а ворог тим часом не зменшував тиск на плацдарм, а це говорило про те, що в них ще повно резервів. Ударне угрупування виконало своє бойове завдання віддягнути на себе основні сили противника і перемолотити їх, до 23.00 ворог зрозумівши марність своїх зусиль опанувати плацдарм припинив атаки і відійшов на свої позиції з мізерними залишками своїх військ. Великою ціною обійшовся нам цей успіх, в ударній групі залишилося всього навсього 45%ів особового складу і 25%ів техніки, в разі повторного ранкуровського штурму що залишилися в живих хлопці живими надалі схоже вже не виявляться. Я прийняв рішення залишити для атаки на селище лише гетьманську дивізію всі останні війська призначені для наступальних військ перейдуть на правий фланг, половина відправиться на плацдарм, останні займуть оборону на колишніх позиціях, в будь-якому випадку
завтра прийдеться залишити плацдарм, не утримати нам його, людей збережемо і ініціативу збережемо. Всю ніч займалися передислокацією військ, все ж встигли підготувати до початку другого наступу української армії. Наступ повинен був початися в 4.30 ранку, всі перемішали ранкури, коли я по картах розглядав план селища на правому фланзі заухали падаючі ворожі снаряди, я кинувся до бійниці і побачив, що правий фланг весь заволочен димом, я машинально поглянув на горизонт звідти йшли довжелезні товсті ланцюги ворожих солдатів, за ними тягнулася техніка, війська на плацдармі і війська правого флангу успішно зав'язали з ними в'язкий бій, коли все знову пішло я поглянув на годинник що висіли на стіні - 4,15ать. "Може це і добре, противник вже ввів свої війська в битву, можливо із стратегічного резерву, подивимося", - підводячи деякі підсумки моїх роздумів вголос, підполковника тут не було він займався постачанням військ правого флангу боєприпасами. Поки я думав в НП увійшла ад'ютант і сказала, щоб я узяв трубку, трохи переконавшись тому, що потрібно брати трубку не дзвонячого телефону, а тю трубка лежала на столі, в попихах я схоже забув в одній з розмов покласти її на місце, узяв і приклав її до вуха, в трубці зазвучав твердий голос Гетьмана:"Здорово лейтенант, все в вас готово, - я відповів твердо, - молодці, тепер слухай, не лізь в авантюри я тебе знаю, твоє завдання опанувати вантаж, залишитися живим і добратися без пригод до ПМЗ, ти зрозумів - живим залишся, від тебе багато що залежить, хлопець...!" Після недовгої розмови і хвилинної паузи, я віддавши останні розпорядження відправився на джипі до другого ударного угрупування.
Операція почалася із запізненням, о 5.00 ранку я заліз на один з головних танків штовхнув патріотичну річ. Коли я говорив бачив здивування на лицях солдатів, гетьманські гвардійці ще не бачили двічі героя України, капітан вже всім роздзвонив хто я. Головною ударною силою нашої ударної групи стали двадцять танків Т-184,
важкі з непробивною в лоб бронею. Зайнявши один з 2х стовбурних зенітних кулеметів, на башті танка їх знаходиться два, і сказав потрібне слово для початку наступу.
55
Наступ почався дуже шалено, прикриті нашою авіацією ми розтерзли оборону противника вийшли на оперативний простір і помчали знищуючи по ходу розрізнені частини ворога до головної мети всієї військової операції. Кулі роєм носилися мимо мене, билися об броню і вищавши розбивалися на дрібні шматочки яскравими
іскрами, часто кулі потрапляли в захисний щит голосно тарабанячи і відлітаючи далі ковзаючи по скошеній броні. 20ять км-ів прошйли без особливих зусиль, а ось з ранкурами, що знаходилися в селищі довелося довго возитися, справа дійшла до рукопашної. Нам вдалося до 10.00тої ранку захопити в селищі першу траншею противника що служила більше укриттям для них ніж оборонним редутом. Перегрупувавши наші війська я віддав наказ на головний штурм селища, капітан виліз на вал несподівано прокричав "ну, що братики дамо їм прикурити". Після недовгого бою залишки ранкурів були знищені і селище виявилося повністю в наших руках. Вийшовши на південну околицю селища повним складом дивізії дали переможні салюти, "все в нас вийшло", - говорив я про себе. Ми встановили прапор на одному з високих брустверів, бойовий український прапор південного фронту весело розвивався на вітрі, що пропахнув димом.
Перш ніж почати пошук будівлі в якому зберігається необхідне устаткування в майже повністю зруйнованому селищі я особисто зайнявся підготовкою оборонних позицій, на них нам належить витримати всі атаки ранкурів для того, щоб ми з капіта-
ном та з гвардійцями встигли знайти і вивезти надкоштовний вантаж в розташування оборони міста, а там вже півгодини і на ПМЗ. Я роздумував про те як все це швидко зробити сидячи на дивом уцілілій білій парковій лавці, витягнув карту уважно поглянув і виявив, селище було досить просторим і відразу зрозуміти де знаходишся складно, "точно, -про себе роздумував я, - тут був парк, а це єдина лавка залишилася майже цілісінькою", я озирнувся довкола може ще, що залишило-ся, за стіною зруйнованої будівлі, що чомусь не обрушилася, майже без листя і весь в простріляній корі стояв великий каштан, видно ця стіна, що не впала, виручила дерево, я підійшов до нього погладив кору, з чи свіжих ран текли тонкі цівки смоли, "вибач друг, нічого потерпи невздовзі все знову буде як раніше, ходитимуть сюди до тебе в парк діти і будуть всі хто прийде в парк дивуватися з тебе очевидцеві страшних битв...",- тихо говорив я йому... Після війни обов'язково приїду сюди і каштан стане символом стійкості і мужності українського народу, що вистояв і переміг в не рівній боротьбі з ..., я подумав як же їх назвати - ранкури, клони, іншопланетяни, а може ще хто, яка різниця все одно все буде по нашому... Я попросив екіпажу танка на якому їхав повитягувати які зможуть кулі і осколки, і замазати рани мастилом, розуміючи мої відчуття вони без зайвих розмов почали довгими викрутками виколупувати те, що не повинне знаходитися в дереві. Декілька ворожих снарядів впало на південно-західній околиці селища, перекур закінчився. З танка зв'язався з вантажівками і наказав слідувати до нас, капітан знаходився тут рився в картах прагнучи визначити хоч приблизне місце де шукати будинок, той район в якому це будівля знаходитися порівняний із землею як загалом і всі інші прилеглі до нього, ось піди та пошукай, хоч якось уціліла південна сторона селища на цій його околиці ми зведемо оборону. Обстрілом куди попало ранкури дали знати, що вони ще не готові до контратаки, їхня поведінка воювати знає кожен ветеран цієї війни, і у нас є ще час багато що встигнути. Знаходячись на передньому бруствері предпологаємой мною оборони оглядав в бінокль прилеглу місцевість, стоячи в роздумах вимальовував по ходу, відриваючись для цього від бінокля і дивився на ті місця бруствера де знаходитимуться вогневі крапки, все наявні бойові засоби потрібно розосередити найвигідніше, щоб ефективно накривати вогнем весь простір перед нами на пару км-ів, картину майбутньої битви, яка буде дужче тієї, що зараз ще продовжується на правому фланзі південного фронту. Який все ж молодець цей майор, утримав позиції і вмив ворога за повною програмою. "Ну, що ж, - сказав собі і всім командирам підрозділів, що знаходилися поряд зі мною, - пора братися за справу хлопці, не можна втрачати ні хвилини...". Обороняти селище прийдеться силами однією гвардійською дивізією не повного штату, всього 1250 гвардійців і механізована група що складається з 87міи бойових і інженерних одиниць, у складі мехгруппи знаходилися 4ри бульдозера і 2 екскаватори, 2 самоскиди. Переможний ентузіазм давав нам сили і ми швидко зводили укріплення, коли вони були майже готові я почав пошук відповідного містечка
56
для свого НП. Місце знайшлося швидко прямо в центрі оборони, екскаватор, що під'їхав, одним помахом своєї залізної руки вирив поглиблення і робота по пристрою НП закипіла, все необхідне для будівництва укріплень ми брали із зруйнованих залишків будівель, до трьох годин дня ми впоралися з попереднім завданням,
півгодини витратили на маскування та розташуванням резервів по флангах для контратак, їх склали одні танки, піхоти не вистачало навіть на повне заняття ними укріплень, виставили автоматичні зенітні комплекси їх було в нашому розпорядженні всього два, все встигли підготувати, я втомлений як і всі повалялися хто куди відпочивати, я знаходився один в своєму свіжо збудованому бліндажі, у мене ще ніколи не було особистого НП. У час милуванням вигляду з НП десь недалеко вискнули гальма грузовіков,"а ось і вони, пора знайти вантаж...",- висловився я і зібравши все для цього необхідне вийшов з бліндажа. Вантажівки не доїхали 70ат метрів до наших позицій, добратися не дали завали і величезні воронки. Поки я буду відсутній у пошуках вантажу мене як командувача обороною селища замістить командир дивізії гетьманськой гвардії, віддавши розпорядження як діяти йому в разі початку ворожої атаки в мою відсутність відправився до вантажівок там мене вже чекав капітан з бійці вантажівок. Наперекір гетьманським порадам я зовсім не збирався вирушати разом з вантажівками коли знайдемо, що шукаємо в штаб, я залишуся разом з гвардійською дивізією до кінця, бо залишити їх так на загибель,
а це скоріш за все і станеться не зможу, але якщо раптом повезе не загинути ще до того як зберемося вирушати з селища, підемо хто вцілів за оборонне кільце Запоріжжя, де поки що відносна безпека.
Підходячи до них я побачив, що поряд з вантажівками стояв мій джип, вони теж його пригнали, " добре, що ви залишили ключі запалення в замку", - сказав мені парубок, який його приганяв, я щасливий потиснув йому руку:"спасибі, виручив...".
На ньому буде не так проблемо зникнути в разі потреби звідси. Не барившись ще раз всі оглянули головну свіжу карту - фотографію супутника, приблизно зрозумівши куди нам рухатися сіли в машини і відправилися на пошуки місцезнаходження іиститута. Інститут, який нам потрібно знайти в східній частині селища, просувалися туди повільно попереду рухався бульдозер, без нього туди не добратися, кілька разів ми заплутувалися куди ж саме нам їхати вулиць не було і де саме ми знаходимося невідомо. Виїхавши на колись широку вулицю ми зупинилися, нам набридло їздити туди-сюди, вийшовши з машин ми шукали таблички з назвою вулиці, нічого не вийшло і ми вже в розпачі не знали, що і робити, але нам повезло бульдозерист коли ми знову сіли в машини і у всі очі видивлялися хоч які-небудь ознаки того місця до якого ми прагнемо, на наше щастя вивалив своїм ковшом шматок стіни з табличкою на якій була написана назва проспекту на якому ми знаходилися, та ми знаходилися на проспекті він один в місті,"проспект імені Б.Хмельніцкого 137", - те що ми прочитали на табличці, ось ми й зовсім близько знаходимося в потрібній
нам вулиці, тепер все зрозуміло, ми кинулися майже знаючи де знаходиться інститут. До нашої незадоволеності противник почав млявий артобстріл селища, снаряди падали руйнуючи залишки ще уцілілих частин будівель, вулиця яку ми шукали
мала назву "вул. Молодіжна 29", знайшли вулицю швидко, теж знайшли табличку
на цілій не зруйнованій стіні "вул. Молодіжна 4", до нашого здивування і щастя деякі
будівлі все ще стояли, правда без дахів і без багатьох складових, нічого головне на
багатьох з них є таблички з тим, що нам потрібне. Повільно проїжджаючи по ледве
помітній дорозі услід за бульдозером ми уважно дивилися на ту сторону вулиці де
знаходиться інститут. Бульдозер різко зупинився, за ним вантажівки я теж ,
з нього вискочив бульдозерист і прістольно вдивлявся в ще сповна цілу будівлю,
коли я розглядав в бінокль селище, це місце було закрите залишками стін
висотних житлових будинків, що на диво залишилися, по міркам - 10ть поверхів, і я
порахував що всі дрібні будівлі точно зруйновані вщент, але добре що я помилився.
З вантажівок вийшли гвардійці, "та це та будівля, - вже дивлячись на фотографію
про себе сказав я, - знайшли, потрібно все встигнути зробити кожна хвилина дорого-
цінна. Строгий фасад урядової установи, що зберігся, поки що тримався на внутріш-
ньому металевому каркасі і абсолютно невідомо скільки він ще протримається,
вхідні броньовані двері стояли майже не зворушені боями що не утихали тут по роз-
повідях майора тиждень, селище весь цей час переходило з рук в руки, добре
57
що ключі є до нього їх нам видав Гетьман України бо і вибухівкою такі двері
не візьмеш, з правого боку дверей висіла велика вивіска з назвою установи "НДІ
АН Україні ПО ПМЗ "Світові технології"", "ого", - вісловівся я коли прочитав надпис,
це вражає, ми не були проінформовані в якому саме інституті знаходиться вантаж,
подумати тільки що в Україні він є, гм. Вийшовши із завісшесті з думкою чому нам про нього нічого не сказали, ніхто на південному фронті з ким я зустрічався нічого про нього не говорив, може знають та мовчать - секрет, я з капітаном повозившись із замками з'ясували, що 2х тонні двері провіслі і клямки, а вони товсті і довжелезні застрягли під їх тягарем, гвардійці принесли з вантажівки домкрат і причепивши спецпланку на аварійний отвір спеціально зробленого для цього, в генштабі мене з кепом про це попередили, не даремно, підставивши під неї домкрат спробивали підняти двері на той самий міліметр який їх звільнить, поки домкрат піднімав капітан весь час крутив ключами щоб не прогавити потрібний момент, до загального щастя усередині дверей почулися звуки механізму замку, що все ж таки запрацював, парубки зупинили домкрат і капітан без зусиль відкрив перший блок-замок, тепер електронною карткою потрібно розкрити код електронної системи безпеки, нам пощастило аварійне електропостачання цієї системи працювало і ми змогли зняти останній бар'єр що відокремлював нас від мети. По планах інституту ми розібралися як нам добратися до вантажу, він знаходився на нижньому рівні до нього вів лише вантажний і пасажирській ліфти, зрозуміла справа вони не працювали, електрика в будівлі була відсутня, але, на нижньому рівні є атомне резервне джерело живлення для крайніх випадків, зрозумівши що і як потрібно зробити, щоб добути вантаж.
Ми висадили вибухом штольні двері пасажирського ліфта, ура ліфт знаходиться на цьому поверсі, потім двері самого ліфта, світивши ліхтариками, причепленими на голові, крізь клуби диму знайшли люк що знаходився на стелі, розкрили, місце було достатьно для проникнення, по спущеній вниз мотузці злізли вниз, там знову висадили штольні двері, вони вивалилися у середину і відкрили нам відповідний прохід в лабораторію. Та це справжня секретна лабораторія, все як у фантастичних фільмах - стенди з різними штуковинами, комп'ютери від яких до цих стендів тягнуться джгути дротів, на всіх столах лабораторії лежать кіпи якихось креслень, документів, компакт-диски, дискети, кеш-пам'яті і інша невідома мені всяка всячина, лабораторія була дуже довгою і широкою, ділилася на декілька секторів, в найдальшому знаходилися ті ящики в яких знаходиться з нетерпінням очікуване на ПМЗ устаткування. Нам довелося побачити всю лабораторію, щоб попасти до ящиків, сюди ми спустилися в 10ром, останні чекають нас нагорі - охороняють, поки, потім
вони прийматимуть вантаж і вантажитимуть його у вантажівки. У тому секторі знаходилися багато ящиків, але ті які нам потрібні стояли окремо загороджені сіткою не рабіцой, вона не кусалася кусачками і не плавилася від зварки, щоб від неї звільнити вантаж потрібно запитати лабораторію електричною енергією, знайшли головний розподільний електрощиток помацали пробником наявність напруги – нетуті,
залишається атомний генератор, відшукали, але з ним жарти погані, ми по інструкцію виданою в генштабі все ж розібралися, клац однім пластмасовим важелем іншим, натискує декілька кнопок і усередині невеликого атомного агрегату почався якийсь ледве чутний процес, а це закрутилася динамомашина, а ось цікаво, що її крутить, жодних теплоотводних труб в генератора немає, незрозуміло. Ну, ось і по всій лабораторії заблимали лампи денного світла, що включалися реостатами, багато хто з них не запалився, але і тих, що зафункционіровали дали нам світла для прудкості наших дій. Знайшли електрощитову виявили, що ліфти не відключені і все інше, окрім першого поверху, все як нам і потрібно. . Швидко поглянули чи працює вантажний ліфт, я і капітан підійшли до нього, на датчику рахунку поверхів горіла одиниця, виходить цей поверх є нульовим, кеп натискував на прогумовану кнопку, запрацював двигун ліфта і кабіна слухняно опустилася до нас і з дзвінким звуком
та ласкавим голосом дівчини проінфорував нас, що він приїхав миттю відкрилися його просторі двері. Він дійсно вантажний, їм схоже можна перевозити і малолітражки, ми увійшли вмикнули кнопку з 1 і піднялися до ізождавшимись нас парубкам. "Вуаля, гвардійці - виходячи сказав капітан, - можна кататися". Розподіливши хто чим займеться почали роботу, половина внизу вантажить ліфт, інша половина нашої групи вгорі приймає і злагоджує все в машини. Робота закипіла, завіса з сітки
58
піднялася натисненням кнопки в розподільному щитку, порядок, всі ящики були на роликах і нам не склало труднощів їх дотаскувати до ліфта, взагалі-то цією роботою повинна займатися спеціальна лебідка вбудована прямо в ліфт, але її трос і зацеп були відсутні, і нічого тут не поробиш, один за одним ящики піднімалися вгору і склад ставав вільнішим. Час минав швидко і ми вже чули, що канонада посилилася
ми стале ще енергійніше затягувати ящики в ліфт, потрібно квапитися... На майже всі справи у нас пішло сила-силенна часу, залишилися два довгих майже не підіймальних ящика, вся юрба спустилася вниз і тягнучи метр за метром рвя жили втиснули в ліфт, ліфт не захотів піднімати сигналила червоним кольором лампочка перевантаження, що ж робити, довелося брати зварювальний апарат, їх було тут купи, і зрізати всю красиву обшивку ліфта вона була зроблена з товстого листового металу, за порадами генштабу це повинно обійти систему перевантаження, по-
чекавши доки ліфт остигне спробували запустити - двигун сильно загудів та все ж витягнув ящик, затаскували у вантажівку теж всі разом, коли тягнули, вантажівки підганяли прямо до дверей інституту, двері виявляється розсуються дуже широко за принципом ліфтових і запросто пропустили весь вантаж. Ніж вантажівкою та криль-
цем був простір - сходинки, ми його заповнили спеціальним прольотом що знаходився в будівлі інституту, ми діяли відповідно до отриманих інструкцій в генштабі і все за винятком останнього моменту пройшло все гладко, в самого початку прольоту в ящика зламалися передні і один середній ролик, на цьому його вантаження і закінчилася волоком він ні в яку не тягнувся. Вирішили доки другий ящик теж сюди витягнути, потім придумаємо як їх затаскувати, як ми закипіли коли в другого ящика відвалилися відразу два ролики та ще як тільки ми його на першому поверсі з ліфта виволокли, добре не в ліфті зламалися. Зібравши внизу всю необхідну документацію ПМЗ в паперовому вигляді і на електронних носіях інформації,
погасивши електрику і відключивши атомний електрогенератор піднялися вгору через залишки вантажного ліфта, погрузив два паперові ящики документів в кабіну однієї з вантажівок почали міркувати, що ж нам робити з ящиками, що залишилися, ясна річ потрібний трал і кран. Я з капітаном сіли в мій джип і кинулися на передову селища по вже розчищеній бульдозером дорозі, там на передовій вже щось відбувалося, невже ранкури почали свою атаку, про це говорили правда чомусь не часта стрілянина наших бійців і вкопаних танків.
"Мама рідна скільки ж їх, - схлипував мій тимчасовий заступник в бліндажі, коли я зайшов в бліндаж я вже знав, що мені вже не поїхати разом з вантажівками на ПМЗ... "Не розпускай соплі, ще гетьманський гвардієць називаєшся, - я вже був один, капітан узяв кран його привезли з тилу коли потрібно було перекривати бетонними плитами декілька артточек, і помчав до інституту, він умовляв їхати з ним і навіть кричав "ти, що не чув, що тобі Гетьман говорив - повернутися живим, розумієш - живим", я не міг поїхати, я привів сюди вже схоже на погибель цілу, ну не зовсім цілу, дивізію гетьманських гвардійців і кину їх тут, а сам без всякого поїду в тил піроги лопати - ні, не піде, раз перемагати разом, то і гинути теж разом,
міцно полаявшись по доброму і все розуміючи, не дарма в нас воспитували честь,
совість, мужність, добро і він розумів все так як і я, ми потиснули один одному руки
скоріш за все на завжди: "Ну, успіху тоді тобі лейтенант, дивись в оба", "ти теж не позіхай кеп"...
Коли капітан виїхав я зайнявся оцінкою обстановки, а обстановочка та ще, на селище на нас рухалися неосяжні полчища ранкурів, "і звідки їх стільки знову взялося, вчора цілий день їх довбали, сьогодні, а їх ще більше стало сволот, ну щас ми вас нагодуємо гості дорогі, -с люттю лаявся я вголос, -оні мене вже починають дра-
тувати". Командир дивізії дивився на мене і чекав моїх наказів, "ну, що твої парубки готові їх зустріти, - запитав те, що я вже знаю, просто для разрядки,"готові", - трохи тремтячи в голосі відповів командир, - ну, тоді відкривай вогонь артилерією доки вони ще далеко повибиваємо їх танки". Він помчав виконувати мій перший наказ. Я зараз думав лише про одне - затримати ворога і дати можливість вивезти вантаж з селища.
Ранкурівські танки почали бити прямим наведенням по наших позиціях, точного розташування наших редутів вони не знали і снаряди лягали не заподіюючи нам жодного збитку, головний бруствер нашої оборони ми замаскували капітально і
59
він стане справжнім сюрпризом для противника, снаряди пролітають вище за позиції зі свистом падали в селищі. Наші вкопані танки успішно як і криті артпозіциі підбивали один за одним ворожу техніку, їх бойові машини яскраво спалахували деякі відразу зупинялися, інші із знищеним екіпажем продовжували рух доки не упиралися у вже підбиту техніку і буксували доки не вибухав двигун разом з боєкомплектом, уцілілі екіпажі вилазили назовні охоплені вогнем і гинули тут же біля своїх бойових машин від поранень, і від наших куль."Вам теж боляче сволоти, а ви що думали...,- кипів я спостерігаючи за початком битви. Інша моя натура з великим
жалем дивилась на цю безумну картину смерті, як прикро розуміти, що дві цівілізації
б’ються на смерть за своє життя, хоча могли б мирно сидіти на пікніку і будувати
плани мирного співіснування...
У клубах чорного диму що заволік все поле показалися з боку ворога ранкурівські штурмовики, вони йшли на бриючому польоті прагнучи максимально
вберегтись від наших автоматичних зенітних комплексів, їх було багато і два комплекси просто не могли їх відразу перемолотити, збили скільки вийшло, нам повезло вони впали за нашими позиціями в селищі, ох дістається ж селищу.
Ті що уціліли гарненько попахали наші позиції, зрозуміло що вони з повітря визначили по білих серпанках пострілів де ми знаходимося, всіх хто зазівався і не встиг сховатися в укриття в момент викосило. Ворог напружував нас і з суші, і з повітря, поки ми непогано справляємося - стримуємо і тримаємо їх на хорошій відстані від наших позицій. В той момент коли був збитий останній ворожий штурмовик війська, що наставали, на якийсь час зупинилися зрозумівши, що ця атака не вдалася, я посміхнувся від того, що ми доволі успішно відбили перший шквал, і від того, що віддав наказ резервам розташованим по флангах контратакувати ворога.
Це для ворога було справжьою несподіванкою. Два механізовані кулаки вибили останні зуби в атакуючого угрупування і просто жорстоко відпрасували залишки бігаючих дурнів.
"Знову пруть, ось морди, все їм мало, - я стояв в бійниці, дивився на ворога вже через приціл станкового кулемета, його тільки що по моєму наказу встановили в моєму бліндажі, я відчував - цей бій буде особливо складним...
На цей раз ворогові за підтримки маси штурмовиків вдалося підійти до наших позицій, але тут починається 200м зона повного знищення, яку, я застосувавши всі свої навики владнувати засідки, я все важке стрілецьке озброєння розташував в спецпорядку по всій лінії оборони і вийшла стіна вогню тривалістю 200ті метрів,
яку неможливо здолати, я встиг збудувати до початку битви. Немов збудована стіна не давала пройти ворогові ближче до наших позицій, купи знищених ранкурів накопичувалися на цьому не переборному для них рубежі, все йшло добре доки в комплексів не кінчився боєкомплект, комплекси клацали порожніми пусковими установками повертаючись у бік ворожого штурмовика, це швидко зрозуміли ранкурівські пілоти і накинулися на них, штурмовики атакували їх ракетами, білі шлейфи диму що виходив з ракет, самі ракети побачити було неможливо дуже швидко вони летіли, миттєво досягли комплекси, від страшної сили вибуху їх осколки розлетілися на десятки метрів, деякі впали прямо перед бійницею мого бліндажа.
Втративши прикриття з повітря наша оборона стала простою мішенню для ворожої авіації, штурмовики змітали все, що ретельно будувалося всього кілька годин тому, я не розумів чому командувач південного фронту не висилає сюди винищувачі, не прилетять винищувачі не розганятимуть штурмовіков ну, тоді нам хана.
Наші винищувачі не прилетіли.
Ворожа авіація зробила свою справу - повністю знищила боєздатність нашої оборони, 200от метрова зона знищення зникла, через фізичну відсутність оборонців, сили гетьманськой гвардійської дивізії танули кожну секунду, настільки був щільний обстріл атакуючих. Зрозумівши нашу безвихідь, відступити ми не зможемо - що залишилися в живих гвардійці покинувши свої ще цілі притулки стануть легким видобутком ворога, я віддав відчайдушний наказ на схоже останню контратаку всіма резервами, що залишилися, якраз в цей час ворожі штурмовики пішли на свій аеродром, очевидно заправлятися, але я думаю тому-що їх війська під час нашої контратаки змішалися з гвардійцями і вони боячись попасти в своїх просто вийшли з бою. Нам крупно повезло - контратака виявилася вдалою і ще одна атака ранкурів
60
була відбита.
Під час нетривалого затишшя я наказав тім, що залишились в живих бійцям зібратися біля мого бліндажа, я вийшов на визжений після жорстокого бою останній бруствер, він знаходився прямо перед бліндажем, зібралося 85ть парубків, всіх і піхотинців, і танкістів, дивлячись на них я мовчав з 1250ті гвардійців залишилося всього лише 85ять і схоже цифра на цьому не зупиниться, всі розуміли до чого все йде, в будь-якій стройовій частині могла вже початися паніка, але це гетьманська гвардія - основа незалежності країни, і нікуди ми не підемо доки не виконаємо завдання, поговоривши і порадившись з бійцями я ми разом вирішили зайняти останню оборону на останньому ще сповна придатному для оборони бруствері,
в цей час ми стали братами і все що нас дещо раз’єднувало зникло, таке відчут-
тя можна пізнати доволі рідко чомусь, хоч воно повинно бути з людьми завжди...
Під час розмови у мене чесне слово ледве серце з грудей не вискочило ще й
через тих кого я побачив, - "лейтенант, що ж нам робити з пораненими", - я відкривши рот побачив як пробиралися крізь юрби хлопців дві медсестри, зовсім
ще юні з косичками і тут, я закрив від несподіванки очі і рукою по масажував від напруги трохи обличчя, нічого я не став в них питати, якого вони тут, вони вже тут і нічого не попишеш, як же вони змогли вціліти то. Я сумно оглянув палаючу і димлячу округу "невже цим моментом для нас закінчиться історія, невже це все, що я встигну зробити для нені - Україні, нажаль схоже на те", про особисте взагалі ду-
мати не хотілося, але само лізло в голову. Ну що ж ми покажемо ранкурам, як б'ються востаннє українці...
Серед 85ти бійців, що залишилися, були пораненими 9 парубків, може це і добре, що дівчата виявилися тут, вони вивезуть їх за лінію фронту і самі залишаться живими, і ще один плюс - вони зможуть розповісти як ми тут билися і може хоч якась пам'ять про нас залишиться. Я раптом пригадав про каштан поглянув в його сторону - стоїть, він може стати символом нашої самопожертви,
пам'ять...
Мій джип все ще в порядку не рахуючи наскрізь пробиту броню і вже всі стекла, усадив в нього поранених і я усадив за кермо дівицю, розповів на всяк випадок як їм керувати, "та я знаю" відповіла вона, інша сіла поряд з нею трима-
ючи напоготові мою штурмову рушницю, я обійдуся станковим кулеметом, відправляли їх всі разом вони наша остання звісточка життя, коли пил розвіявся і джип сховався за залишками селища ми почали готуватися до бою, я залишився останнім з командирів дивізії, і сержанти, і командир дивізії загинули, розосередивши сили, що залишилися, я заліз в бліндаж, сів на порожній великий ящик з під стрічок для кулемета, у мене ще залишилися дві по 185ть патронів – досить для невеличкого
бою. Підібрав на бруствері автомат він теж скоро буде дуже потрібен, я чомусь відчував себе абсолютно спокійним, сидячи на ящику я бачив з нього все, ну те що дозволяв кут огляду бійниця, поле битви і все таке,"а все ж ми багато їх поклали, несумірні наші втрати і їх". Спокійним я був тому що вантаж вже добирався до Запоріжжя, це я взнав у кранівника, це був звичайно не зовсім кран, більше він схожий на підіймальний механізм, він встановлений на одному з самоскидів для розвантаження і вантаження коштовних і небезпечних вантажів, звичайно він виручив нас, а то б застрягли тут, кранівник, коли повернувся із завдання, розповів як і що йому довелося робити, він виконав своє завдання і для підстраховування проїхався з ними до околиці селища і він приїхав назад до нас, і повідав мені про це, вони виїхали зовсім не давно швидко їхати не має ніякої змоги, це виходить вони всього
навсього на околиці селища, можливо їх наздоженуть дівчата.
Ранкури не змусили себе довго чекати і їх довгі ланцюги з'явилися з диму, що розсівається, не далеко від наших позицій, ми їх затримаємо на декілька годин цього вистачить вантажівкам і дівчатам встигнути дістатися до своїх. Вже починало темніти сонце ось-ось і сяде за густі димні хмари, що піднялися вже високо.
Я дивився як ворог в повний зріст не боячись загинути йшли на нас, невже вони насправді клони, зовсім не відрізниш від людей, а може вони і люди, ох вже ці таємниці, нічого колись і її люди розкриють, як ніж швидко консервну банку. В бліндажі лежав бойовий прапор гвардійської дивізії зачохлене в спецтканину, її хотів на бастіонах встановити командир дивізії, не встиг. Я розвернув його розпрямив і виніс
61
назовні, заліз вгору бліндажа вбив спеціальний держак у випалену землю і вставив в нього прапор, вітерець відразу підхопив оксамит і воно весело затрепетало в повітряних потоках, жовто-блакитне полотнище з маленьким тризубом у верхньому кут- ку і з надпісом воєнної частини, біля нього гордо розвівалося купаючись в останніх для нас променях сонця, це трохи підбадьорило нас і у котрий раз нагадало нам
навіщо ми тут. Ворог впритул підійшов до наших майже розгромлених позицій і ми відкрили вогонь, їх було надто багато, щоб наш вогонь міг їх відразу зупинити і вони не дивлячись на наші зусилля наближалися, -ми знаходилися в останніх запасних траншеях, прямо біля мого бліндажа, вони були ще сповна придатні для оборони, коли ранкури зайняли перший бастіон ми змогли притиснути їх в них закидаючи десятками гранат і на деякий час вони не висовували голів, не довго ми їх там тримали противник почав артобстріл наших позицій, але цікаво ворожі снаряди
падали і по нас, і по ворогові – ворог нес втрати від своїх, це справжнє пушичне
м’ясо, зрозуміло ранкурівськє командування знало, що їх солдати теж знаходяться на тих же позиціях де і ми лише з різницею в 20-30ть метрів, все одно відкрили вогонь, я з бліндажа в стеретрубу бачив як по раціях переговорювалися з кимось ранкурівські командири, снаряди падали і в наші траншеї. Дивуючись з побаченого я вів напружену стрілянину по ворогові, економлячи патрони я чекав 100%у ціль і натискував на тугу гашетку, великокаліберний кулемет не залишав ворогам, що попали в приціл, жодних шансів уціліти. Дуже швидко ранкури зміркували, що сидячі в бастіоні їм все одно не уціліти вони почекали новий свій крупний підрозділ і почали атаку всіма силами, а їх накопилося. Я вже не знав скільки нас залишилося, не міг ні на секунду відірватися від кулемета, щоб з'ясувати обстановку - ворог пер і пер, зрозуміло, що ми серйозно влипнули. Я зняв з лафета свою важенну іграшку, важить приблизно як мішок насіння соняшника кг-амів десь 20ть, у мене залишилася менше половини стрічки і я вже з настроєм - все одно, вийшов з бліндажа зайшов на його дах і став палити по ворогові що знаходився від мене всього в 25ти метрах їх було дуже багато, і це я бачив тих хто винирнув з сумірків диму, позаду них йшли інші дзвенячи амуніцією в темноті ворожі солдати, втекти ми ні як не могли, побачивши, що я на повний зріст стою на бліндажі біля прапора, що розвівається, і пускаю super-короткі черги по противникові, бійці повилазили з траншей, а їх залишилося всього два десятки, кинулися на ранкурів в рукопашну, я теж кинувся за ними, ми хотіли показати в останнє як б'ються до останнього гетьманськие гвардійці, не встиг я зробити крок, як позаду мене розірвався снаряд миттєво збивши мене вибуховою хвилею, майже відразу вибухнув ще один переді мною і кинуло кудись назад сильно оглушив, ранкури обрушили по нашому останньому оплоту артудар і змели останній опір українській армії в селищі...
...Сильний і свіжий вітер мчав мене на хмарі білому як арктичний сніг, приємне і дуже м'яко несло по простору що не має берегів і країв повітряному океану. Я відчуваю тонкі, смачні ні з чим не порівнянні запахи і відчуття, сонце весело граючи в повітрі різноколірними переливами своїх променів досягла хмари і мене, сонце променями наповнило мене теплою енергією... Хмара носила мене океанами, горами, полями, лісами, болотами, річками і вони давали мені частину своєї енергії, я відчував енергію струйками, що втікає в мій організм, відчуття неповторне, начеб вся природа планети Земля, заряджала мене життям...
Я якось різко стрепенувся, ну і сни ж мені сняться, ось би завжди таки
бачити, протер від налиплого пилу очі хотів поглянути та не зміг- вії злипнулися, тоді я наслинив долоню", ух, - аж стрепенувся від якоїсь сильної гіркоти в роті, - фе", переборов страшну гіркоту почав промивати очі рукою як кіт, це дало результат і вії розкрилися, я ще довго неспішно протирав забиті пилом і видно сажею очі. "Начеб-
то тепер стало трохи краще, - нарешті я зміг стерпно бачити, - оче так і як же я сюди потрапив, я лежав по середині свого бліндажа,- ага тепер зрозуміло" - з краю біля бійниці в даху зяяла величезна пробоїна, правда завалена всілякими залишками будівельних матеріалів, коли я дивився на неї з пробоїни весь час сипалася суха земля приємно шарудівши ударяючись об тих, що попалися по дорозі до підлоги бліндажа дошки і перебиті бетонні перемички, невже мене сюди закинула вибухова хвиля і як вона встигла мене пронести крізь дах бліндажа, що рушився . Я машинально обмацав себе, поворушився -" тю, цілий і як це", ніяк не міг серйозно зрозуміти те, що
62
я залишився живий, знову вдруге уникнув найнеприємнішого, мене трохи привалило землею і дошками знадобився час, щоб вибратися з маленького завалу, повзучи дістався до бійниці, відчував себе все ж не дуже, приліг біля неї відпочити, щось
отдишка з'явилась, ось ще мені. Все ще була ніч, годинника у мене не було я залишив їх в джипі і не знав навіть приблизно скільки зараз часу, ніч була зоряною, "молочний шлях" добре видно, що ж виходить зараз все ще глибока ніч і до сходу сонця сила-силенна часу, раптом мені повезе то до ранку доберуся до своїх, а може ще хто живим залишився, та потрібно квапитися втекти з селища. З бліндажа виліз через бійницю, ледве протиснувся, вона вузька - конусна система, обірвавши декілька гудзиків вивалився назовні, впав в м'який попіл, такий товстий шар мабуть всього що могло тут згоріти та через нього скотився вниз по невисокому валу до траншеї, було не дуже темно зірки давало трохи світла і можна було пересуватися. Тіло в різних місцях нило із-за купи різних ударів отриманих видно під час мого польоту в бліндаж і під час падіння на підлогу, та ще привалило тим що прилетіло трохи пізніше за мене, нічого все заживе коли до своїх дістануся. У селищі панувала абсолютна тиша це говорило, що можливо в ньому немає ранкурів, невже дійсно нікого тут немає, "ну не міг же я один залишитися зі всієї дивізії", - про себе у відчаї крикнув, я сидів на дні траншеї упершись спиною об стінку думаючи як звідси вибратися, до першого нашого оборонного рубежу 25ять км-ів, посидівши трохи та
пішов звідси якнайшвидше. Я вибрався з майже зруйнованої траншеї і неспішно ретельно прислухаючись до нічної тиші, може ще хтось залишився живим, пішов мимо бліндажа. Оглянув дах бліндажа, замість прапора стирчав наполовину обламаний держак, а прапор кудись подівся, я вирішив в що б те не стало його відшукати, як тільки заліз на пробитий снарядом дах бліндажа відразу його і знайшов, він лежав на землі весь в чорній сажі бою засипане схожий на дотик вугільний пил землею, узяв його зняв із залишків держака гарненько витрусив скрутив завтовшки як козацкий пояс і обмотав його довкола попереку, я дуже був щасливий що воно ні куди не поділося і раптом мені вдасться добратися до своїх воно дістанеться якомусь музею, і пам'ять про досконалий подвиг людей залишиться нащадкам. Потихеньку продовжив крастися далі, прийшла думка заглянути в інститут, але відразу передумав раптом там риються ранкури,"все жодних відвернень - йду до своїх", - строго сказав сам собі ледве чутно, десь в районі каштана, в темноті я його не зміг розгледіти, а йшов в ту сторону ударився ногою об автомат, я відразу зрозумів, що це автомат, за війну встиг вже звикнути до цього відчуття,
"ах, мої пальці", - навіть через армійські черевики удар дійшов до великого і середнього пальця правої ноги, від цієї неприємності я трохи аж сів, щоб перечекати біль і поглянути, що за зброя мені дісталося. Йшов-то я без зброї - мій кулемет розбитий його залишки лежали чомусь поряд з прапором, а автомат який я підібрав до бою кудись подівся. Узяв автомат "о, наш, тю звідки він тут взявся, далеченько
від позицій, можливо хтось залишився ще в живих відступаючи тут гинучи зронив з рук автомат, полазив довкола цього місця нікого не виявив, "гм, нікого". Не довго затримуючись потихеньку просувався далі, "невже ранкури узявши селище не спромоглися залишити тут хоч який-небудь взводік, дивно якось", - думав я коли притискаючись до розвернутих залишків стін будівель рухався до північної околиці селища, навіть тут було тихо - нікого в селищі немає. Все одно підкоряючись інстинкту самозбереження ховався в тінях будівель, зірки сяяли дуже яскраво і мене було б добре видно на відкритому місці у фоні космічного світла. Крався як мишка вислуховуючи і видивляючись все, що попадалося підозріле, перш ніж вийти з селища я вирішив передихнути, знову я щось захекався, гіркота пройшла, минула тому-що прополоскав рот і горло, моя фляга виявилася цілою і в ній збереглася чиста вода, вони виявилися в сажі і золі, тепер все гаразд, відчуття сповна приємні. У моїй голові весь час крутили думки про пережиту битву, мелькали особи і я знаючи цей нервовий ефект, який майже завжди виникає після бою, та і в житті теж, просто тихо перечікував коли він пройдет, нічого вже не поробиш, що зроблене те зроблене, все ж в грудях щеміло від думки, що за декілька ящиків з устаткуванням нехай навіть вирішального для війни було пожертвувані тисячі людських життів, вся компанія по поверненню селища і видобутку устаткування обійшлася Україні і багатьом країнам, чиї солдати б'ються плече в плече із страшним ворогом, як мінімум 2500чи людей,
63
устаткування можна нове виготовити, а ось хто поверне безповоротно втрачені людські життя, всякі. Всякі суперечливі думки доповнювали все, що крутиться в голові, я поклав свою розпалену голову лобом на холодну цеглу не цілої стіни, що ще стояла, я знав, що по іншому швидше за все не можна було поступити, Гетьман України просто нікого нікуди не відправляє, тим більше на майже 100%ую загибель, схоже це був вже відчайдушна спроба відчаю схопитися за якусь надію. Від цьо-
го неприємного психологічного стану мене вивіі якийсь тихий плач, він сам по
собі додався до моїх думок і я подумав, що нервова система видно другого потрясіння від втрати всіх підлеглих відновиться не швидко, звукові галюцинації мені зовсім не потрібні і я засмикав головою, щоб дещо розвантажити голову, не вийшло плач продовжувався, і помассажирував голову але я виразно почув голос, що
плаче :"та ні це не глюк". Встрепенувшись від того, що хтось десь знаходиться поряд зі мною, тут я подумав, а раптом це штучки ранкурів, може вони полюють за мною, під Черкасами вони хотіли зловити наш загін, та не зловили, та ні це вже манія пере-
слідування, так узяв себе у руки. Тут зрозуміло хтось є, в момент голова прояснилася і від того, що схоже насуваються невідомі ще пригоди, від цього свідомість стало чистим, як родниковя вода. Навшпиньки пробрався прямо до того місця, по ходу уважний все досліджував кожну схожу на силует ворожого солдата тінь і дуже яскраві вогники - нікого, плач доносився з-під розвалин ще не повністю зруйнованого житлового 2х поверхового приватного будинку, дівочий тонкий плач ледве чутно йшов з нагромаджень зруйнованості, я сів і оглянув завал з усіх боків, виявилось, що завалило вхід в гараж, що знаходився під будинком, а я дивився і думав чому перед будинком якесь широке поглиблення, знайшов місце де між дошками вони загородили собою і зупинили уламки, серед дошками зяяли темні щілини, через них можна побачити хто ж плаче. Добре, що завжди зі мною похідна запальничка, і як я її в болоті не втратив, коли в госпіталі мені дівиця відре-
монтувала форму і я в одній з кишень її виявив, з дитинства вона зі мною. У запальничку вбудований міні-ліхтарик, натискував кнопку і тонкий синій промінь, він світив яскравим синім кольором, упився в темноту і розітнув непроглядну темряву заваленого гаража, перемикачем включив світло розсіювання і побачив те, що мене сильно потрясло - в гаражі стояв мій джип, а біля нього на підлозі сиділи ті дівчата,
ну це вже зовсім карамба. Побачивши їх я відкинувся назад і ліг навзнич поглянув на яскраві розсипи зірок, мені дуже захотілося розплакатися: "невже зовсім ніхто не виживе, я навіть їх не уберіг, що ж це я не впорався ні з чим, устаткування ні в рахунок, все в стройову піхоту мені дорога, раптом виберемося зажадаю списати мене в піхоту і розжалувати в рядові, нічого я вже не вартий...
Коли красуні взнали мене то аж завищали від щастя, зрозуміло вони бачать в мені super-георя, а я вже нічого в собі не бачу, в складному настрої я себе відчував і єдиною метою для мене стало доставити дівчат цілими і неушкодженими до своїх будь-який своєю ціною. Виявилося вони були з пораненими, вони знаходилися в джипі, в якому страшному положенні виявилися вони, мене аж перетруснуло, якщо б я
їх зараз не знайшов вранці їх би дуже скоро знайшли ранкури страшно подумати, що б вони з ними зробили, я запитав як вони тут опинилися "ви ж виїхали, я сам бачив", крізь сльози пережитого і від полегшання того, що я знайшов їх, розповіли, що вони вивантаживши тих поранених відразу ж поїхали назад за наступними пораненими. "Я ж заборонив вам повертатися", а вони "ми не хотіли кидати вас і ваших героїв лейтенант", - винувато вони сопіли відчайдушними голосами, парубки яких вони другим заходом забрали були в приємливому порядку, але вони не могли самостійно вийти з машини, та і куди виходити- в тому гаражі затісно. Обміркувавши як їх звідти витягнути запитав як же їм попало попасти в цю пастку, дівчата розповіли, що коли вони посадили поранених і почали рух почався сильний ворожий обстріл, дівчата вирішили перечекати в що якраз підвернувся по дорозі підземному гаражі, вхід в нього не був завален, заїхали, і їм крупно не повезло декілька снарядів розірвалися зверху в ще не зруйнованому будинку, і звалили залишки стін, купи цеглини і бетонних перекриттів завалили вхід, дівчата звичайно по початку почали кричати звати на допомогу, але після тривалого бою вони почули звук ранкурівської техніки, ворог прочосував кожен метр селища, їм повезло їх не помітили під шаром будматеріалів, до самої ночі вони чекали, що наші війська знову виб'ють ворога з
64
селища і звільнять за одне і їх, але вночі по абсолютній тиші зрозуміли ніхто не прийде, ворог далеко просунувся за селище, навіть артвистрелов не чутно виходить селище знову став їх тилом. Вони намагались самотужки розібрати завали, але без інструментів і здорових парубків дівчинам було не до снаги, зовсім зневірившись
просто ревіли, "як добре, що вони вчасно заплакали, а прикинь я опритомнів би на пару годин раніше, я б вже знаходився далеко звідси", - подумав я, і про те що дуже багато останнім часом зі мною відбувається схожих моментів, начеб то все роблю правильно виконую завдання, потім все йде крахом, добре що, хоча це чисте везіння знайти дівчин в зруйнованому селищі, знайшов санітарок, хоч якась від мене ще користь, та, ще потрібно якось пробратися разом до своїх до ранку пробившись крізь ранкурівський фронт, а він в них без дірок.
В мене дозрів цікавий план і негайно почав його реалізовувати, розривши поширше дірку в тому місці де був отвір в завалі, сказав дівчинам що в джипі є лебідка і її потрібно зняти, передати мені, інструменти для цього знаходяться в багажному відділенні. Лебідка важила 60ят кг-ів і їм за допомогою двох парубків тих, що змогли їм хоч якось допомогти вдалося зняти її, я їм підказав де знаходиться до неї ручка, знайшли і нам удалося протиснути її між товстенних дощок, лебідка працювала і від двигуна і в ручну. Встановив її напроти колишніх воріт гаража вбив в дірки лебідки два що спеціальних фіксують її на місці милиці, схожих на рейкових, забивав їх великим булижником, а щоб не було чутно довелося зняти свою гімнастерку і склавши в четверо покласти на милицю, героїчні тризубці я звичайно заздалегідь зняв. Розмотав металевий трос і зачепивши крюком за одну з балок почав крутити ручку лебідки, класна система редукторів дозволяла витягувати джип з найскладніших ситуацій, без зусиль лебідка висмикнула балку, дівчат я попередив, що швидше за все буде невеликий обвал, але нічого не поробиш. Витягував бетонні балки і перемички, шматки плит перекриття, дошки, все що лежало між мною і що попали в безвихідь товаришам, як не старався, а часу пішло сила-силенна, зірок ставало все менше і менше, дуже скоро із- за горизонту з'явиться сонечко. Розчистивши виїзд з останніх сил ми відкрили ворота, дівчини кинулися обніматися, "та ще встигнемо, зараз потрібно мотати звідси якнайскоріше", - відчеплюючи їх від себе усадив в джип, поранених що допомагали теж бійців було десять, деякі лежали, інші сумно сиділи мовчки терплячи біль. ."Ну, що сталевий кінь покажемо їм чого ми коштуємо", -похлопав по капоту джип я всівся за кермо, обернув ключі запалення, заревів потужний двигун військового позашляховика, пробита у всіляких місцях система глушення давала красивий мінливий рівний гуркіт - клас, у всьому селищі я думаю було нас чутно. Я сидів в розірваній в чорному тільнику, гімнастерку після вимушеного вживання вирішив не одягати, чимось задоволений, просто якийсь шалений ажіотаж захопив мене, автомат віддав дівиці, що сиділа поряд зі мною, "палитимеш по всьому, що рухається, тут окрім нас в радіусі 20ті км-ов своїх нікого немає, лобового скла не було і вона виставивши його вперед приготувалася до стрілянини, всі поранені здатні тримати в руках зброю узяли все що могло стріляти в руки, в моєму джипі знаходилася стрілецька зброя, капітан видно ще до того як вручити джип мені напхав його зброєю, ну прямо як знав, приготувавшись до стрімкого на одному диханні польоту кинулися вперед. Включивши музику на всю котушку, в джипі був cd-програвач, ми виїхали з гаража і я різко піддавши газу пустився по раздолбаной дорозі до своїх.
Кулею вилетівши з селища ми мчали по не давно мною їждженому шосе, воно теж було не дуже, хлопці були напоготові і жоден оберемок не залишився б не знищеним. Незабаром замерехтіли попереду вогні передовий, мерехтіли вогники пострілів зі всього, що могло стріляти, ми не чули шуму фронту, що наближався, не мислимо гучна музика заглушала все, ми мчали на повній швидкості до смертельної небезпеки, підвіска джипа на великій швидкості з'їдала все навіть воронки, колеса просто не встигали зреагувати на часом зникаючий з під них грунт. Ось і ранкури, звичайно вони чули що на них щось мчить і коли ми майже в щільну наблизилися до якогось пропускного пункту, єдине що на диво залишилася цілою галогенова фара вирвала з ночі бігаючих біля і по укріпленнях ворожих солдатів, засвічені ними прожектори ППО почали виловлювати нас білим світом дуже яскравим,
ворог намагався з'ясувати хто-ж ми, але мені вдавалося вислизати з чіпких
65
електричних променів, акуратно маневрувати не виходило і джип при щонайменшому повороті сильно кидало трохи заносячи, на панелі приладів блимав напис "несправність гидропідсилювача керма", "ще чого", - про себе сказав я, але гидроусилітель часом працює видно ще не вся рідина витекла. Ворог не встиг визначити хто ж ми і не відкрив вогонь, і ми на повному ходу крушивши все що попадається бронею джипа і стріляючи у все що рухається прорвали першу перешкоду, приголомшені ранкури почали стріляти в догонку, ми лише посміялися над ними. Тепер потрібно проскочити 2,5ой км-ра напічкану солдатами і технікою фронтову смугу ворога, по початку ми без проблем їхали по шосе і ніхто нас не пробував зупинити, але на одному з пропускних пунктів нас капітально зустріли, ранкури вже зміркувавши в чому справу чекали і приготували для знищення всього лише жменьки українських солдатів для цього скупчив техніку і солдатів, ми бачили їх в відблисках фар, що стриба від трясіння. Шосе було перерізане танками і БТРами, за ними сховалися солдати, ми відкрили зі всієї зброї вогонь і мчали на них, ворог чомусь чекав і не стріляв, вони упустили свій момент, я побачив в стороні від шосе з'їзд на полі, я відразу крутнул кермо до нього, побачивши цей наш маневр противник, який прагнув легкого видобутку і що упустив її почав хаотичний обстріл джипа, що вискальзує від них, як я не старався кермо ледве піддавалося керуванню. Ворожі снаряди рвалися довкола і поряд з нами, кулі упивалися в метал машини сильно іскривши, від одного вибуху відпало облицювання радіатора і відлетів капот, вони попали під колеса, фара по колишньому світила не дивлячись ні на що, ось везе. Ми летіли прямо через колишні сільськогосподарські поля противник намагався переслідувати нас, обстрілювати але швидкість яку видавав джип виносила нас з неприємностей. Просокочив половину ворожих зміцнень наближалися до головної проблеми - фронту, вилетівши до якимось їх складам наткнулися на сильний обстріл, ледве ухилявся від куп ящиків і техніки, за нами догнав один з рід-
кісних ранкуровських БТРів, гігантська махіна здатна розвивати по бездоріжжю 200ті км. в годину і з величезним вантажним відсіком, добре броньований, БТР направляючи на нас свої величезні фари-прожектори відкрив шквальний вогонь
роблячи з джипа решето, двох хлопців важко ранило, дівчини доки в порядку броньовані сидіння захищали від дрібних осколків і куль. БТР ніяк не відставав, я роблячи дуже небезпечні маневри на великій швидкості майже весь час уникав від прямого обстрілу, але все таки мені дісталося, не знаю як але біля і прямо перед джипом вибухнув каскад снарядів, один БТР не міг відразу зробити декілька пострілів, ударною хвилею і осколками розірвало передню обшивку машини, зірвало одне переднє крило, раптом я відчув сильний удар сначало в ліве плече - на виліт пройшла, тю, куля, майже відразу щось різнуло в спину, невже пробита броня сидінь, сильний біль на мить скув мої рухи і джип мчав сам по собі деякий час, коли свідомість прийшла в стерпну форму відчув, що я весь в своїй гарячей крові, "дотягнути б до своїх", - промайнула у мене думка і зависла весь час повторюючись. Наше положення стало критичним, ще небагато і дотягнемо до своїх, ледве вимовляючи з-за болю слова, з 4 колонок музичної системи вижила одна і мене можна без зусиль почути, я сказав боєздатним парубкам витягнути з ящика гранатомет, вони витягнули і вставили самонавідний заряд, ну може тепер БТР відстане, на одному з поворотів хлопці хлопнули по ньому впритул, заряд ударившись об броню вибухнув зовні і все, що він зміг це погасити половину фар,"заряжай ще", - крикнув я, мені в руку вчепилася красуня вона була сильно перелякана, на її мерехтливих від ворожих переслідуючих нас вогнів очах і щоках блищали крапельки сліз, я поглянув на неї і сказав "ще красуню своїм онукам
будеш розповідати, а вони на силу будуть вірити, невже такі пригоди можливі...”.
Парубки знову з вигідного положення вистрілили, тепер вони цілилися у фари, броню гіганта гранатомет не брав, у нього ще залишилася одна фара і БТР не відставав. Попереду ми побачили нові укрепленія,"колись вони були нашими, - сказала та, що сиділа на задньому що ще тримає осколки сидінні, - ці укріплення останні, за ними наші". Ми мчали крізь шквал ворожого вогню до оборонних кільець українських військ, весь джип покрився іскристими пробоїнами, передні колеса спалахнули, добре, що вони суцільна гума і метал, вони загрожували запалити та висадити двигун, вся інформація, що стосується двигуна, заблимала написами на моніторі бортового
66
комп'ютера, все в аварійному стані, БТР що гнався за нами зі всього маху теж попав під вогонь власних військ, у нього швидко потухнули фари, але очевидно ті хто управляв їм застосували для переслідування і прилади нічного бачення, він по колишньому не відставав паливши зі всього свого арсеналу, парубки вже не відгукувалися, я не міг вже говорити, втратив багато крові, тільник прилипав разом з шкірою крові, що запікається, до сидіння, все перед очима як зовсім недавно пливло розмитими фарбами, замість мене хлопців звали дівчата, але їм вже їх ніколи не дізватись. Пробившись крізь вогневу завісу ми, хто залишився в живих вирвалися на міжфронтову смугу - тут нам ніхто не перешкодить добратися до своїх. Я ледве тримав кермо часом не відчував рук, ніяк не можна втрачати свідомість ніяк, стискуючи губи вів спотворений джип, моя свідомість вже не сприймала те, що оточує, у мене залишилася одна лише думка що тримала мене в хоч в якомусь руслі, інколи чув двигун БТРа що все ще намагався нас знищити, машинально роблячи маневри угортання від обстрілу гіганта в один з моментів коли біль просто пронизав мене від низу до верху я відчув, що довго мені не протриматися і втиснув ватяною ногою педаль газу в підлогу, джип з ось-ось двигуном, що хотів злетіти на повітря, рвонув вперед сильно ризикуючи перекинутися, раптом дівчата закричали "наші, свої", я нічого не міг розібрати в лініях, що світяться, і кружечках, "ще трішки залишилося", незабаром я відчув як джип щось протаранив і підстрибнувши приземлився сильно струсивши нас, стрілянина раптом залишилася позаду "невже добралися", - промайнуло у мене в мозку, і тут я відчув як мене трясуть дівчата і кричать "лейтенант зупинить джип", виконуючи їх побажання відпустив педаль газу, на дотик вимкнув запалення, ока не міг розплющити сил вистачило на останні мої зусилля, джип за інерцією деякий час котився сам, сил у мене вже не було натискувати на педаль гальм, і об щось ударившись джип зупинився, свідомість швидко вислизала і у мене з'явилася одна, і я зрозумів остання думка "все, що від мене залежало я виконав... це все...", останнє, що я відчув це коли дівчата відстебнули на мені ремені безпеки і відриваючись від сидіння із страшним болем відірвав щось схоже на шкіру разом з прилиплим тільником впав ударившись на кермо, і ще, і об нього ударившись моя свідомість відключилася...
Опритомнів від сильного болю, він пройшов по всьому організму дрібним тремтінням, розплющив очі, але розглянути хоч що-небудь не зміг зображення пливло та і біль не давав зосередитися на відновленні зору. Перший день після того, як я прийшов в свідомість мене роздирав біль, що майже не припинявся, і я ні про що не міг думати, навіть не міг нічого сказати просто на це не вистачало сил, дивно що за весь час коли я боровся з болем до мене ніхто не підійшов і не поцікавився чи живий хоч. У цьому стані провів два дні, на наступний ранок мені полегшало, тепер до стихаючого болю додалося відчуття голоду, свідомість до мене повернулася і на багато чого виходило зосередитися, зір потихеньку прояснився і дещо виходило розрізнити з шматочків зображення, з'явилася рухливість кров почала активно рухатися по тілу, незабаром я зміг рухати руками і ногами, вони сильно затекли і кожен рух зводила по початку судомою, потім "мурашки" пробігали по всій поверхні тіла, ці страшні, жахливі відчуття я чомусь насилу переносив, весь час був на межі втрати свідомості...
В мене вийшло піднятися на лікті і випрямити трохи спину дивно, що вона не боліла, а просто від довгого не рухливого стану трохи важче розгиналася, "ура, я бачу", - щасливий я вперше за останні три дні майже нормально бачив, я лежав в якійсь величезній палаті з високою залізною стелею, палата була обгороджена від чогось брудною брезентовою завісою, вхідні двері були з шматка пластика. Дивне неприємне місце мені дуже захотілося миттєво звідси забратися, але доки я не міг, стан організму не дозволяв ходити, розуміючи це розглядав тих хто тут лежав,
бідолахи з фронту були теж як я не давно без свідомості і мені не удалося розім'яти голосові в'язки, до парубків вилися різні прозорі трубки з крапельниць в багатьох з них давно закінчилися якісь рідини, побачивши крапельниці я поглянув на свої руки до них були причеплені трубки, по ним нічого не текло, одним рухом висмикнув їх з моїх рук, кров потекла з ранок але швидко засохнула. Це все побачене сильно втомило мене і я поступившись сонному відчуттю своєю свідомістю швидко заснув. Міцний сон пішов мені на користь, я не знав скільки спав, але було світле не від
67
ламп денного світла тих, що горять цілодобово, а від сонечка, що яскраво світило через велике з розбитими стеклами вікно, може це був той же день, а може зовсім інший. Я відчув, що у мене досить сил для хоч якого-небудь пересування, піднявся і сів на ліжку голова як і раніше крутилася, але вже не від болю, її майже не відчував, а схоже, що з голоду, щоб встати на ноги довелося довго налаштовуватись, все ж здолавши якусь психологічну перешкоду перед першим серйозним рухом піднявся спираючись руками об спинку ліжка і встав на свинцевих, начеб вони важили цілу тонну, ноги. У палаті було по колишньому тихо, роблячи важкі перші кроки на мій подив відчув себе краще, якось бадьоріше, підійшов до страшних дверей, мені дуже хотілося дізнатись куди ж мене занесло, послухав, що там робиться, щось шарудило, хтось ходив розмовляли по нашому, мені чомусь в якийсь момент подумалося може я попав в полон до ранкурів, розуміючи що це дурниця навіть сплюнув, правда у мене це не вийшло бо в роті було сухо як в пустелі, не багато не задоволений своєю дурною думкою відкрив двері. Як добре що я помилився, це був якийсь великий госпіталь розташований в просторому залізному ангарі, вся його площа була зайнята ліжками з пораненими, цікаво що від мене до далекої стіни де закінчується ангар не було жодних перегородок, жодних виділених приміщень, чому ж те місце де лежав я і ті парубки обгороджено, машинально відкинув двері і вийшов з палати
щоб поглянути чи немає якого напису на дверях зазвичай в медустановах на дверях завжди щось пишуть, дійсно на ній був напис, але вона написана дуже дрібними буквами і я довго фіксував весь час плаваючий перед очіма напис, "безнадійні", рівні строгі букви трохи шокували мене, я уперся об брезентову стінку щоб стриматися на ногах, закрив на хвилину очі, я майже не відчував як до мене підбігли люди підхопили і кудись понесли. "Як це могло статися, він же не подавав ознак життя, за винятком серця, що ледве б'ється, і мінімального пульсу, що майже не промацується, не розумію, - хтось комусь швидко нервово говорив ходячи туди-сюди, - виходить він цілий тиждень боровся один на один без сторонньої допомоги з жахливими ранами і ніхто за цей час не поцікавився чи живий він взагалі, - хтось вдарив кулаком по столу, - зараз же перевірити всіх хто знаходиться в палаті може хтось ще вижив, негайно, чиїсь кроки заквапилися виконати розпорядження". Я розплющив очі після того, як суперечка закінчилася і біля мене нікого вже не було,"нужно тікати звідси, а то ще залікують лікарі", - подумав я і встав з ліжка, відчував себе сповна нормально, ліжко в яке мене ткнули знаходилася біля самого виходу з госпіталю, кинувся як міг до нього, дивно ніхто мене не зупинив, вийшовши назовні ангара швидко покрокував світ за очі. Сонце міцно палило, та воно майже в зеніті, мого запалу вистачило не надовго, виснаженість організму давала мінімальні можливості для дій, знайшовши тінь під якимсь напівзруйнованим сараєм сів на освіжаючу землю. "Фух, ось тобі і пригоди, козаченько...",-метнулись у голові всякі думки, я думав що тепер мені робити,
зрозуміла перша і головна справа ця потрібно добратися в генштаб, можливо мене ще там чекають, а для цього спочатку потрібно десь поїсти і знайти мій транспорт – джип, він хоч і весь в дірках, і в полуразваленному стані я думаю приладжу його і на своєму сталевому коні приїду до Дніпропетровська, нам по поверненню після операції наказано приїхати разом з вантажем сначало до будівлі облдержадміні-
страції, там зараз розташований якийсь штаб, я не знаю якого призначення, яка знаходиться зараз в районі проспекту Пушкіна, а звідти вантаж відправиться на ПМЗ, а я куди направить Гетьман України. Мої сили трохи прийшли в норму, свіжий вітер як і раніше підбадьорив мене, а сонечко забезпечило своєю енергією, я сидів і розглядав невідому мені місцевість, ангаром виявився колишній супермаркет, одноповерхова будівля була дійсно ідеальною для польового госпіталю, воно як і вся прилегла до нього територія були добре замасковані комуфляжнимі сітками, і як я їх не відмітив коли виходив, тобто можна сказати вибігав з госпіталю, довкола стояли зенітні комплекси, повністю стандартна військова медсанчастина. Біля сарая стояв водопровідний високий кран, він виходив із землі посеред випаленого і заїждженого схоже колись колишнього газону, та точно сарай - це чийсь приватний будинок, ні дерев, ні якої-небудь рослинності довкола і біля нього не було все "з’їла" війна, це останній будиночок, що уцілів тут, інші давно порівняні із землею. Напився до несхочу теплуватої смачної води, та після її довгого не пиття вона була солодше і свіжіше за будь-який шиплячий напій, дивне відчуття насолоди охопило мій організм, навіть
68
знаючи, що відразу багато води пити не можна все одно пив її захлинаючись доки повністю не заправився. "Тепер би перекусити, - шукаючи очима хоч щось схоже польову кухню, дивився чи немає де її пари, що завжди високо піднімається в повітря, - невже вона", - за госпіталем дійсно піднімалася тонка цівка пари,
дуже задоволений побаченим поплентався заздалегідь гарненько вимившись перед довгожданим схоже обідом у напрямі видимої пари. Я не помилився дійсно це парила польова кухня, біля неї крутилися кухарі, підійшов до них: "Ей братики дасте чого нібудь перекусити, - два парубки і дівчина обернулися і поглянули на мене,
вони трохи забарилися побачивши мене, обидва парубки підійшли до мене і запитали звідки я тут взявся і що зі мною сталося, на їх очах був помітний страх при моєму вигляді, невже у мене настільки страшний вигляд, я поглянув на свої руки, на все що діставали мої очі, порізане, посічене тіло наводило мене, а тим більше тих хто на мене дивився важке враження, при тому все це було видимим крізь роздертий тільник, толком говорити ще не могла мова і голосові в'язки ще не розробилися, вони видавали дуже ламані і скрипучі звуки схожі на слова. Кухарям, що запитали мене, кивком голови і словом "звідти" вказав звідки я взявся і їм стало ясно, що зі мною сталося. Парубки почали мене годувати, а дівчина побігла когось звати. Прийшли якісь командири якраз коли я доїдав картопляне пюре з котлетами, "прямо як мама готує", -похвалив кухарів, вони чомусь мовчали, капітан і майор витягнувши з кобур пістолети вирячили на мене очі."Попрошу представитися боєць",- командним і жорстким голосом сказав мені майор, я незграбно піднявся, все ясно на мені вважай не було форми, відзнаки залишилися на гімнастерці і пілотці, гімнастерка лежить десь в джипі, а пілотка загубилася в селищі, поздоровався як зміг з ними і сказав їм хто я правда без всяких форсов:" лейтенант гетьманськой гвардії", "це дуже приємно лейтенант гетьманськой гвардії, це в принципі цілком можливо,
але як ви могли попасти сюди, адже гетьманськы частини вже півмісяця як виведені з битв на цьому фронті, а бої за селище про яке ви говорите закінчилися ще пізніше...". Мене узяли під варту і повезли до бункера, тому самому командувачеві південним фронтом, добре що я встиг про запас напитися води і поїсти, а то швидше за все я б не витримав ні цієї поїздки і ні нічого що було б далі. Мене вели в бункер під охороною - 4ри автоматників і ті ж командири, мені повезло командувач знаходився на місці не довелося довго чекати розглядів, мене ввели в той самий НП з довгими бійницями, командувач привітав конвойщиков і підійшов до мене, коли він взнав мене його обличчя стало якимсь дивним "звідки ж ти, звідти, - запищав раптом він, - півмісяця ми шукаємо тебе перевернули все вверх дном, яке щастя що ти живий, сам Гетьман приїжджав сюди, ох і лютий був, - командувач раптом сів і мене усадив за м'яке крісло, конвойщики з відкритими ротами стояли і не розуміли, що ж відбувається. "У генштабі щось відбувається, ти ним дуже для чогось потрібний пораджу тобі не баритися і негайно виїжджати до Дніпра, там вже майже зневірилися тебе діждатися, яке ж це щастя, що ти живий, - у зворушеного підполковника я ледве відмітив затремтіла нижня губа, ледве помітно, - двічі капітан приїжджав і особисто пробував тебе відшукати, ну як же це могло статися!" Підполковникові вже доповіли де мене виявили і взагалі звідки я взявся, він був у шоці, розуміючи що весь цей час я лежав в госпіталі всього в кл-рі всіма забутий і нікому із-за моїх важких безнадійних поранень не потрібний, сам на сам борючись із смертю, він був в гніві, але він розумів те, що мене не знайшли не дивно, госпіталів на фронті аж вісім і всі вони завантажені під зав'язку, і в тому становищі в якому я знаходився, без документів, без форми і відзнак мене дійсно було непросто відшукати, можливо мене хтось і знаходив, але той, що знайшов просто не знав що я той кого він шукає.
Деякий час мені довелося перечекати свій нестабільний стан здоров'я, мене доглядала та сама брюнетка, пару днів прекрасного відношення і мій організм прийшов в працездатний стан, підполковник відразу як я виявився доповів Гетьману про мене, і я відразу отримав наказ: найближчий час як дозволить здоров'я з'явитися в штаб, який знаходиться в Дніпропетровську. Того ж дня, коли мої ноги знову стали твердо тримати мене на землі і руки твердо тримати зброю відправився куди мені було наказано, але для цього мені потрібний був транспорт, зрозуміло командуючий відразу виділив для цього свій особистий транспорт, я відмовився "поїду на своєму”-
69
сказав підполковникові коли вирушав на розшуки свого бойового сталевого коня,
його вже знайшли і мені пояснили де він знаходиться, він стоїть на одному із збройових складів, тут зовсім недалеко. "Ну, що ті за людіна візмі мою машину ось вона сів та поїхав, ні треба саме свою, що за хлопець, - буркотів командувач, але строго посміхнувшись узяв мене за плечі, я вже був одягнений в новий тільник і в польову камуфляжу форму зі всіма необхідними відзнаками, і в пілотці, - ну давай рушай, тебе дуже зачекалися". Ми тепло розлучилися, брюнетка проводила до виходу з НП, довго стояла біля броньованих дверей і кожного разу як я повертався, щоб ще раз поглянути на красуню, вона у відповідь моєму погляду легенько махала своєю загорілою ручкою...
Джип стояв зовсім один на стоянці усередині складу біля захисного насипу, насип служив захистом від осколків, на машину було боляче дивитися, весь роздертий і покарежений від прямих попадань великокаліберних кулеметів, осколків снарядів. Мене пропустили на склад по спецпропуску виданий командувачем. Я стояв в метрі від нього і дивився на не осяжне сприйняттю очей кількості отриманих пробоїн, трохи краще були справи в даху їй якось менше дісталося, небагато дірок в ній давали прорватися золотим променям сонця у середину салону. Відсутні два крила, обидва з правого боку, двері на місці, попробував відкрити з боку керма ні в яку, довелося пошукати інструменти в багажному відділенні, задні двері, що вели до нього, були понівечені в клапті, але вона піддалася, я ледве встиг відскочить - двері просто вивалилися зі своєї ніші і звалилися на асфальт, відтягнув трохи убік, дуже важка броньована як ні як, заглянув в багажник, стінки і підлога були заляпані кров'ю, мене аж перекрутило від побаченого, в мені ще бродив шок від недавніх трагедій, по просторому багажнику були розкидані інструменти, зброя. Узяв два монтування ними вийшло відкрити всі двері, в самому салоні теж було майже все в крові, єдине місце де все гаразд - це заднє місце де сиділа одна з дівиць, все у вм'ятинах довкола крісло змогло витримати всі попадання і залишилося усередині цілим, очевидно що дівчина залишилася навіть не поцарапаной, про це говорила відсутність навіть крапельки крові, передні сидіння в крові, моє майже без проблисків обшивки крісла, а сусіднє десь на половину, видно цій дівчині дісталося, командувач не володів жодній інформації про цих хоробрих дівчат, звичайно їх зараз ретельно шукають по всіх 8мі госпіталях, може з парубків хоч хто-небудь залишився живий.
Як приїду до Дніпропетровська обов'язково стану дзвонити сюди взнавати чи знайшли їх. Зняв сидіння, сдер всю обшивку салону, сидіння потрібно вимити як і салон з багажником, поки що мене цікавив лише чи робочий стан джипа, сів на залізному підлогу, ключі запалення в замку - крутнул, кілька разів двигун провернувся і замовк, працював же, перша думка прийшла - потухнув акумулятор, виліз і став оглядати весь агрегат. Ну, що ти зробиш, акумулятор розбитий, посередині через весь його монолітний корпус йшла тоненька тріщина, електроліт наполовину витік, дивно що акумулятор взагалі видавав струм."Потрібен акумулятор", -подумав і поглянув на будови розіпхані по складу, підійшов до охорони пропускного пункту складу і запитав чи можна тут роздобути акумулятор, вони запитали який саме, сказав, саме цього немає, є альтернативні, але потрібна згода начальника складу, пішов до начальника складу, спокійний парубок років 30ти після перегляду моїх особистих документів зайнявся моїми проблемами, документи як і тризубці лежали в бардачку джипа, я коли виявив що вони в порядку звісно був щасливий їх відразу розмістив по своїх місцях тризубці на форму, документи в нагрудну кишеню, потім пропуск командувача і спецдокумент доступу до всього, що зберігається на складі. Начальник складу здивувався моїм документам і сказав, що все гаразд можете розраховувати на все, що є на складі, начальник виділив солдата дав йому ключі від багатьох ангарів і відправив нас до автозапаснику,"в йому знаходяться запчастини до всіх видів техніки нашої армії, єдине, можливо багато що вже відсутнє, за всім важко устежити, щодня ремонтуються тут і забирають необхідні запчастини десятками одиниць.
Йдіть може повезе що-небудь знайти", - начальник висловився про свої турботи і спробував мене підбадьорити. Ми підійшли до джипа, я ще раз прикинув, що мені потрібне, потрібні акумулятор, повітряний і масляний фільтри, один карбюратор, на двигуні джипа коштують два карбюратори, в принципі можна і на одному доїхати, але тоді це буде вже не джип, тоді тяга менш 50ті %ів від норми куди це годиться,
70
п'ять покришок з дисками на 22, ті що зараз на машині повністю вигорили і покришки, і диски, ми доїхали лише тому-що вони розжарилися від вогню, гума від щільного вогню спалахнула і видно горіла доки не дісталися до своїх, що ще, ага перебитий масляний дріт, добре що зверху, можна просто додати доки шлангочку відповідного діаметру і все, з'ясувавши на перший погляд все, що мені потрібно для ремонту ми пішли до автозапасника. Він виявився 2х поверховим пролазили довго, все що потрібне відшукав, єдине з покришками вийшла неув'язка, на мій джип відповідних дисків не виявилось, прийдеться міняти і дискову систему. Джип довелося затягнути в ангар, в нім знаходиться все необхідне устаткування і інструменти для реалізації моєї задумки, під'їхав тягач ми до нього причепили тросами джип, без труднощів затягнули машину в майстерню. Довелося сильно попітніти, мені було дуже важко, всі поранення, що зажили, нили, неприємний стан виснажував мої і без того скромні резерви організму, часто доводилося відпочивати, брюнетка з НП командувача забезпечила мене спеціальним енергетичним харчем і напоями, їх було мало довелося сильно розтягувати перемішуючи з ранньою черешнею, що достигла, декілька дерев збереглися прямо тут на складі, дуже смачні ягоди бадьорили набагато сильніше за спецїду, нічого прорвуся...
До вечора нам вдалося вкомплектувати джип всім необхідним, все встановлено і обіцяло нормальну роботу джипа, машина завелася, гучний гуркіт рознісся по всьому ангару, сидіння, салон і багажне відділення вимив начисто, всівся в іскарежене крісло, двигун ми завели уручну палицею, тепер потрібно відрегулювати систему і поглянути, що нам скаже бортовий комп'ютер, він до здивування уцілів і прекрасно функціонував, на моніторі перегоралися діаграми роботи різних вузлів машини внизу кожної з них був написаний вивід зроблений комп'ютером про стан вузлів, все у відносному порядку, трохи турбує система запалення і пробита вихлопна система, нам її все ж довелося зняти і приробити як вийшло іншу вихлопну систему ну зовсім не відповідну до нього, але вибору не було і довелося підганяти всякими перехідниками і хомутами, зробили але звук був зовсім не джіпний, нічого не поробиш іншого не знайшлося. На якийсь час заглушили мотор, повозившись ще раз з котушкою запалення спробував завести замком, не відразу але двигун завівся і забурчав якось по-новому, схоже порядок...
Вже темніло коли я зібрався відправитися до Дніпра, під'їхавши до пропускного пункту я і охоронець, що допомагав мені, вийшли з джипа, я зайшов до начальника складу подякувати за сприяння, він був дуже задоволений цьому, особливо тому-що він вже взнав хто я,"очень радий потиснути руку легенді...",- висловлювався він, сказав що йому неодноразово дзвонив командувач фронтом і запитував як у вас справи, звичайно він сказав хто я. Прощаючись з охоронцем побажали один одному успіхів і везіння, потиснули руки, всівшись в джип з включеними фарами, починало темніти, виїхав під відкритими воротами із складу і понісся по дорозі. Їхав я зовсім не у напрямі мого рідного міста, а на пошуки тих хлопців які разом зі мною вирвалися з оточення, я єдиний хто знає їх в обличчя, не виїду доки не розшукаю. Всю ніч мотався по госпіталях видивляючись, вишукуючи моїх бойових товаришів, за наказом командуючого їх шукали, але ті хто шукав не могли їх чомусь знайти, це я взнав розпитуючи персонал госпіталів, в принципі зрозуміло чому, як я з'ясував того дня коли нас виявили, все це взнав у головлікаря того госпіталю в якому лежав я, нас відвезли відразу в батальйонний санвзвод і троє діб не могли доставити в госпіталь через сильні бомбардування, потім доставили, але дату коли саме вас знайшли незапам’ятали, а вас привезли разом зі всіма пораненими і ніхто толком не міг сказати хто саме був з джипа, багато хлопців які вас виймали і сюди переправляли загинули, а інші точно пригадати не можуть, вже півмісяця пройшло все перекрутилося і нічого толком не зрозумієш, можливо когось з них відправили до глибокого тилу, можливо хтось не вижив, зараз це важко встановити 100%тно, головлікар прагнув допомогти, але насправді він не міг вже щось зробити - знайти їх. Я не зневірився і продовжив шукати, перелазив всі палати, переглянув всіх осіб, моя інтуїція знову виявилася права, в одному з безнадійних відділень знайшлася та сама дівчина що їхала зі мною на передньому сидінні, мені повезло вона була в свідомості, але в дуже важкому стані, говорити майже не могла, але побачивши мене її очі заіскрилися схвильованими від приємного іскорками, вона хотіла піднятися, не змогла,
71
важкі поранення скули її, в палаті з персоналу нікого не було, я переборов свої гнівні думки про те, що вона до цих пір тут, а не в тилу, посміхнувся їй, та я був дуже щасливий що знайшов одну з дівчат, узяв її за холодну руку, подув теплим повітрям її крижану долоньку, вона теж була щаслива, хтось підійшов до нас, це була з санітарок, побачивши мої нашивання і тризубці сіла на стілець, "ми думали вона марить, а це правда, - санітарка ледве не заплакала, вона продовжувала говорити після паузи потрясіння, - коли її привезли, вона була в критичному стані, весь час говорила про те, що потрібно виходить вас негайно відправити до тилу, але окрім її того дня поранених не привезли, вона була не транспортабельна і довелося на місці робити дуже складні операції, то що вона жива це диво її сил та організму", - санітарка говорила не в попад, часто перемішуючи одне з іншим не зв'язане між собою, це не дивно, у лікарок настільки напружена робота, що деколи не вилазят з операційних днями, і я розумів їх чому я тижнями лежав в палаті "Б" і ніхто до мене не приходив, тому-що час у лікарок залишався лише на відновлення здоров'я перспективним пораненим, це медична арифметика і тут важко, що або сказати їм в докір, вони роблять свою справу нормально і більшість поранених знову стають повноцінними людьми, все що в їх силах вони роблять. Дівчина змогла дуже тихо прошепотіти "ви живі", вона міцно трималася за мою руку, за півмісяця лежання і важкої боротьби за життя моя поява стала для неї відрадою, я залишився з нею на всю ніч, ми розмовляли про все, за цю ніч ми не стулили око, вона кілька разів плакала, я розповідав про себе всякі історії, вона посміхалася...
Рано вранці мені потрібно було негайно їхати до Дніпропетровська, я знову відсутній нестерпно багато для командування часу, дівчині ще прийдется лежати в польовому госпіталі, головлікар цього госпіталю розповіла мені і їй, що дівчина йде на поправку і через тиждень відправляти в тил, це була дуже важлива для нас новина, я потихеньку обійняв красуню, вона зворушилася, але її сльози були вже справжніми, за ніч проведену зі мною вона помітно посвіжіла. Мені хотілося щось подарувати їй на пам'ять, попорпався в кишенях, і я дещо придумав, то що мені потрібно лежить в бардачку, дівчина дуже зраділа тому, що мені удалося відновити джип, а приніс я їй той самий ліхтарик, яким їх знайшов в гаражі, вона узяла його і приклала до щоки, "ми ще побачимося я обіцяю тобі красуня, обіцяю"...
За ту ніч я більше нікого не знайшов, мені було дуже сумно покидати дівчину, невже вона залишилася одна, думаю хтось ще залишився живий просто їх вивезли в тил...
Їхав швидко, по дорозі ведучої до греблі окрім мене рухалось багато транспорту, доводилося обганяти по узбіччю, Запоріжжя з тих пір, як я його проїздив півмісяця назад зовсім не змінився, зруйноване те що і було, стоїть те що і стояло, проскочивши купу ПП, вискочив з міста і понісся по шосе до Дніпропетровська.
Через 15ять хвилин побачив силует міста, що наближається, серце трохи стискувалося від думки, що ранкури знаходяться всього в стах км-ів від нього, зовсім поряд, проїжджаючи біля емблеми і назви міста просигналив сигналом, що вижив,
привіт рідний край. У місті була спокійна обстановка, ходять неспішно люди, жінки квапляться з дітьми кудись тороплячись на автобусну зупинку, туди сюди снують легковички, працюють світлофори, стоять по узбіччях даішники, яке ж це щастя мирне життя. Я гостро відчув 100км грань між життям і смертью,"ні ранкури ніколи не доберуться до мого городу,"- жорстко сам собі сказав. Додому не заїжджав, вигляд у мене не той, а в джипа взагалі, капота немає, двох дверей теж, увесь в дірках, роздертий вщент, ну яке враження від цього буде у мами, побачит і стане умовляти нікуди не їхати, звичайно на джип звертали увагу, автоінспектори з відкритими ротами не затримуючи мене махали паличками – їдь вільно, мамі вирішив подзвонити з того штабу до якого їду. Я чомусь хвилювався, мені міцно дістанеться від свого самоправства, але не це турбувало, щось вони знову затіяли, подумати лише вони півмісяця шукають мене для чогось, хоча в принципі можуть знайти ще когось для виконання завдання, немає їм потрібний саме я, для чого ось це і турбує. В'їхав на територію тимчасового штабу, він знаходився біля проспекту Пушкіна, і відразу натрапив на сильну охорону, 4ри БТРа і купа солдатів зажадали на командному - пропускному пункті документи з особливо строгим підходом, обшукали джип, мене,
після чого доповіли про мене комусь по телефону, "можете проїздити лейтенант", -
72
отрапортовал один з командирів віддаючи документи, цікаво, що ніхто з тих, що знаходяться на КПП навіть не звернув увагу, не показали вигляду, на стан моєї машини та і мого теж, дуже шанобливо до цього віднеслися. Сів в джип і потихеньку поїхав до будівлі, дорога йшла через густу алею, високі акації капітально замаскували дуже важливий об'єкт, виїхав з неї і попав на простору квадратну площу, посередині лив свої води великий фонтан, площа була зверху замаскована сітками і тут навіть в найяскравіший день завжди сутінки, підкотив до входу і ледве втиснувся між купою урядових автомобілів з пригвинченими на передніх крилах маленькі українські прапори, всі, окрім декількох польових джипів, були в чорному лакованому фарбуванні, до мене відразу підбігли якісь парубки у військовій формі інженерних військ. Вони на мить зупинилися побачивши м'яко сказати пошарпану машину, я вийшов вони привітали і сказали хто вони і для чого вибігли, інженери нічого не запитували у мене і ми в строгій обстановці піднявшись по довгих білосніжних мармурових сходах ведучої до входу до урядової установи, двері відкривалися автоматично зсередини охороною будівлі, увійшли прйошлі крізь пропускний пункт, будівля 8ми поверхова, ми зайшли в ліфт і він підняв нас на самий верхній рівень, тут теж знаходилася посилена охорона, строго на нас косячись але не ставлячи питань, тому-що знали хто ми, запустили на 8ий поверх. У мене в голові чомусь не було жодної думки окрім тієї, що весь час запитувала, цікавість починала дратувати мене, що я тут роблю і чого до мене стільки уваги. Пройдя super-довгий та широкий коридор по якому весь час бігали парубки і дівиці у військовому, і штатському одязі з кіпами паперів, і чогось ще, та тепер дійсно схоже, що тут штаб, ми підійшли до передостанніх подвійних дверей, інженери чомусь витримали секундну паузу відкрили двері спочатку самі зайшли, а через хвилину покликали мене. Опинився у великому залі засідань схожий на той, що в Кобеляках, але в нім нікого не було окрім двох дівчат в гвардійській формі і тих самих інженерів. Один інженер видно їх головний тип, попросив дівчат додзвонитися до Гетьмана, а мені запропонував доки чекатимемо розпоряджень головкому підкріпитись чаєм з лимоном і печивом.
"Ну і справи нас чекають хлопець, тепер все закрутиться, завертиться, застрибають у нас ранкури як нам заманеться...",- висловлювався самий старший з інженерів, він поплескував мене по плечу, але я не розуміючи, звичайно як саме він зібрався це зробити, просто ляскав вухами особливо не прислухаючись до його слів.
Дівчата очевидно додзвонилися і схвильовано чимось підійшли до нас сказали, Гетьман і основна група командувачів з нетерпінням чекають вас, дівчата говорили всім, але дивилися на мене, не щодня вони бачать двічі героя України без вісті зниклого і такого, що тут раптом звідкись знов взявся, так не кожен. Якраз я допив другий стакан дивно смачного чаю, встав струхуючи з форми крихти печива і сказавши спасибі дівицям за чай, вони приготували його перед самим моїм при-
їздом, послідував за невгомонними інженерами, старший сказав всім:"Нас чекають великі справи шановні, можна сказати вирішальні, йдемо...".
Швидко покинувши будівлю ми всілися в один з урядових чорних джипів і понеслися кудись. Ми виїхали на проспект Кирова і почали підйом на його круту гору, піднялися і поїхали по вулиці Тітова у напрямі ПМЗ, я бачив Східну прохідну легендарного заводу, що наближається, невже ми їдемо до ПМЗ, цікаво навіщо я їм потрібний, несподівано водій скрутив з Тітова і поїхав у напрямі стадіону "Метеор", "чого це", - подумав я роздивляючись куди ж мене везуть, всі разом кудись їдемо, ех, "Метеор" скільки ми сюди ходили з батьками і друзями на футбол, ех, ця війна все перебила, а "Дніпро" міг в останньому сезоні стати чемпіоном, яке ж це щастя - мирне життя, туга на мить охопила мене. Зробивши різкий поворот до Льодового Палацу і небагато до нього не доїхавши прошмигнули в якийсь тунель, я і оком не встиг моргнути як ми в ньому опинилися, джип мчав з величезною швидкістю, я ледве встигав дещо розгледіти, ми їхали в яскраво освітленій не великого діаметру бетонній трубі, дорожнє покриття настільки рівне, що я відчув деякий дискомфорт після попереднього місяця ездінья по майже абсолютному бездоріжжю, вражає. Незабаром попереду забрезжіло ще яскравіше світло схоже кінця тунеля, досягнувши його джип різко загальмував і до нас підійшли командири і солдати гетьманськой гвардії, вони відкрили дверці і ретельно перевіривши документи сказали, що засідання почалося і нас чекають, і вони супроводжуючи нас і вказуючи куди йти повели на засідання.
73
."Да ось він ПМЗ, одні таємниці і секрети, зараз на якесь засідання ведуть, пахне цікавими пригодами", - всякі думки крутилися в голові від всього цього, та це дійсно цікаво. Ми йшли по різних коридорах вузьким, широким, довгим, високим, то піднімалися по залізних сходах, то опускаючись по бетонних, і весь час перед очима мелькали висіли на стінах перед кожним поворотом і дверима величезні списки цехів в які можна попасти пішовши в тому напрямі куди показує напрямна стрілка, цехи були позначені просто двома буквами і цифрами наприклад - СК (секретний цех) №198, і ось ми несподівано повернувши за ще один ріг наткнулися на двері пасажирського ліфта, ну це я наткнувся, асупроводжуючий мене народ знав що вони тут, ліфт охороняли два величезні парубки гвардійця, вони дивилися на нас знаючи чому ми тут, з ними поздоровалися гвардійці, що охороняють нас, один з охоронців ліфта натискував кнопку виклику і він через пару секунд пріжурчал на наш поверх, ми увійшли, один з інженерів натискував кнопку, кнопки були якісь дивні, вони не були збудовані в строгий порядок, а хаотично розкидані за маленькою площею біля дверей, та і на них не були написані номера поверхів, тю,"а як же взнати куди їхати", - запитав я машинально, повернувся старший інженер:"Це те що й треба, чужий раптом якимсь способом пробравшись сюди не зможе розібратися яка кнопка куди доставляє, та і ще всі кнопки з прочитуючим пристроєм для ідентифікації особи по відбитках пальців, кожен тутешній працівник має цілу систему його визначення, це все дуже необхідно...". Він не встиг договорити, двері ліфта відкрилися і ми вийшли, ліфт працював не чутно і я до відкриття дверей не знав куди він їхав вниз, а може вгору. Ми виявилися в якомусь гігантському цеху, але ми ще не прийшли, відкривши рот я плентався за всіма, вони йшли швидко і мені було важко все встигати розглядати, як ні як ПМЗ інтелектуальний центр України, пройшовши його за декілька хвилин і підійшли до ще одного пропускного пункту теж під сильною вартою.
В котрий раз пройшовши строгий контроль дістали доступ до подальшого просування, нам охорона відкрила двері, об яке щастя - у відкритих дверях заїськрілі яскраві промені сонця, виходить ми піднялися ліфтом на гору, ми вийшли назовні. Не встигнувши толком зрозуміти куди я знову попав до нас підкотили два чорні джипи з емблемами ПМЗ, охоронці, що супроводжували нас, відкрили двері і запропонували в них сісти, ми всілися і потужні машини помчали нас кудись по території завода.
Мимо нас мелькали цеха, робітники, солдати, що рухаються назустріч і в нашому напрямі вантажівки, цікаво що завод був весь в зелених насадженнях, просто утопав в них, і мені це дуже сподобалося. Промчавши декілька кілометрів під'їхали до великої будівлі кольору камуфляжу, всі хто знаходився в машинах вийшли і пішли у бік маленької алеї що знаходилася прямо поряд з будівлею, дивно в цієї будівлі не було входу, що за. Підійшовши впритул до дерев старший інженер вийняв пульт натиснув на нім кнопку і прямо перед нами з під землі вилізла значних розмірів кабіна ліфта, ну і поділа ось це маскування, ліфт нас доставив знову вниз, двері відкрилися і ми опинилися у паркінгу для автомобілів і я відразу задався питанням чому ми відразу не приїхали сюди минуючи довгу і швидку ходьбу по секретних підземеллях, незрозуміло, одне зрозуміле що другий замаскований ліфт просто везе тих, що бажають вгору, а сюди можна попасти по видно досить розвиненій підземній автодорожній сітці, ох вже ці секрети – таємниці. "Давайте парубки", - сказав все той же старший інженер і він нас всіх вів і вів, в паркінгу снували солдати і командири високого рангу, деякі з командирів йшли в тому ж напрямі що і ми. "Ну ось ми і на місці", - сказав ст. інженер йдучи до великих дерев'яних дверей, що наближалися до нас. Я не ставив жодних питань, тому що знав те що мене стосується мене не обмене, просто йшов милуючись тому що далеко не кожен житель Земної кулі може побачити це. Як і скрізь ті двері теж посилено охороняли, ну вхід зрозуміло охороняють і тих хто за нею знаходиться, на дверях напис "зал нарад", нас знову ідентифікували і впустили туди. Ми виявилися в конференц-залі на перший погляд місць на 500, строгий технічний дизайн і класне освітлення робило строгість затишною, у мене з'явилося відчуття як перед переглядом нового фільму в кінотеатрі, гм, в залі йшов якийсь консиліум, про нього сказав мені ст. інженер, в залі знаходилося приблизно на мій плаваючий від втоми погляд десь 50ят що засідають, в основному серед них знаходилися військові, виключенням були люди, що сидять в першому ряду, одягнені в цивільний одяг. Коли я побачив м'які велюрові крісла ноги
74
самі понесли мене до них, за сьогоднішній день встиг міцно вимотатися і зараз мене в основному цікавило де б притикнутися і хоч трішки поспати, всі мої супровідники кудись раптом поділися, ст. інженер сказав "ну, тепер ти і сам разберешся" помчав до перших рядів крісел, це було те що мені потрібно, тихенько забравшись на найостанніший ряд і щоб ніхто не заважав відкрив кришку маленького столу, біля кожного крісла стояв стіл за яким можна щось писати, розкласти папери, для портфелів і чогось ще був в стіл вбудована скринька з тією, що відкривається як в танка кришкою, я за цією кришкою сховався і вже не реагуючи на оточуючі мене події, на це просто не було сил, я і не помітив як провалився у важкий без красивих сновидінь сон...
"Шановний ст. лейтенант прокиньтесь, негайно прокиньтесь", - хтось мене старанно торсав і тряс щоб розбудити при цьому примовляючи занудність. Видно мене розбудили в самий сон і я ледве відкрив свинцеві віка, довго урубувався і набудовувався мозок на роботу, протирав очі, це виглядало швидше за все з боку можливо дивно, але що поробиш. Розплющивши все ж очі і трохи стрепенувшись поглянув, що ж від мене хочуть, оце так, на мене дивилися всі кому не лінь в залі, мені це страшно не сподобалося."Ст. лейтенант, прошу вас пройдіть до головнокомандуючого", - "та вже дістав", - я гнівно поглянув на парубка, що дістає мене, але висловився лише про себе, повезло йому. Я встав і трохи шатаючись пішов до величезного довгого столу за, яким сиділи командувачі фронтів, генерали різних видів військ, посередині сидів Гетьман України, перед кожним з них стояла табличка що розповідає про те хто за нею знаходиться, зараз мені зал нагадував шкільний актовий зал, лише сцени не було, а в принципі дуже схоже, організм все ще відновлювався і настрій у мене генерувався декілька складніше, чомусь не дуже хотілося з кимось вітатися, говорити, але я цей настрій весь час відкидав, потрібно Батьківщину виручати... Підійшов до цього столу і все хто за ним стояв встали, Гетьман встав первіш за усіх, він уважно поглянув на мене і почав голосно в своєму стилі говорити:"Поважні командири та вчені це той самий парубок про яко-
го останнім часом стільки у нас тут розмов, - серед тих, що засідають пішов шумок, я чомусь оглянув свій зовнішній вигляд, а він той ще, розбиті військові черевики, витерті подводнічеські штани, зверху піхотна гімнастерка камуфляжу, під нею драний тільник, а обличчя я знаю - все в подряпинах, - та це те самий легендарний командир недавно трагічно загиблого легендарного спецзагону, кавалер двох героїчних тризубців, талановитий підводник, це його заслуга, що останній компонент човна все ж попав до нас в руки, на мою думку цей парубок гідний і повністю личить до виконання цього завдання, він ідеальний кандидат, іншого просто не існує, я говорю, що ст. лейтенант - той парубок, який оберне назад війну, - Гетьман схвильовано навіщось вигороджував мене, хвалив і хвалив без кінця, мене те що тут відбувалося гарненько підбадьорило, я стояв і дивився на Гетьмана, що вигороджує мене, я пригадав ті моменти коли він своїми руками пригвинчував на мою гімнастерку, ту що зараз роздерта лежить в багажному відділенні не менш роздертого джипа, що це він мене вигороджує, я трохи збитий з пантелику просто дивився що відбувається. "Я як головнокомандуючий і Гетьман України наполягаю на тому, щоб доручити підводний корабель саме йому, я повністю розраховую на нього, - бідолашний головком воював з генералами за мене, звичайно я вже знаходився в нетерпінні, мені дуже хотілося дізнатися про що це Гетьман говорить - підводний корабель, човен, і що це все означає, - ...". Я тихенько стояв, а довкола мене йшли спори про те кому ж доручать це завдання, після того, як Гетьман запропонував мене для виконання цього завдання в залі пішли довгі наради, виступали генерали і люди в штатському пропонуючи своїх кандидатів, вони говорили що краще узяти того хто конструював човен вони добре її знають і краще впораються із завданням, Гетьман заперечив "скажіть мені, а з тієї зброї, яку ви сконструювали і оснастили спецзагін ви добре стріляєте?",- раптом Гетьман запитав у технарів, вони чомусь промовчали і Гетьман продовжив говорити те про що я не знав."Ні, ви стріляли огидно і хотіли вже списати його, а ось цей парубок вибачите розібрався в нім і в багатьох видах нового стрілецького озброєння, спокійно вишиває вашими автоматами, і кулеметами вісімки будь-якого розміру, ну в межах розумного зрозуміло", - він аж распихтівся по колишньому вигороджуючи мене. Багато хто з тих, що засідають висловлював свою
75
думку, та тут знаходилися той капітан і командувач південним фронтом, вони теж висловилися, капітан про те, що я не дисциплінований, а командувач про те що я свавільний і не виконую накази, можливо вони і мають рацію, але мене їх думка не хвилювала, тому-що я твердо знаю що все роблю правильно. Я стояв біля цього столу, а довкола мене кипіли пристрасті, єдине мене дивувало, що я єдиний з присутніх не знав за що йде суперечка.
Мене усадили поряд з командувачами чекати результату діськуса, Гетьман вирішив розрядити обстановку і запропонував всім доки робитимуть доповідь вчені-конструктори про свої успіхи все зважити і прийняти рішення кому доручити завдання, по закінченню засідання пройдет голосування. Велика група вчених почали говорити про те коли вони планують повністю щось зробити, потім на великому телевізорі розмірами майже як на футбольному стадіоні почали показувати і пояснювати що вони зараз роблять, на екрані мелькали різноколірні креслення і фотографії, багато було показано відеофрагментів. Їм задавалася безліч питань і вони дуже цікаво на них відповідали, я потихеньку починав розуміти про що йде мова, але боявся зробити висновок, а вын з доповіді вчених генерувався сам собою і мені він дуже подобався, я боявся що помилюся і уважно слухав що тут говорять."Нам вдалося нарешті повністю зібрати і привести в робочий стан те устаткування яке привезли півмісяця назад, вони говорили якимись шифрами і мені важко було все розібрати, що вони говорили, ну те що вони зараз тлумачать про те устаткування яке ми поклавши гвардійську дивізію вирвали в ранкурів, виходить ранкури не знали і ніколи не взнають чому ми їх там контратакували, гм, ось дурні. Вчені після незрозумілих мені розмов закінчили доповідь тим, що оголосили про початок довгожданих випробувань апарату, всі роботи по доведенню всіх вузлів і тренування якогось пілота займе пару тижнів. Я з нетерпінням чекав голосування раптом виберуть мене тоді я взнаю всі їх секрети і таємниці.
Після доповіді вчених по залу пішов задоволений шумок, Гетьман поблагодарив вчених з успішно виконаною роботою. Потім настала черга військових робити якісь свої доповіді. Чомусь всі виступаючі генерали і командувачі говорили про обстановку на річці Дніпро, тобто від тієї її частини - від Дніпропетровська до виходу річки в Чорне море і звідки вони добули інформацію про глибокий тил противника, багато говорилось про ДніпроГЕС, а саме про робочий стан і функціональність його шлюзів, у результаті вони всі зробили висновок, що все готово до реалізації проекта, говорилося і про загальні питання оборони. Коли всі доповіді доповіли в залі на деякий час стало порівняно тихо, аналізувалися отримані дані, що засідають шаруділи паперами і тихо розмовляли. Десь через півгодинки Гетьман України попросив увагу і він сказав: "1,5ра роки зусиль нарешті дали результат, підводний човен повністю готовий, зараз склалися всі умови для виходу її у відкрите море, ДНЕПРОГЕС - наш, та і за ним на річці все спокійно, зараз найголовніше не упустити цей момент, момент продовжується доки гребля і її шлюзи в наших руках, - він попив води і продовжив, - єдине що залишилося зробити це знайти пілота, провести випробування нової бойової одиниці, успішно спустити на воду і їй вийти в море..." Підводний човен, пілот - ось це так, невже і насправді мене привезли на оглядини, мені дуже захотілося щоб мене вибрали пілотом нового підводного човна, я аж носом як наяву учув запах моря, як же це здорово - море. Гетьман з суворим виглядом запропонував почати голосування, він хвилювався дуже йому хотілося щоб вибрали мене, вибори пройшли без шуму, коли всі листочки з можливими двома простими словами і з особистими даними тих, що голосують попали в маленьку коробочку Гетьман знову встав і почав виймати по одній і читати вголос "так", "ні", кожне з них фіксувалося цифрою на екрані, вийшло до нашого з Гетьманом щастю "так" -38, "ні" -18, він із задоволенням оголосив це співвідношення потім сказав голосно:"С пілотом ми визначилися, це дуже важливий наш крок, за два тижні підводний човен під управлінням ст. лейтенанта почне бородити глибини Чорного моря, інколи і поверхні, знищуючи флот ранкурів,новий підводний човен ще раз повторю закриє кран постачання цим сволотам і тоді ми поглянемо чого вони коштують з непоправними
Запасами їх солдат та воєнної техніки...". Мене раптом почали поздоровляти всім кому не лінь і ті хто справді хотіли, щоб я став пілотом для мене ще секретного підводного човна. Гетьман ще деякий час обговорював якісь питання з багатьма
76
військовими і цивільними, після оголосив про те що сьогоднішнє засідання закінчене, наступне пройде через пару днів, але не уточнив, видно все залежить від обставин на фронті, поблагодарив всіх про виконану роботу і подосвіданькался, і тут же з неприхованим задоволенням попросив, не наказав, мені і багатьом ученим-конструкторам затриматися.
Після того, як всі розійшлися мене запросили за той величезний командирський стіл, за ним вже вмостилися вчені, інженери-конструктори, Гетьман і декілька красунь. Майже без паузи Гетьман почав пояснювати мені разом з присутніми, кожен у свою чергу, куди я попав і які завдання мені належить вирішити. Та я не помилився мене дійсно вибрали пілотом понад, дійсно понад секретного підводного корабля здатного повністю знищити весь ранкурівський флот в Чорному морі, "це наш єдиний шанс, - твердив Гетьман, - майбутнє Українського народу доручається тобі, я стільки воював зі всіма, щоб вони доручили це тобі парубок...", Гетьман говорив те, що зрозуміло, це його обов'язок все тримати в потрібному ритмі. Мені по порядку роз'яснили, що за два тижні потрібно повністю освоїти корабль, досконально вивчити технічну частину, стати асом його пілотування, підготуватися фізично до довгих морських військових експедицій і під час цього вести випробування підводного човна, у мене закралася раптом думка як можна підводний човен випробовувати не у відкритому морі, не став про це запитувати, раз люди говорять означає все це можливо, поглянемо. Загалом коротко виклали все необхідне. "Ну тоді за справу товариші час не чекає, тим більше ворог стає все активнішим, під Вінницею нам насилу удалося зупинити їх ударну групу такою, що вирішила продертися до Житомира, хочуть охопити Київ із заходу, обстановка всім зрозуміла все вперед", -сказал Гетьман перш ніж з нами розлучитися, він квапився в штаб вирішувати тисячі проблем. "Ось я вам знайшов двічі золотого парубка він те, що потрібне країні, зробіть з нього цінителя підводних швидкісних трас, грозу Морів без страху і докору, все тепер у ваших руках...", - зажадав від спеців Гетьман, незабаром він попрощався з нами і вирушаючи сказав щоб про хід підготовки йому докладали щодня увечері. Почалася нова сторіночка в моєму житті, як вона мені подобається, я попав в свою стихію - підводний флот, і мріяти майже перестав про це, а тут будь ласка, повезло. Вся група зібралася виконати завдання складалася з 14тьох людей, 7ро - вчені-конструктори - доводителі човна, 3оє- інструктори пілотування(двоє дівчат), 3оє- інструктори фізпідготовки (всі дівчата), 14ий - це я. Вся наша група попрямували до виходу, їх серйозний вигляд стримував мене від розмов не по справі, а мені хо-
тілось про дещо дізнатись. Довго добиралися до місця де готується сюрприз ранкурам, знов лазили під посиленою охороною по тунелях, коридорах, піднімалися і спускалися ліфтами, ніколи б не подумав, що ПМЗ настільки таємничий і секретний завод не побачивши б це все своїми очима. Після довгого мельтешіння ногами ми прийшли до гігантського підземного ангара, класні відчуття нових пригод та ще морських захлеснули мою свідомість, мені сказали що в ангарі знаходиться справжня
зброя перемоги, яке дістається мені, вони говорили із строгою інтонацією для того, щоб я весь час відчував відповідальність, я зрозумів вони начулися про моє самоправство і авантюризм, ось і вантажать весь час відповідальністю, нехай мені це подобається. Високі і широкі прямокутні двері слухняно відкрилися отримавши електронний наказ з пластикової картки головного інженера всього цього проекта, ні це не той дядько, що супроводжував мене на засідання, цей зовсім інший високий, у справі строгий, весь час задумливий, але ввічливий, літній з сивиною, в смішних окулярах, справжній вчений, двері відкрилися і всі зайшли у середину. Під гострозорими поглядами охорони ми покрокували по ведучих вниз білим сходинкам широким залізним сходам, потім йшли по білому коридору освітленому точковими світильниками що давали той самий ефект що говорив, що я знаходжуся дійсно в науково-виробничій лабораторії, це прочитав по направляючих написах, що тут теж знаходилися на стінах . Ми наткнулися на останній пропускний пункт що відокремлює нас від найбільшого секрету країни, пройдя в котрий раз ідентифікацію і забравши цього разу електронну перепуску, у мене не забрали, тому що ще не зробили,
проходив по особисто мені виписаному самим Гетьманом одноразовому поки що пропуску, охорона дозволила нам зайти. Я йшов останнім майже відразу після ПП білий коридор закінчився і мені відкрилася неймовірна картина, переді мною
78
розкинувся важко вимірний виробничий майданчик, ми знаходилися знов на горі залізних сходів і я прекрасно бачив цей найсекретніший цех заводу, країни. Цілі нагромадження роботів-верстатів, комп'ютерних точок їх управління, простих верстатів, в основному складали картину виробництва, тут же знаходилося і проектно-конструкторське бюро, воно було відокремлене напівпрозорим пластиковим склом, але бюро добре видно, тут знаходилося і багато додаткового устаткування, яке я не міг визначити, - не вчений, за устаткуванням знаходилися люди в білих халатах і щось робили, у бюро вони в основному знаходилися за комп'ютерами і за застарілими креслярськими дошками. З цієї миті мені почали все пояснювати, ну те що мені необхідно знати, пояснили те що я і сам зрозумів - зараз ми знаходимося в проектно-віробнічому цеху, тут і збирають підводний човен, як я не дивився його не виявив "тю, де ж він", -все видивлявся по цеху. Під час цієї прогулянки керівнику про-
екту зателефонував Гетьман, керівник вислухав і сказав мені, що після ознайомлення
мене чекає захоплююча розмова з ним тет –а –тет. Про що це. Виробництво складалося з двох поверхів, на 1ому - виробництво, на 2ому - житлова частина виробництва, на 2ому поверсі знаходилися особисті кімнати персоналу, загальні кімнати відпочинку, мінізал нарад, тренажерний зал і басейн, їдальня. Відразу на виробництво не попав, мене відвели на 2ой поверх, гл. інженер на якийсь час доки я влаштовуватимуся відпустив всіх по своїх робочих місцях, вони почнуть підготовку для початку моєї підготовки. Насамперед ми зайшли у столову,"потрібно підкріпитися", -
промовив він, їдальня була не велика на 50ят персон, "ось за цим столиком і поїмо, в їдальні окрім кухарів нікого не було, тут я на вході побачив розклад відвідин персоналом їдальні: сніданок в сім, в пів на восьму, персонал всього виробництва полягав майже 100 працівників і їдальня відразу всіх не могла вміщати і доводитися харчуватися по черзі, обід в 13.30ать і в 14.00, вечеря в 18.00 та 18.30, "а скільки ж зараз часу", - запитав я в гл. інженера, "15.54ри, - він відповів зрозумівши чому я запитав, - у нас винятковий випадок ти знайшовся, ну і чекав же тебе Гетьман, півмісяця все відкладав пошук нового пілота все чекав, що ти об'явішся, ох і лютий він був ці дні, ти сам розумієш півмісяця пройшло після тієї операції, ти відразу не повернувся і звичайно багато хто думав, що наврядчі ти живий, та взагалі-то майже всі думали саме це, який же молодець наш Гетьман все знає, все відчуває, дивно!"- трохи задумливо він говорив. Нам подали друге і компот,"вкусно готують хлопці", - говорив гл.інженер прицмокуючи. Щільно підгодувавшись ми відправилися до моєї кімнати, тут їх було дуже багато, моя виявилася майже в кінці довжелезного коридору, гл.інженер відкрив двері під номером "113", відразу віддав мені ключі з цим же номером. Маленька затишна кімнатка мені відразу сподобалася, в ній знаходилися ліжко, столик з ноутбуком підключений до Інтернету, офісне крісло, табурет, журнальний столик, проста вішалка біля входу, в кімнаті знаходився поєднаний санвузіл це мені сподобалося, не хотілося вранці і увечері товктись в загальному туалеті. Гл. інженер сказав, що сьогодні у мене вихідний:"відпочинеш,
відіспишся, я бачив як ти куняв в залі, захочеш можеш пройтися по цеху поглянеш що до чого. Коли відвідувати їдальню ти знаєш, не спізнюйся, та раптом тобі щось знадобиться то шукай мене", побажавши мені гарненько відпочити пішов м'яко закривши двері. Як тут класно справжня цивілізація, в першу чергу покупався, виправ форму, підправив як зміг зачіску, від напівбоксу не залишилося і сліду, це мені не подобалося, потрібно обов'язково постригтися, почистив зуби і зняв півмісячний наліт, що скупчився на них, у ванні знаходилося все, що для цього потрібне, дуже мені сподобалося мило shandy морська зірка, одягнувся в білий махровий банний халат всівся в м'яке офісне крісло і в дуже гарному настрої не помітно солодко заснув.
Прокинувся увечері біля 22ух, було якось не звично тихо, аж у вухах тихенько дзвеніло, це наслідок фронту, я пригадав одну з моїх улюблених пісень, тихенько наспівав :"коли бій замовкає раптово і розриви майже не чутні, так буває в дні війни - тишею оглушені, як передбачати наперед важку дорогу стрілецьких рот, хто до ближньої дійде переправи, хто до самої перемоги дійде, так буває в дні війни - тишею оглушені...", - класна пісня прямо як про мене. Пісня мене підбадьорила, та і виспався сповна добре, в тілі з'явилася легкість і приємні відчуття пружності, я ще трохи поніжився в кріслі. Поряд зі мною на столі лежав ноутбук, звичайно мені захотілося його поглянути, розкрив і включив, один з новітніх в своєму класі модель,
79
на моніторі в нижньому куточку гордо світилася від яскравого світла в кімнаті напис фірми-виробника - "SONY", ого круто, в ноутбуку були лише стандартні програми, і я вирішив полазити трохи в Інтернеті, знайшов багато музики, різних програмок, все що потрібне викачав, Windows звичайно класна штука, особливо Windows Media Player, годинку полазив по мережі отримав купу задоволення, при тому що фірма
оплачує, наслухався улюбленої музики всієї її записав, у вільний час поскладаю альбоми, на короткий час я відчув те саме безтурботне життя, у якому зовсім недавно всі ми жили, як хочеться швидше до неї повернутись, задумавшись над цим мені захотілося пройтися по цехах, одяг вже висох зараз погладжу і піду пройдуся.
Встиг пройти усього метрів 15ть, на зустріч йшов керівник, ‘’Тебе чекає Гетьман Ук-
Раїни, йди за нами‘’. Ми увійшли до кімнати бріфінгів. За столом сидів керівник
країни зі своїми замами – генералами гетьманської гвардії. Я сів напроти них, після
невеликої паузи Гетьман почав говорити: ‘’ Ця інформація доступна лише особам що досягли в гетьманській гвардії капітанського звання, а ти будеш обізнаний будучи ст. лейтенантом, улавлюєш, ти унікальний екземпляр в нашій країні і армії, ти такий же як і ми - везучий, талановитий, феноменальна інтуїція, абсолютна не чутливість до зомбування ти саме той хто нам потрібний, особливо вражає твоя праця над тим підводним човном. Я трохи задумався і запитав, невже всі вчені і ті хто знаходилися в залі засідання майже добу тому капітани або вище. Ти здивуєшся обізнаних в залі було всього четверо, ти ж бачив скільки було командирів гетьманської гвардії, зрозумів. Для того, щоб наша загальна мета стала реальністю тобі необхідно знати все і ти станеш одним з нас. Останнім камінчиком на вагах при призначенні тебе пілотом підводного винищувача стала твоя розмова, пам'ятаєш, в госпіталі з генералом після операції під Смела, ти сам здогадався з ким ми воюємо. Тепер все по порядку:Те що зараз відбувається на Землі це кульмінація протистояння землян з інопланетянами, навіть так скажемо нових землян + землян з ними, ця боротьба почалася з 2го століття нашої ери, вони з'явилися на Землі як дослідницька експедиція, одна з сотні відправлених їх цивілізацією на пошуки нових місць життя, наша планета їм підійшла. Ми стали для них перешкодою і вони прийнялися нас із землі виколупувати, на щастя склад експедиції був всього 25. Для того, щоб з нами впоратися їм довелося використовувати всі можливі засоби, ця група повинна встигнути організувати сприятливий умови для глобальної колонізації Землі тими хто повинен прибути в якийсь час, на превеликий жаль ми не знаємо коли прибудуть колонізатори. Цивілізація ранкурів знаходиться в середині Чу-
мацького шляху, вона старше за нашу на 2 мільйони років, вони по фізіології і зовнішньому вигляду нічим не відмітні від нас. Ти дивуєшся звідки в нас така інфор-
мація, її збирали наші предки по крупиці рік за роком, зараз і ми дещо розплу-
тали слухай. От їх ми взнали, що дійсно Вселена виникла після великого вибуху, як виникає життя- під час вибуху у всій матерії була речовина яка давала імпульс для її виникнення коли на одній з планет виникали відповідні умови, для її виникнення необхідні саме такі як на нашій планеті, життя розвивається скрізь однаково і жодних інших альтернатив немає, а зелених чоловічків вигадали ранкури, щоб приховати свою присутність на Землі, взагалі весь піар про іно був ними сфабрикований, а справжніх інопланетян не помічали окрім нових землян. Вони висадилися в районі Червоного моря біля міста Веджх, відразу зробили місцевих жителів своїми іграшками прозомбіровав своїми технологіями, почали будувати свою базу, але без належного устаткування та
спеців їм було важко, а їх ціль – якнайшвидше побудувати базу генерування клонів,
будівництво зброї, але це було не можливо через дуже нізький рівень розвитку зем-
ної цівілізації, вони повинні були до прибуття колонізаторів винищити землян чи
зробити рабами, а потім головні сили ранкурів поглотят Землю, як багато інших
планет. Першою жертвою ранкурів стала Римська імперія, створивши державний переворіт заволоділи ним і зробили своїм джерелом постачання необхідних ре-
сурсів. Виснажив її кинули на проізволяще, переключились на схід, так вони жили
на Землі реалізовуючи свою мету і роблячи нашій цівілізації велику шкоду – від-
кидаючи її всякий раз коли досягнув чогось в прірву забуття. Але ці події були
помічені людьми, але ці люди були не стандартою моделлю природи, ми вже в
нашому столітті лише дізналися і це від ранкурів, те що боротьба проти них
почалася коли природа відчула смертельну загрозу по відношенню до себе і
стала протидіяти прибульцям. Зміни в людях сталися на генному рівні, з'явилися
80
люди на яких не впливало зомбування і вони могли тверезо оцінити що відбувається, ранкури відчули силу природи коли люди зробили першу спробу знищити ранкурів - Хрестові походи, так лицарі це були перші нові земляни, але протистояти технологіям ворога було доки неможливо, дорогу лицарям перегородили тисячі людей-роботів на чолі ранкурів. Це в історії вони називаються Хрестовими походами, а насправді це була інша війна. З тієї пори почалося незриме для всіх протистояння нових землян з ранкурами, тамплієри стали оплотом протистояння, але і їх наздогнали ранкури, щаслівчикам вдалося розчинитися у все зростаючому населенні Землі, а це ніяк не входило в плани прибульців, Епоха Відродження стала відкритою відповіддю природи на дію ворога, але ранкури придумали інквізицію, знову все завмерло. Ти думаєш відкриття Америки було випадковим, ранкурам потрібне було у великих кількостях золото та і зменшити чисельність населення в тих краях потрібно було негайно. Новою відповіддю природи став Наполеон і його оточення, Європа на 50 років стала вільною від їх влади, це стало переломним моментом, і у землян нарешті з’явилася хоч якась надія. Чисельність самих ранкурів природним чином досягла 1500 одиниць в 19м столітті, будівництво бази було тепер завжди під загрозою тому-що людство почало нестримно розвиватися у всіх галузях науки, зрозумівши в чому проблема ранкури спробивали втрутитися в протидію природі і виробили інтервенцію в гени людям, цього вони добивалися при допомозі нібито рятівних вакцинацій і це подіяло, чисельність нормальних людей знизилась
до 3-4 на 100000 народившихся готових людей-роботів, з‘явився Гітлер їх найкращий
друг, Сталін ще чище та інші потвори. Але боротьба продовжувалась хоч і в даль-
ньому підпіллі. Справжній вибух природнього адреналіна нарешті прорвало в 2026му
році, майже кожен 4ий народжувався нормальним, саме тому добро нарешті взяло
гору над злом, ранкури були загнані у кут у свою базу під Веджхом. Очищення
України почалось з приходом нашої організації до влади, ми одні з тих хто володіє
тисячолітніми знаннями про них. Я запитав чому про це не розповісти усім, щоб
все стало зрозуміло, боїмось того що ранкури заклали в гени тих людей у котрих
немає природнього генного захисту, ми знаємо що у кожної такої людини закладена генна бомба і як вона вибухне ніхто не знає, вони можуть просто перейти на їх сто-
рону дізнавшись правду, ось такий безумний механизм. Голова де що закрутилася
від отриманої інформації, невже це правда, все життя людей це боротьба з ними
і ось ми так близько до довгоочікуваної волі, але ранкури дуже сильні і хто знає
хто кого, всі попередні спроби з ними розібратись провалювались, поки що ця
спроба теж, але в нас є тепер технології хоть трохи зрівняні з їхніми і хто зна
може нарешті зробимо їх. Тепер я розумію чому так важко жилось людям, чому
інші люди нехтували іншими роблячи їх нещасними, а яке було життя до Гетьмана
в Україні, це якийсь жах самознищення. Гетьман витримавши паузу продовжив розпо-
відь. Саме через ранкурів були втрачені безцінні винаходи, які повинні були дати
нам ще давно навіть перевагу над ними, але вони стежили за цим, кожен хто
приносив свій винахід у відповідну структуру аналізу і якщо це був переворіт в
науці ту людину робили ізгоєм в найкращому випадку, в гіршому – фізичне усу-
нення, а геніями визнавали тих хто пропонував дуже трудомісткі і складні винаходи із-за яких люди мучилися, приклад - відбійні молотки, а була альтернатива гідравлічний ударний прес - який виробляв роботу без участі людини, жодної електрики лише геніальна думка в механіці – опинилась в корзині для смиття, а автор в псих-
лікарні, це було в 1951му році, але його винахід не зник, а був збережений і переданий до надійних рук, як багато іших, зараз на основі цього винаходу створюється супер-броне-костюм для стандартного піхотинця. Ранкури старалися в щоб то не стало гальмувати розвиток нашої цивілізації, інакше коли прибудуть колонізатори їх зустрінуть не пірогами, наше майбутнє вирішується зараз і вся відповідальність лежить на нас нових землян, ми новий етап еволюції природи,
нам потрібно перемогти цих ранкурів и встигнути приготуватись до зустрічі тих
хто прийде по справжньому нас завойовувати. Тепер тобі все зрозуміло козак,
двічі герой ст. лейтенант гетьманської гвардії син України, дуже гріє серце, що
саме наш народ може стати основою відродження Земної цівілізації. Після цього
откровення я звісно став все розуміти, я нарешті зрозумів, що це везіння – це тур-
бота природи, вона робить все, щоб мене зберегти для цієї місії, я відчув себе
81
одним цілим з нею, кожна мить мого життя це все для майбутнього життя на
Землі...
Ось і почалися жаркі днинки навчання і тренувань, як я не мріяв побачити човен не виходило, 1ий тиждень виявився лише учбово-тренувальним, щодня з 7.00 ранку і до 18.00 вечора дівчата, які знаходилися тоді в залі, ганяли мене на різних тренажорах прагнучи збільшити мої фізичні можливості, їх цікава методика повністю відновила мій організм після отриманих серйозних поранень. Особливо важкими були тренування під водою, в тренувальному центрі, виявилося його побудували саме для того, щоб мене тренувати, об'ємний імітуючий різний глибинний тиск басейну давав можливість копіювати майже всі водні особливості, шторм, течії і багато додаткових рідкісних явищ. Дівчата прагнули виробити в моєму організмі структуру, яка стане повною відповідністю тим труднощам, які швидше за все прийдеться самому долати, тому-що я єдиний хто знаходитиметься в підводному човну, за словами красунь новий підводний човен справжній винищувач, точно як повітряний без перебільшення.
Всі дівчата видатні вчені-медики зібрані зі всієї країни, вони давно вже працюють на ПМЗ. Всі тренування ретельно контролювалися різними датчиками, їх прикріплювали до мого тіла, весь тиждень дівчини аналізували дані і визначали здібності мого організму. Після тижня підготовок і тренувань відбулося засідання з приводу моєї придатності для підводному човну, у присутності Гетьмана, деяких генералів і всього персоналу дівчини, що займається мною, підготували оголосили підсумки наших зусиль, зробили виводи, виводи виявилися для багатьох присутніх приємними, строгі дівчата дали добро на пілотування мною нового підводного корабля, Гетьман розплився в задоволеній посмішці і після недовгих нарад всіх присутніх було прийнято рішення про продовження робіт, почалась теоретична підготовка, потрібно досконально до гвинтика вивчити апарат, тому-що в разі якихось неполадок мені прийдется виправляти все самому, потім я почну тренування по управлінню човна, а за тим почнуться його випробування. Я був дуже щасливий і з нетерпінням чекав зустрічі з новим секретним озброєнням українського флоту.
Наступного дня після засідання мене розбудили гл.інженер і начальник групи моєї фізподоготовки, вони неголосно постукали в двері цього вистачило для цього, щоб мене розбудити, я швидко одягнувся відкрив їм двері вони увійшли, привітались, гл.інженер без паузи сказав мені:"Ну що парубок підемо знайомитися...", дівчина чомусь уважно дивилася на мене. Вийшли з кімнати і попрямували до виходу, ми йшли другим поверхом, металевий проліт прикріплений до краю стіни ангара давав можливість швидко потрапляти в необхідну частину будь-якого цеху що знаходився в ангарі, до кожної окремої виробничої ділянки вели від прольоту вниз круті металеві сходи. . Звідси все виробництво було як на долоні, але багато що що я бачив було мені не зрозуміло, ми недовго йшли і ось мої попутники різко почали сходити вниз по одній зі сходів, тут мої очі побачили його, я не відразу зрозумів що це підводний човен. Він знаходився по середині всього науково-виробничого комплексу, її вигляд сильно здивував мене, її корпус нагадав мені морського ссавця, довге блискуче тіло, інший термін до човна важко підібрати, переливалося в різноколірних променях прожекторів, вона була покрита якимсь матеріалом і він давав ці ігри кольору, дивно, до човна тягнулися купи тонких і товстих комунікаційних дротів, приставлені по всій довжині трапи, очевидно до ще вмонтовуваних вузлів, її тіло було однорідним, рівним без технологічних отверствій, це мене відразу спантеличило, як же в неї попасти, де озброєння, двигуни, антени, рій питань крутив в голові. Я думав ми відразу почнемо з її ознайомленням, проте ми пройшлі мимо і увійшли до обгородженого напівпрозорим пластиком приміщення знаходилося в метрах 20ті від човна, зайшовши в приміщення гл.інженер двері закрив, в приміщенні вже знаходилося багато народові, всі в білих халатах, гл.інженер познайомив нас, всі вони конструктори - інженери човна, вони і вивчать мене. Після підготовчих розмов було прийняті зразкові тимчасові рамки мого вчення, за 2 дні за словами зібравшихся я стану асом в знанні її технічної частини. . Дійсно всі два дні майже без відпочинку я вивчав теоретично механічну, електричну, електронну частини і перші навики управління, ці дні мене не підпускали до човна і мені залишалося лише милуватися реальною фантастикою застосованих в ній технологій і її формами майбутнього. . Все чому мене виучували з дивною легкістю запам'ятовувалося, мені
82
майже нічого не потрібно було вивчати, та те що цікаво вивчати не потрібне воно само запам'ятовується. Після закінчення підготовки у мене був прийнятий страшно строгий іспит, він тривав півдня, на іспиті був присутній Гетьман, він взагалі дуже часто приїжджав сюди і дивився як у нас йдуть справи, після виснажливого іспиту знову була нарада і в кінці дня було прийнято чергове рішення, із завтрашнього дня паралельно почнуться випробування човна і моє вчення пілотування нею, та ніхто не вживав по відношенню до нього слово управління, всі говорили пілотування. Почалися дні випробувань підводного човна і особистого мого знайомства з нею. Гл. інженер, гл. конструктор і двоє дівчат фізпідготовки ознайомлювали мене з першим підводним винищувачем в світі, та у нього і технічне позначення іменується як "підводний винищувач класу СТ(середній тоннажності) СЗ(середній занурюваності) - 1500(потужність силової агрегату), ), а я стану першим в історії цивілізації пілотом підводного винищувача здатного вирішувати просто неймовірні завдання, ПВ (підводний винищувач) СТСЗ-1500, довге позначення, здатний повністю поодинці контролювати Чорне море, а надалі планується повна гегемонія його в Середземному морі, це дасть можливість сбити спесь нарешті з ранкурів в планетарному масштабі, при одній лише думці про його можливості спочатку аж мурашки забігали по шкірі, на мене покладається настільки важливе завдання, але я думав про те, що найголовніше щоб він ні за яких обставин не виявився в руках ворога, це мене трохи турбувало, тому-що я багато раз бачив коли ми загоном проникали в глибокий тил ранкурів як вони збирали нашу нову техніку і кудись відправляли, очевидно на вивчення, я навіть трохи посерйознішав і став небагато дісциплінованішим від цього всього.
Підводний човен просто приголомшував мене своєю красою і що причаїлася в ній важкозрівняною гігантською силою, кожну секунду мого з ним знайомства він дивував мене своїми неймовірними можливостями. Знайомство почалося з візуального огляду підводної лодки-красуні, тепер всі отримані теоретичні знання я повинен застосувати і освоїти як 2+2, в руках ніс товсту теку зі всіма кресленнями і до них поясненням, раптом щось вилетить з голови, довге чорне тіло тягнулося на 64ри метри, воно мало тіло в точь як у середнього кита, після огляду я у супроводі персоналу готового у будь-який момент, щось мені підказати раптом щось при вивченні я, а може викладачі, забули розібратися, піднялися по високому алюмінієвому трапу він вів на верхню частину човна, товщина човна 8,5ой метра, вона не кругла, а повністю відповідала округлості морського ссавця, підводний човен стояв на значного розміру гідравлічних підйомниках, біля нього стояв колісна платформа, яка після випробувань човна вивезе його з корпусу, але куди я цього ще не знав, піднявшись вгору ми ступили на борт, це було дивним відчуттям, коли я торкнувся ногою що переливається всіма барвами веселки і поверхні, що блищала, я на мить подумав, а може і справді кит, поверхня була м'якою і в той же час дуже пружною, навіть слизькою, ми акуратно стояли і про багато що говорили, інженери, вчені мені у котрий раз ставили одні і ті ж питання, в основному показував що і де знаходиться, я наполегливо абсолютно не дратуючись на монотонність питань ввічливо відповідав.
Я знав що покриття повністю імітує китову шкіру, але я і не думав наскільки точно, китових родичів я багато раз бачив в багатьох морських походах, та підводний човен повністю імітує ластівку, ех тоді звичайно я не бачив косаток, там де вони плескалися мені не довелося плавати, але все одно шкіра у них в принципі дуже схожа, дивно класно виконана робота, я не зміг стриматися і поторкав її штучну шкіру на дотик, відчуття якесь від дотика приємне і довго не хочеться відривати руку від неї. На корпусі майже не було ніяких видимих технологічних отверствій, всі вони заховані під цим матеріалом, цей матеріал з якого зроблена шкіра володіє властивістю зворотного стягання і з'єднання, допустимий при пуску торпед відкриваються люк торпедного апарату матеріал в цьому місці проривається торпедою, що пускається, без побоювання детонації, а після закриття люка шкіра затягується як ні в чому не бувало, все шито, крито - ще один унікальний метод маскування розроблений на ПМЗ. Все досконально поглянувши і вивчивши мені запропонували попасти у середину човна гл.інженер витягнув з внутрішньої кишені піджака накритого білим виробничим халатом маленький дистанційний пульт:"Теперь парубок він належить тобі, бери і застосовуй свої знання в справі", - сказав він і дав
83
його мені, звичайно я знав як їм управляти, він був спроектірован і виготовлений в той момент, коли став відомий всім пілот тобто я, у мене були узяті відбитки всіх пальців з обох рук, на пульті був вмонтований ідентифікатор, потрібно було для активації пульта спочатку включити систему ідентифікації, вона складається з двох кнопок і ямки куди потрібно було вставляти всі пальці у певному порядку, виходив своєрідний малюнок, їх всіх фотографує ця система потім потрібно натискувати на праву кнопку для початку аналізу, потім після аналізу спалахує ліва і її потрібно натискувати для ознайомлення висновком, яка зробила система, при відповідності система включає пульт і можна їм відкрити вхідний люк, вся ця справа проробляється за хвилину, та до речі пульт працює і у воді, в глибинах до 3500 метрів. Цей пульт ідентифікує весь персонал що працює з човном, але це доки, коли підводний човен повністю підготують і випробують до бойових дій, і мене звичайно, робочий пульт замінять на основній з виключно моїми відбитками пальців, бортовий комп'ютер переустановлять і відновлять новою базою він стане відповідати лише на мою ідентифікацію, тобто окрім мене ніхто більше не зможе попасти в човен, ну хіба що я вирішу чи за наказом Гетьмана України, тут без жартів, абсолютна строгість засекречування кожного кроку робіт з човном. Я узяв пульт зробив все як потрібно, спалахнула кнопка у вигляді вм'ятини пальця, натискував її, раптом рівно посередині чорній абсолютно гладкій поверхні розступився шкірний матеріал під тиском знизу люка, отпалірованний до блиску з унікального як і весь човен мінливого світлого металу, він виблискував відображаючи яскраве штучне світло, діаметром в 1,5ра метра, він був дуже у середину довгим з безліччю технологічних пристосувань для
стримання глибинних вод, гідравлічний привід не чутно виштовхнув його назовні човна, в аварійному режимі раптом заклинить він відстрілюється і тоді можна покинути човен, це єдиний вхід і вихід в нього, торпедні апарати і все озброєння встановлено зовні на корпусі і складають не залежні від корпусу системи, до них підводяться лише ланцюги управління і електроживлення, люк відкрився відкинувшись як він сам собі може дозволити, знов виблискувала вже внутрішня частина люка, але вже зовсім іншим металом, промені відбитого відблиску золота досягли всіх хто знаходився на човні, золотий тризубець гордо красувався на маленькому місці в центрі люка, класно.
Мене запросили у середину, я підійшов до входу і не міг не поторкати красу, люк як з фантастичного фільму, теорія майже не дає справжніх відчуттів, я його бачив на кресленнях знаю з чого він складається і як функціонує, але реальне знайомство приголомшує капітально, мені задавали купу питань по ньому і я с захопленням відповідав на них отримуючи схвальні кивки фахівців. Коли я збирав свій підводний човен всього кілька років тому я і думати не думав, що ці технології можуть вже існувати, я за гл. інженером поліз по трапу у середину човна-кита.
ПВ СТСЗ-1500 - унікальний єдиний підводний апарат на планеті здатний розвивати швидкість в підводному положенні до 1450км за годину, в надводному до 1800км за годину, звичайно за супутніх умов - попутна течія, мале хвилювання на поверхні, цю силу дають два двигуни розроблених тут же на ПМЗ за участю МоторСіч з Запоріжжя. Тяга досягнута в основному за рахунок унікального відкриття вчених, принцип роботи двигуна лежить в застосуванні головної сили підводної товщі води її величезного тиску на поверхню човна, в двигуні зробили два окремі водозабірники зверху і знизу, знизу більше, зверху менше, із-за штучно зробленої різниці величин тиску виходить природний феномен названий його вченими, що відкрили, на початку 20их років "водним протягом", при запуску двигунів відразу відкриваються стулки, двигуни теж приховані під штучною шкірою про них говорять маленькі щілини, ті стулки, але вони не схожі на щілині більше схожі на складки шкіри, а ззаду двигуни розходяться системами, що фільтрують, схожі на хвіст ластівки, і потік води, що уривається знизу, пронизує з великою швидкістю у відділення лопатей, лопаті - довга низка лопатей дуже оригінальної конструкції,
чесно кажучи я деякий час ніяк не міг зрозуміти як вони взагалі можуть гнати воду, потік води із складно сприйманою силою подхвачивают лопаті і розганяють їх до 800 км. за годину залежно від глибини, чим глибше тим швидкість вища, запущені двигуни на маленькому ходу миттєво досягають пікової стартової швидкості, живлені окремим атомним реактором, човен оснащений двома атомними енергоустановками, 1а живить озброєння і всю електроніку, 2а двигуни, при тому другою є резервним, на
84
нім в аварійному режимі можна вести оборонні бойові дії, підхоплюють безмежну силу води і розганяють човен до фантастичних швидкостей. Звичайно важко сприйманою швидкістю важко керуватити без спецпристроїв, простота і легкість управління вбудованими підводними крилами вони висуваються з корпусу телескопічно, керовані зміни поверхні човна дають можливість здійснювати складні маневри майже на всіх швидкостях і виконувати будь-які різкі кутові повороти, підводні крила при висуненні можуть обертатися довкола своєї осі, додаткові можливості дають стулки запуску води в лопатеві резервуари, закриваючи і відкриваючи яку-небудь з одних, обидві не можна захлинуться двигуни, можна зробити стрімкий підйом вгору і зануритися в глибини, сукупність цих можливостей дають один з крайніх маневрів для човна, можна набравши потрібну швидкість виплигнути з моря на висоту до 30ти метрів і в довжину до 25ти, цей маневр потрібний, коли немає можливості знищити торпеди що рухаються на човен і зробити відхилення, особливо в разі раптом їх купи мчаться на тебе, човен просто виплигує і торпеди вирушають в своєму напрямі, а човен приводнюється і спокійно вирушає від небезпеки, цей маневр абсолютно безпечний для човна. Ті теоретичні знання що я отримав швидко запам'ятовувалися тому-що це було те про що я завжди мріяв - морські пригоди, я уважно слухав вчених і чекав з нетерпінням технічних випробувань, хоча вони будуть віртуальними, за словами конструкторів нудно не буде, все ж її можливості і зараз просто дивлячись на неї я відчуваю гігантською силою. Після вивчання систем двигунів ми перейшли знову до корпусу, запитуючи мене про багато що вони пояснювали заново, щоб я нічого не упустив. Корпус підводного човна - це абсолютно нове слово в будівництві підводних човнів, конструкторське бюро відмовилося від металевого корпусу, метал що міститься в корпусі грає роль виключно для спецможливостей, у зв'язку не повної відповідності будь-яких сплавів для завдань які човну потрібно буде виконувати, металевий корпус просто не зможе витримати перевантаження, основа корпусу виготовлена з на перший погляд не відповідного для морської справи продукту матінки-пріроді - базальту, корпус човна монолітний витесан з величезної глиби що був знайдений у надрах Українського щита, висока вага човна компенсована унікальною системою баласту - комбінації сумішей стислого кисню і багатьох газів здібних до виняткового стискування і стійкості до підводного високого тиску, поєднання газів міняється відповідно до умов в яких знаходиться човен, всю цю складну систему контролює та керує автоматична установка-генератор до якої мені доступу не буде, дуже небезпечно, але система дуже ефективна і робить човен інколи легкою як літня хмарка. Доставлений моноліт прибув на ПМЗ відразу в цей самий цех, базальт оброблений із збереженням монолітності, як відомо камінь впав у воду - здатний зануриться на будь-яку глибину і з ним нічого не станеться, залишиться тим же камінчиком, в отриманому корпусі були вирізані технологічні отвіри - під гвинти, комунікацію і багато іншого устаткування, всі двигуни, енергоустановки, системи управління, все що знаходиться усередині човна протягувалося через єдиний об'ємний отвір в ній - люк через який ми щойно проникли у середину, все доводилося розбирати і вмонтовувати устаткування в розрізненому вигляді, особливо було складно з двигунами, атомними реакторами і метровим довгим монітором, це все я взнав по словах вчених, яким доводилося за мінімум часу придумувати як все розроблене ними ж упровадити в життя. Моноліт витесаний і оброблений не ущемлюючи його цілісність, коли базальтовий корпус був готовий учені почали покривати його поверхню додатковими ізоляційними покриттями на яких незабаром лягли комунікаційні кабелю в технологічних трубах. Весь корпус, а потім і навісне устаткування - озброєння, перископ, були вкриті зовнішніми комбінованими з різних видів сплавів металів захисними шарами, шарів 8м: 1й і 8й - це ті шари які імітують підводний човен під морського ссавця, виготовлений із складної композиції гуми, каучуку, кераміко-пласстмаси і невідомих мені діелектричних з'єднань, два шару дають човну абсолютну обтічність, складають єдиний пружний пружинячий механізм і працює як захист від механічних негативних дій, наприклад може в разі лицьового зіткнення з торпедою, торпеда по теорії і задуму повинна прослизнути по "шкірі" човна і піти собі далі не заподіюючи їй шкоди; 2й і 7й шари - свинцеві оболонки захищають човен від радіаційної небезпеки, здатні без напруги витримати вибух ядерної середньої боєголовки і відвести загрозу ядерного зараження; 3й та 6й
85
- шари різних металів служать від механічних, ультразвукових, електромагнітних і інших всіляких дій на човен, багато шарів виконують функцію антирадара в цих же шарах, чесно кажучи я ще не зовсім розібрався і не дуже розумів як вони взагалі функціонують, вчені розповідали і пояснювали, але свідомо відчути їх принцип роботи доки складно, в даних шарах їх ще 26ть, підключені до спецсистем виконуючі унікальні функції маскування; 4й і 5й - шари в яких розміщені резервні баласти човна і система стабілізації руху під час бою і хитавиці, від вибухів і штормів ( у верхніх шарах водної поверхні) виходить сильне хвилювання, комфорт дуже важлива частина в керуванні човном на високих швидкостях. Захисні шари тісно пов'язані з системами виживання, всі шари це єдиний можна сказати живий організм керований центральним бортовим комп'ютером підводного човна, система покриттів дає човну унікальну можливість залишатися абсолютно невидимим для ворогів та друзів, це досягається розробленим тут же на ПМЗ принципом копіювання і продляємості тих дій якими хто-небудь хоче виявити човен, жодні локатори, лазерні пошуки, ультразвукові дослідження, інфрачервоні методи не здатні вислідити човен, цьому перешкоджає єдина доки система копіювання всіх цих видів сигналів, технічна новинка ентузіастів КБ "Південне" просто додає в сигнал, що уривається, копію цього сигналу і допустимо радіохвилі ехолота натрапляючи на корпус човна відбиваються і по ідеї повинні відразу виявити човен, але не тут те було, радіохвилю копіює система підводного човна і як-би вставляє віртуальну радіохвилю в пропущеному радіопросторі ехолота застосовуючи синтезатор радіохвиль, електроніка противника сприймає отримані дані без аномальностей і човен залишається невидимим, в безпеці. Оболонка підводного човна ПВ СТСЗ- 1500 грає вирішальну роль в її боєздатності, гарантуючи човну реальну безпеку. Особливістю покриття є додаткове спецпокриття в носовій частині, воно служить для захисту човна від можливої термоядерної дії, при вибусі, навіть в 200тах метрах від нього( це її максимально можлива близькість при якій вона може витримати), атомної бомби в безпосередній близькості від підводного винищувача, човен автоматично, я впливати на цей маневр не зможу, розвертається і стає носовою частиною до центру вибуху, вистрілюється з носової частини вперед до напряму вибуху величезне полотно сумірне з об'ємом човна і під дією вибухової хвилі обволікає човен, вона пориває унікальним матеріалом здатним захистити човен від негативної дії атомного вибуху, матеріал накривши човен тримається від її поверхні на відстані 10ти сантиметрів, простір між корпусом і матеріалом заповнюється що зберігається в резервуарах матеріалу спеціальним композиційним жировим гелем з додаванням невідомих мені інгредієнтів, цей склад поглинає тепло і радіацію в майже будь-яких кількостях...
Мене засипали додатковою інформацією яку складно відразу зрозуміти, ми лазили то у середину човна, то вилазили назовні, щоб мені показати ті місця де під товщею зовнішнього покриття приховано знаходиться те устаткування про яке мені хочуть розповісти. Я не встигав переводити дихання від отримуваної інформації.
Озброєння підводного човна. Всі бойові системи управляються бортовим комп'ютером, безпосереднє активне управління здійснюється з штурвалу, аварійне з панелі управління( в разі виходу з буду штурвалу) бортового комп'ютера. Вести бойові дії дуже просто, це досягнуто автоматичною системою розпізнавання противника,
всі судна знаходяться в радіусі 2,5ой км-ів система здатна миттєво ідентифікувати і видати результат на монітор, про вже зроблене виявлення і ідентифікацію судна, може судів, комп'ютер дає знати певним звуковим сигналом, який можна почути по всьому човну, про здобуття інформації мені потрібно натискувати одну з багатьох кнопок тих, що знаходяться на штурвалі і на панелі приладів бортового комп'ютера,
тоді комп'ютер задає питання виводячи його на монітор"атакувати?", для вибору атаки мені потрібно натискувати на ту ж кнопку один раз, в разі відміни двічі, коли я вибираю атаку все озброєння приводиться в бойовий стан, інформація про готовність і багато додаткової інформації(швидкість човна, потужність і стан двигунів, тиск усередині човна і за бортом, багато всього, лівий і правий краї монітора просто запічкани даними), яка весь час супроводжує всі дії висвічується на моніторі, комп'ютер запитує яку мету знищувати і якою зброєю, у разі коли мета одна краще з нею впоратися автоматично, а коли ворожіх кораблів повно прийдеться самому з ними справлятися. Цілі розпізнаються спеціальною базою даних про кораблі, в ній
86
зберігається весь реєстр відомих на сьогоднішній типів військових і цивільних
( виключно наші, в ранкурів не військових кораблів немає, в усякому разі ніхто не бачив) судів всіх країн. Визначаю мету, б.компьютер відразу видає на екран клас, водотоннажність, приналежність до країни, не найзахищеніші місця корабля, тут же б.компьютер пропонує найприйнятніший кут і маршрут атаки, я можу погодитися і натискуючи певну кнопку почати атаку, коли мені потрібно застосувати не стандартне рішення питання відміняю запропоноване б. компьютером і атакую на свій розсуд. Коли зроблений вибір типа атаки потрібно вибрати той вид озброєння яким я збираюся вирішити бойове завдання, на вибір підводний човен озброєний наступним озброєнням:
- найголовніше озброєння ПВ СТСЗ-1500 це два торпедні апарати, вони розташовані на відміну від сучасних субмарин не в носовій частині ПЛ, а рівно посередині корпуси із зовнішнього його боку, як і все устаткування знаходиться поза корпусом торпедні апарати захищені зовнішнім захисним шаром, управління торпедними апаратами здійснюється комунікаційними кабелями що йдуть зсередини човна через технологічні ніші і тунелі, сам принцип торпедних апаратів змінений, механізм повністю автоматизований і схожий на кулемет, торпеди складені в стрічки ємкістю по 10ть торпед для кожного т.апарата, знаходяться стрічки зверху і під час ведення вогню опускаються вниз під дією сили тяжіння, у разі коли прийдеться їх випускати вгору головою підключається гідропривід і виконує цю функцію, в торпедних апаратах застосований принцип стрілецької зброї, торпеди заряджають в патронник і запускаються стрілецькою системою, заводиться двигун торпеди високим тиском повітря в патроннику, сама торпеда менше стандартноъ в 4ри рази, але ефективніше в 15ть разів, керована і атакує противника автоматично при виборі і відданому наказі б.к-ра, при тому що можна вибрати певне місце корабля і саме по цьому місцю завдати удару, все управління торпедними апаратами знаходиться на штурвалі, дублююча система на панелі управління як і все озброєння. Цікаво, що зовні і усередині підводного човна взагалі не видно, що човен озброєний торпедними апаратами, ні отвірів на поверхні, ні комунікаційного устаткування усередині видивитися неможливо, лише копаючись в кіпі документів і слухаючи вчених розумієш як це все працює, і де це все знаходиться, той час теоретичного вивчення дав багато, але реально зіткнувшись з новими технологіями доводиться все заново усвідомлювати.
- основне озброєння на підводному човні це лазерні установки, їх дві, розташовані в носовій частині прямо на самому вістрі, не рухливі, можуть вести вогонь виключно в тому напрямі куди рухається човен, і на кормі у вигляді башточки, в носовій частині, башточка рухлива і обертається довкола своєї осі у всілякі сторони, установки мають по два синтезовані лазерні стволи тих, що стріляють одночасно, на кормі видна раніше мені не помітна майже не виделющаяся із загального силуету човна гірка, коли мені показували що вона може я стоячи розкривши рот дивився і часом думав, а раптом я сплю і все це всього лише мої фантазії, не хотілося б, від здивування мене вивів постріл лазерної гармати, спеціальна мішень по якій вона стрельнула просто випарувалася, башточка на зразок ожилої частини човна розвернулася у бік мети, висувалися стволи і з них вирвалися два бірюзових личи і знищили шматок металу, стволи знову склалися як телескопічні вудки і сховалися в товщі чорної шкіри, що переливається, покриття затягнуло дірки від стволів і знову кормова лазерна установка стала просто горбком, силу лазерних променів можна регулювати виставляючи необхідну виключно з панелі управління б.компьютера, зброя сильно енергоємна і довгий вжиток, тобто ведення ними бойових дій може привести до виснаження однієї з енергетичних установок, а це приводить до відключення всього енергоємного устаткування окрім торпедних апаратів і двигунів, але це в аварійному режимі, а в ідеалі б.к-ер сам відключає лазери при виникненні цієї небезпеки, поки що невідомо скільки саме вони можуть вести безперервну стрілянину під водою, теоретично до 8ми годин, але насправді це дуже приблизні дані, лазерні установки здатні наносити істотні втрати кораблям противника, найголовніше їх завдання - зрізання рухових лопатей судів, роблячи нерухомими кораблі противника можна з далеких позицій без власної загрози їх знищувати, л. установки можуть знищувати ворожі кораблі і підводні човни малих
87
класів просто пропалюючи їм борти в місцях де знаходяться арсенальні трюми, з ПЛ противника це взагалі не складно - вони слабо броньовані і їх можна різати як хочеш, л. установки можуть виконувати і оборонну функцію в разі відмови всього озброєння і в разі переслідування.
- електромагнітна гармата, встановлена теж в носовій частині, її завдання - це руйнування і вивід з буду електроніки кораблів противника, один електромагнітний імпульс-постріл може вивести з ладу і створити перешкоди ( копіює перешкоди природного походження і ворог поняття не має, що це зброя) комп'ютерним системам в радіусі 4х км-ів від човна, своя ж електроніка захищена одним з покриттів, який знаходиться в товстому шарі зовнішнього покриття, зброя теж енерговитратне і вживання його можливо лише при ретельній натренованості пілота, тобто мене, як я зрозумів з розмов самі вчені на 100%вв не знають можливості свого винаходу і мені прийдеться самому багато в чому розібратися в ході майбутніх морських битвах, електромагнітна гармата працює з перервами, це із-за необхідності перезаряджатись
енергією, стріляє з інтервалом в 10ять хвилин, 10ть хвилин йде зарядка імпульсної батареї.
- спарена кулеметна установка, два 8ми стовбурних кулемета калібру 10,5ть мм, застосовуються при обороні підводного човна під час аварійного спливання, знаходиться поряд з люком, під час бойової тривоги вискакує з ніші в човні і відразу ж в автоматичному режимі може вести вогонь і по надводних цілях, і по авіації, цю функцію виконує б.к-ер, я задаю мету і він веде з ними бій доки я не устроню те, що змусило піднятися на поверхню, боєкомплекту вистачить на 15ать годин середньої інтенсивності бою, кулемети можуть крутитися на всі боки і піднімати стволи під будь-яким кутом.
Озброєння підводного човна здатне виконувати поодинці найскладніші і небезпечніші завдання. Мене тягали то у середину човна, то витягували назовні весь час у супроводі тих, що розповідають об все вчених, мені доводилося посилено концентрувати свою силу волі зі всіх своїх сил, щоб все запам'ятовувати і вникати в саму суть сказаного, і побаченого. Ми стояли на трохи слизькій поверхні підводного човна, було дещо високовато і все хто знаходився тут трималися за поручні якось прикріплених до шкіри штучного ссавця, можна запросто послизнутися і злетіти вниз, саме тут мені розповідали про можливості озброєння, і його вживання. Після попереднього вивчення і візуального вивчення поверхні човна вчені вирішили знову перейти до вивчення внутрішньої її частини, вони знов дали мені в руки пульт і я сам вже зміг майже без заминки відкрити люк, мені сказали лізти першим, до трапа ще потрібно звикнутися, він доволі вузкий, не кваплячись почав лізти по сходах вниз, він світився білим світом відображаючи електричне світло лампочок своєю відполірованою поверхнею, весь вхід в човен був відполірований і покритий прозорим матеріалом від корозії, хоч підводний човен з базальту все ж усередині багато що покрите металом, зліз і виявився разом зі всіма що посередині вже починалася запам'ятовуватися мені єдиної палуби підводного човна, звичайно я знав теоретично де і що знаходиться, але потрапляючи сюди багато що доводитися розуміти заново. Насамперед вчені попрямували до вирубування, вона знаходилася в носовій частині, від входу до рубки метрів 30ять, все це відстань нас супроводжували фотопейзажі-картини розвішені на стінах коридорчика, деякі частина стін усередині човна були чомусь вільні від обробних матеріалів і я міг на дотик відчути силу базальту, він відполірований і аж блищав, інколи можна побачити своє відображення на ньому, виявилося базальт в цих місцях не покритий тому-що тут йдуть критичні місця жорсткості корпусу, у разі коли човну загрожуватиме серйозна небезпека саме тут візуально можна зробити вивід про стан човна і можна прийняти якесь рішення, цих місць 4ри на човні, до них підведені контролюючі прилади з виводом на б.компьютер і можна всю інформацію про корпус отримати і від нього, але вчені запропонували мені, що краще самому поглянути, тому-що електроніка в складних умовах може вийти з ладу і я навіть не дізнаюся про небезпеку. Підійшли до рубки, до неї вели закриті двері, за нею неголосно лунала музика, мене трохи охопило хвилювання, гл.інженер сказав мені пультом, який весь час знаходився у мене, відкрити двері можна лише пройшовши ту ж процедуру як при відкритті люка, тут теж система
безпеки, доступ до всіх відсіків човна теж потрібно виробляти через пульт, після
88
натиснення кнопок ідентифікації особи двері не видаючи жодного звуку відкрилася як у фантастичних фільмах про космічні кораблі, двері кудись сховалися в складки перегородки. Мені відкрився дивний світ технологій майбутнього, перше що мені кинулося в очі - це що знаходився в декількох кроках прямо переді мною величезний витягнутий прямокутний монітор, він був вимкнений, але з розташованих по його краях тонких колонок лилася приємна музика, ефект від його розмірів збентежів, це головний монітор на якому знаходитиметься вся основна інформація з б.компьютера,
тобто він і є монітор б.компьютера. Майже всю стіну під монітором займало різне устаткування, багато що з нього теж було забезпечено маленькими моніторами, один з них вмикнений і на його екрані висвічувався fm-програвач компа, був налагоджений радіо Kiss FM і я був цьому дуже рад, тому-що воно мені дуже подобається, новий ремікс на пісню Britney Spears наповнював приємним щастям багато моїх відчуттів, то що потрібне для вивчення човна, бортовий комп'ютер знаходився прямо під головним монітором, його подвійна клавіатура очевидно найновішої розробки знаходилася тут же поруч, б.компьютер - головний інтелектуальний вузол підводного човна, від нього залежить в основному стійка працездатність всіх систем, весь інший простір рубки займало додаткове устаткування - сполучні ланки між б.компьютером і всіма системами, д.устаткування - це регулюючі мінікомп'ютери виконуючі різні додаткові функції, можуть застосовуватися і як виконавськими системами в разі виходу з ладу б.компьютера. Вся консоль управління йшла напівдугою у вигляді молодого місяця по всьому вирубуванню, рубка в об'ємі приблизно 8мь на 4ри і висоті 2,5ой метра, ідеальні лінії дизайну рубки робили її трохи строгою, але розряджало строгість. Те що мені дуже сподобалося з першого погляду, майже посередині рубки стояло крісло пілота, воно було схоже на крісло з гоночного автомобіля, біло-синя обробка його пестила погляд, я недовго роздивляючись всівся в нього, звичайно всі мої дії супроводилися поясненнями вчених, що не припиняються, м'яке і в той же час пружне воно відразу як-би врослось в мене, а я в нього, м'який велюр давав приємні відчуття, я відкинув голову на м'який підголовник і трохи вирішив відпочити від отримуваної інформації, і вражень. Нам доводилося працювати без обіду і перерв, єдиний час яке ми могли асоціювати в сенсі відпочинку стала вечеря, сніданок і сон, але і вони в основному були зв'язані розмовами про підготовку мене і підводного човна до виходу у відкрите море. Я сидів в кріслі і уважно слухав інструкції вчених, підводний човен управляється штурвалом, що знаходився вже в моїх руках, він дуже приємний на дотик - покритий якоюсь м'якою гумою, штурвал виконаний у вигляді автомобільного керма лише без нижніх рульових дуг, він повертається під всілякими кутами і те ж саме по ідеї виконуватиме човен, все управління озброєнням знаходиться на ньому під пальцями, але вони не задіяні, для їх активації потрібно включити в б.компьютері озброєння і вибрати відповідне, а можна і все відразу включити кнопкою "Актівація зброї" і будь ласка вперед, набір швидкості і її скидання знаходиться під правою і лівою ногою, дуже схоже на автомобільне управління, їх натиснення приводить до збільшення оборотів двигунів в разі збільшення швидкості,
в разі скидання включається реверс двигунів і човен може навіть миттєво зупинитися, всю м'якість цих функцій контролює б.компьютер. Візуальний контроль за зовнішніми об'єктами - кораблями здійснюється через гл.монітор, а монітор отримує відеозображення з відеокамери встановленою на люку, він може обертатися як мені потрібно, єдине вона не може поглянути вниз, але це компенсується електрорадіодінамічеським моніторингом того що знаходиться під човном, вся інформація відображується на моніторі внизу у власному екрані, для того, щоб поглянути що ж робиться на поверхні моря не потрібно спливати, на поверхню вирушає механізована копія чорноморського дельфіна, управляється він з клавіатури, дельфін виготовлений виключно з не металевих матеріалів - гнучкий пластик - скелет, композиції гуми – тіло, вбудована відеокамера теж виготовлена на 85%ів з не металу, двигуном служить хвіст дельфіна, працює на акумуляторах, без заряджання може проплавати в штиль біля 2х годин, зберігається дельфін в одній з ніш в корпусі під- водного човна, окрім зорової системи візуального спостереження є дублююча альтернатива - "віртуальна система бою", поряд з штурвалом на 1,5ра метровій підставці лежить причеплений шолом, одягаєш його та потрапляеш у віртуальну реальність, враження має бути начеб я сам підводний човен, ну як типа в
89
комп'ютерних іграх де керуєш яким-небудь транспортним засобом і встановлений вигляд усередині нього, система дуже ефективна і по словах вчених під час бою краще застосовувати саме її, але вони попередили, що вона сильно віснажує організм, знаходитися у ній можна не більше години, після чого потрібно робити перерву не менше 15ти хвилин. Я крутив штурвал відчуваючи його красу, він був дуже не складний в конструкції, розташовані де потрібно кнопки управління я швидко запам'ятав, і м'який в управлінні. Вивчивши мене грамотним поводженням з штурвалом вчені перейшли до вивчення електронних систем човна, я включив б.компьютер, відразу включився гл.монітор і як будь-який домашній комп'ютер декілька хвилин завантажувався і програвши частину українського гімну включився, спочатку з'явилося вітання з емблемами ПМЗ і національними символами, потім б.компьютер зажадав ідентифікувати мою особу, на правій частині консолі знаходилася схожа система ідентифікації як на пульті, прошел її і б.к-ер відкрив повний доступ до керування човном, вся консоль спалахнула різними лампочками в основному зеленого кольору - це говорить про робочий стан всіх вузлів, після тривалих теоретичних зубрінь тут я вже не ляскав вухами, а самостійно виконав деякі обов'язкові комп'ютерні тестування вузлів човна, дещо вчені мені підказували, але я їх майже не слухав, у цьому я ас, коли човен включився, та він сам включалася, і коли я побачив як на моніторі забігали цифоркамі і словами різні дані про неї, коли лилася прекрасна музика і величезна панель управління виблискувала і переливалася вогниками, на мить я вперше відчув якусь силу яка наповнила мою свідомість, підводний човен дав мені її, її сила стала і моїй теж, а моя сила та
мої знання, досвід дадуть їй реалізувати все, що він може і ми разом позбавимо планету від ранкурів, зараз я дійсно відчув, що це можливо, я замріявся і трохи вимкнувся з реальності. Ще доба мені знадобилася для повного освоєння підводного човна, в основному я вивчав електронні системи.
Після успішного освоєння мною підводного човна вчені запропонували після довгого засідання за участю Гетьмана України і багатьох генералів почати ходові випробування підводного човна, Гетьман, військові і вчені зробили припущення, коли ж човен зможе вийти в море, але це було закрите засідання, навіть мене і багато найважливіших фахівців не запросили на нього. . Було загальне засідання в ньому брали участь всі хто в проекті задіяний, гл.інженер та вчені сказали, що в нас є всього один тиждень на все, на доведення, на випробування підводного човна, на тренінг мене, і човен виходить в море, "Оборона Запоріжжя знаходиться на межі катастрофи, противник зі сходу вийшов до Дніпра і веде артвогонь по місту прямим наведенням, добре що саме по греблі вони ще не можуть бити точно, із заходу місто в оперативному оточенні, давно втрачені міста Марганець і Томаковка, склалася реальна загроза і для Дніпропетровська, але поки що ворога стримує наш контрудар під Кривим Рогом в напрямі на Орджонікідзе, схоже для нашої країни настає час вирішальних битв і єдиний аргумент в нашої країни це ось цей красень підводний човен, для нас настала найвідповідальніша пора багато що залежить від всіх нас...",- доповідь гл.інженера була довгою і викликала в присутніх додаткові патріотичні відчуття, які дуже загострені в ці дні. Почався найважчий тиждень з тих пір, як я сюди попав, як виявився головним випробувачем став я, тому-що я єдиний пілот підводного човна і мені передали ініціативу по всіх роботах, що ведуться, ну кінцево все робив по навченню вчених. Не думав, що підводні човни можна випробовувати на суші, але це виявилося правдою, ці дні я майже не вилазил з нього, тому-що роботи йшли цілодобово і з короткими перервами, за тиждень вдалося повністю налагодити двигуни, електроустановки, все озброєння, коли випробовували двигуни з цеху довелося для безпеки всіх вивести тут залишилися ті хто знаходиться в човні, двигуни замість води гнав повітря, що виривається на максимальних зворотах з двигунів повітря здатне знести не лише людей, але і навіть маленький автомобіль, озброєння повністю готове до бойових дій, все окрім торпедних апаратів реально вийшло задіювати, лазерні установки стріляють, кулемети теж, електродинамічна гармата руйнує електроніку, все те що потрібне, особисто я пройшов повну підготовку пілотування і готовий до битв. Настав вирішальний для всіх день, довгі зусилля вчених, конструкторів, інженерів, всіх хто брав участь в проекті ПВ СТСЗ-1500 дали головний результат підводний човен готовий вийти у
90
відкрите море і може почати бойові дії. Знов відбулося засідання, на нім були присутні всі командувачі фронтами, їх заступники, Гетьман України, всі хто зав'язаний в цій справі, я теж був присутній, правда моя присутність була і не обов'язковою, про мене на ньому нічого не говорили. Головне про що говорилося на засіданні це гарантування виходу човна в Чорне море і про нього саме. Підводному човну належить виконати непросту справу, тобто мені, але чомусь про те, що її виводитиму я ніхто і не пригадав, якось дивно цього я не зрозумів, ну нічого проїхали, це по Дніпру добратися до моря, саме на цьому засіданні говорилося як це планується зробити. Тепер мені стало зрозумілим чому Запоріжжя до цих пір в наших руках навіть не дивлячись на величезні втрати наших військ, гребля це єдина перешкода відокремлює човен від моря, шлюзи греблі це єдине що доводиться обороняти військам, заразом стримуючи ворога. Шлюзи давно готові і чекають об'єкт, всю протяжність річки вдалося видивитися ціною втрати декілька спутников, ранкури нічого ще не встигли побудувати на річці що-небудь що могло перешкодити човну виплисти з Дніпра, я раптом подумав, а чому її не можна перевезти допустим до Балтійського моря і там його відправити до моря, і тут же я зрозумів українські власті не хочуть піддавати небезпеки човен і там, немає гарантій що ним, його технології захочуть опанувати інші країни, а потім ще застосують проти України, ні вже самі впораємося, човен вийде в Чорне море і відправиться до Кубані, російськ,і військові вже приготували затишне містечко в одній з бухт, про все це майже півдня розмовляли всі хто тут зібрався, я прагнув уловити все що говорилося тому-що від цих знань багато що залежить. Після засідання, в кінці, Гетьман прочитав документ-наказ по якому в строгій відповідності з ним потрібно виконати всі прийняті на засіданні рішення. Мені як і абсолютно всім присутнім видали копію наказу, який тут же на Xerox-ксі і розмножили, головне в наказі було те що стосувалося саме мене, завтра в 23.30 підводний човен разом зі мною випустять до Дніпра і я надовго растанусь з Батьківщиною, мені прийдеться до переможного кінця знаходитися в Росії, спочатку я займуся Чорним морем, а там вже як прійдется...
Весь день 4го липня я знаходився в якомусь давно не випробовуваному хвилюванні, та сьогодні я стану реальним пілотом ПВ СТСЗ-1500, я відчував вже запах моря, бачив в мріях його хвилі і солоний попутний вітер, зовсім трішки і я знов побачуся з ним, для мене це величезне щастя. Вранці мені принесли прямо в кімнату нову форму підводника, точно підігнану по мені і як їм вдалося, я і не знав що мені її видадуть, я нашив всі теж нові нашивання, відзнаки, причепив золоті відполіровані тризубці, на одному з них залишилося відбите одне вістря тризубця, я не став його ремонтувати це пам'ять про загиблих моїх друзів, про багато що згадувалося цього дня, сьогодні не було жодних тренувань, Гетьман наказав всім відпочити і бути свіжими до вечора, та всі хто був вчора на засіданні окрім командуючими фронтами залишилися тут і Гетьман звичайно, я багато слухав музики, багато записував на знайдених в цеху компакт-диски з Інтернету улюблені пісні і композиції, я збирався їх узяти з собою, хоча це і заборонено, але я зроблю це навіть під загрозою відчуження мене від пілотування, мені просто дуже складно без класної улюбленої музики жити і бути без неї в важкі часи. Всі диски склав в мій рюкзак, який неодмінно візьму з собою, в рюкзаку лежить той самий плеєр який зовсім недавно розважав наш секретний загін в найскладніші моменти, я узяв його витер, він за час моїх складних пригод покрився товстим шаром затертого пилу, акуратно його протер, вставив нові батареї, підключив навушники і включив, все гаразд все що зберігалося в пам'яті плеєра залишилося і зазвучали улюблені звуки, я аж закрив очі від задоволення. Через деякий час пішов в їдальню перекусити, по дорозі все хто мені зустрівся тиснули мені руку і бажали успіху, а в їдальні, я не чекав, спеціально для мене спекли торт "Наполеон", мені він дуже подобається, звичайно мене це сильно чіпало і нові відчуття відповідальності захлеснули моє серце, свідомість. Після їдальні вирішив сходити до човна поглянути, помилуватися ним. Я стояв на оглядовому майданчику зверху цеха, це саме краще місце звідки у всій красі можна розглядати підводний човен, за весь час мого контакту з ним у мене до цих пір коли бачу виникають відчуття нової зустрічі, її вигляд ще настільки технологічно приголомшує, що до нього важко звикнутися, щоб не дивуватися. Не помітив як до мене ззаду хтось підійшов, чиясь рука м'яко поплескала по моєму плечу, а це
91
фізкультурниця, та за останній тиждень нам довелося дуже тісно працювати разом, моя пілотська підготовка проходила під строгим контролем цієї дівчини і ще однієї дівчини - доктором медичних наук, обидві спостерігали і реєстрували фізичні можливості мого організму під час пілотування, вони майже не залишали мене в ці дні наодинці, щодня вони складали якісь дані і робили виводи, які як я і думав, - по самопочуттю, що мій організм відмінно справляється і навіть отримує в якійсь мірі бадьорість від цих дій, організму навіть подобатися пристосовуватися до чогось нового, тобто виходить у своєму роді мініеволюція. Тренування з керуванню човном проходили у віртуальному просторі, все відбувалося прямо в човні, це було схоже на мої улюблены комп'ютерні ігри, а я в них спец, на подив всьому задіяному в тренінгах персоналу я проходил рівні проходження один за одним не захекавшись,
все було схоже на одну к-у гру "Морський вовк", там теж підводний човен б'ється один з купою противників, дія відбувається в далекому майбутньому, але битися там довелося з Місячною коаліцією( частина землян в якийсь неприємний момент в історії планети покидає її і організовує колонію на найближчому супутнику, вони сповна мирні, але із-за майже безперервних войн на Землі постачання країни, що вже сформувалася на Місяці всім необхідним дуже утруднено, а власне виробництво доки не може повністю забезпечити всіх всім потрібним, і по-цьому Місячна коаліція вирішує захопити нікому не належні океани, але земляни не хочуть з цим миритися і починаються масштабні підводні битви друг з дружкою...), цікава гра. Під час тренувань підводний човен повністю задіяний і інколи можна було подумати, що я вже дійсно в морі. Для можливості проведення тренувань довкола від човна в радіусі 30ти метрів все устаткування прибрали, а перед човном встановлений товстенний щит
з якогось невіждомого матеріалу, який витримує цілий день стрілянуну з лазерів,
на завтра був вже встановлений новий, по ньому я стріляв з носової лазерної установки, щит витримав повністю весь денний курс тренувань, я весь час ходив дивитися на випалені ділянки, торпедні апарати лише тихо клацали випускними механізмами під час віртуальної стрілянини, барабани крутилися і їх час від часу потрібно було піднімати і встановлювати на місце, я весь час брав участь у всіх технічних справах і дуже добре все вивчив, часом я говорив на одній технічній мові з інженерами, вони були цьому дуже задоволені. Коли вчені прийшли до думки що я готовий до підводних битв тренування закінчилися і через деякий час вони разом з гл.інженером запросили Гетьмана і показали все що могло переконати його почати проект ПВ СТСЗ-1500, через декілька днів відбулося вирішальне засідання.
Я з фізкультурницей дивилися на виблискуючий в яскраво освітленому цеху човен, він стояв майже наодинці, все устаткування вже давно прибране, ще декілька годин і гроза морів покине це місце, стане жахом для ранкурів у всіх морях та океанах. Ми за час знайомства добре порозумілися і стали міцними друзями, не хотілося розлучатися, але про це чомусь не хотілося говорити і ми говорили в основному про майбутню роботу - спуску човна до Дніпра, в її очах виднівся смуток і вона часто задивлялася на мене, інколи кажучи "це цікаве відчуття знаходитися поряд з тим від кого залежить майбутнє", - інколи казала вона, я їй відразу відповідав "я меч у ваших руках, без тебе і без всіх хто розробляє все це неможливо було б взагалі думати про перемогу над ранкурами’’, вона чомусь ледве помітно посміхалася на це і говорила "все одно це дуже приємно...". Коли ми вперше познайомилися вона була досить стислою і строгою, націленою виключно на роботу, після проведеного майже всього її робочого часу зі мною вона стала набагато м'якша і веселіша, це тому-що у нас виявилося багато спільного і підхід до життя, вона призналася, що до війни вона була зовсім іншою - легковажною і навіть трохи авантюрною, а війна не зовсім правильно вплинула на неї, а тепер знову в ній відновилося відчуття веселого життя, хоча і в складних умовах, я був дуже цьому щасливий, тому-що комусь я ще приношу реальну користь, не те що зовсім недавно, пригадавши про катастрофічні втрати моїх друзів, тих хлопців які йшли за мною в селище і вони всі загинули, я вважаю це були найжахливіші дні в моєму житті і від однієї думки про всю подію надовго розстроюється настрій і лише сильним зусиллям вдається знову продовжувати загальну справу, одне гріло серце - втрата їх життів була як це не сумно звучить недаремно. Цього дня ми чомусь не багато говорили, в
основному просто знаходилися поруч відчуваючи якісь ледве вловимі приємні
92
моменти, ми стали міцними друзями, а переходити до більш близьких відношень вже не було часу, швидше за все навряд ми ще коли-небудь побачимося, повезе залишитися живими тоді інша справа знайдемося...
Час чекання початку операції по транспортування підводного човна до Дніпра і її запуск в нього все ж настав про це мені доповів ад'ютант Гетьмана, та все хто має бути присутнім при цьому вже тут. Я знаходився в цей час у себе в кімнаті і трохи розгубився від того що сказав ад'ютант, це тремтіння захоплювало мене перед майбутньою фантастичною справою, ну нарешті. Ще трохи і стану справжнім першим пілотом підводного винищувача. Зібрав все необхідне і склав в рюкзак, виглянув в дзеркало, а взагалі добре виглядаю, я якраз підстригся під свій коханий короткий напівбокс, за проведений тут час моє здоров'я повністю відновилося і відчуваю себе чудово, підморгнув собі задоволено, посміхнувся " ну, що хлопець вперед на всіх парусах до нових схоже запаморочливих пригод...", та як би голову від них не знесло, багато щось їх випадає мені...
Я не особливо кваплячись йшов у напрямку цеху, в ньому вже все вирувало, від мене там нічого не залежало, моя справа це перед спуском човна в річку залізти у середину субмарини і відправитися громити ранкурів, трохи затримався перед сходами ще раз поглянув на науково-виробничу майстерню, зітхнув і пішов в низ до всіх, часу налузало 22.20 і все почалося. Майже в теж самий час коли я виявився поряд з човном величезні виробничі двері в кінці цеху відкрилися, можна було подумати що вони заввишки до піднебіння, я і не знав - в підлозі цеху вбудовані рейки, вони до своєї пори були замасковані, по ним вкотилася ведена маленьким тепловозом відкрита платформа для перевезень військової техніки, всіма роботами керував особисто Гетьман і все йшло без заминок, платформа під'їхала упритул до човна, інженери щось зробили з підпорами що тримають човен вони якось незрозуміло склалися і платформа р-раз, і човен разом з підпорами опинився на платформі без шуму і пилу, гм, дивно. Через деякий час підводний човен закріпили і тепловіз потихеньку вивіз платформу із стенів цеху, Гетьман і командири оголосили про те, щоб весь персонал поквапився до транспорту, який знаходився в тому місці де знаходиться замаскований підземний ліфт, платформу супроводжуватимуть виключно гетьманські гвардійці. Я неспішно пішов за всіма майже останній не люблю квапитися, але мене зупинив один з генералів :"Парень не квапся ти поїдеш іншим транспортом", генерал поглянув на Гетьмана, а Гетьман дивився на мене, ну все зрозуміло, знову щось потрібне. Виявилось, що Гетьман просто захотів поговорити, нас супроводжували гвардійці до лімузина глави держави, їхав Гетьман, я і два генерали, лімузин супроводжували два БТРи, виїхали за межі заводу і тоді Гетьман почавши теребеніті. Він говорив наскільки важливий цей проект, про те як він реалізовувався, про багато що, і він розповів, що те що ми вивезли з селища під Запоріжжям це було що останнім інгредієннтом човна, а їм виявилося лазерне озброєння, воно саме розроблялося і було вироблене саме для човна, це дійсно цікаво до цього моменту мені і не говорили за що там стільки народові поклали, ех, якось не зовсім по-дружньому виходить, але свої думки я притримав і не став ними ділитись, просто слухав зціпивши губи. Він продовжував говорити про мій героїзм, виявилося мало хто розраховував на те що мені вдасться виконати це завдання, а ще він розповів, що за достовірними даними те, що сталося з моїм загоном це була пастка ранкурів і вони дійсно хотіли з нами нарешті покінчити. Я не знав навіщо він це мені говорив, це вже давно проїхали, а він знов, мені абсолютно зараз не хотілося про це говорити, а тим більше слухати, єдиною прийнятною розмовою був про майбутній спуск човна, це по справі. Фух, приїхали. Ззаду і спереду нас свиснули гальма бойових машин, до лімузина хтось підбіг відкрив двері, це був один з гвардійців, ми вийшли і ось це клас переді мною розкинувся могутній Дніпро. Зовсім недавно настала ніч і зірки швидко спалахували одна за однією, нічний вітерець ураз повернув мене в кращий настрій і я відкинув з себе поки що смуток спогадів, і про себе сказав "ну тримайтеся тепер ранкури доберуся тепер схоже я до вас це сто пудів, випалю всіх...". Я стояв на мостовій набережної Яворницького (колишня Леніна), було дуже темно в місті строге світломаскування, ех мої очі бачать ледве-ледве в темноті символ безтурботності і дитячого щастя - Молодіжний острів - центр цілорічної розваги для дітей і молоді, скільки я на нім разом з друзями проводив
93
часу, трішки від цього заусміхався сам собі, а ось стою тут і ще трішки і займуся
зовсім не безтурботними розвагами, спуск човна видбудеться біля залізничного моста, платформу підвезуть по мосту прямо над річкою і розташований на сусідній платформі кран підніме і випустить рибку в море, з цього боку острова знаходяться біля човнової спортивної станції і в цьому місці достатня глибина, без зусиль човен зможе зануритися і піти в підводному положенні. А ось і персонал, два великі мікроавтобуси підкотили до нас і зупинилися, з нього вийшов вчений народ і почав щось робити, на пристані човнової станції був вже споруджений спеціальний трап по ньому можна без зусиль зайти на підводний човен, персонал саме до трапа і пішов.
Весь периметр майбутньої події був оточений гвардійцями, від мене самого двоє не відходжували ні на крок. Неголосно прогуркотівши на міст заїхав тепловіз і затаскав на нього найкоштовніший вантаж в історії України від якого схоже все залежить, склад зупинився посередині прольоту над річкою, склад відразу зафіксували ще два крупні тепловози вони під'їхали з обох боків, вони тримали його гарантуючи повну безпеку при розвантаженні, годину йшла підготовка до спуску човна і ось гл. інженер, він знаходився на платформі віддав наказ на підйом човна краном з платформи, кран розвернувся і до його величезного крюка причепили всю цю платформу, я не чекав, кран якось без особливих зусиль всю конструкцію разом з човном підняв троса правда напружилися і як струни натягнулись, кран обернувся своєю маленькою башточкою і найважливіший вантаж виявився над річкою і троса потихеньку поповзли вниз. Одна мить і човен торкнулася вперше води, підводний човен вночі став ще чорніший і блискучішим, і він класно злився з нічною річковою поверхнею. Спеціально під неї сконструйована пристань ідеально підійшла, човен м'яко і зовсім без руху пригорнувся до неї, парубки в будівельних касках розібралися зі всіма тросами і підводний човен звільнився від жорсткого контакту з платформою.
Ще трохи вона і я зіллємося разом, і станемо єдиним цілим, стояв дивився то на неї, то на нічне піднебіння, місто, поряд зі мною стояв моя фізкультурниця, вона розуміла мене і не задавала питань, а просто інколи брала мою руку і ніжна долоня заставляла поглянути на дівчину помилуватися її красою, яку чи побачу ще.
Почалася коротка церемонія мого відправлення і човна, як надію до перемоги, так тепер потрібно реалізувати цю можливість. Все відбувалося на невеликому п'яті перед пристанню, всі стояли як на шкільній лінійці, перед лінійкою стояла маленька трібунка і з неї приготувався виступити Гетьман України, він в кратце поблагодарив всіх хто брав участь в проекті, дещо розповів про полягання фронтів і обстановку в країні, говорив з неприхованим хвилюванням, тут все зрозуміло, через деякий час він викликав мене до себе і розповів всім присутнім деякі епізоди з моєї біографії, і чому саме мене він хотів усадити за крісло підводного винищувача, але він нічого не ска-
зав про іншопланетне захоплення, виходить тут мало нових людей. Несподівано для мене до мене підійшов адмірал українського флоту обійняв мене і сказав, що дуже щасливий тому що на це завдання вибрали саме моряка, 60ти літній дядько навіть пустив сльозу, до нього підійшов один з його свити він приніс щось і дав адміралові, "Ось трімай козак від твого рідного флоту...", - він узяв з рук що підійшов довгий предмет згорнутий в маленький український прапор, поглянув декілька секунд на мене і віддав мені, я розвернув і в моїх руках лежав один з головних символів визнання моряків - розкішний капітанськийй кортик. Я був дуже щасливий цьому, стільки уваги ніколи раніше не отримував, кортик відразу ж довівся під мою руку і верчя в руці насолоджувався дарунком, недовго звичайно, тепер потрібно якось його прибудувати на форму, адмірал ледве не забув віддати спеціальний ремінець на який чіпляється кортик, ось це повний комплект. За адміралом знову узяв мову Гетьман, після декількох добрих слів він віддав наказ на відплиття човна, але перед цим він вручив мені теж дарунок - годинник на ланцюжку з гравіюванням на верхній і нижній кришках, на верхній герб України на тлі національного прапора, а на нижній до здивування - об'ємна картинка набережної Дніпропетровська, вигляд з боку нового моста на Молодіжний острів, цікаво. Гетьман теж обійняв мене знизав міцно своїми обома руками мою праву руку. Я поклав годинник, відразу завів їх, у внутрішню кишеню. Гетьман неголосно лише мені сказав, що це остання надія вибити ініціативу з рук ворога, коли я відпливу почнеться спроба налагодити масове виробництво підводних винищувачів, про все інше ти вже знаєш". . Човен вже чекав мене зовсім
94
не погойдуючись на хвилях, вага не дозволяла, я поглянув на неї мить і подумав знову - одні проти ранкурів - ось це підхід. Гл. інженер та вчені оголосили про повну готовність до відплиття ПВ СТСЗ-1500, ну ось і пора. Подосвіданькался з багатьма знайомими, підійшов до фізкультурниці, я вирішив по простому розтатися з нею, без особливо ніжних слів, тому-що у дівчат ранимі серця, скажеш щось, а вона пам'ятатиме і може чекати мене - ну закохатися може, зараз не час, ось після перемоги будь ласка, не можна допускати щоб вони в ці трагічні дні відчуття розводили, хто його знає як там я накручу, в морі все що хочеш може статися, не можна. "Ну, щасливо красуня, тепер побачимось лише після перемоги, давай через два тижня після офіціної дати...",- і ще якихось може дурних слів сказав їй, воно інколи коли з дівчиною розмовляєш забуваєш, що думав їй сказати, а ляпаєш що на мову попалося, тут і у мене все на мові перекрутилося, особливо коли побачив
виблискуючі сльозинки на її оксамитових щічках, вона не звертає уваги на мою дурницю узяла і смачно мене поцілувала. Все відразу в голові прояснилося і я тепер обійняв її цмокнул, вона посміхнулася і сказала, що вона дуже щаслива нашому знайомству, мене вже звали до човна, "тоді зустрінемося після війни юна леді ", - вона чомусь питально глянула на мене і сказала мені:" тепер я знаю чому Гетьман вибрав тебе для цього завдання, - я стискував від нерозуміння губи, - ти точно його виконаєш, ти призначив мені побачення після перемоги з виглядом, що це вже настане завтра, і я тепер точно знаю що ми переможемо ранкурів, спасибі тобі за твою добру енергію, зустрінемося саме тут в назначений тобою час...", вона ще додала ніжностей, я їй сказав, що для цього я і виходжу в плавання, для того, щоб і мокрого місця не залишити від ранкурів, їй це дуже сподобалося, нам довелося все ж розлучитися - підійшов час відплиття.
Я стояв на м'якій поверхні підводного винищувача, довкола було майже тихо, звуки видавали ми і цвіркуни, в цей один з вирішальних моментів в моїй і в житті країни стоячи тут мені не особливо щось хотілося говорити, поки техніка возилася з швартовими я насолоджувався нічною природою, Головком і багато з присутніх на пристані перегортали якісь папери і говорили щось один одному.
Ну ось і пора, Гетьман віддав наказ передати мені головний пульт керування човном, гл. інженер передав його мені я відкрив після деяких маніпуляцій і моєї ідентифікації відкрився люк, до мене на човен піднявся Гетьман знову стиснув руку
" у твоїх руках майбутнє України хлопець, розумієш, майже все залежить від тебе...".
"Все затримуватися більше не можна, прощавай синку і щасті тобі...", - це останнє що я чув від Гетьмана, я сказав всім "Ще зустрінемося..." і вліз в люк, задраїв його і ось, і опинився разом з човном перед часом, що швидко наближається, в якому ми чи навряд скучимо.
Усередині човна немає жодних звуків, єдині видаю я, трохи постояв біля входу глянув вгору на люк і пішов до рубки. Проник в неї, все устаткування доки відключене окрім аварійного освітлення, яке працює завжди коли відключені основні джерела електроенергії, завести все потрібно самостійно, так тепер завжди прийдеться робити по човну виключно самому. На секунду всівся в крісло і дивився на своє віддзеркалення в темному вимкненому моніторі, в руці у мене крутився пульт, "ну все вперед...", - про себе сказав собі, пройшов ідентифікацію і бортовий комп'ютер автоматично включився і миттєво вся електроніка в рубці закрасувалася різноколірними вогниками. Знову всівся в крісло, зручно встановив штурвал, на головному моніторі висвітилися всі дані про тестування комп'ютером устаткування, всі дані були написані зеленим кольором - означає устаткування у повному порядку, я не став читати. Одягнув віртуальний шолом, узяв в руки м'які ручки штурвалу, натисненням однієї кнопки завелися двигуни і включилися всі бойові системи, щоб їх вимкнути потрібно це зробити лише з панелі управління, це зроблено для виключення можливого натиснення цієї кнопки під час ажіотажу бою, можна просто випадково все це вимкнути, віртуальний шлем це щось, наче його і немає на голові, зображення розбите на геометричні проекциі підводного простору - все сітка, можна керувати човном і без нього, але це можна робити лише вдень і у верхніх шарах водної поверхні, що добре переглядаються, а на глибині і вночі - це лише шолом, але візуальний віртуальний ефект можна вивести і на екран, але вся гострота сприйняття і реакція на них серйозно падає, в бою це украй небезпечно. На
95
віртуальному не відчутному екрані, який сприймається як загальний вигляд того що бачиш, по краях знаходяться різні дані про стан двигунів і озброєння, я завжди знаю як відчуває себе підводний човен. Узяв на себе тихенько штурвал і майже не відчутно підводний винищувач понісся по хвилях, мене ледве притиснуло до сидіння, швидкість - 184 км за годину, тю як це, я ледве встиг вивернути щоб не врізатися в пристань що знаходиться на протилежній від нас стороні на острові, фух, ну і прудка конячка попалася. Теоретична підготовка не пройшла дарма і норовиста ПЛ почала слухатися мене, моїм знанням, управляти звичайно було непросто, я не відчував швидкість, її наявність я бачив на віртуальному показнику, та по якомусь тихому забортному шелестінню кіслороду, у реальності її ще потрібно міцно вивчати, особливо її фізичні особливості і навчитися їх відчувати, а по іншому складно управлятиме її космічною силою. Ще дав на себе штурвал і набираючи швидкість все ще в надводному положенні виплив з природної протоки, все хто залишився на пристані думали що я вже відпливаю, а я вирішив їх ощасливити, за одну секунду човен упірнув в теплі літні води річки і я повів її на малій глибині довкола острова, човен робив свої перші метри у воді і я разом з нею, мені з кожною секундою все більше подобалося нею управляти, якусь насолоду відчуваю коли роблю різні маневри, подобається мені це. На швидкості в 521 км за годину зробив крутий поворот і зайшов в початок протоки, скинув швидкість і встановив( човен спроектірован під морський ссавець і як у справжнього кита у нього теж зробили китовий фонтан, зроблений теж для маскування - раптом човен виявиться на водній поверхні тоді можна забацать фонтанчик і може ніхто не подумає, що це підводний винищувач здатний поставити на коліна флот ранкурів та і не потрібно приховувати може зробити це і з будь-яким іншим) систему випуску фонтану на функцію чекання, коли проходив біля пристані різко підняв човен він аж трохи винирнув носом кнопочкою випустив максимально високий фонтан і знову упірнув в глибину, єдиний хто не бачив його це я, а дуже хотілося, ну гаразд, хоча видовище дуже красиве.
Зняв шолом, мені захотілося поплавати керуючи човном з великого екрану, ну коли зняв його і поглянув на екран то на ньому красувалася абсолютна темнота, переклав його на трансляцію геометричну проекцию дна ультразвуковим локатором, засвітилася зелена рельєфна сітка дна, о нормально, коли немає небезпеки бойового зіткнення то краще без надмірностей балдеть в кріслі - вести човен.
Інформацію про своє знаходження дає навігаційна система що працює на унікальному принципі пам'яті всього водного простору планети, не потрібна підтримка супутника, автономна система здатна самостійно прокладати оптимальний маршрут до необхідного місця плавання, просто вибираєш на комп'ютерній карті, вона виноситься на головний монітор, пункт призначення і система пропонує маршрут, час його проходження, швидкість його проходження, влаштовує мене - вперед, немає - тоді я прокладаю свій маршрут і все до нього що додається, і човен несе мене по цій стьобанню-мережці туди куди потрібно попасти, інформація про місце знаходження виглядає у вигляді фізичної карти на якій червоним маячком відмічено знаходження підводного винищувача, все зроблено як в комп'ютерних іграх, мені це дуже подобається, а інформація про проходження маршруту висвічена у вигляді процентного проходження його, все зрозуміло нічого зайвого - те що потрібне, але чесно кажучи я все ж не розумію як комп'ютерна програма нехай навіть сама суперська може без підтримки супутника розуміти де вона знаходиться, програма ж сама знаходиться в човні, незрозуміло, як це все виходить не знаю.
Пройшов південний міст, човен вийшов за межі міста і відносив мене з рідних місць і в цей нарастаючий момент мені захотілося включити поголосніше музику і отримувати безмежне задоволення, яке щастя що мені вдалося пронести, протягнути на борт диски і найголовніше вийшло стибріть - це клас, ноутбук, який знаходився в моїй кімнаті, за час проведене сидячи за ним в Інтернеті я накопив в
його аналах і на дисках сотні super-композіцій, super-пісень, коли збирався в плавання то просто не міг залишити цю музичну скарбницю, не довго роздумуючи узяв з собою. З тієї миті коли я відправився у вільне справжнє плавання він весь цей час лежав в моєму рюкзаку, поставив керування човном на автоуправління, бортовий комп'ютер просто не дасть врізатися в що небудь він рівно веде човен по середині річки, а в разі небезпеки, що наближається, вчасно попередить і я зроблю все
96
необхідне для налагодження комфортного підводного плавання, а сам зайнявся наслаштовувати музику. Витягнув з рюкзака ноутбук з дисками, дроти, добре у рубці є розетки, підключив електронне щастя і включив його, на моніторі комп'ютера засвітилися улюблені картинки, Windows привітав мене і включив все що мені потрібне, пара натиснень кнопок і з підключених до ноутбука маленьких колонок зазвучало те без чого не можу жити - красива музика, ось тепер порядок можна пливти. Тепер дійсно все готово до реалізації фантастичного проекта. Пройшовши 48мь кілометрів під водою рельєф дна річки різко ускладнився і не давав розвивати велику швидкість, дно то ледве підніймалось, то підіймалось гострими виступами підводних річкових скель, я і не знав що і в річках вони є. Відстань до Запоріжжя здолав за 29 хвилин, можна звичайно і за п'ять проплисти, але не потрібно зараз коли човен вперше вийшов в плавання і потрібне багато що ще протестовувати, безглуздо ризикувати це просто безвідповідально. Увійшов до прилеглого до ДніпроГЕСу водосховище і наблизився до єдиного місця, яке не пускало мене вийти до моря. Піднявся на перископну глибину і почав оглядати ворота шлюзу і все довкола, я застосував носові відеокамери і повертаючись на всі боки відразу зрозумів, що тут робиться, місто всу у вогні - бої йдуть в місті, у мене серце облилося кров'ю - скільки людей зараз там гине і загинуло до цього, і все для того, щоб я зміг через шлюзи попасти за ДНІПРОГЕС, природно у мене зовсім недавня подія відгукнулася холодком ран, що зажили. Мене вже заждалися на шлюзах, підійшов до них метнув китовий фонтан і відразу ж ворота шлюзу спалахнули небагатьма червоними лампочками, деякі горіли під водою показуючи фарватер, всі дії я виконував в строгій відповідності з отриманими від Гетьмана інструкціям. Мені подали сигнал на спливання, сплив і мені не потрібно було виходити для здобуття інформації, з човном зв'язатися неможливо, як тільки я вийшов в плавання всі контакти із зовнішнім оточенням перервані для дотримання абсолютного маскування і відповідно безпеці, поверхневі шари підводного човна спеціально сконструйовані для блокування будь-яких радіосигналів, раптом це вийде якось випадково, мобільного телефону у мене давно немає, а ні з чого більше і не свяжешся, єдиний спосіб пустити радіохвилю - це спливти і піднятися на поверхню човна тоді будь ласка, просто виконую візуальні команди технічного персоналу шлюзу, а їх я бачу на моєму величезному моніторі - зараз він став телевізором. Шлюзування почалося, двері відкрилися і я потихеньку заплив у середину, ворота шлюзу закрилися і почалося зниження рівня води в ньому, знизився до необхідного рівня і двері переді мною відкрилися і я заплив під керуванням на чолі фахівців зайшов в наступний шлюз, пройшов 4ри шлюзи і ось останні ворота відокремлюють від страшного морського протистояння мене і човнів з ранкуровського флота. Вони швидко відкрилися і під помахуваннями мені руками персоналу я вивів човен в русло річки, що вже сильно здрібніло, ще раз метнув фонтан - дав знати тим, що проводжають, що все у мене у порядку,"ну і влаштую я цим зеленим чоловічкам тепер, жити не захочуть, гарантую...", - промайнула гнівна думка побачивши острів Хортиця, та де ж ві рідні козаченькі, бороніті країну треба, небезпека зніщення дуже близька, як би я хотів стати сьогоденням запорізьким козаком, ех. А тут виявилося не дуже глибоко, глибина весь час мінялася і я прийняв рішення на час цих небезпечних стрибків плисти в надводному положенні тут недалеко від досить глибоких вод Каховського водосховища правда, що кишить вже ранкурівськими пасудинами. Місце порогів здолав без пригод, єдине надивився на купи уламків літаків, які деякий час назад я розглядав з верху греблі. Коли досяг початку водосховища відразу пішов на серйозну глибину і зупинив рух - виконую інструкцію, за наказом мені потрібно почекати до ранку і проходіть небезпечну водну дорогу вдень, човен завис на глибині 35ять метрів, я встановив двигуни на наймінімальніший рівень роботи 1км за годину, це швидкість перебігу річки, вимикати двигуни зовсім у жодному випадку не можна - раптом атака противника і я нічого не встигну зробити - двигуни відключені, вимикати їх потрібно по технічних вимогах раз в 8 днів при середньому їх навантаженні, зробив як сказано, і мені по інструкції належить трохи подрімати до завтра, почекай який завтра - вже початок - 2га ранку, виходить сьогоднішній складний день вже настав і від нього багато що залежить, та потрібно трохи відпочити, я пішов в кают-компанію приготував каву зі згущеним молоком, та ще з шоколадними
97
печеням, випив і відправився в спальню, музика лилася по всьому підводному винищувачу і мені не довелося переносити сюди ноутбук, улігся зручніше, роздягатися не став, і до здивування швидко заснув.
Проспав час виходу у водосховище, зараз майже 9ята ранку, але я не пошкодував що проспав, добрий сон наснився, трохи чомусь через силу піднявся і пішов вмиватися і так далі, привів себе в порядок, їсти особливо не хотілося досить було чашки чаю і бутербродів, які миттево зробив, деякий час не відчував що всього через декілька хвилин я почну прориватися крізь забите русло ворожими транспортами і військовими судами по Дніпру, музика по колишньому звучала і я танув від красивих звуків, відкинувся на спинку крісла кают-компанії і мої очі втупилися на маленьку картину, що висіла на стінці, - парусник попав в серйозний шторм і проривається крізь високі зеленуваті хвилі, цікаво він виплив з шторму, тут я сам себе запитав, а я випливлю, відразу настрій перемкнувся на виконання завдання, ну тоді хватит чай ганяти потрібно влаштувати дурням страшний сюрприз, хоч мене і запобігали займатися виключно виходом човна з річки, а не владнувати побоїще, ні вони в мене спокійно жити не будуть. Увійшов до рубки і перш ніж почати дії сказав підводній лодці "Доброго ранку красуня", та тепер ми з нею одне ціле і я не можу сприймати її як просто інструмент, це не по моєму, вона в принципі навіть головніше за мене, як я можна ще знайти, а вона одна, я взагалі все природне сприймаю як одне ціле зі мною, тому-що ми зроблені з того що і все довкола і говорити, що ми різні це не правильно, все в природі взаємозв'язано і я з човном теж, мені це подобається розуміти, включив двигуни в бойове положення, включив всю зброю, все необхідне, всівся в крісло одягнув шолом і вголос собі і
лодці сказав " до вечора, красуня, ще трохи і поплескаємося в блакитних водах Чорного моря, це я гарантую...". На штурвалі однією кнопкою привів в бойове чекання всі системи атаки і узяв його на себе, двигуни різко вирвали п'ять сотень за годину і я притиснутий до сидіння направив човен до Каховки. Біля містечка на річці Марьевка зустрів перші ворожі судна, у віртуальній карті заблимали червоні вогники, комп'ютер миттєво визначив типи суден противника - купа стандартних транспортників і 5ять сторожовиків з есмінцем, всі ці кораблі спеціально очевидно
призначені для річкового патрулювання, у них низька посадка і усадка дозволяють кораблям далеко заходити в річки, комп'ютер вибрав пріоритетні цілі і виставив на мету носові лазерні установки, на тій же швидкості я зробив дугу під кораблями і зрізав у них грібні гвинти, потім на другому заході електромагнітною гарматою знищив всі бойові електронні системи, торпеди я застосую лише в морі, тому-що у них сильна руйнівна дія і про його вживання, звичайно вони не знатимуть що там вибухнуло, але щось зробити проти нас можуть, наприклад блокувати вихід з річки,
а цього допустити у жодному випадку не можна, потрібно піти в море тихо і з максимальною утратою для ворога, першим нашим видобутком стали два великих на вигляд лайнера і есмінець, після перших дій я пронизав їх знову лазерами в районі колишніх гвинтів величезні дірки і природно в них хлинули сотні галонів води і їх тепер буде не легко зупинити, задоволений першим приємним результатом обернув знову до Каховки, цікаво як ранкури це перевірятимуть, раптом серед білого дня їх кораблі в тилу ні з того ні з сього почали раптом тонути, ось задачку їм підкинув, а скільки ще підкину. Не встиг як слід розігнатись як прямо по курсу бовтався на річкових волночках цілий флот всяких кораблів противника, піднявся на перископну глибину, не застосовував дельфіна вони в річках не водяться, а зрозуміло Никополь вони перетворили на військовий порт і тепер тут товчуться чекаючи розвантаження,
думаю деякі з них розвантаження не дочекаються, провів ту ж атакуючу операцію і три крупні транспортні судна почали швидко осідати в річку, мене цікавили в основному вантажні кораблі, чим більше їх затоплю, тим менше отримають ворожі сухопутні війська засобів ведення війни, з'являться шанси для наших військ, може проведуть вдалу наступальну операцію, а може в якійсь з днів ранкурам просто нічим буде воювати, це та основна мета для якої і побудований човен, і знайдений для неї я, головне наше завдання - повне знищення транспортного флоту ранкурів, військового їх флоту, абсолютна блокада ранкурівських військ з моря, досягнення цієї мети гарантує повне виснаження військових ресурсів противника, повітрям дати своїм військам все необхідне буде не реально дуже цих військ в ранкурів багато, а
98
повітряну доріжку ворогові по ідеї присіче російська авіація, ну і тоді ранкурам в Україні кранти, розуміючи що цього досягти довлі реально в мені ще з більшою силою спалахнуло полум'я відплати. На екрані монітора, я в цей момент знаходився в декількох кілометрах від атаки, темні силуети нерозуміючих ворожих сторожовиків крутилися довкола тонучих судів і не знали що ж ними робити, відеокамери в носовій частині можуть висуватися з човна на 10ять метрів і в абсолютній безпеці дивився як ранкури роблять дурниці від здобуття мого сюрпризу, задоволений я продовжив плавання. Тепер залишилося здолати найскладнішу ділянку річки від Нової Каховки ка Херсона, мене командувачі повітряним флотом і космічної розвідки проінформували, і попередили про те що саме тут найбільше скупчення ворожих судів, а це серйозна додаткова загроза, яку потрібно обійти. Та і вони не помилилися як тільки я наблизився до повністю зруйнованої гідроелектростанції, Каховську ГЕС ранкури зруйнували вщент для того, щоб дати можливість без особливих зусиль їх судам запливати до далеких портів і в будь-якій кількості,
але зруйнувавши ГЕС вони зробили серйозну помилку - вона теж не стримує і мене, залишилося лише пролізти крізь ворожі кораблі, що щільно йдуть по не широкому фарватеру. Я вже давно йду в дуже підводному положенні ледве не шкребя дном човна об дно річки і об те що на нім лежить, особливо складно довелося біля зруйнованої гідроелектростанції, зруйнованої виявилася всього лише верхня її частина і рівно посередині вискреблен вузький прохід через який може пройти всього лише один корабель, що правда максимального класу, мені довелося довго чекати коли на короткий час прохід звільнився і я зміг вивести човен із загрозливої пастки, повезло що він був досить глибокий і під водою вийшло пройти, а то б довелося чекати ночі і проходити його в надводному положенні, це могло невідомо як закінчитися, повезло нам трошки. Винирнувши у вільні води я не міг не закрити цей прохід, а чим?, ну звичайно великим кораблем, все згода. Розвернув човен, вже я давно одягнув шолом і попрямував вибрати безпечну позицію, мені довелося порушити інструкцію по не вживанню торпед в річці, але тут без неї не обійтися,
тому-що лазерами зрізавши гвинти і пробивши пару дірок в днищі судна все одно йому удасться за інерцією здолати прохід, а то ще можуть і буксирами встигнути відтягнути від нього, це не прийнятно, рішення цього всього - одна торпеда, судно увійшло до проходу - зрізаю гвинти і відразу ж випускаю торпеду, її потужності вистачить навіть в найкрупнішого вантажного корабля не те що зробити гігантську пробоїну, а при супутніх обставинах розколоти його навпіл, ось це те що потрібне. Не довго довелося чекати, до проходу наближався великий транспорт, весь завантажений амуніцією, він міцно просів і швидкість у нього була маленька до того ж його тягнули два тральщики точно направляючи його в прохід. "Відмінно", - сказав я вголос і приготувався піднести противникові серйозний сюрприз. Тральщики виявилися якраз до речі більше затоплених кораблів - довше дурні розбиратимуть завал, як тільки тральщики увійшли до проходу вони миттєво втратили свої рушійні компоненти і безглуздо закрутилися ударяючись об краї проходу, важенний транспорт нічого не встиг зробити і за інерцією навіть крутнув лопаті, щоб виплисти назад але його маса відносила його до тральщиків, зрізав гвинти і вантажному судну, ось тепер тримаєте звеселяючий щірій подаруночок, торпеда увійшла з лівого борту, мені сподобався тихий шумок стрічки, що прокрутилася, - заряджалась нова торпеда замість вистріляної, торпеда за дві секунди досягла мети і, сильніше за цей вибух я ще не чув, човен трохи трясонуло і я сплив на мить поглянути результат, хоч розміри нанесеного збитку ворожим кораблям і були написані на віртуальному моніторі при надітому шоломі і без нього на реальному, все одно мені захотілося побачити своїми очима нанесену першу істотну втрату ворогові, тепер ранкурам прийдеться довгий час возити всі вантажі аж звідси за трідевядь земель до пере-
дової, круто, тепер в їх буде проблемка з швидкою доставкою вантажів їх південному угрупуванню, може тепер Запоріжжя і залишиться в наших руках, а то те що я бачив коли виробляв шлюзування не давало приводу думати, що нашим військам вдасться втримати місто. Тепер можна спокійно плисти до моря. Підійшов до Херсона і теж довелося зупинитися в його порту, тут був взагалі справжній крупний військово-морський порт, звичайно я не міг з цим змиритися, на рейді стояв ось це так-лінійний есмінець, що йому тут робити можна не зрозуміло його справа – відкрите
99
море, ну що ж дурень отримаєш за повною програмою, звичайно одним їм не обійдеться. . Для знищення есмінця довелося викласти дві торпеди, застосувати електромагнітну гармату і лазери, зробив пару заходів і лінійний есмінець набираючи в дві величезні пробоїни масу води швидко пішов до дну, зробив ще один захід і чотири вантажних судна послідували за есмінцем, при тому, що не довелося застосовувати торпеди. Я отримував масу задоволення від того, що ранкури будуть тепер не затишно себе відчувати на Дніпрі, весь час з побоюванням стануть заходити в нього і думати, що ось-ось і їх спіткає доля затоплених тут кораблів,
а мене тут вже і слід простигне, тому-що сюди я вже ніколи не запливу, ну хіба що після перемоги пройдуся по звільненій акваторії для задоволення українців, та потрібно ще вижити і якось перемогти, ось задачка. Після наведення шороху в Херсоні вирішив більше не затримуватися і кинувся на крейсерській швидкості до місця зустрічі Дніпра і Чорного моря, та і мені більше не зустрічалися настільки крупні цілі, щоб на них звертати особливу увагу, тому летів експресом. Дніпровський лиман пройшов на одному диханні, ще небагато і я виставлю курс для човна і вона автоматично виставить кращу доріжку і швидко домчить мене до потрібного урядом України місцю, це місце - Азовське море, Кубань і одна з крихітних затишних заток на її березі, Росія вже разом з українськими спецами вже давно спорудили справжню мінібазу виключно для підводного винищувача, мені не сказали де воно саме знаходиться, мені просто дали координати знаходження бази, закладу їх в комп'ютер і човен сам домчить нас обох до цього секретного місця. Вийшовши з лиману і досягнувши Тендревської коси сказав морю "ну, здрастуйте Чорне море, як довго ми не бачилися, ну тепер ми надовго разом", я включив зображення відеокамер на монітор і піднявся на 25ти метрову глибину, зараз літо, очевидно сонячно, над Дніпром
не стоять хмари, тому-що дуже глибоко досягає сонячне світло і красою підводного царства можна без перешкоди із задоволенням насолоджуватися, завантажив координати того місця і човен поніс на свій розсуд до нього якимсь своїм курсом,
мені чомусь при зустрічі з морем стало сумно, знайшов у файлах ноутбука пісню давно забуту пісню групи Ума Турман "Попрощатися", включив її, відкинувся в крісло і пішов в різні спогади дуже дорогі мені. . Я був щасливий зустрічі і сумний від цього тому-що воно ще не вільне, ось би зараз спливти і накуповуватися вдосталь, зараз же літо, ось лажа, все одно своє візьму, спливати категорично заборонено в зв'язку повної просматріваємості всіх підвладних ранкурам територій їх супутниками, викриємо човен тоді ранкури просто накинуться і просто скопом щось не добре зроблять, а цього я ніколи не допущу, може на тій базі накупаюсь ну просто не в терпешь хочеться, прийдеться доки почекати. Промайнув мис Тарханкут, про це я взнавав за видаваною комп'ютером інформацією на монітор, коли поступає інформація комп'ютер подає сигнал, до того як човен домчить нас до бази я побалдею слухаючи музику, понаслаждаюсь різними спогадами, а ось до Феодосії все ж зайду, прийдеться відхилитися від курсу. Але до неї ще пливти та пливти. Я різко змінив маршрут коли комп'ютер дав сигнал про велике скупчення ворожих кораблів, це було біля бідного розтерзаного під час його оборони Севастополя, кораблі йшли в килватерній колоні один за одним в основному вантажні, їх охороняв досить грізний конвой - два лінкори і два міноносці, а ось і підводні човни ворога - ого 9ять штук, клас. Віддав наказ бортовому комп'ютеру приготувати всі системи в бойовий режим, до цього я встановив режим простого плавання, зайшов ззаду і на швидкості 830ать км за годину зробив постріл електромагнітною гарматою, поглянув на результат через висунуті відеокамери, більшість кораблів втратили управління, майже всі типи ранкурівських кораблів забезпечені саме безальтернативним електронним управлінням кораблями, я вивів з буду цю електроніку і поки що більшість з кораблів випали із стрункої навіть зразкової колони, вони стали першими жертвами, всі кораблі були superтранспортами і для їх швидкого знищення знадобилося вживання винятково торпед, сім гігантів здригнувшись один за одним від сильних вибухів пішли на дно, цього звичайно ранкури і чекати не чекали, військові кораблі відверто розгубилися, очевидно вони давно звикли до безпеки в до цього неподільно контрольованих ними водами Чорного моря, а тут 7мь вантажівки на їх очах пішли під воду і звичайно їх хтось торпедував, ворожі підводні човни різко розвернулися і спрямувалися нишпорити зухвалого вискочку, а не тут-то було, їх чекала ще гірша
100
доля, я їм просто зрізав гвинти і простріляв лазерами баласт, вони всі 9ять каменями пішли в темні глибини, лінкори я один за одним, на них чомусь не подіяв електромагнітний імпульс і вони жваво кидалися по рівній гладіні моря, наздоганяв і просто топив посилаючи в корму по дві торпеди, не довго вони трималися на плаву, з міноносцями сталося теж саме лише їм дісталося по одній торпеді, а транспорт, що залишився, зрешетив лазерами в цілях економії торпед, я ще хотів відвідати Феодосію і там що-небудь влаштувати, і я не став чекати доки вони потонуть і кинувся до Феодосії. Швидко до неї дістався, серце звичайно стискувалося від зустрічі, а від того що я побачив ще більше. Зрозуміло що я направив човен до тієї самої бази де я виготовив разом з тутошнімі парубками дуже класну субмарину, що тут робиться це мене просто розжарило, наша маленька база просто забита їх підводними човнами, цього стерпіти я ну ні як не міг і за годину я просто випалив все що знаходилося плаваюче в базі, випустив торпеди, що залишилися, все було у вогні, вибухали ворожі човни, а в них з якимсь клокочущим гуркотом вибухали боєкомплекти, розриви чутно навіть крізь шолом, вібрація ще сильніше давала зрозуміти якої сили сталися вибухи, шматки розвернутого металу хмарами розліталися на сотні метрів косячи бігаючих в паніці ранкурівських солдатиків,
а я цідив крізь губи "ну, що забігали сволоти, прийшов строгий час відплати, а як ви думали, пора отримувати по рахунках, я це гарантую, а то розслабилися тут - в морі вони купаються, ні тепер тут купатися будуть лише Земляни, отримавши задоволення від нанесення нещимного удару по морській базі противника розвернув човен у бік Керченської протоки виставив знову автоуправління і підводний винищувач набрав крейсерську швидкість помчав до заданої точки на навігаційній карті, вголос перед стартом я додав "скоро ця база знову виявиться в наших руках,
повернемо, спасибі тобі човник"...
Керченська протока зустріла нас безперервними звуковими сигналами про наявність в ньому ворожих кораблів, взагалі за даними адмірала, а він детально як це було можливо повідомив про обстановку в протоці і в Азовському морі, тут тиша та гладінь, це трохи дивно, але ранкури тут не ведуть активних бойових дій, просто обмежуються нальотами і бомблять прибережні райони України і Росії, особливо незрозуміла ситуація склалася саме в протоці, в захопленій Керчі і поблизу лежачих базах знаходяться крупні з'єднання флоту противника, але як приплив під час захвату Керченського півострова і Криму відтоді стоїть там майже бездіяльно,
ну інколи вони обстрілюють знаряддями протилежну частину протоки - Росію, на цьому і вся їх активність, хоча залишки українсько-російського флоту і невеликої групи союзницького флоту, і повністю блоковані в Азовському морі, але все таки здатні завдати серйозного удару по ворогові, в ранкурів зараз в принципі відмінний шанс повністю знищити наш флот в тутешніх водах, але чомусь цього не роблять, але це їх проблеми, схоже дійсно вони діждалися проблем при тому великих, ось би ще штук десять підводних винищувачів за місяць можна виграти у всіх водах світового океану всі битви з ранкурами і вже їх блокувати зі всіх морів та океанів, але це доки мрії, а реальність - один човен, і йому одному поки що доведеться з ними справлятися. На перископну глибину і дивитися що там на поверхні більше не став і плив на глибині в 25ять метрів аж до самої бази. База знаходилася в районі Ейськой коси в самому початку Таганрозької затоки, коли до бази залишилося пару десятків морських миль я вивів човен на перископну глибину і аж до самої бази розглядав по головному монітору природну красу тутешніх місць, я йшов в 4 кілометрах від берегової лінії і міг вільно, відеокамери збільшували зображення як мені потрібно, оглядати все що цікаво. Йшов на невеликій швидкості хіба мало що, попадалися по дорозі невеликі вже наші вантажні кораблі в основному колишні суховантажі, вони були чимось завантажені під зав'язку, хоча бортовий комп'ютер і вчасно давав знати про небезпеку, що наближається, і автоматично робив ухилення від зіткнення, я все одно брав управління в свої руки і уважно стежив за цим маневром, човен гарантовано робив безпечний поворот і все обходилося, те що потрібне підводникові - гарантія безпеки, так відчувається, що це наш тил, зустрівся навіть маленький пасажирський лайнер, але кого він перевозив ?, у будь-який момент можуть з'явитися ворожі літаки, якісь відчайдушні сміливці на нім пливуть. Пройшов Довгі острови і увійшов до акваторії Ейськой коси, пройшов її і в самом краї борто-
101
вий комп'ютер, я його знову виставив на автоуправління, тому-що не знав куди потрібно плисти, це знає лише човен, швидкість понизив взагалі до 100 км за годину, дав сигнал про поворот в бухту, тю в яку бухту ти зібрався, я не бачив в перископі жодної бухти, навіть найменшого військового кораблика ні те щоб поруч навіть на горизонті не було видно, не встиг я узяти знову управління в свої руки як човен сам по собі упірнув на невелику глибину і понісся кудись мені довелося просто дивитися що ж станеться тому-що управління з штурвалу вона не сприймала, а мені чомусь про це не сказали, я вже зрозумів куди вона мчить, все одно щось від мене втаять, човен увійшов до підводного тунеля і буквально через декілька секунд сама без мого втручання винирнула, човен зупинився і на моніторі закрасувався яскраво освітлений просторий док, я про те що човен прямує саме в підземно-підводне укриття зрозумів як тільки човен мимоволі упірнув куди захотів і чому мені про це все не сказали, я ж міг неправильно на це зреагувати, невже все навіть моя поведінка вчені з ПМЗ вирахували і спрогнозували, дивно. Я не квапився виходити чекав реакції людей що знаходилися в цей час в доці, того моменту коли човен винирнув я проглянув тому-що вставляв наступний музичний диск в ноутбук, хлопці і дівчатка в морській формі російського флоту побачивши човна заквапилися і почали щось робити, відеокамери крутити можна в різні боки, і уважно оглянув місце в яке мене і себе заніс підводний винищувач, масивний світло-сірий бетон звисав з усіх боків, стеля була кругла і уся зроблена з окремих півсферичних бетонних елементів, який був напханий різними вентиляційними штуковинами, я схоже бачив коли працював на Миколаївському ремонтному заводі, там їх сотні, весь док оповитий у відкриту укладеними кабельками і кабелями, на рівні де стояли і вже заждалися мого виходу моряки стояло нагромаджене різне устаткування доки мені невідомого.
Все начебто тихо і гладко пора виходити, перш ніж вийти з рубки я зупинився і ще раз поглянув на тих хто знаходився на бетонній пристані підводного дока, начеб я бачив знайомі обличчя, ну ось - тут вже знаходяться деякі фахівці з ПМЗ серед них знаходилися і гетьманськие гвардійці, це вже приємно, якось по-домашньому. Закрив
рубуку і виставив спецдопуск - все роблю по інструкції даною мені адміралом українського флоту і Гетьманом, причепурився одягнув пілотку і поліз по сходах до люка натискував кнопочку на пульті і він відкрився, зовні чую - емоції здивування, я не кваплячись виліз на верх, встаючи відразу ногами на гумову оболонку човна я не врахував що вона мокра і звичайно слизька, вступивши на поверхню мої ноги відразу поїхали і я ледве не зісковзнув у води підводного дока, я не знаю чому не опинився за бортом, але мої ноги зупинилися майже в самої точки падіння, моя зустріч з тутошнім персоналом перетворилася на витягування мене на сухе містечко дока, очевидно цього тут не врахували і довелося їм помізкувати як мене зняти звідти, я не міг поворушитися у будь-який момент я міг плюхнутися у воду, щось мені цього не хотілося, персонал знайшов довгі аллюмінієві сходи перекинули через відстань що відокремлювало мене від місця висадки, перша сходинка виявилася в метрі від мене і я швиденько на карачках заповз на неї і по сходах тим же смішним виглядом добрався до тих, що зустрічали, та видно тепер думають "ну і героя нам прислали толком зійти з човна не може’’, але ніхто не подав вигляду окрім деяких дівчат, вони з майже відкритими ртами дивилися на те диво, що приїхало
рятувати наші країни, посмішки теж проглядувались, чесно кажучи мене теж розвеселило ця непередбаченість. Я встав обтрусився і почекав хвилинку для вироблення відповідного цій зустрічі настрою, я привітав всіх присутніх тут людей і поблагодарил від імені українського народу за надану підводну базу, "все це загальна справа і воно видно покладе ранкурів на лопатки...", - штовхнув я невелику, невелику мову, що все знаходилися тут по команді сивого дядечка вишикувалися в одну шеренгу, дядечко в морській формі підійшов до мене і стиснув мені руку, сказав хто він, строгим офіцером російського флоту виявився начальник цього секретнейшого підводно-підземного дока. Він сказав, що прочитав моє особисте досьє і дуже рад, і він дуже щасливий тому, що може познайомитися з легендою українського фронту, це чули всі присутні і від слів офіцера навіть дівчата перестали посміюватися через мою смішну появу, мені вони подобалося і я посміхався їм у відповідь, і втупившись в мене свої очі почали уважніше розглядати. А ще він сказав те, що я ледве не повалився з власної бойової одиниці це від того, що за
102
деякою відомою йому інформацією я декілька не дисциплінований і часто при виконанні завдання змінюю на свій розсуд умови його виконання, дивлячись на нього про себе я подумав "і справді строгий дядька, ну нічого розберемося з усім і з усіма по- козацьки, від тільки цікаво хто це йому вже встіг про мене натеребеніті, ну і люди - всюді влізуть..., паралельно в моїй голові промайнула думка – дещо в цьому
є, мені накано було не розстрілювати торпеди, а я їх усі бабахнув, я трохи на це
посміхнувся, ну що зі мною робити і справді, це моя природа". Я дивився на нього і зрозумів - так, справжній начальник, піде, базікай не базікай дядька все одно мені з ранкурами воювати, начальник додав по російськи"сработаемся". Хлопців та дівчат присутніх тут було біля 20ти разом не рахуючи начальника і спеців з України, все мого віку і я дивився в їх зовсім юні обличчя, і бачив в них ту силу яка зможе скрушити ранкурів, так всього 20ать хлопців зроблять з ними, що захочуть...
Офіційне знайомство плавно перейшло в екскурсію по доку, начальник заздалегідь відпустив персонал, хлопці вже через пару годин заряджатимуть торпедами спорожнілі торпедні барабани в підводному винищувачі, а доки вони кудись відправилися по широкому коридору, що йде з дока, начальник бази і 1ий заступник адмірала українського флоту, який був у складі спеців, попросили розповісти про те як я проходив Дніпро і яка обстановка в ньому і на Чорноморському побережжі Криму, розповів про все, про те що випустив ті, що все були на борту торпеди і атомна енергоустановка яка живить лазери виснажена на 75%ів, 1й заст. раптом стискував губи і процідив :"ну все одно своє отчебучил, як і говорив Гетьман,
що він все одно здолає все перешкоди не по встановленому наказу, ну нічого головне прорвався, а то що по своєму це і добре, Гетьман за це тебе і цінує, ти виконуєш наказ завжди не стандартно і можливо саме по-цьому ти і двічі герой України...", від довгого речення у мене ледве вуха не повяли, ми розмовляли в доці стоячи біля човна. Начальник бази видно не міг на неї надивитися, але про те що він приголомшений ним виглядом не говорив, але по ньому можна відразу зрозуміти в якому він враженні від човна. Начальника звали Федір Никифорович капітан 1го рангу колишній капітан лінкора "Новоросійськ", який трагічно загинув в морській битві при Босфорі, він в розмові раптом не в попад запитав правда те що я теж брав участь в цій битві, я відповів, що брав участь і він якось задумливо поглянув на човен і на мене, потім запитав про долю важкого лінійного крейсера на якому я воював, розповів йому про нього двома словами, капітан трохи напружив обличчя і сказав:"много славних кораблів затонуло і потрібно буде після війни всі до єдиного підняти, нехай вони більше не борознитимуть води океанів, але вони стануть вели-
кою памяткою про страшну війну. Потрібно буде встановити кожен в тих трагічних місцях як пам'ятники і хай люди довго пам'ятають про ту ціну, яку довелося заплатити за довгождану перемогу, він якось важко зітхнув і трохи витримавши паузу сказав мені, що до перемоги дуже далеко і додав, що я славний малий і схоже кашу разом зваримо, мені це звичайно сподобалося. Після розмови начальник повів мене ну і зама звичайно, правда зам тут очевидно вже розібрався як в тутешніх місцях пересуватися, по тому широкому коридору в який віддалився недавно персонал, коридором виявилися під'їзні шляхи по ним до човна будуть підвозиться боєприпаси і будь-яке супутнє устаткування, через коридор, а він є єдиною дорогою окрім підводної до виходу з дока назовні. Йшли кілометра два і на мій подив дійшли до схожих як на ПМЗ воротам ті, що стояли у виробничому цеху, цікаво подумав я, двері з схожим звуком відкрилися і ми вийшли ледве чи ні на злітно-посадочну смугу, так перед нами тягнулися широкі бетонні смуги військової авіабази, вони довгими сірими лініями залиті яскравим сонячним світлом тягнулися в неосяжні погляду далі. "А вже вечоріє", - про себе сказав я, сонечко вже котилося до горизонту, я не думав що всього за добу мої очі можуть трохи відвикнути від сонячного світла, довелося трохи примружувати очі, тому-що світло сонця яскравіше штучного на підводному човні, хоча я вже і трохи плавав до цього на ПЛ, але цього ефекту не відчував, нічого прийдеться звикатися. Вихід з дока був замаскований і вмонтований в будівлю управління польотами аеродрому, як тільки ми вийшли двері відразу закрилися і сувора охорона зайняло своє місце біля них, було знойно, літо на Кубані спекотливе, хоча я в тутешніх краях і не був, але часто чув від продавців російських кавунів, про те що вони добре уродили лише тому-що сонечко майже
103
щодня щедро дарило своє тепло і світло. Нагрітий асфальт по якому ми йшли в командний центр унікальної авіаційно-морської бази щедро віддавав все сонячне тепло і я відчув на собі як мені здалося 50ти градусна спека літнього дня, насправді по словах нач. бази зараз 32 градуси вище за нуль і це сповна стандартний показник. Командний центр знаходився зовсім поряд, біля нього стояли багато військових і приватних автомобілів ну і звичайно він теж посилено охоронявся, ми пройшли в не широкий вхід, я ззаду коли вже ми увійшли почув громом надвигающийся звук, обернувся і декілька ланок російських штурмовиків один за одним приземлилися залишаючи за собою клуби диму від ледве не що спалахують при їх торканні із землею покришок, "вражає". Командним центром україно-російського військового проекта виявилася всього навсего одна простора кімната з великим круглим столом з розкішними сидіннями, довкола столу засідань розташовувалися ще столи з різною електронною технікою, за технікою сидів народ і копошився втупившись в екрани, очевидно це інформаційний центр, на одному із стенів красувався великий комп'ютерний монітор. Начальник бази і заступник адмірала запросили негайно всім всістися за стол,"потому-что дуже багато потрібно прийняти рішень і модулювати хід життя в доці, хоча порядок робіт в ньому давно прийнятий та все ж нач. бази необхідно поклопотатися про все невраховане, щоб виключити все, що може перешкодити загальній роботі", - твердо висловився Федір Никифорович. За круглим столом зібралися військові і інженери, всього 25ять секретних осіб не рахуючи мене, вів засідання нач. бази, базою називали виключно сам док і прилеглий до нього тунель цим він і керував, а авіабаза сама по собі у неї своє окреме керівництво, двоє з штабу авіабази знаходилися за столом, це я зрозумів по їх формі, просто вдало збіглося злитися в один об'єкт двом структурам.
Розмови йшли в основному про гарантоване і безперервне постачання підводного човна торпедами, і багатьом супутніми комплектуючими, особливо торкнулося питання про своєчасну готовність персоналу бази до штатних і позаштатних ситуацій, сам план життя на базі і ведення військових дій підводного човна давно чекає своєї реалізації, але як я зрозумів з жарких розмов секретників, вони щось сильно хвилюються при цьому багато що з плану важко здійснити, як цього вимагають в генштабах обох країн. Моєю справою на засіданні стало ляскання очима, у мене нічого не запитували і мені нічого не говорили, як виявився все що мені потрібно було знати знаходячись на базі це отримувати накази і старатися їх виконувати,
все інше по словах зама адмірала "справа техніці", ну все просто і зрозуміло в принципі. Коли засідання закінчилося коли сонечко вже закотилося за горизонт і після не особливо добре вентильованого приміщення штабу попасти на свіже повітря просто було необхідно. "Як добре, - вбираючи ніздрями великі об'єми повітря, що свіжіє після денної спеки, і насолоджуючись цією миттю сказав про себе я, - як здорово!". Командири розійшлися по своїх об'єктах, а я під буттям на чолі нач.бази і зама попрямували до житлових приміщень де мені прийдеться провести зовсім трохи часу, мені дадуть знову кімнатку для відпочинку між плаваннями, заст. пообіцяв що основний час, та можна сказати весь час я проведу в глибинах морів. Ось і добре у мене вже руки сверблять випалити у всіх водах світового океану все що має на своєму борту емблему ранкурів, а що я зроблю з їх базами краще умовчати це буде більш ніж просто відплата. Заст. сказав мені, що вже завтра я отримаю наказ про вихід в похід і по-цьому за його порадою він запропонував мені гарненько відпочити, хто знає що мене насправді чекатиме. Я різко зупинився і сказав йому, що тоді я хочу провести вільний час в човні, у цей момент я відчув, що човен починає ставати мені будинком, тому-що зовсім не хотілося йти спати, ну і робити щось поза неї теж, а це ж відчуття - коли дійсно хочеться щось поробити своє і відпочити, хочеться просто піти до себе додому і в комфорті все забацать, це я відчував дійсно лише по відношенню до рідного будинку, моєму вирішенню заст. здивувався, а нач.бази сказав, що це не за статутом, мені чомусь захотілося сказати начальникові де я бачив його статут, але не став, я просто сказав їм, що коли я їм знадоблюся шукайте мене в ній і побажавши на добраніч неквапом пішов до підводного винищувача. Як і вперше побачивши човен я не міг від неї відвести око, всівшись на дерев'яний ящик, що вдало знайшовся біля неї дивився на неперевершену технічну красу. У мозку крутилися різні думки і багато з них були
104
приємні я їх довго притримував прокручувавши багато разів, особливо мені сподобалися спогади про проводжання мене з човном в перше плавання. Коли я почав позіхати і дійсно пора було б подрімати мені подумалося і від цього мені стало тепло на серці, як там не йшло, а я тепер на віка з морем і відчуваю що чи навряд комусь удасться усунути мене від нього, вже 4ри роки, як я справжній моряк, а колись це була далека дитяча мрія стати матросом, а бачиш як все здійснилося, я став матросом, навіть підводником - і можливо десь грозою ранкурів. Відкрив люк заліз у середину човна, по вузенькому коридору горіли світильники даючи м'яке світло, пішов повечеряв класно, зробив всі вечірні справи, включив кохану музичку і ліг відіспатися, засинаючи виблискувало в свідомості - який же він класний мій новий будинок. Ранок почався різко, мене розбудили якісь гучні звуки, розуміючи що потрібно з'ясувати в чому справу швидко привів себе в прийнятний порядок і вискочив назовні навіть не поснідавши і не застібаючись. У доці вже було повне народові і різні тягачі щось тягали, великі ящики вони ставили прямо перед кромкою пірсу, я не знав що тут робиться і по-цьому просто прислухався до гучних звуків що йде звідкись зовні підводної бази. По трапу зійшов вниз і запитав у технарів що це там бумкає, "наліт бандитів, ось що там бумкає, бомби вибухають", - відповів один з них, "як це наліт я думав що тут тил", - я вже свопросився, "був та сплив, сьогодні вранці виявилось, що зовсім тут не тил", -буркнув інший. Дівчат чомусь сьогодні в доці жодної не було, гм, це не подобство, без них важко воювати. Не довго думаючи я облямувався в штаб з'ясувати що і як. До здивування доки дійшов до виходу з бази наліт закінчився, це я зрозумів із-за згаслих вибухів, опинився за дверима бази і побачив раськуроченними ті смуги, якими я вчора милувався, великі воронки диміли і пахло розплавлено-горілим асфальто-бетоном, в піднебінні крутили наші винищувачі і очевидно вони стали причиною закінчення нальоту ворожої авіації. Пішов в штаб, мимо мене пробігали люди, мчалися пожежні машини, видно міцно ранкури пошарпали аеродром, зайшов в штаб, а там народові як в трамваї під час пік, я деякий час стояв на вході і дивився як нач. бази весь час кудись дзвонив, зама тут не було. Начальник побачивши мене кликнув підійти до його столу, "ну, брат схоже наробив ти справ доки до нас добирався, - сказав він втупившись на мене, - всі наші військово-морські бази на чорноморському побережжі були сьогодні вранці атаковані, до речі українські теж", мені нічого було відповісти, бачивши це нач. бази узяв мою праву руку і міцно знизав її, я здивувався, "те, що вони нанесли авіаудар говорить про те, парубок ти наш дорогий, що ти міцно їх задів і вони підняли в повітря за попередніми даними до 700 одиниць літаків з яких теж за попередніми даними вже збита більше половини, наші ж втрати мінімальні, ти зрозумів вони не можуть зміркувати що ж це там у них сталося ось і кинулися в дурну крайність", - він досить якось поглянув на один з лежачих на його столі документ, а ось і те що ми ці дні чекали - перший наказ, з українського генштабу прислали літаком, бачиш які часи настали, по радіохвилі відправляти секретну інформацію украй не безпечно, доводитися відправляти і вам, і нам російським військам накази як раніше гінцем,
сьогодні вранці прилетів ваш штурмовик з парубком, який доставив ось цей документ, він узяв його в руки і прочитав мені його вголос одним залпом. У наказі говорилося про початок бойових дій підводного винищувача, перший вихід в море вже сьогодні в 14.00, першою метою генштаб вибрав найдальшу ранкурівську морську чорноморську транспортну магістраль, вона за даними наказу найзахищеніша і проходит біля західних берегів Чорного моря. Морська магістраль за даними генштабу починалася із Стамбулу, потім транспорт йде до Констанцу і потім пливуть до Одеси, в ній розвантажуються і пливуть назад, за даними супутникової розвідки об'єднаних військ ЄЕС це найзавантаженіша траса, це зрозуміло вона найбезпечніша, тому-що весь західний берег Чорного моря від Станбула до Одеси зайнятий, правда маленькою смужкою в декілька десятків кілометрів, і по-цьому вони на нього виключно покладаються. У навантаження до першого удару по транспортній артерії ворога генштаб доручає мені провести доскональну розвідку всіх інших морських магістралей, за деякими даними основних у ворога магістралей три : Зонгулдак-Міколаїв, Синоп-Херсон і та що я скоро атакую, а скільки їх в ранкурів насправді невідомо, остання морська сутичка з ворогом російського флоту сталася пару тижнів назад, ескадра залишилася в обложеному Сочі вийшла в море для завдання
105
упредітельного удару по ворожих кораблях, що скупчилися, до здивування вони кораблів спочатку не зустріли і пійшовши добрих двісті кілометрів наткнулися на транспортний конвой ворога, що йшов у напрямі України, у супроводі ескорту військових кораблів, звичайно зав'язався бій що закінчився нічиєю перемогою, обидві сторони не понесли втрат і розійшлися по своїх базах, зустріч з ворожим конвоєм в близьких водах говорила про близькі порти ворога. Конвої йшли очевидно з Трабзона і купи дрібних портів, загалом незрозуміло і це потрібно з'ясувати. Я слухав, слухав все що говорив мені нач. бази і те що він читав з наказу, ми декілька годин провели вдивляючись в карти прислані генштабом на них червоними лініями були позначені передбачувані морські магістралі ворога, карти я заберу з собою в похід, чисті карти я отримаю перед відплиттям на них я відзначатиму все що удасться розвідати. На проведення операції мені дається тиждень, я можу повернутися коли виконаю завдання і раніше, тимчасові рамки встановлюються для визначення як у мене справи, радіозв'язку зі мною немає і взнати як я там можливості немає, єдиною ознакою як там у мене - це чи припливу я вчасно, затримався - щось не в так. Наступний наказ я отримаю після того, як припливлю назад повідомлю і передам дані нач. бази він відправить їх в український і російський генштаби, вони оброблять розвідану інформацію, зроблять виводи і тоді пришлють мені новий наказ.
Для мене почались нові пригоди і мені скоріше хотілося вийти в море, але для цього потрібно технічному персоналу перезарядити торпедну систему, всі останні комплектуючі доки в повному боєкомплекті. Вже був початок першого дня і ми з нач. штабом відправилися в док. Одна неприємність додалася до першого дня бойових дій, під час нальоту ворожої авіації важко ранило уламком бомби зама адмірала, при тому що це сталося поряд з штабом, так я бачив декілька воронок біля штабу, так, боєць вибув з бою, гм, він був єдиною ланкою між мною і українським генштабом, зрозуміло що прийшлють нового ось тільки коли, поранений зам зараз в госпіталі Ейська, начеб по останніх вістях у нього стабілізувався стан і хвилюватися вже не потрібно - видужає, та прийдется поки що покрутитися без нього. У доці кипіла робота, зарядити нові торпеди не просте завдання, з початку потрібно розігріти покриття човна на місці звідки будуть вийняті зарядні стрічки, розкриються люки і спеціально для цієї процедури виготовлений кран витягне дуже акуратно стрічки, потім кран занурить стрічку на зарядний верстат, верстат зарядить торпеди в стрічки і кран відправить стрічку до торпедної системи, потім закривається кришка,
оголене місце човна ретельно заливається знятим покриттям додаючи первинні його властивості, теж саме проробляється і з другою торпедною системою. Час на перезарядку вирушає багато, робота копітка і не терпить помилок, робота персоналу це фундамент від якого залежить успішне проведення бойових завдань не більше не менше. Парубки і дівчата запурженіли зарядку торпед до 13.30, а це говорило про те що я відправлюся в плавання вчасно.
У перше плавання мене проводжав весь персонал на чолі з нач.базой. Перш ніж я сховався в люку сказав їм по-українськи - "до зустрічі, чекайте з перемогою" і закривши за собою люк пішов усаджуватися за крісло пілота. Трохи хвилюючись перед першим бойовим завданням завів всі електронні системи і через декілька секунд човен був готовий до відплиття, завів двигуни і занурившись на достатню глибину для того, щоб виплисти з дока направив підводний винищувач по вузькуватому підводному тунелю і вивів його у відкрите море. "Ого"-, вголос сказав сам собі я вхід в док охороняє цілий підводний флот, десять субмарин красувалися зеленуватими довгими значками на головному моніторі бортового комп'ютера, можна відчувати себе сповна спокійно при виході з дока. Дуже цим задоволений я виставив заданий в наказі курс в навігаційній системі комп'ютера, він його обробив і запропонував свій найоптимальніший, відмінно я з ним погодився єдине зменшив швидкість до 850ти км за годину, комп'ютер пропонував 1005, я вирішив доки почекати з крайніми швидкостями човен ще потрібно обкатати і зріднитися з ним, а то відразу в реалії морських подорожей і баталій можна по першій наробити некерованих справ. Човен після моїх поправок відразу рвонув з місця, і я з незвички притиснувся до крісла, тю забув виставити плавний хід, але вже пізно включати винищувач поніс мене і себе до виконання наказу. Коли човен вийде на
106
встановлену швидкість тоді я зможу зайнятися обдумуванням наказу і можна буде нормально пересуватися по човну. Добре, що човен розганяється не миттєво, а то б туго мені довелося. Все обійшлося і коли човен досягнув потрібної швидкості в цей час якраз вона обігнула Керченський півострів і вийшов сам, і мене вивів в Чорне море я зміг зайнятися наказом впритул.
Розвідка м'яко сказати помилилася в підрахунку морських транспортних магістралей ворога, як тільки я від мису Саричь віддалився в глиб моря відразу ж наткнувся в 250ти км найближчого поберіжжя Криму на величезну кількість транспорту противника, які приспокійненько пливли в один з наших захоплених ворогом портів, супроводжував їх ріденький еськорт,"круто" подумав я і ледве стримався від атаки, потрібно все зробити по порядку, потрібно все ж придержуватись приказам, ось його виконаю і тоді усім їм буде бабах. Я не став затримуватися і відзначивши на порожній доки карті першу точку відміченого противника, потихеньку виставляючи крапку за крапку на карті вимальовуватимуться цілі шосе ранкурів, виявити їх мені потрібно саме в цьому першому плаванні для того, щоб знати куди саме в першу чергу потрібно завдавати ударів мені і нашій авіації, два тижні мені дало командування на все про все. Як мені хотілося потопити всіх цих нахаб плаваючих в наших водах, але наказ є наказ - спочатку розвідка, а потім розгул, коли я вироблю розвідку і потрібно буде повертатися на базу мені наказано завдати удару по далекій магістралі противника. Швидко добравшись до тієї самої далекої магістралі то дійсно виявив не просто магістраль, а нескінченний потік транспорту ворога що йде до наших берегів, який до речі слабо охоронявся, основна лінія оборони транспортних артерій ранкурів лежала в 175 - 200ах кілометрах від західного поберіжжя Румунії і Болгарії, поберіжжя цих країн було повністю захоплене ворогом, лінія оборони починалася з колишнього турецького порту Зогулдак і йшла суцільною лінією військових кораблів на поверхні і підводними човнами під водою аж до мису Тарханкут, цю лінію і всі морські магістралі ворога що знаходяться під її захистом я досліджував цілий тиждень, цей тиждень був не лише плідний в плані розвідки, але і у відточуванні майстерності пілотування підводного винищувача, за цей тиждень порожня карта заповнилася майже наполовину, карта Чорного моря і його поберіжжя була вже мною заповнена від західного побережжя включаючи всю розвідану територію тих місць до середини Чорного моря, я був дуже задоволений результатом, але отриманий результат мене трохи розхвилював, потік озброєння і військ що пливуть у бік України дещо потряс мою уяву, звичайно ні Україна, жодна інша країна просто не в змозі перемолоти стільки військ противника, схоже прибульцям навіть вдається збільшувати виробництво військ, наша цівілізація не те що в небезпеці, а перед загрозою повного знищення,
дуже мені захотілося побачити цих іншопланетян, їх взагалі за словами Гетьмана
десь від 1500 до 2500 осіб, деякі з них керують десь тут єскадрою, знаходяться
на якомусь з лінкорів, захопити б хоч одного в полон і подивитись на нього, або
на неї, запитати про все, оце було б цікаво. Справді для того щоб повернути
війну в інший бік потрібно повернути собі моря іншого виходу немає.
Другий тиждень моєї підводної подорожі я провів в східній і південній частинах моря, тут ворожих кораблів істотно поменьшало, тут не було суцільних транспортних трас, вантажі противник перевозив не потоком, а поодиноким правда великими караванами, у супроводі серйозної охорони, на перший погляд можна подумати що вони зібралися на super-битву, інколи я налічував більш 50ти військових кораблів в основному важких класів, не говорю про їх підводні човни їх взагалі до сотні доходило, це дійсно просто в думці не складається, але нічого укладеться. Проходив день за днем, рутинний розвідувальний похід личив до свого завершення і на карті все менше залишалося порожніх місць, я дивився на неї і стискуючи від гніву губи розумів дивлячись на карту, що все Чорне море було просто напхане ворожим флотом і звичайно про їх безумовну перевагу в його акваторії можна не говорити, це зрозуміло буде надовго, передостанній день походу я відпочив, просто слухав музику і про багато що думав, звичайно ж про майбутнє України, всієї нашої планети, подумати тільки що з ними станеться раптом об'єднані війська планети не зможуть зупинити ранкурів, ну тоді капец настане нашій цивілізації. За цей день багато що згадалося і я просто від цього нахабства ворога,
107
яке стало причиною багатьох неприємних спогадів, не став чекати ранку, я хотів з ранку завдати звеселяючого удару по найвеличезнішій транспортній артерії ворога і показати хто тепер в Чорному морі господар і навіть володар, подумав - зробив.
За декілька секунд я вже сидів на пілотському сидінні і задавши необхідний курс човну, він вже плавно стартонув і поніс мене до моєї задумки, тримаючись за штурвал приготувавшись до атаки я просто кипів від гніву і люті чекав, щоб скоріше човен приніс мене до того місця. Все було зроблено швидко і ефектно, як по інструкції, які я вивчав і мене вчили на ПМЗ, зрізав в двадцятьох великотоннажних транспортів грібні гвинти і бойових кораблів, що на очах кидалися довкола них, я випустив одну за однією без зупинка все 20ять торпед, вони миттєво досягли свої цілі і насолоджувався гуркотом корпусів ворожих кораблів, що розколюються, я представляв як тонни військового озброєння безповоротно пішли до дна, як це здорово розуміти, що воно вже ніколи не попаде в руки ворога і десь на якійсь ділянці українського фронту через нестачу іменно цього втраченого озброєння ранкури не зможуть провести наступальну операцію і багато життів українських парубків і дівчат будуть в порівняльній безпеці, і коли справа була зроблена і я отримав масу задоволень від успішної атаки мені негайно захотілося виявитися на базі віддати,
карту з даними розвідки, перезарядитися і вийти знову в море і задати нову прочуханку знахабнілому ворогові. З приємним відчуттям виконаного завдання я вивів човен з епіцентра атаки і уручну повів його до бази, позаду мене залишилися тонучі ворожі кораблі, що вже потонули, довкола, яких і на поверхні, і під водою носилися нічого не розуміючі кораблі і підводні човни ворога. "Тепер це відбуватиметься до тих пір, поки Чорне море не стане вільним від ранкурівського флоту", - випалив я вголос і щасливий, що все вийшло повів підводний човен до вод Азовського моря.
У призначений в наказі час я сплив в доці засекреченої бази, звичайно мене вже тут чекали, правда набагато менше людей на цей раз знаходилися на пірсі підземного укриття. Коли я виліз з люка і зійшов на бетонні під'їзди пірсу до мене відразу підійшов дуже схвильований нач. бази обійняв мене і вітаючи трохи тремтячим голосом відразу сказав, що і не думав побачити мене сьогодні, це він пояснив тим, що він начувся про мене і про моє самоправство, його обличчя як і обличчя присутніх сяяли від щастя зустрічі, дійсно це були хвилини поки що скромного щастя, те що я повернувся із завдання вчасно говорило всім хто зібрався тут про успішне виконання наказу, я теж посміхнувся у відповідь. Я вирішив всьому персоналу секретної бази-дока, а не лише нач.базой і генштабу куди ось-ось помчать з моєю картою посильний штурмовик, а може винищувач, розповісти про те як я провів два тижні, цю секретну інформацію взагалі-то потрібно розповісти кожному бійцеві що б'ється на всіх фронтах проти ранкурів, цей успіх дасть додаткові приємні асоціації фронтовикам про можливу перемогу над страшним ворогом, але цього звичайно не станеться і по-цьому обмежусь тількі немногіми людьми, ця інформація
ще доволі довго буде триматись в таємниці, ні в якому разі не можна, щоб ворог
знав хто їх щіпає. На розмову пішло більше години, під час того коли я розповідав про пригоди я не раз дивився на нач.бази, його реакція на растрезвоніваніє секретної інформації була сповна мною очікованою, він з якимсь гнівом і здивуванням дивився на мене, але чомусь не став зупиняти, а лише виблискував колючими поглядами. Хлопці з відкритими ротами і з вигуками від отримуваної приємної інформації ловили кожне моє слово, часто запитували про багато що і я із задоволенням розповідав про частину першого бойового походу підводного винищувача. Розмова вийшла і для мене, і для хлопців дуже потрібною в плані піднімання моралі і бойового настрою, вони після того, як я закінчив оповідання про похід щиро поблагодарили мене за це, за те що вони тепер знають ранкурів тепер дійсно є чим бити і вони персонал ПВ СТСЗ-1500 знають, що вони тут не даремно,
а навпаки стануть реальними очевидцями початку і кінця розгрому ворога на Чорному морі і це за їх словами дивно і дуже приємно усвідомлювати. Це було зворушливо чути і з щастям приємним теплом що гріє моє серце взаємно поблагодарив їх за хороші слова, після цього я з киплячим нач. бази попрямували в штаб розбирати складену мною карту. По дорозі звичайно капітан 1го рангу вишпетив мене за растрезвонювання секретних даних, про мій вчинок він пообіцяв
108
неодмінно доповісти обом командуванням і хай вони вирішують як на це реагувати, він додав що російське командування без розмов зажадає усунути мене від участі в проекті, я на цю заяву сказав йому, що я роблю завжди те, що вважаю за потрібне, а авантюра і бездумність в якому в принципі мене звинувачуєте ви і скоро звинуватять висшестоячі інстанції, це звиняйте не моя царіна, він поглянув на мене і запитав навіщо ж я тоді расстрепував все що надибал, я йому пояснив дуже просто - люди, які воюють і віддають свої життя повинні знати за що вони їх віддають, а то по звикалися командири, командувачі ти дивися навчилися, розумієш - роби що скажуть і мовчи, ні це більше не пройде скоро відучитеся все приховувати і втаювати, я трохи і сам вже розлютився. Ініціативу в розмові я узяв в свої руки і виклав капітанові деякі мої думки, які давно стали моєю позицією в житті, про те що вже всіх нормальних людей дістало - таємниці типа «володарів», я йому прямо сказав, що з цим потрібно кінчати і щонайшвидше, він хотів щось заперечити. Я його перебив і продовжив, вони не мають жодного права втаювати від народу що-небудь, єдиним виправданням приховування може бути лише та інформація, яка здатна завдати шкоди нормальному суспільству, по-цьому перший істотний контраргумент ранкурам у вигляді першого підводного винищувача доводитися тримати в секреті, а лише вдуматися в те, що не було б на планеті ненормальної частини цивілізації - терористи, агресивні диктатори і так далі, то можна було б не замислюючись відправити всю технічну документацію і технологію виробництва ПВ СТСЗ-1500 всьому союзницькому командуванню, скільки можна їх виробити - десятки, сотні і тоді б ми разом швидко очистили весь світовий океан від загарбників, ось вона правдонька в ній вся суть і в цьому вся проблема нашої дійсності, звідси напрошується вивід - доки земляни не стануть відкритими один одному, чесними до тих пір відбуватимуться з нами різні трагічні потрясіння, не в місці ми - це найголовніша проблема землян. І я додав що нічого приховувати те чим ми займаємося тут, при тому від теж засекреченого як і весь проект персоналу. Не знаю що про це думав кеп, але жодного разу він не перебив мене, поглядаючи на мене він лише слухав і очевидно робив свої виводи. Коли я закінчив висловлювати свої думки він сказав "можливо, можливо", зробив паузу і сказав, що доки цього важко добитися і по-цьому потрібно робити те, що вимагає від тебе саме командування і від цього нікуди не подінешся, воювати потрібно не шадя себе, а після війни у всьому розберемося, на цьому і закінчилася дискусія ми підійшли до штабу і потрібно дійсно братися за те, що доручило нам зробити керівництво двох країн. Ми як ні в чому ні бувало почали готувати разведкарти і деякі документи - мої нотатки і виводи про обстановку в Чорному морі і системі оборони ворогом своїх водних транспортних магістралей. Нач. бази уважно і ретельно їх переглядав, інколи запитуючи про те, що йому на карті незрозуміло, "так, ти дійсно постарався на славу, цій карті і інформації ціни немає, знаєш парубок може ти і норовистий, самонравний, але моряк і підводник ти яких пошукати, і я тобі скажу, говори що хочеш і роби що тобі подобається ти на це більш ніж заслужив...,- вигукував капітан розглядаючи розвіддані, - і нічого нікому я не розповім про твою поведінку, а то і насправді відчужать, а воювати хто буде, ні ти той хто потрібен усьому людству...". Обробивши дані він зробив купу копій, для штабу, для мене, резервні і для двох генштабів, до вечора він був готовий відправити секретну документацію літаками до Києва і до Москви. Увечері цього ж дня начальник аеродрому і командир авіаційної групи, яка базувалася тут виділив два винищувачі, льотчики отримали розпорядження що ним і як робити, отримали курс, звичайно льотчики були не випадкові - спеціально підібрані парубки-аси для виконання секретних польотів. Вони вилетіли під самі сутінки і попали у починаюче темніти нічними фарбами піднебіння, начальники і я довго проводжали їх своїми поглядами доки це дозволяла наша далекозорість, незабаром літаки розчинилися у фарбах піднебіння і ми зайшли в штаб попити чайку, сьогодні був день турбот і горяченький напій з бутербродом це зараз те що потрібне, щоб розслабитися і відпочити.
Наступний день став вдень чекання звісток з генштабів, паралельно з цим я з персоналом перезаряджали торпедну систему, заразом протестував всі системи човна, хотів взнати чи витримали вони навантаження, на це було потрібно немало часу, я не був розчарований результатом - все устаткування і системи у відмінному
109
стані, більш всього мене цікавило стан лазерної установки і її зарядний енергогенератор, він вже майже відновив свою номінальну потужність. Після інтенсивного вживання лазерна установка, тобто її енергосистема сідає як батареї в переносній магнітолі і для відновлення її кондицій необхіден деякий час і цього часу на щастя витрачається саме стільки скільки закладено в її технічних даних, це дуже поважно я тепер гарантовано можу розраховувати на лазери саме в той момент коли вони по інженерній ідеї заряджатимуть. До самого вечора я копався з човном, аналізував всі дані першого походу, власні дії під час нього і багато що інше, багато важливого я виявив і дізнався про можливості човна, деякі дані її швидкості занурення і спливання виявилися занижені, насправді вона може майже миттєво не втрачаючи крейсерської швидкості і навіть додаючи її піднятися просто вертикально, під абсолютно будь-яким кутом і без жодних при цій скруті, єдине що потрібно не забувати - це міцно по інструкції пристібатися, на одному з трюків з різким підніманням я ледве не вислизнув із сповна стягуючих обіймів системи ременів,
які контролюють пілота в його кріслі, дещо про потужність двигунів взнав приємне - ні на яких кутах безумних поворотів, які для цього спеціально викручував вони жодного разу не сіпнулися і не припинялися, дивна стабільність їх роботи стане дуже важливим аспектом під час майбутніх активних морських битв, як відомо всі подлоки під час різких маневрах природно зменшують хід для безпечної роботи двигунів, та і самі двигуни просто можуть не витримати пікових навантажень, а хто хоче під водою втратити двигуни, ними ніхто не ризикує з цього я зробив super-висновок - в будь-якій ситуації мій підводний винищувач буде швидший і маневренішим навіть найшвидшого човна противника. За цей день я отримав масу приємних виводів, найголовніший - ми дійсно можемо розраховувати застосувавши підводний винищувач видворити ворога з Чорного моря, а там дивишся ще їх побудують і тоді можна нав'язувати свою гру ранкурам і у всіх водах світового океану. До поздна я роздумував про найближче і далеке майбутнє під звучання улюбленої музики лежачи в ліжку, що вже зріднилося, в кубрику човна...
Новий день, що настав, знову став днем чекань і наші очікування виправдалися, після обіду над аеродромом ревом промайнули ті самі винищувачі-гінці, цього дня я часто виходив поглянути хто ж прилетів і не я один до речі виходив, якраз в той момент коли вони прилетіли і приземлилися я був в доці, лише через декілька годин я дізнався про приліт парубків. Як і очікувалося вони принеслися сюди з найважливішими документами, про те що вони прилетіли я взнав від присланої до мене для цього красуні, звичайно я відразу помчав в штаб. У штабі коли я в нім опинився сиділи за тим круглим столом всі хто має доступ до документів разом з нач. базою і старанно вдивлялися в їх текст. Кеп сказав побачивши мене задоволеним тоном, що мені підвалила маса роботи і досить надовго," оце підхід", - погодився я поки що не знаючи ніж саме я займуся, але я нутром відчував і знав манеру наказів Гетьмана, а генштабу тим більше, це точно вони запланували випалювання всього, що пов'язане з противником і це якраз для мене у мене за ці два дні вже руки чешуться, що-небудь з ранкурамі зробити, просто як пригадаю, що вони як у себе вдома плавають по наших водах то просто хочеться негайно з ни- ми розібратися хоч би в мікромасштабі, ну там пару десятків не транспорту пустити на дно, а у бойових кораблів тонажності поменше. Наказ прийшов згенерований обома генштабами, про це говорили два національні герби український і російський що красувалися на лицьовому аркуші документа, досі двоглавий російський орел, що нормально сприймався, мені зараз здався дивним – двоголових орлів не буває, навіщо вигадувати того, чого немає, невже не можна придумати щось інше, я глянув на наш трізуб, оце зовсім інша справа - бойова зброя говорить про силу держави все зрозуміло і це сповна реальна річ. Відірвавшись від цієї думки перемкнувся на сам наказ, його вже нач. бази засунув мені в руки і сказав, що про нього поговоримо коли всі ознайомляться з ним і стану компетентними по ньому. Сторінку за сторіночкою переглядав схоже історичного документа, мене він просто захопив і довгий час не відривав від нього очей, наказ був розрахований, на його виконання
на місяць і за цей час мені потрібно було розгромити найголовніші морські траси постачання противника, ті самі які проходять біля найзахідніших берегів, при цьому мені потрібно було розвідати всю структуру берегової оборони цієї частини Чорного
110
моря. . Це був документ-наказ який розписував життя нашої бази на місяць ну і моє життя теж, а це те що потрібне - знаєш що робити завтра, до кінця місяця потрібно буде підвести бойові підсумки і відправити звіт знову в генштаби, потім ми отримаємо новий. Все що від нас хочуть командувачі дуже доступно викладено в наказі, все зрозуміло і жодні питання не виникаються. Коли всы присутні вразумелі всю інформацію і вони сказали про свою готовність до загального його розуміння нач. штабу почав серйозну по його якраз мірках мало не світову прес-конференцію, він спочатку відсканував головну карту бойових дій наказу і на моніторі що висів поряд з ним вона з'явилася в збільшеному вигляді. Він коротко виклав спершу головний сенс і головні цілі першого наказу, потім багато що про другорядні цілі, після капітан розповів про розпорядок дня на найближчий місяць, про обов'язки кожного присутнього і про те яка відповідальність лягла на всіх нас, потім багато що говорив про постачання підводним човном торпедами, для реалізації задуманого генштабами потрібно буде пустити їх в справу дуже багато, а на базі зараз і 25%ів від необхідного немає, він відразу заспокоїв всіх і посміхнувшись поглянув на годинник, поглянув на командувача аеродромом і сказав йому, щоб він мчався до себе в штаб і готувався зустріти перший регулярний повітряний транспортний літак з вантажем торпед для човна, він додав услід вирушаючому авіаторові: "ось цікаво ті хто сюди летить з торпедами невже дійсно приземляться на аеродром в 18.05.26 секунд", і навіщо ці строгі рамки, дивно. Наше засідання вже підійшло до кінця і залишилося лише виробити схему гармонійного ритму всієї структури нашої бази як різко і як завжди несподівано прозвучала повітряна сирена "ну, що ти поробиш і в найголовніший момент заявилися", - занервував я. Що все знаходилися в штабі були опитні військовими, що командири, що рядові і ніхто навіть не шолохнувся куди-небудь цокати, по інструкції всю отриману документацію, кожному і мені звичайно дістався наказ по одній копії, які як тільки прийшов наказ був тут же умілими комп'ютерниками і компьютерщицами - встигли його розмножити. Ми позасовували в передбачені для збереження документів теки, в цей час персонал штабу прискорено консервував всю електроніку - записували різну знов отриману інформацію на переносні носії інформації, відключали її і накривали броньованими панцирями, хоч штаб і бункер але ніхто не знає що може попасти в нього і по-цьому все ретельно готується до нальоту ворожої авіації. Під час нальоту ніхто не покинув штаб тому-що було вже пізно авіація противника почала прасувати аеродром, у відповідь їх діям ухали досить голосно зенітні спарені турелі, картину бою можна було поглянути по монітору останнього ще не вимкненного. Чуть пізніше дізнався, що саме для цього його і не відключили - візуально контролювати навколишнє бункер оточення, зовнішні відеоочі штабу давали майже повний об'ємний вигляд авіабази і все що відбувалося зараз там ми все бачили, довкола монітора зібралися всі присутні.
Повітряна оборона аеродрому сповна справлялася із зухвалим нальотом, на додаток до неї російські винищувачі, що злетіли, теж давали коксу і один за одним ворожі бойові повітряні машини обволікаючись в диму залишаючи довгі його шлейфи за собою випадали із страшних повітряних сутичок, російська авіація несла мінімальні втрати завдяки вдалому загороджувальному вогню зенітних батарей, головною силою зенітної оборони російської авіабази були встановлені в якомусь строгому порядку великі ракетні комплекси, я запитав чи не автоматичні вони, нач. бази сказав що ні ними управляє спецштат, "ого", - подумав я, як вони встигають встигати за ходом повітряної битви та ще і контролювати в свою користь його хід, класно.
Звичайно деяка утрата ранкурівські літаки все ж наносили аеродрому, особливо діставалося злітно-посадочним смугам і радарним установкам, як пояснив мені нач. бази вони їх більш всього бомблять тому-що їх не пускают до їх головної мети, вони хочуть знищити командний центр аеродрому, але не долітаючи до нього вони направляють свій вогонь на другорядні цілі. З боку за повітряним боєм цікаво спостерігати, але коли який-небудь з наших літаків падав на землю і вибухав ставало дуже ніяково - на твоїх очах обірвалося життя, страшні враження. Бой затягувався і все тривожніше ставало обличчя кепа, скоро в піднебінні повинен з'явитися транспортний літак з вантажем торпед, а тут гармидер крутиться, та ще з штабу не вийдеш, пару разів ворожі ракети врізалися в штаб, але все обходилося завдяки товщі грунту що знаходиться над ним при тому товстенний шар стійкого
111
бетону не залишав шансів для ворожої піротехніки, лише глухі гули і дрібна вібрація ледве ощутима говорила про їх попадання і їх негативному воздействіїі на бункер. На щастя наші зенітно-повітряні засоби узяли верх над ворогом і на цьому повітряна битва миттєво закінчилася як і почалося, що залишилися цілими ворожі літаки забралися в свояси. Загальне приємне відчуття перемоги народилося в серцях бункерщиков, тепер можна знову зайнятися тим, що від нас чекають. Мене відправили до човна ще раз все підготувати до походу, хоча все було вже давно підготовлено я відправився в док. Кеп залишився чекати літак. "Так, наробили делов бандюги", - самі зробилися виводи при вигляді перетворені на руїни злітно-посадочні смуги, їх зараз же кваплячись почали ремонтувати немає гарантій, що ранкури не повернуться, а злітати буде вже ні з чого, винищувачі, що крутили, один за одним сідали на запасну, аварійну грунтову посадочну смугу розташовану поряд з аеродромом, противник її не відмітив і вона залишилася цілою, я теж не знав про
неї, лише дивлячись як на неї приземляються літаки дізнався про її існування, виявляється злетіти з неї не можна - грунт м'якуватий і він просто не витримує тягар винищувачів, його вистачає лише на приймання їх зверху в крайніх ситуаціях як зараз. Дійсно огрядний військово-транспортний літак українського повітряного флоту здався серед білосніжних хмар в той самий час, який було вказано в наказі, але йому ще потрібно сісти, виходить трохи запізнився, коли він підлітав я був біля входу в док і дивився на красень-аеробус перероблений під потреби армії, він зробив круг над аеродромом, до цього часу одну із смуг встигли підготувати і йому нічого було опасатися приземлятися, очевидно отримавши дозвіл на посадку аеробус плавно зробив ще один круг і пішов на зниження, незабаром його шасі з візжанням і димом торкнулися бетонного авіашосе, зупинився поряд з доком в 200 метрах безпосередньо від мене. Літак швидко розвантажили, торпеди у великих ящиках пачками навантажувачами відразу відвезли в док, повітряний транспорт привіз багато ще чогось, але не для нашого проекта щось для аеродрому, привезене приймав нач. авіабази з кепом, я ж просто як роззява дивився на те, що відбувається.
Завтра в 8.30 ранку я піду в похід і тепер не на пару тижнів, а на два дні, стільки мені відводиться часу на виконання завдання вкладеного в сенс походу, можна виконати швидше, всі завдання стануть схожими один з іншим лише з реалізовувати потрібно буде в різних місцях Чорного моря. Укластися потрібно за місяць.
Ранок бойового дня почався стандартно - під'йом, підведення себе в пріємлімий вигляд, здобуття напуття від кепа і хороших побажань від персоналу, вихід в море, все це робив я в першому своєму сьогоденні бойовому поході зовсім не давно. Випливши з дока я знову залишився наодинці з ворожим флотом, хоча почекай, вхід в док з моря охоронявся 4мя російськими підводними човнами крупних класів, одну з них я взнав - російський винищувач підводних човнів "Акула-28", класна субмарина, пристойна швидкість за дві сотні, ціла купа електронного устаткування при тому унікальне, воно дозволяє навести жах противникові - ти став метою її то у тебе майже немає шансів піти від неї цілим, а торпедних апаратів у неї стільки, що легко сказати де їх немає, та з нею можна сказати нічого не страшно, єдина неув'язка полягає в тому що їх в російському флоті лічені одиниці. Я потихеньку на мінімальній швидкості провів свій підводний винищувач на всяк випадок не хотів створювати аварійну ситуацію, бухта в якій знаходиться вхід дока більш ніж маленька і 4 підводним човнам та ще я тут, маневрувати досить складно, по-цьому я вибрав саме найбезпечніше рішення - безпека перш за все.
Мій курс лежав знову до далеких ворожих магістралей, потрібно міцно їм піддати там і ще потрібно почати розвідку прибережної оборони ранкурів, розвідка берегової оборони говорила про те, що в планах командування лежить захват цих місць, а це вже мені подобається - захват цієї мети це крупна наступальна операція, якого народ сильно заждався, правда для цього багато ще потрібно зробити і на це піде багато часу, головна мета всього проекта - повне знищення ворожого флоту в Чорному морі, знищення ворожих портів в ньому, гарантувати блокування протоки Босфор і не допускати прориву ворожого флоту, який рватиметься з Середземномор'я на допомогу своїм, потім почнеться звільнення всього чорноморського поберіжжя всіх країн, про цю мету я знаю ще з останнього засідання
112
Гетьманського на ПМЗ до спуску човна до Дніпра, як же хочеться її скоріше здійснити для цього потрібно міцно постаратися. Два дні я носився у вказаному в наказі квадраті і громив ворожий транспорт, зараз торпеди я витрачав виключно на них, а військовим кораблям діставалася лише зрізання грібних гвинтів ну і те вже вони нікуди не подінуться, відремонтувати їх у відкритому морі неможливо і все що їм залишиться це лише стати плавучими, обездвіженнимі, водними фортецями. Як і раніше я наносив на нові чисті карти нові розвіддані, морську розвідку здійснювати не складно, а ось берегову лінію складніше - мінні поля, купи сторожовікив і есмінців крутять на поверхні, всі вони несуть певну небезпеку і недооцінювати їх не можна, я відразу відкинув свої швидкі маневри і став здійснювати розумні прораховані рухи
я розумів, що ризик тут абсолютно не доречний, човен один і на нього усі розраховують і я не маю жодних прав його піддавати небезпекам, себе в розрахунок не брав, пілотів на човен знайдуть хоч відбавляй, а човна другого доки, що немає.
Доводилося підніматися на перископну глибину і знімати на відео камери все, що було цікаве і важливе, можна було і дельфіна випустити, але одна заковика перешкодила зробити це - дельфіни в Чорному морі майже зникли, та і поодинці вони не плавають, самотній дельфін з'явившийся в прибережній смузі може стати підозрілим для багатьох навіть далеких від понять про море, я не став ризикувати, раптом виявлять я завжди зможу змитися без наслідків тут немає нічого особливого і страшного, вони не зловлять мене ні в жизть.
Приблизно у цьому ритмі і справах пролетів місяць безперервних походів, старання і завзятість тих, що беруть участь в проекті, моє вміле виконання всього що від мене чекають давали вичерпні результати і нам було, що посилати в генштаби. Західну берегову лінію я развідав, там дуже серйозна оборона - купи берегової артилерії розташовані скрізь утикані навіть в тих місцях, які не мають жодного стратегічного значення портах і портиках, скрізь косяками під водою нишпорили патрулюючи глибини ворожі субмарини, мені навіть вдалося зафіксувати графік їх пересування і маршрути в різних місцях прибережного глубиноморья,
я почав складати спеціальні хронології де і коли можна прослизнути між косяками, їх човни йдуть не одна за однією, а друг під дружкою і в упоперек вишиковуючись буквою "т", чому вони це роблять не знаю, як і все інше, взагалі про ранкурах майже нічого невідомо, і без особливих турбот самому вже нишпорити в будь-яких ворожих водах. Потопив і обездвіжив більш 350ти різних типів кораблів противника, це я без напруги з ними розбирався, особливо цікаво виходило з військовими кораблями, ранкури не розуміли що ж відбувається з їх судами після моїх підводних нальотів, коли втихомирювалися від безісходності вони як я і думав робили з них фортеці, а вже в кінці бойового місяця, а не здатних плаванням кораблів у них накопичилося багато придумали їх вибудовувати в лінії, у прямому розумінні буксирують на якійсь лише ним відомий рубіж, мені доки не зрозуміло чим вони аргументують виставляти їх в якомусь певному місці особливо поблизу берегів в певному порядку, і це незрозумілий факт, кораблі збудовані в колону кільватера представляють серйозну силу - вогнева потужність, підводна акустика в лінію, окрім мого човна тут жодна інша не зможе підійти від торпедування, серйозний оборонний рубіж, але вони поки що знаходяться до нашого щастя далеко від наших берегів.
Окрім цього завдав серйозного удару по головній магістралі постачання ранкурів саме тут я топив все що пливло вороже до наших захоплених українських берегів, по останніх днях місяця поведінка ранкуров, а воно було задоволено спокійне
до моєї появи, не турбували нападами російські бази, не рахуючи нальотів авіації, нічого особливого, жоден ворожий човен не знаходився в Азовському морі, зараз же багато що змінилося, ранкури не розуміючи що ж саме відбувається, єдине зрозуміло - їх почали регулярно атакувати, ось тільки хто, цього вони звичайно не знали і почали дратуватися, про це говорили візити деяких нечисленних разведгрупп в контрольовані води об'єднаного флоту, навіть у Азовському морі були сутички з теж очевидно розвідувальними підводними човнами ворога, звичайно наш флот на це реагував і наносив атаки по не званним гостях, до здивування противник старанно уходив від боїв і поспішно мляво відстрілюючись вирушав на захід. Ця поведінка ранкурів говорила про їх швидше за все розгубленість і не знанню як реагувати на зухвалі напади невідомо кого. Перший місяць розвідки і боїв дав цікаві результати, против-
113
ник, який рахував себе вже непереможним раптом виявився під ударом якогось дієвого аргументу застосованого проти них, і противник сто відсотків зараз знаходиться в розгубленості, це видно по поведінці його флоту, вперше тим хто б'ється проти ранкурів вдалося нав'язати їм свої умови і ворог нічого доки поробити з цим не може. Противник природно розуміє, що під загрозою виявилася вся компанія в Україні і взагалі у всій цій області прічерноморья, адже війська противника успішно ведуть бойові дії виключно завдяки не переривчастому їх постачанню, зрозуміло що "ранкури" щось зберуться зробити для ліквідації загрози і про це нач. бази почав говорити в кінці місяця коли роздратуванню ворога не було межі, потрібно по словах кепа серйозно підготуватися до серйозних битв за утримання що залишилася належати нам береговій лінії на Чорному морі. Мені між
іншим спало на думку, що якби хростоносцям вдалось припинити в ті давні роки
постачання ранкурам то можливо вони ще тоді б здолали цих прибульців. Найпростішим способом знищення загрози для ранкурів полягає в ліквідації всіх наших військово-морських баз і захват всього східного берега, кеп перед відправкою всіх необхідних документів про виконання наказу почав часто говорити про це і звичайно він написав про свої міркування в генштаби. Виконання наказу закінчувалося в середині серпня 2048 року, скоро рік як український народ веде боротьбу із загарбниками, і я багато думав в ці дні скільки ж ще потрібно часу для того, щоб хоч би обернути війну назад, а до перемоги взагалі дуже далеко, важкувато це буде зробити - перемогти ранкурів, але проблиск вже видно противник зачеплений за живе, а це говорить про те, що не все гладко і у них, означає їх можна перемогти.
Останній день наказу нач. бази всім наказав відпочивати, тобто не виходити мені в море і не займатися тех.обслужіванієм човна, він наказав мені разом з ним готувати підсумки і виводи бойового місяця. Я майже не вилазив з штабу стільки всього потрібно розібрати по поличках і все скласти в хронологічний, зрозумілий порядок, працював сам, інколи приходив кеп і мене запитував як справи і говорив "до завтрашньої відправки потрібно все встигнути", він теж працював над документами, але це йому доводилося поєднувати це з господарськими справами. Все ми встигли і вранці два винищувачі поніс найважливіші повідомлення до генштабів. Цю днинку я провів з човном, потрібне дещо з'ясувати з одним вузлом. За даними бортового комп'ютера система двигунів, що фільтрує, не справляється повністю зі своїми обов'язками, вся рухова система це великий комплекс техсредств які дозволяють повністю виключити розсекречення човна - двигун, грибні гвинти дають певні супутні їх роботі дію на довкілля в безпосередньої близькості до себе вода знаходиться біля двигунів і віддаляється від них під час руху човна стає декілька зміненою - вода нагрівається, пузириться, і проводить на достатні відстані вібрації і звуки, це все може виявити ворожі військові кораблі з відповідним устаткуванням, а воно на їх кораблях в надлишку, для усунення негативних чинників рухово-грібна система забезпечена цілим каскадом фільтрів і цілих фільтруючих, що поглинають тепло і повітряні бульбашки систем. Вода, що попала в ці системи, виходить назовні з тими параметрами з якими вона туди попала. Не знаю що сталося, але комп'ютер просигналізіровал про те, що вода в даний час виходить не зовсім з тими показниками з якими її потрібно виходити. Разом з персоналом ми зайнялися цим питанням, довелося знімати покриття і візуально оглянути фільтри, призначена комп'ютерна програма тестування фільтрів жодної інформації про поломки не повідомляла, але показники нею видавані говорять про інше, довелося довго повозитися доки не виявили, що всі фільтри просто забилися гряззю і довелося виконати дуже складну, важку роботу - поміняти їх, тому-що чим ми не прагнули очистити грязь нічого не діяло на упрессовання якоюсь липкою гряззю соти, через
бруд вода не могла нормально проходіть фільтрацію по сотах, а просто вирушала по аварійних каналах майже без очищення, в останні дні я плавав з довгим тепловим шлейфом за собою, а це ідеальна мета для теплової торпеди, я раптом відчув в якій небезпеці я знаходився запливаючи в косяки ворожих підводних човнів, як вони лише мене не зафіксували. До пізньої ночі майже не покладаючи рук працював весь персонал разом зі мною над усуненням цієї проблеми, фільтри не вийшли з буду вони просто забилися брудною чорноморською водою, чіпаючи
114
клейкість я і багато технарів дивувалися на скільки все запущено в рідному морі, вважай екологічна катастрофа, тепер зрозуміло чому електроніка не правильно відреагувала, довелося програму удосконалити, місцеві комп'ютерні генії доповнили програмку тестером забрудненості, для цього встановили в останньому фільтрі вимірника щільності і тиску води, що знаходиться в системі, виставивши в програмі вихідні оптимальні дані узяті з техдокументациі на човен по фільтрах ми тим самим зможемо при відхиленні від цієї норми знати, що ж відбувається у всій рухово-грібній системі, тепер я знаю коли приблизно потрібно проводити профілактику цьому вузлу. То наскільки ми всі зробили правильно з'ясується в морі.
Новий наказ прилетів тими ж літаками через два дні, в ньому говорилося про продовження ударів по тих же цілях і теж цілий місяць. Місяць пролетів приблизно як і той, ось тільки знищених ворожих транспортних плавзасобів набагато зменшилося, а бойових обездвіженних кораблів тепер просто важко злічити. Наші успіхи сполошили очевидно керівництво, якого ніхто і ніколи не бачив, ранкурів і як наслідок їх рішень біля берегів контрольованих російськими військами з'являлися одна за однією ворожі ескадри, вони приходили вже не для розвідки, на одному тижні відбувалися жорстокі морські сутички, які закінчувалися незмінно нашою перемогою до здивування ворогові, такого майже ніколи не було, а це 100%тно, головна причина перемог нашого нечисленного флоту лежить в підключенні до битв ПВ СТСЗ-1500, головне моя справа полягала в знищенні підводної підтримки ворожих морських з'єднань, а вони були дуже великими. Місяць який я повинен був провести в розвідках і в знищенні транспорту ворога мені довелося половину часу брати участь в морських боях. Результат дійсно вражає, скоріш би наладили їх се-
рійний випуск. Ранкури хотіли позбавитися від серйозної і досить реальної загрозливої проблеми, під ударом лежить вся їх компанія в чорноморському басейні, удари ранкурів довелися терпіти, які вони завдавали по портах і військово-морських базах в Сочі, Туапсе, Новоросійську, Анапі, але жоден ворожий корабельний снаряд не досяг їх, тому-що всі атаки ворога успішно відбиті, ще до того як вони могли досягти ці цілі. Про обстановку, що відбувалася, через день докладалося теж через авіагінців генштабам, то що відбувалося говорило про нову гігантську і довгу битву, що починалася, за Чорне море, моя участь в ньому була доки не визначена і я продовжував виконувати відразу два навантаження - наказ і підтримку нашого флоту.
Нач. бази послав достроково гінця взнати як же нам діяти, а головне потрібно з'ясувати все з постачанням торпедами - на два фронти мені їх просто не вистачатиме, а їх вже не вистачає, мені за один день доводилося по декілька разів припливати в док і перезаряджатися, торпеди на деревах не зростають і їх стає все менше і менше. Поки генштаби виробляли загальне рішення по ситуації в Чорному морі всім військовим з'єднанням в ньому доводилося стримувати ворога перемелюючи їх невичерпні сили. Але рішення прийшло, у всі частини що дислокуються в цих місцях прийшов наказ про підготовку до знищення ворожого флоту і його військово-морських баз в Чорному морі, як готуватися до наказу додавалося теж. У Азовському морі в Таганрозькій затоці формувався нові з'єднання російсько-українського військового флоту, кораблі вироблялися на верфях Ростові-на-Дону і на нових розташованих в гирлі Дона. Битва повинна початися 10го жовтня 2048го року і закінчитися повним розгромом ворога на Чорному морі, але для цього особисто мені потрібно до цього часу виснажити резерви ранкурів, знищити військові кораблі ворога, що все скупчуються, у всіх портах противника, і розладнати постачання військ противника в Україні. Тепер я витрачав торпеди і на транспорт, і на військові кораблі, ранкури навіть опісля два місяці після моєї появи, тобто човни в морі вони не змогли нічого протиставити і їх флот танув на очах, це відмітили капітани наших кораблів і підводних човнів, ворожі ескадри стали набагато меншими і тепер їм важко на щось розраховувати тут. До середини вересня обстановка для ранкурів зовсім стала загрозливою, їх промисловість не могла заповнити важкі втрати і ворожі кораблів ставало все менше, ранкури більше не були в змозі контролювати море, морський фронт відсунувся на захід і умовна смужка розділяє протилежні
воюючі сторони пролягла рівно по середині Чорного моря - від Ялти ка Синопа, ті бази ворога залишилися поза їх контролем дісталися на розтерзання нашим лінкорам, звичайно бази нам не захопити, але подражнити ворога можна тепер без
115
побоювання, ну не рахуючи настирливої авіації противника. Поки формувався морський фронт я діяв в тилу ворога і просто розривав їх ескадри, і шматував колись ідеальну морську оборону ранкурів, за весь час моїх походів, які завжди закінчувалися для ворога м'яко сказано плачевно, ранкури як видно по їх діях з ліквідації загрози, вони робили все можливе - прочосували глибини локаторами, проганяли зграями свої підводні човни, щоб зачепитися за причину їх проблем, але марно, до речі вони тепер весь час у великій кількості знаходяться в районах, які найбільше їм важливі, зусилля їх були марні і щодня їх флот не долічувався по пари десятків кораблів, вони не були в змозі що-небудь протиставити невидимому суперникові. 10 жовтня наближалося і з кожним днем я виходив в море все частіше, інколи по 4-5ять раз на день, це приносило відчутні результати і я став відчувати, що перемога вже в наших руках правда поки що в Чорному морі, я отримував як і більшість зайнятих в цій компанії і проекті задоволення коли з кожним моїм виходом танула потужність досі непереможного ворога, але разом з цим приємним відчуттям в моєму серці і розумі відчулося інше, зовсім не веселе, якась ледве уловима тривога заполонила мене, звичайно я пригадав схоже відчуття, воно з'явилося перш ніж мого загону вважай не стало, це прокинулася моя інтуїція і я знав вона мене не підведе, але чому вона схвилювала мене я доки не розумів і ретельно продумував, що може в майбутньому страшне статися, за тиждень до початку битви я все зрозумів. Ранкури щось задумали, всі виведені з ладу кораблі, але що знаходилися на плаву вони буксирували на лінію фронту, до ескадр, що постійно там дислокуються, додалася чітко позначена лінія оборони, що постійно діяла та посилювалась. Вперше я побачив як це все відбувається саме якраз за тиждень до битви, звичайно все було доповідено начальству і з генштабів був присланий дивний наказ - не панікуйте противник просто вибудовує загороджувальну смугу для стереження своїх транспортних магістралей, само вираження не панікуйте мені було не зрозумілим, я вже знаю як і будь-який ветеран цієї війни ранкури ніколи не обороняються, а тут якась лінія оборони, просто не може цього бути. Ну, що тут поробиш, ех Гетьмана тут немає, він би мене зрозумів. Лінія все зростала й зростала, а розпоряджень на рахунок її жодних не приходило, я займався погромом тилів як і раніше, але кожного разу заходив в лінію і пропливав по всьому фронту з півночі на південь, кожного разу її ретельно досліджував, лінія все зростала в товщ, все що знаходив новенького і різні переконливі факти в тому, що це не просто оборона доповідав нач. бази,
а він на свій розсуд робив з моїми доповідями те, що вважав потрібним, загалом ранкури вибудовували на тлі їх палаючого тилу міцний бар'єр, лише ось навіщо, він полягав до жовтня з двох суцільних ліній ворожих бойових кораблів, що непорушно стоять, а під ними розміщувався теж в дві лінії величезний підводний флот ворога, мені заборонили на лінії звертати увагу, "твоя справа знищувати їх транспорт, для них преднозначени всі торпеди", - частенько говорив мені кеп, але це було не по мені я по колишньому шукав цьому пояснення, але що можна взагалі зрозуміти в ранкурів, їх мозок старше за наш на 2 мільйона років, це про щось говорить, тому їх міць
можна перемогти лише інтуіцією, яку нам і дала природа наче паличку виручалочку.
Настав останній тиждень перед вирішальною сутечкою і все дихало, жило майбутньою гігантською морською битвою, наш флот наростив значні сили у всьому, що повинне було втягнутися в битву - флот, авіація, постачання. У ці дні я не вилазив з човна, ночував і днював в морі, ворожих транспортних магістралей більше не існувало, 100%ий результат у всіх походах дав приголомшливий результат, чесно кажучи ворогові просто не було істотних сил для реального протистояння в майбутній битві з українсько-російським флотом + група союзників, яка в маленькій кількості дислокувалася тут після того, як вони були блоковані в Чорному морі більше року назад. Звичайно це було очевидно, що ранкури будуть розгромлені, але те як поводилися ворожі кораблі, що прориваються до українських берегів, чомусь вони більше не ганялися за мною, не владнували облави після того, як їх кораблі тонули один за одним, вони просто віддавалися на розтерзання я зрозуміло робив свою справу, але з неприємним відчуттям їх справжнього розстрілу, нічого не поробиш довелося заховати доки це відчуття подалі і я топив їх нещадно. Але ця поведінка мене насторожила і відразу відчуття підозрілості, моя інтуїція, били мій мозок і говорили - дивися в обидва, а то обдурять за повною програмою, в ці дні
116
мені ні з ким було про це говорити, нач. бази не хотів нічого чути і твердив одне "виконуй наказ", наш генштаб до цих пір не прислав нікого на заміну того парубка,
що отримав поранення після налёту на початку проекту, він до речі видужав,
але його відгукнули назад і тепер я сам по собі з тих хто обізнаний про ранкурів,
з гетьманської гвардії тут лише взвод охоронців прикриплені для охорони човна. В принципі у будь-який момент я можу відмовитися від виконання будь-якого наказу тому-що він не погоджений з представником українського Генштабу, але бити
ранкурів потрібно і я ніколи не загострював на це увагу оточуючих, мене дивувало мовчання наших, нічого не запитували як я, що там зі мною, воюєш і гаразд, дивно.
Коли до початку битви залишалися два дні я просто вирішив по колишньому робити те, що від мене вимагають, пояснення дивної поведінки ворога я не знайшов і не зрозумів, але інтуїція говорила, що щось там за оборонною лінією ранкури придумали...
День перед вирішальною битвою я провів на пляжі, пляж знаходився всього в кілометрі від аеродрому, мені не довелося відпочивати, хоча і купався дуже часто, в цей час вода ще тепла і кубанське сонце по-літньому гріє, я вивчав детальні карти глибин місця де по ідеї обох генштабів станеться битва. Сьогодні вранці отримав офіційний наказ, в якому говорилося детально як і що мені потрібно буде робити під час битви, до наказу додавалися ті самі карти. Рельєф дна був дуже цікавим і місць з яких можна завдавати нищівних ударів тут предостатньо, зробив справу - раз і сховався в безпечному місці. Битва складалася з декількох етапів і успіх кожного лягав на мене, перший етап - прорив лінії оборони ворога, для цього я повинен завтра вранці виконати до початку самої битви в цій лінії просторий пролом, потім знову завантажитися торпедами і вийти в море, я займу вигідну позицію поблизу пролому і стану контролерам і володарем глибин - мені потрібно буде знищувати всі підводні човни, які звичайно загрожуватимуть нашим атакуючим ескадрам, моя головна справа в битві - це гарантування безпеці для об'едененного флоту з глибин, всю битву я цим стану займатися і головною зброєю атаки стануть лазерні гармати, торпеди мені наказано застосовувати в крайньому випадку, крайній випадки по ідеї генштабів повинні початися, коли почнеться главня частина битви;
другий етап битви - після прориву лінії всі сили флоту спрямуються до головних баз противника - Констанца і Варна, до них повинні будуть притиснутися основні сили ранкурів в Чорному морі і там з ними за короткий час потрібно розібратися, за тим, це другий етап; третій і останній - флот розділяється на дві частини, перша йде до головної мети всієї битви - Босфору, потрібно блокувати протоку, транспортний потік живлячий військовий контингент ранкуров в Україні повністю вичерпається і тоді лише встигай салюти запускати з нагоди звільнень міст, не відразу звичайно - з часом, друга частина займеться знищенням всього, що може знищити ворожого біля українських берегів і на них. Нічого складного, а вийде тоді це буде перше крупний провал ворога за всю війну, тоді ми зрозуміємо і все хто б'ється проти них - вони переможні, а там дивишся ще один човник як мій зготують, може не одного і можна сміливо виходити в Середземне море. Все це настільки реально, по іншому просто нічого статися вже і не може, що самі по собі пропливали різні думки про майбутнє після того, як ми зовсім переможемо, скрізь, в розслабленій на хвилинку свідомості у вигляді відеофрагментів моїх фантазій, як красиво заживемо ми всі після війни, це буде остання війна в історії планети, точно, просто совість кожного хто виживе після неї не допустить іншого. Кожне слово наказу само запам'ятовувалося без всякого, в ньому були багато різних дрібних деталей, які мені потрібно буде попутно битві виконувати, раптом у мене буде на це час - розвідка протоки Босфор і його блокування з глибин, наказ потрібно знати на зубок, його знання - застава успішного підсумку всієї битви, яка триває по суті більше року, запам'ятовування його життєво важливе і його сенс дуже цікавий, а коли мені цікаве то мені вчити не потрібно, як приклад згадалася школа, математика - задають щось зубрити, за чим, для чого навіть не пояснюють, звідси і результати - двійки, трійки, не цікаво без суті щось вивчати, не в приклад морська справа, ось це мені цікаво і нічого зубрити не потрібно прочитав,
побачив на прикладі і все назавжди в голові, все просто, людей перш ніж чомусь вчити, потрібно їм пояснити для чого ж це потрібно вчити-те, де це застосовується і чи потрібно це насправді. Увечері відбулося маленьке засідання в штабі бази, тут були
117
як завжди всі виконавчі командири задіяні в проекті, нач. бази ще раз уточнив завтрашні дії, засідання тривало не довго і говорилося те, що всі знають по-цьому воно швидко закінчилося, кеп побажав всім гарненько виспатися і успіхів завтра,
"доброї ночі оплот планети, настає вирішальний день...",- сказав він, збираючись, в схожій на мої вислови манері, невже моє суспільство на нього вплинуло, це класно.
Спати звичайно хотілося, але до останнього не йшов в док, я дивився на безтурботне море зоряного піднебіння, як би хотілося і його побороздити, подумати лише зоряний крейсер, справжня зоряна команда, курс по незвіданих маршрутах всесвіту, в її безмежному просторі кожен крок - відкриття, як на Землі тисячу років назад, все нове, настільки це дивно, ех, мрії і фантазії коли ж ви збудетеся. Намилувавшийся і засинаючийся на ходу дійшов до човна, залазить не став, на пірсі знаходилися м'які крісла, я просто сів в одне м'яко улігся в нього, підклав під ноги упор і відчувши затишок швидко заснув. У море вийшов в 4ри ранку, завантажений новенькими торпедами і з повністю відновленими лазерними енергоустановками, вони після інтенсивного вживання сильно були розряджені деколи удавалося в якийсь момент виробити всього навсего один постріл за похід, пройшов Керченську протоку, три дні тому тут сталася серйозна сутичка з ранкурівським, що невідомо звідки взявся по видимому авангардом, вони за будь-яку ціну хотіли прорватися в Азовське море, але жоден їх корабель зробити цього вони пішли на дно, а даремно їх всіх потопили цікаво за чим вони рвалися сюди ні з того, ні з сього, для них стратегічного нічого не немає, ворог давно втратив всі види на захват Азовського моря, цей схоже відчайдушний крок противник зробив не даремно, але що ж він хотів, як же хочеться це взнати, чи не мене вони хотіли розшукати, ось це питання дуже актуальне, але запізнився з його розв’язуванням, не дивлячись на дивну поведінку ворога ми починаємо битву. Як і був потрібний я зніс за два заходи кілометрову ділянку оборонної лінії ранкурів тим самим відкрив дорогу нашим кораблям в західну частину Чорного моря. Гарантував безпеку з глибин наші кораблі не без бою пройшли обидві лінії і спрямувалися громити морські бойові з'єднання ворога,
як і слід було чекати, весь план битви розроблявся за моїми розвідданими і вони виправдовувалися, ворог не витримував натиску без свого підводного флоту, я разом з російсько-українськими субмаринами, їх були всього два десятки, просто звели нанівець їх участь в боях, вони все ще навіть не вступивши в сутички тонули у великій кількості, до 13.00 цього довгожданого дня військово-морська структура ранкурів повністю розвалилася і залишки зовсім недавно могутнього флоту почали
тікати до своїх баз, до тих які добре захищені береговими батареями. Перші етап битви був виконаний, тепер належало виконати 2ий найвирішальніший. Берегові батареї не змогли укрити втікачів їх прямо на рейді в румунському порту, захваченом звичайно ранкурами, наші лінкори накрили головним калібром, а за ними були знищені і берегові батареї, я був дуже щасливий від того, що координати всіх ворожих батарей, які я передав в генштаби виявилися точні, так дійсно Гетьман в мені не помилився. Все вороже в порту було випалено, поки його не стануть захоплювати є небезпека не захвату, ось стане Чорне море нашим ось тоді у будь-який час з оркестром і отоб'ем. Після Констанца об'єднаний флот продовжив переслідування ворожого флоту, яке тривало до болгарського порту Варна, його ворог не хотів віддавати і попробував нас зупинити. Для цього він зібрав серйозні сили, мій бортовий комп'ютер підрахував надводних кораблів тих, що стоять на рейді в порту 183 одиниці різних класів, підводних човнів було всього 35ять - для ранкурів
щось замало, це мені сподобалося, виходить їх підводний флот в цьому регіоні вже виснажився. Наша об'єднана ескадра в якій налічувалося більше 300 надводних і близько 100 підводних військових плавучих крепостей, тут і думати не потрібно хто візьме гору в майбутній сутичці, але головний сенс битви полягав в захваті моря і збереженні найбільшої кількості одиниць нашого флоту, кожна втрата відновлюватиметься дуже довго, а людей не відновиш взагалі. Морський бій пройшов як і у Варнах, першого удару завдали наші підводні човни мною прикриті, після нас в ранкурів вже мало чого залишилося і надводній ескадрі недовго довелося з ними возитися, до 17.00 другий етап теж був повністю виконаний. За наказом ескадра розділилася і кожна окрема група спрямувалася до своїх цілей, поки та група яка рухалася заткнути собою Босфор я кинувся до Кубані потрібно терміново
118
поповнитися торпедами, добре-що підводний винищувач швидкий, від краю до краю моря я пропливав за пару годинника, при тому з середньою швидкістю від 850 до
1050 км за годину, мотатися до дока багато часу не займає при тому що пл йде на автопілоті, я встигаю і перекусити, і відпочити від дуже активних останнім часом днинок. До моменту битви я вже сповна розкотив човен, правда на максимальних швидкостях ще її не пробував, всі вузли напрацювали покладений час по техданним, після якого все устаткування повинне працювати довго і справно, це дивний винахід інколи можна прийняти човен за космічний винищувач, приємне відчуття фантастики реальністю, що насправді існує, дивишся і скоро справді політаємо поміж зірками, як вчасно винайшли човен, а подумати лише не винайшли б, ось звідси з'являється питання впоралися б ми без неї з ворогом, поки що до неї неважливо виходить у нас справлятися з ранкурами. Наша група після легкого захвату ще одного крупного болгарського порту Бургас ми спрямувалися до давнішньої мрії - до Стамбулу і Босфору, море стало бірюзовим із-за сутінків, що починалися, вже осінь і вечоріє швидше. Я встиг до битви влитися в групу якраз ще в Бургасі, про те що я супроводжую групу знали просто, що я є, а хто саме і що саме було таємним, про те що я кудись плаваю і інколи залишаю кораблі ніхто не знає і коли припливаю теж ніхто не знає, навіть командуючі групами про не знають, те, що все відбувається повністю лежить на моїй відповідальності, ніяких переговорів
З іншими нашими човнами не веду задля збереження таємничості підводного винищувача. До здивування Стамбул зустрів своїх визволителів яскравими вогнями, які тягнулися по всій його безмірності і це було насправді дивним, зазвичай захоплені міста ворогом стають не житловими, в основному їх площі і виробництва застосовуються під їх військові потреби, всі потреби завжди вони ретельно приховують і природно увечері, а тим більше вночі жодних вогнів в містах немає.
Група зупинилася в приблизно 50ти км. від Стамбулу пробуючи зрозуміти що ж це перед нами за ілюмінація, але що тут можна зрозуміти, єдине що зрозуміле це армада ворожих кораблів, що стоїть, перед входом в протоку і перед знаменитим мостом що сполучає дві частини світу, до речі він теж був добре освітлений, дивацтва почалися і які продовжуються вже десь місяць не припиняються. Ми довго дрейфували не знаючи що ж зробити - нападати зараз на незбагненність, а може завдати удару завтра з ранку, цю думку яку очевидно думав командувач групою і що не наважувався віддати наказ на атаку, чекати рішення довелося до ранку.Що заду-
мав ворог, що замислив, хоч би одну пику прибульця побачити в полоні, оце було
б справа, самих ранкурів в обличчя бачили лише хрестоносці в перших битвах з
ними, а потім вони стали не доступними, їх роль в громадськості завжди виконували
їх послушні прозомбовані люди, наприклад російський цар Александр 1 – не витримав
та збіг від хозяїна, це одна з зафіксованих збоїв ранкурівської зомбуючої технології,
колись ця сволота уся попаде в полон чи загине від справедливого меча. З тривогою почався ранок, це відчуття не покидало чомусь мене саме сьогодні ні на мить, не порівняти попередні дні я майже забув свою підозрілість останніх днів, але все начеб починалося як завжди, група ще вчора розгорнута в бойовий порядок почала інтенсивний обстріл ворожої ескадри, це продовжувалося до полудня, Стамбул вдень нічим підозрілим не наголосився, але їх ескадра все чудно поводилася, жодного пострілу у відповідь на наш лютий не послідувало хоча вони і втрачали одиницю за одиницею, до полудня очевидно командорові це набридло і він віддав наказ знищити цю незбагненність, 1,5ри сотні кораблів і ледве менш 50ти субмарин українсько-російського флоту + декілька кораблів союзників попрямували до протоки. Проломивши центр ворожої ескадри, ворог почав посилено відбиватися і нарешті почалося те, що зрозумило, сили були приблизно рівні і бій кожну годину ставав
все напруженішим, ніхто не володів ініціативою просто йшло поступове зніщення один одного. Але все несподівано змінилося до нашої досади не в нашу сторону, з протоки під мостом прямо в гущавину рухався гігантський лінкор, авіаносець, фантастичних розмірів, але навіть його вигляд і обстановка, що злагоджується, не могла зупинити нас, ми йшли вперед не лише тому-що потрібно було, але і з битви нам вже не було можливості вийти - вони просто поодинці нас розстріляють, тепер настав вирішальний момент хто кого пересилить. Я прагнув діяти найбільш ефективніше, часто вводив в бій електромагнітну гармату, лазери, торпеди мені
119
доводилося економити, їх витрачав в крайньому випадку, заправлятися новими торпедами часу не було, відлучуся на годину - два і тоді їх підводні човни можуть просто розірвати нашу підводну оборону в битві, я служив підводним щитом даючи можливість надводному флоту спокійно вести бій. Інколи в якийсь момент в мою сторону спрямовувалися десятки торпед човен звичайно ухилявся і знищував їх, але сам факт цього мене насторожував - схоже вони знають що тут діє те саме, що поставило на коліна цілий ранкуровський флот, що знаходився в Чорному морі, але мені ніколи було навіть думати про це, ажіотаж битви не давав думати ні про що окрім другого окрім битви. Всю інформацію, яку бортовий комп'ютер виносив на головний монітор я дуже уважно вивчав, б.к. говорив в основному про кількість ворожих кораблів, які знаходилися в радіусі 100%ого знищення, про торпеди, що наближалися, про появу нових ворожих кораблів та субмарин, все це було украй поважно, єдине інформації було надто багато і деколи правильно відреагувати відразу не вдавалося, але б.к. полегшував мені роботу пропонуючи мені відразу пріоритетні цілі, я робив вибір, що з ним робити і це відбувалося, я весь час мотався по всьому підводному полю битви і завдавав попереджуючих ударів по надводному, і підводному ворожому флоту наносячи йому важко виправні удари. Ворожі кораблі у котрий раз вишиковувалися в нову атакуючу позицію, та вони як і раніше знову почали атакувати, це тепер на них схоже, під водою робилося теж саме. Це був великий кулак і ранкури націлили його на наш флагман групи - російський лінкор "Москва", ось-ось і вони спрямуються до нього, цього у жодному випадку не можна допустити. Кулею кинувся на переріз ворогові, маневруючи між своїми і ворожими підводними човнами швидко досяг потрібній позиції і сходу атакував лінкори противника, що прикривали гіганта, випустив по одній торпеді і вони дали потрібний результат, обидва почали швидко занурюватися носом у воду,
б. комп'ютер майже завжди вибирає для атаки пороховий арсенал, коли я вибираю крупну бойову мету, торпеда пробиває корпус і вибухає в ньому, все що знаходиться вибухонебезпечне детонує і вібухає, шансів в корабля вижити немає.
Наступним заходом затопив ще парочку, але це не зупинило ні громадину, що рухається до нашого флагмана, ні супроводжуючий її ескорт, під безперервний їх обстріл їм удалося уклинитися в наші ряди і на якийсь час ранкури стали домінувати в битві, але це тривало не довго, поки міцно діставалося "Москві" я міцно діставав її крівдників, звичайно складно було знищити ворожий super-корабель, це якийсь новий тип і я разом з б.к. не знав, де його слабке місце, не довго думаючи вибрав для атаки грібну частину цього корабля, довелося витратити п'ять торпед, щоб побачити результат, всі торпеди попали в мету і в тому місці зяяла настільки гігантська пробоїна, що по моєму крізь неї запросто може прогулятися американська статуя свободи, природно корабель потихеньку як і все раніше мною що атакуються теж почав осідати у воді, б. комп'ютер все місце битви контролював і весь час видавав інформацію про зміну обстановки, я посміхнувся коли на моніторі було показано розташування кораблів обох сторін, ворожі кораблі втративши останній свій аргумент разом зі всім теж не маленьким ескортом більше не міг претендувати тут на перемогу, вони почали задкувати до протоки і ми наша група в ажіотажі, і від відчуття близької перемоги спрямувалися за ними хотілося якнайскоріше з ними поконьчить, ще небагато і ми закриємо протоку собою як пробку, тоді жоден ворожий корабель більше не проникне в Чорне море, ті ворожі нерухомі кораблі що залишилися на їх лінії оборони доб'є перша група. Ворожі кораблі прагнули скоріше попасти в протоку під захист своїх берегових батарей, але нас цим вже не можна було зупинити ми йшли напролом, ще зовсім трохи залишилося до мети, до здивування увійшовши до зони обстрілу берегових батарей то жодне із знарядь не вистрілило, це мене трохи спантеличило і здивувало, що ранкури майже даром віддають стратегічно важливий порт і вхід в протоку, та ба лише я встиг задатися цим питанням як раптом всі аварійні сигнальні лампочки всіх панелей управління спалахнули червоними вогнями і завила вперше сирена що говорила про серйозну небезпеку знищення, але найголовнішу інформацію про те що відбувається я побачив на головному моніторі на ньому великими червоними буквами блимав напис, який запросто може будь-якого вивести з рівноваги - "ядерна атака, загроза зніщення", нижче меншими буквами написане "вібір дії : автозахист, ручне керування", я без
120
замішання вибрав автозахист, керуванням човном узяв на себе бортовий комп'ютер, я зробив цей вибір тому-що в цій ситуації комп'ютер все зробить швидше і точніше за мене. Тепер мені зрозуміло яку гру затіяли ранкури, вирішили заманити цукеркою легкої перемоги основну частину нашого флоту та насам перед мене і жодним махом покінчити з усіма навіть жертвуючи і своїм флотом, ось до чого ми їх вже довели, скрутні в них тепер справи, що дійшли до ядерної зброї, до цього ніколи вони її не застосовували, зрозуміло їм потрібна чиста планета, але зараз їм навіть не до цього. Інтуіція мене не підвела – ворог міркує глобально і дивиться завжди в
корінь, їх цілю було дістати головну їх проблему і знищити, ось ми отримали від-
повідь на всі запитання, що виникли не давно – поведінка ранкурів. Лише я вибрав функцію як прогримів настільки сильний і потужний вибух, що його не те що почув, відчув, враження створилося що я сам вибухаю, як тільки бумкнуло човен сам по собі вже без моєї участі розвернулася носом до епіцентра ядерного вибуху і я бачив на моніторі напис "Протіядерне покріття віпущене", потім "Підводній винищувач захищено протиядерним покриттям", молодець човен встиг і лише я подумав про це - як це човен може швидко на все це реагувати - так швидко визначити ядерну атаку, дивно, як ударна хвиля вибуху захлеснула човен і потягнула за собою, удар вийшов настільки сильним, що двигуни працювали за даними б.к. що світився на моніторі на повній потужності, тобто видавали всі 1800 км за годину(максимальна швидкість) не змогли утримати човен на місці, закипіла маса води відносила кудись дуже швидко. Незабаром додалася ледве запізнившись радіаційно -теплова хвиля, ще до неї розпалена вода готова була просто розплавити човен, але човен виготовлений не з металу, а додатковий баласт успішно справлявся з надміром температури, я вже було подумав, що все майже в порядку як пролунав ще один вибух, але про це мені вже не довелося помислити, я не дочекався другої ударної хвилі, човен відноситься потоком що мчить з тією, що не піддається визначенню приладами швидкості, швидкісний датчик весь час показував -1800 км за годину, на більше він не призначався, раптом ударився об щось, від сильного удару ремені, якими я завжди пристібався до пілотського крісла не витримавши навантаження розірвалися, я вилетів з крісла і за інерцією пролетів відстань до дверей, які закривали рубку, вона була закрита і махом ударився об неї головою, шолом розколовся всього лише пом'якшивши удар, ударившись звалився на підлогу і майже відразу навіть не встигнувши відчути від цього всього болю я знепритомнів.
Мені наснилося, а може здавалося що я лежав біля берега моря прямо біля кромки води без свідомості, форма на мені розірвана, хвиля за хвилею накочувалися на моє схоже бездиханне тіло, але чомусь я бачив це з боку, я подумав як це я можу бачити себе з боку, був сонячно і яскраві, деколи жаркі хвилі тепла йдуть від зірки, яка гріє всю сонячну систему, не лише зігрівала мене, але і трохи висушила мої губи, я відчував як вони стають твердими, вони погрожували полопати, мені потрібно швидше опритомніти, я старався щосили, але не виходило...
...Далеко від того місця де я лежав мало не в самого горизонту, де закінчується безкрайній з не білосніжним схожим на кримський пісок, широкою смужкою пляж, що тягнеться, з'явилася фігура, я щосили вдивлявся в неї, вона наближалася, по колишньому я, а може лише моя свідомість, я ж лежу навзник на пляжі, дивлюся і відчуваю у фігурі щось приємне, знайомі межі все більше і чітко вимальовувалися у міру наближення, до мене по-моєму йшла дівчина дивної краси, за нею залишалась якась дуже рівна стрічка слідів і я чомусь бачив їх аж до горизонту, я знав що це неможливо, але що поробиш бачу, я раптом пригадав що тут знаходитися я ніяк не можу, де ж цікаво човен, і видно знаходжуся явно не в наших краях. До мене йде дівчина і я чомусь знаю, що йде вона саме до мене, стільки питань на які не було відповідей ще небагато і вивели б мене з рівноваги, але цього не сталося. Вона підійшла до мене, по колишньому я лежав без відчуттів і все бачив з боку, я почав взнавати в ній всі лінії, форми і родзинки які пощастило мені бачити в своєму короткому житті в дівчатах, що зустрічалися мені, її краса просто пронизала моє серце і я хотів взнати хто ж вона, я розумів що знаходжуся в якомусь невідомому власному мозковому просторі і це схоже все гра уяви, але єдине що було не зрозуміле чому я в ньому знаходжуся, потрібно по-швидше опритомніти, але у мене нічого не виходило і мені довелося підкорятися тому, що
121
влаштував мій мозок. Дівчина була дуже високою, стрункою, на ній був витончений одяг, але чомусь я ніяк не міг розглянути який саме одяг на ній був я просто бачив розмиту бузково-синю весь час змінну картинку хоча всі межі її тіла були чітко видні, я не став на одязі загострювати увагу, тому-що все одно не зрозуміло, її зовнішність була дивно красивою і все говорило, що вона ідеал дівочої краси, в ній сочиталась краса всієї краси природи, на що б я не дивився все говорило мені і асоціювалося з багатьма елементами природи, вона була все ближча і всі ці відчуття, і дотики ставилися все контрастнєє і сильніше сприймалося, все це було приємно, ось вона підійшла до мене, моє серце билося як автомобільний мотор на межі можливості і мені здавалося, що його стук чутний у всьому Всесвіті. Її краса вже не просто вражала вона іскрилася і деколи мені важко було дивитися у бік дивної красуні, вона була вже настільки близько, що я відчув аромат, що йде від неї, це був аромат в якому з'єдналися по-моєму мільярдів запахів квітів з додатковими відтінками, цим ароматом неможливо надихатися, він був настільки космічних масштабів, щоб його повністю можна було представити у вигляді фантастично гігантської клумби, не чутними рівними кроками вона підійшла до мене і сіла поруч, я від близького візуального з нею контакту ледве не знепритомнів і у віртуальній реальності, від втрати свідомості мене уберегла красуня, вона торкнулася своїми ніжними пальцями моєї особи і погладила мій весь в прилиплому піску лоб,
провела по ньому долонею і від дотику, що супроводився космічною по приємності ніжністю мене трухануло з силою тисячі блискавок, що ударили в мене, я дивився на все з боку раптом на мікросекунду кудись зник, але тут я знов повернувся в цю реальність, очевидно завдяки цьому потрясінню, але вже не туди де був до цього, а разом з моїми очима, що розплющилися, я виявився в моє тіло, яке досі лежало навзнак непорушно, очі розплющилися і я побачив красуню упритул, і знов приємні фантастичні відчуття захлеснули мене, вона злегка посміхнулася, я подумав що у мене очевидно який-небудь дурний вигляд, але очей не відвів, вона явно розглядала мене водить очима по мені, "ну як твої справі козаче", - несподівано запитала вона голосом що доносився звідусіль як в surroundе, я не замислюючись відповів:" у мене завжди все добре красуню", їй видно це сподобалося її посмішка стала розкішніша
" ти гарній парубок і тому з тобою все буде добре, - продовжила вона, я вже нічого не відповідав не встигав, говорила вона, - і запам ятай все залежіть тільки від тебе, на тобі лежіть велика відповідальність, зроби все що від тобі залежіть і гармонія жіття знов полине у вічному кругообігу", - те що вона говорила я абсолютно не розумів, але жодного разу мені не приходила в голову думка перервати її, щоб запитати про що ж вона говорить. Вона раптом на мить стала сумною, але все одно красивою, "А тепер тобі пора і запам ятай ще козак за тебе все і гори і океани і море і ліса, твоя перемога це перемога жіття над нічим, - дівчина встала і знов посміхнувшись промовила, - до побачення гарний парубок все, що залежіть від мене ти отримаєш, щасти тобі...". Вона несподівано розтанула як літня хмарка і моя віртуальна свідомість жила вже в натуральному тілі теж поплило, мені раптом стало дуже погано і я не стримався - і це остання свідомість, що залишилася, теж відключилася.
Опритомнів від сильного головного болю, вона була настільки сильною, що нічого іншого я не відчував, не міг навіть подумати. Трохи відлягло, але по колишньому біль заповнював весь організм, єдине що я відчув це те що мені мокро, та я весь був мокрий, у мене не виходило зосередитися і думки крутилися роєм в голові. Все ж мій організм очевидно виручив мене ну і себе звичайно, схоже інстинкт самозбереження спрацював і я точно відчув - лежу то я у воді, ураз головний біль пішов на другий план, очі правда з небажанням відкрилися, але зображення бажало бути набагато кращим, ніж виявилось, все пливло, крутилося і на додаток в очах як іскри з костриці кидалися на всі боки різнокольорові цяточки. Підняв голову поглянути де хоч я лежу, цей рух промайнув не менш больніше, а ніж головна, але вона швидко припинилася і я як зміг розглянув, що хотів. Я дійсно лежав у воді, а лежав я біля дверей руюки, відразу згадався останній момент перш ніж я знепритомнів, зрозуміло, вода вже покрила собою мене, як я вчасно опритомнів, подумати лише, лежав голо- вою до дверей, потихеньку підповз до дверей і уперся до неї спиною, фух, схоже полегшало, набрав в долоню воду і умив обличчя, води я на своєму обличчі не
122
відчув, воно було настільки холодним, що просто не відчуло воду, зрозумівши всю небезпеку мого положення, видно я переохлодився. Зміг піднятися оперевшись обома руками об двері, попутно розгледів де знаходиться крісло, пересиливши себе добрався до нього і всівся, відразу хвиля приємних відчуттів наповнила организм, тіло поки ще лежало в холодній воді задубнув і залежалося, зараз кров проциркуліровала по мені і температура тіла почала нормалізовиваться, від цього і стало приємно. Деякий час я просто сидів розкинувшись в кріслі я захотів трохи полежати, щоб мізки встали на місце. Коли кондиції організму дозволили про щось думати моєму мозку я знову розплющив очі для огляду рубку, я зціпив губи від незадоволеності побаченого, головний монітор дивився на мене своєю об'ємною темнотою, він не працював, через весь екран йшла розгалужуючись широка смужка тріщини і я зрозумів, що його більше не включити, окинувши устаткування поглядом я побачив в основному обгорілу пластмасу на якій подекуди горіли лампочки, їх уціліло мало, але всі вони горіли червоним кольором - цей колір говорить мені про аварійний стан всього устаткування човна. Відразу мене узяла тривога, але не надовго, донині не звертаючи увагу, що в човні всупереч лампочкам, що світяться небезпекою, було світле, я глянув звідки йде освітлення, це горіло аварійне освіт-
дення, постійний був відсутній, світильники постійного світла були чомусь розбиті, лампочки в них очевидно вибухнули, їх розвернуті обгорілі цоколі якось неприємно дивилися на мене. Але дещо з устаткування все ж залишилося в строю, запасний крихітний монітор б. комп'ютера світився фірмовою заставкою ПМЗ, цікаво як це він вижив, виходить щось функціонує, це класно, він і повинен був включитися, по ідеї б. комп'ютер після загибелі основного монітора миттєво повинен ввести в дію запасний, і у мене відразу виникла цікава думка - невже б. комп'ютер уцілів, тоді все стало набагато веселіше. Звичайно навіть в полусвідомості мені було зрозуміло, що я виявився в дуже складній ситуації, та ядерний вибух зробив свою справу. Після попереднього розуміння мого розуміння я знову звернув увагу на присутність у
рубці води, а ось те що вона тут знаходиться це дійсно небезпечно, добре що вся електрична частина виконана в герметичних каналах і на достатній висоті - посередині, знизу і зверху робити не можна, можна перекинутися і догори ногами, вода попаде і на стелю, середина це те що потрібне, увійшовши до нормального стану вирішив пройтися по човну, встав більш менш себе відчуваю піде, неспішно підійшов до дверей, відкрилася не з першого разу, відкривається як в ліфті, може підшипники у воді постояли і подзаржавіли, почекай вони зроблені з неіржавіючого металу, гм, гаразд проїхали, двері все ж піддалися, коли відкрилися то у рубку
хлинув цілий потік води і у рубці її явно додалося. У коридорі теж горіло тьмяне аварійне світло, перед моїми очима спокійно блищала в ньому волога, що накопичилася у великих об'ємах, звідкись доносився звук що пронизав мою свідомість і він міцно струсив мене і гарненько освіживши, десь дзюрчала і капала вода. Я пішов у напрямі звуку, проходя мимо кухні, вона знаходиться поряд з рубкою, заглянув в неї, все в ній було кубирем, все розсипано і деякі полиці зірвалися зі своїх місць на стінках лежали разбиті у воді, в ній же лежали і плавало столове приладдя, як мені захотілося горяченького чайку, я навіть його смак відчув в роті,
після того, як я прийшов у свідомість і аварійний режим роботи організму передав всі функції основним системам, а вони вимагали негайного поповнення організму енергією, пересиливши себе вирішив все ж в першу чергу з'ясувати де човен набирає воду. Ось і тіч, вода тоненькими цівками текла і капала з вхідного люка, ну ось, а
конструктори говорили він зберігає герметичність при будь-яких екстремальних ситуаціях, прорахувалися трохи інженери, добре-що його взагалі не втиснуло усередину. З'ясувавши причину я все ж пішов в їдальню, потрібно прибратися в ній і мені необхідно підігріти чайку, щось поганенько себе почав відчував, трохи морозило і голова хоч і утихла, але все таки продовжувала відчутно нити. Усередині човна було задоволено тепло не дивлячись на холодну воду, що поступає, мені потрібно було б пошвидше переодягнути мокрий одяг, але я дуже хотів попити горяченького. Що було доки в моїх силах я зробив і в кухні з'явився стерпний затишок, хлюпаючи по воді я дістав з уцілілої шафки в якому зберігалася чайна заварка і все, що відноситися до гарячим напоям, нову пачку індійського чаю розкрив і дивно смачний аромат почав заповнювати кухню, вмикнув піч. Я боявся що із-за сильних пошкоджень в
123
електромережі вона не функціонує, але мені повезло клацнув кнопку включення першої конфорки і на панелі засвітився вогник - вона працює, від серця відлягло - тепер дійсно все не зовсім настільки тепер трагічно, питна вода знаходиться в спеціальному резервуарі, я відкрив краник і вода не кваплячись полилася в чайник, вода з резервуару дістається насосом, але він не працював, на цей раз винахідники човна не підвели, навіть без насоса вода хоч і дуже повільно, але лилася, просто резервуар зроблений з аварійним розрахунком, зламався насос - нічого, вода сама під дією сили тяжіння потрохи заструмує з крану. Включив конфорку на 4ку і вона миттєво як і потрібно червоною, в чайнику відразу весело забулькало, глянув як там холодильник, теж у відмінному стані, я вже у піднесеному настрої дістав з нього банку згущеного молока, хотів відкрити але консервний ніж кудись подівся, я його не знайшов, "ну, нічого зараз все вийде", -сказав я вголос і пішов в свою кімнату, поки чайник закипить я вже і переодягнуся, в кімнаті у мене є свій похідний військовий ніж ось їм я відкрию баночку. Весь одяг зберігається в кімнаті залишилася на своїх місцях - на вішалках і на полицях шафи-купе, його двері після вибуху залишилися закритими, а ось все що останнє лежало на столі і по всій кімнаті зараз плавало на воді, деякі речі були і під нею, це були в основному компакт-диски з музикою, та я не багато засмучувався через це бо вони записані на жорсткий диск б.комп’ютера,
а це гарантія успіху, але нічого покладу в сухе не жарке місце і можливо вони ще заграють. Речі в шафі розміщувалися вище за рівень води і все залишилося сухим, я переодягнувся і найголовніше взув гумові непромокальні чоботи, на ноги одягнув спеціальні шерстяні шкарпетки, сухий одяг відразу зігрів мене і я відчув себе зовсім по-іншому. Вода закипіла і конфорка автоматично відключилася, я заварив чайку, поки чай настоювався відкрив банку із згущеним молоком, яка смакота, десертною ложкою неспішно розтягуючи задоволення з'їв половину, чай готов і я налив його в найбільший кухоль що був на борту, виклав в неї вміст банки, що залишився, поклав цукру і залив окропом, вчасно я прогрів дуже смачним напоєм внутрішності, схоже я дійсно простудився у мене видно піднялася температура і лоб став гарячим як сковорідка – “карамба”. Мені довелося спочатку зайнятися своїм здоров'ям перш, ніж зайнятися човном, на щастя це була проста простуда, декілька годин рясного гарячого пиття і прийом протизапальних пігулок дали позитивний результат, жар спав і хоча температура не зовсім нормалізувалася, все ж працездатність організму відновилася. Голова майже перестала хворіти і думати вже виходило без болю, я досліджував голову в місці удару, окрім великої шишки нічого не знайшлося, видно трохи стрясло мозок від цього і були болі, добре-що вже майже все у мене в порядку. У кімнаті ліжко виявилося сухим і я вирішив трохи поспати, перед сном я ще раз гарненько заправився чаєм із згущеним молоком, наївся меду і прийняв пігулки, спати дуже хотілося і для того, щоб заснути мені не було потрібно жодних зусиль. Перед тим як заснути упевнився, що тіч не загрозлива. Не знаю скільки я проспав, але прокинувся таким, що абсолютно виспався і в досить прийнятній фізичній формі, з тієї миті як я прийшов в свідомість після ядерного вибуху мені не було відомо взагалі скільки часу і взагалі я не знав який зараз час доби, годинник який мені подарував адмірал лежав на столі в кімнаті під час вибуху впали видно на підлогу, а потім коли вода почала поступати в човен вони з часом виявилися під нею, звичайно вони тепер не працездатні, я відкрив кришку і побачив стрілки годинника, що зупинилися, спробував завести, але механізм їх очевидно зламався при падінні і не працював коліщатко прокручувалося довкола свій осі, іншого джерела часу на човні окрім комп'ютерів не було, а вони не працюють. Ну гаразд про це не потрібно хвилюватись час нікуди не подінеться і прийдеться жити в якомусь своєму часі, а потім коли виявлюся на поверхні все взнаю. Свідомість і робота мозку повністю відновилися, головною і першою думкою стало як можна швидке вирішення проблеми з водою, що поступає, і з пошкодженим люком, перше вирішується помповою системою, але тут виникає питання як її запустити без б. комп'ютера,
а з другою проблемою впоратися можна лише піднявшись на поверхню, тоді можна відкрити його і зробити все можливе при повній безпеці. Обмізкувавши все я вирішив спочатку взагалі з'ясувати стан всього підводного винищувача. Відразу зайнявся вирубуванням, вигляд у неї як після пережитого землетрусу, все розкидано, розбито майже все, більшість устаткування на перший погляд чи наврядчи могло
124
знову запрацювати. Єдине що не постраждало це пілотське крісло, воно було в тому ж поляганні в якому я її побачив вперше, підійшов до нього понажимал різні кнопки на штурвалі покрутив на всі боки - жодній реакції на це човна не послідувало, панелі управління взагалі були в жахливому стані, коли я їх бачив прийдя в свідомість то я не міг об'єктивно оцінити масштаб руйнування цих основних вузлів управління,
про головний монітор вже і говорити нічого - загинув, вся консоль б. комп'ютера перестала існувати і мені стало зрозуміло, що і б.к. втрачений, враження від побаченого були вельми не з приємних. Коли я обкидав знову поглядом нещасну
рубку мені раптом дещо кинулося в очі - не відмічений мною раніше монітор виконавчого комп'ютера, він коли я опритомнів був включеним, а зараз він не працював, але пригадавши про це я підійшов до нього. Консоль і. комп'ютера, у функції і.с. входить контроль за виконання наказів що поступають з б.к. і збір аварійної інформації про стан всього устаткування і вузлів човна, він виконує другорядні функції, але не в цьому річ, його за бажання і працездатності ланцюгів управління можна переробити зробивши з нього центральним пультом управління і контролю підводним винищувачем. Монітор виконуючого компьютера був покритий сажею як і його клавіатура, по-цьому я спочатку і подумав, що і про них можна забути, але все обійшлося, сам комп'ютер знаходився під монітором і я спробував його запустити, до здивування він включився, усередині нього закрутилися вентилятори і зашарудів жорсткий диск, на консолі спалахнула зелена лампочка працездатності, він працював, а монітор не включався та й в самому комп'ютері працювало лише допоміжне устаткування, а інформація чомусь не завантажувалася, нічого головне що живлення є, сам в.к. працює, просто потрібно з'ясувати чому він не вантажиться, розберемося. Відновлення в.к. заповнило всі мої думки, вийде його ввести в дію і я дізнаюся все про стан човна, тоді я знатиму що мені робити для ремонту, можливо удасться включити помпу і зможу відкачати воду, це забезпечить мої ремонтні роботи по всьому човну. Єдиним способом оживити виконавчий комп'ютер це завантажити його із завантажувального диска і відновити пускові файли робочої програми в.к-ра, для цього мені потрібне дещо уточнити як це робиться, вся інформація із цього приводу міститься в інженерній документації, які мені надало керівництво ПМЗ, потрібний том про комп'ютерні системи човна лежав як і всі інші тут же у рубціі, вони знаходилися під замком в незгораємої шафі. Він був в порядку і висів на своєму місці, але ознайомлюватися сьогодні, хоча я і не знав, що сьогодні це сьогодні, а може вже і завтра, сил у мене не було, сильно хотілося спати, знову трохи піднялася температура і потрібно поклопотатися про своє здоров'я. Знову я напився зігріваючим чаєм, прийняв медикаменти і пішов спати.
Прокинувся важкувато не дуже щось відіспався, не знаю скільки спав, розплющив очі провів ними по кімнаті, поглянув на воду на підлозі, настрій був не дуже веселим, уві сні мені згадалася та дівчина з без свідомості, трохи полежав перш ніж встати, думалось про неї про те, що вона говорила, не знаю чому, але сприймалася вона як реальна і моя свідомість прислухалася до її слів, може вона і моя фантазія забитого мозку, але те що вона говорила відповідає і моїм думкам, та і дуже вже вона красива, разом з роздумами в мені все сильніше розігрівався гнів, після повернення мене до свідомості думати про що або, а тим більше гневіться на щось я був не в силах, головний біль і загальна слабкість не дозволяли цього, я його контролюю, я прагну при будь-яких ситуаціях стримувати негативні емоції, тому-що вони дуже погані порадники і часто штовхають на неприємні крайнощі, а це майже завжди приводить до не потрібних результатів, головне - це витримка і реальна спокійна оцінка що всього відбувається, тоді всі подальші дії принесуть все, що необхідне. Ідея мого гніву сповна нормальна - ці сволоти ранкури розуміючи, що вони переможені застосували у відчаї, моє жорстке відчуття було не із цього приводу.
В мозку раптом промайнуло – невже з усього нашого флоту я один залишився
живим, та що жце знов відбувається, це вже третій раз, люди гинуть, а я живу,
ну як це... Швидше за все вся наша ескадра під час ядерного вибуху загинула, розуму не збагненно - всі хлопці, які змусили страшного ворога нарешті здати свої позиції загинули, мій мозок, що ще відновлюється, доки погано переносив неприємні думки і віддавав болем як реакцією на них. Ворожий флот теж очевидно загинув, Чорне море стало вільним від їх панування, друга група природно кинеться трощити ворожі
125
береги, вона припливе до Босфору і перекриє вхід в море, це справжня перемога - ворожа армія що діє в Україні залишиться повністю без постачання, повітрям забезпечити своїх ранкурам не вдасться, спільний повітряний флот України і Росії виключить цю небезпеку, день за днем ворожі полчища почнуть теж безповоротно танути і в кінці в кінців від них нічого не залишиться, звільнення України вже не за горами, лише одне журить мене - дуже великі втрати з нашого боку. Зараз головне привести човен в робочий стан і якнайскоріше спливти для ремонту люка, а думки можуть доки і почекати, ну в крайньому випадку можна роботу і думки поєднати, перше що я зробив це з хвилюванням поглянув чи в робочому стані ноутбук, ноутбуку міцно повезло він з тих пір, як я оселився в підводному винищувачі знаходився на столі в кімнаті, під час вибуху як і все останнє не закріплене устаткування зібрався теж абикуди повалитися, все обійшлося - при падінні він застряг між столом і стільцем, всього метр його відокремлювало від падіння на підлогу, може б він і вижив, але вода, що поступила, швидше за все вивела б його з
робочого стану. Витягнув акуратно його з дружніх обіймів, поклав на стіл, хотів запустити - пішов запуск, "ура", завантажилася програма запуску і ноутбук веселими яскравими фарбами подарував мені гарантію успіху в ремонті човна, навіть в разі відмови і виконавчого комп'ютера разом зі всіма автоматичними системами управління мені не потрібно буде засмучуватися через це, тому-що у мене є ще один комп'ютер + всі завантажувальні диски з різними програмами керування човном, мені потрібно буде просто вирізувати повністю виведену систему з мережі і виготовити нову, звичайно набагато простіше за ту, але достатню щоб нормально і стійко керувати човном. Спалахнувши цілою купою ідей я відразу і вирішив ними зайнятися. В ноутбука був розряджений акумулятор і я поставив його подзаряжатся, цікаво що вся електрика функціонувала і розетки в кімнаті живили, освітлення і ро- зетки включалися окремо, тому-що освітлення виконувало окрім головної своїй функції ще і додаткову - горіти в аварійному режимі під час критичної ситуації, в цей час відключаються всі другорядні енергоспоживачі і вся електроенергія перемикається на озброєння, на безперебійне постачання електрикою систем управління. Дивним було те, що зараз при роботі аварійного освітлення працювали і розетки, хоча вони в цьому випадку не повинні працювати. Нічого розберуся, поки заряджав ноутбук я встиг підкріпитися і з настроєм, що нормалізується, прийшов поглянути як він там, заряджати йому ще потрібно пару годин про це говорив напис на моніторі - 45%ов зарядки, звичайно я можу підключити його і з мережі, але я не знав доки в якому вона стані і вирішив почекати з нею. Поки ноутбук заряджався вирішив ретельно оглянути протікаючий люк, на мій подив він не втиснувся як я передбачав, а навпаки трохи відкрит, всього лише на сантиметр люк не діставав до своєї максимальної посадки, не зрозуміло що могло вплинути на те, що б він сам по собі трохи відчинився - у нього фіксовані пази, гм, але все таки одна думка прийшла в голову, можливо коли накривався бортовий комп'ютер він почав видавати різні хаотичні неправильні накази самостійно і один з цих наказів став причиною відкриття люка, він не відкрився можливо виключно із-за швидкого виходу б.к. зі
строю, люк завис ледве почавши відкриватися, але насправді що ж дійсно сталося взнати вже неможливо та і навіщо, зараз потрібно щонайшвидше привести човен у відчуття. Оглянув реактор і рухову систему, з вигляду все начебто з ними в порядку, на реакторі як раніше блимали зелені вогники безпеки - означає працює в нормальному режимі і обидві енергоустановки швидше за все теж, двигуни на перший погляд про себе нічого тривожного не говорили, все електронне управління устаткування зараз було вимкнене, а іншого просто не було, механічним способом вони не управляються і нічого точного про них не скажеш. На моніторі спалахнули 100%ів зарядки ноутбука і напис про готовність до роботи - відмінно. Мій організм до цього часу досяг нормальної форми і я з ентузіазмом взявся за роботу. Насамперед мені потрібно зробити з ноутбука, який в даний момент заповнений програмами в основному для розваги, систему реанімації електроніки підводного винищувача, для цього мені довелося видалити майже всю інформацію і програми крупні об'єми пам'яті, що не відносяться до справи і займаючі місце на жорсткому диску, залишив я лише програвач музики і найулюблініші відеокліпи, зі всім іншим довелося розпрощатися доки, всі програми я успішно скопіював на диски, що збереглися
126
цілими, закінчивши підготовку ноутбука вирішив зайнятися і простудіювати документацію по електронному управлінню човна, дістав товстенний том з кіпою креслень і прийнявся їх ізучати почав, для кращого сприйняття включив музику.
На зрозуміння як мені оживити системи пішло за даними годинника в ноутбуку більш за 4 години, хоч я і не знав насправді скільки зараз часу я виставив просто 24ех годинний відрізок часу, для організму обов'язково потрібно виставити такт, без нього важко точно розподіляти свої сили, у мене виникла цікава ідея як взнати хоч би приблизний точний час дня і ночі, як відомо я завжди в спокійній обстановці пробуджуюся сам приблизно в 7мь ранку, при тому лягаючи у будь-який час і в 21.00, і в 24.00, ось я і вирішив коли мені захочеться сильно спати то обов'язково ляжу і висплюся, а коли прокинуся виставлю час в ноутбуку 7.00 ранку і я взнаю, не точно звичайно, яка ж зараз година. Без часу важкувато, особливо коли не можна його визначити за сонцем, час людям робить життя комфортнішим і зрозумілішим, не потрібно сушити голову, коли чим зайнятися. Трохи втомившись від отриманої інформації вирішив підкріпитися, морська капуста із сметаною і консервовані рибні котлети підбадьорили мене давши сили, випив кофейку і знову зайнявся читанням.
Коли все, що потрібне мною розумілося і прийшли в голову геніальний ідеї я вирішив їх негайно реалізувати, в томі знаходилися окрім інформації настановні диски зі всіма робочими програмами, без яких важко буде що-небудь налагодити в човні. "Ну все за справу", - сам собі сказав я і зайнявся пожвавленням виконавчого комп'ютера, включив його він спробував запуститися, але як і вперше він відразу вирубався, нічого, я підключив до нього через спеціальний роз'єм ноутбук, в ноутбук я вже встановив весь спектр необхідних програм, ноутбук довгий час не міг знайти його в своїх пошукових програмах, нарешті на моє щастя виявивши його запитав команду на перевірку тих, що його запускають програм, всього декілька хвилин знадобилося для знаходження всіх причин що не дають запуститися в. к-ру, вся про це інформація вишикувалася в рядок і я уважно проглянув її усю. Виявилось, що більшість робочих файлів були пошкоджені, а їх пошкодило якесь коротке замикання що вплинуло на всю електроніку всього устаткування, виконавчий комп'ютер, ноутбук успішно витягував з в.к. різну інформацію, вийшов з буду останнім встигнувши зафіксувати і записати послідовність загибелі електроніки, вивчивши те що я побачив на моніторі мене насторожило, за даними в. к-ра вся електроніка і на додаток електромарежі фактично вже не існуют. Я відразу представив скільки мені знадобитися часу, щоб все відновити, прийдеться гарненько попітніти. Виконавчий комп'ютер як система виявився у повному порядку, окрім пошкоджених файлів більше нічого не було зламано, після оновлення ноутбуком всіх його програм запустився сам і відразу ж як ні в чому не бувало зайнявся своїми справами, звичайно мало не кожну секунду він пищав аварійним сигналом про виявлення несправності, тепер я дізнаюся все про човен, моніторинг йшов довго і я на якийсь час навіть вирішив відпочити розкинувшись в пілотському кріслі. Коли писки закінчилися я зрозумів, що в.к. впорався зі своїм завданням, але те що він виявив ледве не вивело мене з рівноваги, човен м'яко кажучи сильно постраждав від ядерних вибухів. Те що я читав мене шокувало, первостепенність важливості устаткування, що вийшло з ладу було вибудовано комп’ютером в детальний хронологічний порядок:
- вийшов з буду із-за невідомого в. комп'ютеру механічного пошкодження лівий двигун, він не реагує ні на одну команду; часткова відмова в роботі електроніки правого двигуна, за даними в.к. він у нормальному стані лише електроніка під час наказу дає не правильну реакцію - виконує не правильну дію; пошкодження верхнього покриття човна на 35%ів, у деяких місцях покриття було відсутнє повністю - оголився метал; пошкоджений люк, сильна усадка його кілець ущільнювачів і проблеми в його гідросистемі, через це він не може закритися; повністю вийшов з буду ультразвуковий локатор; вийшов з буду бортовий комп'ютер і головний монітор; вихід з ладу правої торпедної системи - механічне пошкодження стрічки; загинула електромагнітна гармата разом зі своєю зарядною установкою; у критичному стані знаходиться вся електромережа човна. Після довгого списку йшов інший з приємних даних, в ньому в.к. говорив про устаткування, що залишилося в строю :
- у хорошому стані знаходяться металеві оболонки, вони по колишньому остерігають човен від виявлення її ворожими радарами; в строю залишилися всі лазерні
127
установки, енергоустановка теж у чудовому стані; ліва торпедна система функціонує,
і в її стрічці знаходяться ще 4ри торпеди; дивно якось залишилися цілі відеокамери; система вироблення кисню працює; всі помпи в робочому стані; система керування підводним човном з штурвалу пілота теж жива; реактор дає життя човну стабільно виробляє електроенергію. Щоб зібрати інформацію про човен виконавчому комп'ютеру довелося шукати за допомогою спеціальних програм уцілілі ланцюги по яких вдалося добратися до необхідних вузлів, на це вирушало не мало часу, всі дані про виявлені працюючі ланцюги в.к. відразу збирав в ще одну програму, вона збирає всю цю інформацію і розробляє схеми по яких виконавчий комп'ютер тепер працюватиме.
Те що я задумав вийшло і тепер багато що стало зрозумілим, уціліле устаткування зможе підняти човен на поверхню, правда лише коли я зможу їм управляти, для цього потрібно майже всі електромережі заново змонтувати і створити нову контрольовану виконавчим комп'ютером структуру електронного управління всіма процесами, що відбуваються в човні. Звичайно мені захотілося відразу зайнятися ремонтом, але я дуже стомився від переробки гігантського об'єму інформації, очі злипалися і в голові трохи зашуміло, пора виспатися і набратися нових сил. Не став сперечатися з собою підкріпившись легкою вечерею завалився спати.
Новий день як я його назвав почався з виставляння 7 ранку, відмінно виспавшись хоч і без солодких снів відразу із заспаними очима встановив в ноутбуку приблизний відлік часу і приблизну дату - 7 ранку 18го жовтня 2048 року, тепер можна нормально жити і працювати.
За час сну в.к. встиг налагодити устойчевий зв'язок з деякими вузлами розподілу електричної енергії і навіть з устаткуванням. До величезного мого щастя в.к. розшукав доріжку до управління аварійним системам, помпи виявилися в робочому стані і запустити їх можна у будь-який момент, ось тільки невдача - в.к. лише констатує факти і вирішує питання по наладці устаткування, а управляти - це царина бортового комп'ютера, а він знищений. Для вирішення цієї проблеми потрібно всього навсього знайти заміну б.к., а заміна є, ультрасучасний ноутбук, який до мого щасливого везіння я захопив з собою, а прикинь я б послухався заборон керівництва і не узяв його. Його потужний процесор і всі складові сповна реально потягнуть все навантаження, яке ляже на нього, його монітор замінить головний і знову зможу розглядати красу глибин через відеокамери. Все починає нарешті налагоджуватися і багато що тепер я бачив - своє майбутнє і човна в приємних різноколірних фарбах, схоже ми виберемося з цієї пастки бейбі.
Весь подальший день я займався вирішальною моєю думкою, задуманий мною синтез електроніки вийшов, тепер ноутбук став командиром над всім човном, цього мені вдалося досягти дуже просто, я зробив з програмної структури ноутбука точну копію програмного середовища, яке існувало в бортовому комп'ютері, вся необхідна інформація знаходилася на дисках до кожного з них додавався детальний опис їх вживання, як створити структуру прочитав у документації. До кінця дня моя робота дала результати - ноутбук зміг з декількох десятків спроб запустити всі помпи, як тільки вони запрацювали про них і про вироблювані ними дії відразу поступила купа інформації на монітор в.компьютера, тут же я не чекав, несподівано сама по собі не знаю чому включилася система безпеки і теж дещо запропонувала для читання, на моніторі з'явилася найважливіша інформація - рівень і швидкість припливу забортної води, швидкість відкачування її помпами назовні, виявилося помпи працюють в 150 разів швидше, ніж втікає вода, на екрані з'явилася рісочка, що зменшується, - коли вона зникне я взнаю, що вода з човна повністю видалена, тепер не потрібно турбуватися з цього питання та і при тому, що тепер функціонує система безпеки, раптом знову з'явитися вода помпи автоматично без моєї команди все зроблять самі і написом на моніторі скажуть про результат звіюй своєї роботи.
Тепер коли безпека гарантована можна впритул зайнятися ремонтом човна, спочатку для ефективності моїх дій потрібно виробити план, це я зробив швидко, призначив навіть дату завершення справ і спливання підводного винищувача, цей день настане 28го жовтня.
Працюючи в строгій відповідності з планом мені вдалося повністю
128
відновити електропроводку і розподільні вузли головної живлячої електромагістралі, на борту на вимогу інженерів завжди знаходилися бухти всіх типів дротів, кабельків високої напруги і дротів для електроніки, я не відчував дефіцит в дротах і роз'ємах,
роботи дуже багато і мені інколи доводилося цілу добу займатися якоюсь справою не відволікаючись ні на що, для того, щоб не забути ту ідею, яку мені хотілося реалізувати, не покладання рук компенсувалася таким, що вводить до ладу все нове устаткування і навіть того, яке в.к. порахував повністю не придатним до вживання.
За перший тиждень вийшло окрім електропроводки відремонтувати електроніку правого двигуна і він вже подавав ознаки життя коли я прямо на йому замикав контакти управління, турбіни лопатей відразу вибухали від звуків і шуму від поглинання собою великого об'єму води, ввів в дію навігаційну систему і я тепер знав де знаходжуся, човен лежав на глибині 180ти метрів, але не на дні, вона була немов увіткнена в якусь подвійну підводну печеру, я не розумію як навігаційній системі вдається все це взнавати при тому що ультразвуковий локатор не працює, до локатора мої руки ще не добралися і точно сказати в якому він стані доки не можу, коли я взнав що ми знаходимося в печері мені раптом подумалося, з голови це зовсім вилетіло з голови, чому це мене до цих пір не знайшли і не підняли з глибин, дивно, повинні були давно вже знайти, а може не помітили в печері, адже човен жодними радарами не знайдеш, а тим більше вона прихована в глибокій печері, це виходить в разі моєї невдачі в ремонті мене ніколи не знайдуть і не виручать. Ця неприємність збентежила на якийсь час настрій, але я не з полохливих і продовжив роботи з ще більшим зусиллям, нічого сам виберуся нічого тут страшного немає. Люк за даними в.компьютера відремонтувати під водою неможливо, я оглядав його і прийшов до того ж виводу, поки почекає. До кінця першого тижня я повністю закінчив роботи по системах управління всього устаткування з ноутбука, тепер залишилося лише запустити само устаткування. Другий тиждень ним я і займався, ввів в дію 1ий торпедний апарат, другий повністю відмовив і його з міркування безпеки довелося відключити від електрики і електронного управління на зовсім, у ньому знаходилися ще 4ри торпеди гігантської потужності і зовсім не хотілося щоб вони завдяки випадку вибухнули, вийшло розібратися з електромагнітною гарматою і її зарядною системою, 100%но все ж не вийшло її відремонтувати, протестувавши виявилось, що її імпульс ослабів на 35%ів, як не старався причину знайти не вдалося, тепер її вживання буде обмеженим доки, радіус її ефективної дії знизився майже в двічі, все одно скоро все відремонтують в доці.
Сама думка повернення на базу насправді з наближенням закінчення ремонту човна і виходу в море мені все менше не подобалася, все більше мене зацікавлювала моя одна зухвала думка, що недавно народилася, але поки що я вагався її реалізовувати і вирішив почекати остаточного свого рішення до виходу в море.
Лазерні установки були в чудовому стані хоч зараз бери і стріляй, перебудував начинку у рубці, все устаткування, що вийшло з ладу, довелося повністю видалити, його я склав в технічному відсіку де зберігаються запасні частини, замість нього я з устаткування, що залишилося, сконструював скромну на вигляд панель управління, до речі система ідентифікації моєї особи і закладу човна до здивування збереглася,
її я вирішив залишити в строю, тому-що вона є невід'ємною частиною з системою яка виробляє ідентифікацію коли я хочу відкрити і закрити люк, та щоб вийти теж потрібно пройті цю процедуру. Панель приладів складалася з двох комп'ютерів і системи радіолокації, ну і звичайно ідентифікаційна, у рубці стало набагато просторіше. Штурвал керування човном був справний і він відмінно влився в нову загальну систему керування човном. Все йшло за планом і човен з кожним днем все більше пожвавлювалася. Незабаром всі задумані мною роботи були закінчені і залишалося лише протестувати всю структуру, всі системи човна.
Настав вирішальний день і він почався як всі дні двотижневого ремонту з щільного сніданку і веселою піснею, виключенням була надіта мною військова форма, під час ремонту я носив спецівку, та сьогодні я вирвуся з пастки і знову виявлюся у відкритому морі. Всівся в кріслі, пристебнувся новими ременями, включив, вже з штурвалу двигуни, правий двигун був повністю справний, а лівий за даними в.к. отримав якісь механічні пошкодження і не в змозі взагалі обертатися, але коли я виявлюся в морі обов'язково спробую його запустити. На моніторі ноутбука, я його
129
мав в своєму розпорядженні прямо перед моїм очима на відстані, яке дозволяє правильно реагувати на обстановку зовні човна, зараз він був включений і відеокамери показували сірі майже невиразні в темноті скелясті стіни печери в яку попало попасти човну, вибухова хвиля після ядерного вибуху видно метнула човен по своєму напряму і попала якраз в печеру. Знаходилася вся необхідна інформація яку збирав в.к., зараз мене цікавила поведінка двигуна, натискуючи на штурвалі кнопку холостого ходу я узяв на себе штурвал і двигун набрав звороти і несподівано човен пронизало дрібне тремтіння вібрації, якої раніше ніколи не було, це виходить щось заважає йому крутитися плавно, щоб це визначити потрібно спливати і оглянути його лопатеву систему, тепер по будь-якому потрібно звідси щонайшвидше вибиратися доки хоч один двигун працює. Ну-ка вперед, тобто назад я хотів сказати, вимкнувши холостий хід я рвонув штурвал на себе, двигун не схоже на нього шумно заревів і човен весь здригнувся, "ха-ха пішла лодочка, давай" - не стримався я хвалив човен бачивши в моніторі як потихеньку віддаляється скеляста стінка від екрану, я піддав газу і лодочка внатяжечку шкребясь корпусом об поверхню печери все ж вислизала з її небезпечних обіймів, я голосно крикнув "ура" коли човен вилетів з печери як пробка з пляшки з під шампанського. Я був настільки щасливий від того, що вийшло звільнитися з тісноти печери і в запалі отримуваного задоволення навіть випустив з рук штурвал, човен за інерцією довго сам по собі кудись плив, але за даними локаційної системи довкола на 2,5 км. жодних плавзасобів не знаходилося і мені не потрібно ні про що доки хвилюватися. Відразу ж піднявся на перископну глибину і з нетерпінням хотілося побачити свої кораблі на рейді Стамбулу, все введене мною з буду устаткування працювало стабільно і не викликало побоювання, частково тому-що майже все довелося перебирати своїми руками і по-цьому точно знав, що воно не підведе, відеоперископи піднялися до поверхні і показували далечін картинок навколишнього простору, я відразу ж звернув увагу на сонце, що стоїть в зеніті, було сонячне, зараз десь кінець жовтня і виходить середина дня зараз, гм я не знаю, поглянув в календарі ноутбука і з'ясував, зеніт сонця 30го жовтня доводиться на 11.25 ранку, а мій зразковий час складає зараз 9.41 ранку, майже не помилився мій біологічний годинник, це приємно, але точного часу все одно мені зараз не взнати і виставив поки що виявлені дуже наближені дані часу - 11.25ть ранку, якого дня я не знав - в принципі це не дуже важливо, яка різниця який сьогодні день, жодної. Виявилося човен знесло далеко на південь і мені довелося ще плисти 25ть км. до Стамбулу, чим ближче я наближався до нього тим дивнішим було враження від цього в мене, локатор ні підводних човнів, ні надводних кораблів не фіксував, я вдивлявся в далечінь і нічого схожого на кораблі не виявляв, але всі тривожні відчуття розсіялися, коли відкрився повний вигляд міста, на багатьох напівзруйнованих будівлях розвівалися великі прапори Євросоюзу, України і Росії, виходить це вже наше місто і протока теж, ну тепер справжній капец ранкурам настане в Україні, відеокамери дозволяли збільшувати відстані до 130ти разів і побачити навіть квіти на балконі висотки що стоїть на березі не складає жодних труднощів, в самому Стамбульському порту чомусь знаходилися мало кораблів і здавалося, що ось-ось і з протоки вийде білосніжний океанський лайнер, в акваторії міста все було спокійно жодної згадки окрім руйнувань не говорило, що зараз йде війна. Цікаво хтось ще окрім мене вижив після ядерного вибуху, задався я питанням коли впритул підійшов до протоки, про це мені не взнати, пробувши під водою ледве більше двох тижнів тут схоже багато що змінилося, але дещо мені зовсім не подобалося - за час проведений під водою мене не змогли знайти і визволити з печери, а коли мені самому вийшло вибратися то в окрузі взагалі нікого не виявилося. у голові кидалися суперечливі думки з яких витікали різні
висновки, головною думкою була - невже ранкури все ж влаштували пастку і не знаючи як зі мною боротися, звичайно вони зрозуміли що і в цій даній битві дію і я, їх флот танув з кожним днем під ударами невідомого противника - мене, а тепер взагалі їх втратам не було рахунку і вони зробили відчайдушну дію - жертвуючи своїми військами, кораблями, вони заманили мене, швидше за все ранкурівські залишки флоту теж загинули під час вибухів - їх було два, як і наш, добре в цьому місці не виявився весь наш об'едененний флот, а то б нам довелося б зовсім туго, але все обійшлося і наші прапори тепер розвіваються на будівлях Стамбулу – першого
130
звільненого міста від страшного ворога. З цього всього я зробив цікавий вивід - виходить раз мене не знайшли, звичайно мене шукали і зрозуміло, що безрезультатно, вважають загиблим, це думають наші, я думаю цієї ж думки швидше за все дотримуються і ранкури, я виходить майже півмісяця не турбую їх своїми випалюючими рейдами, а за планом мені належало після узяття Стамбулу повернутися на базу знову заряджатись торпедами і миттєво виявитися знову в складі вже швидше за все не існуючої ескадри для прикриття її під час входу в Босфорську протоку, генштаб мав намір виграти битву і за протоку, потім вийти в Мармурове море і стати одиносібними його володарями тим самим повністю перекрити горло ранкурівському угрупуванню в Україні і почати нудні морські бої з тими, що дислокуються в ньому флотом противника не даючи йому навіть хвилинку на відпочинок. Але все це видно я вже пропустив, по перших враженнях наш флот впорався схоже зі всіма поставленими завданнями і тепер Чорне море стало швидше за все знову вільним і відносно безпечним, єдиним джерелом хвилювання тоді залишилося південне його поберіжжя зайняте ворогом. Я вже майже зважився на 99%ів зробити задуманий мною в дні ремонту зухвалий вчинок, щоб прийняти це рішення мені залишилося вставити останній відсоток, який поки що утримував від негайних дій. Майже весь час проведений замкнутим в підводній печері мені думалось як би виконати далеку морську подорож до центру ранкурівської імперії, я думаю тепер після захвату ними величезних територій можна називати їх простір імперією,
мені бачилося Червоне море кищащєє флотом ворога, як хочеться зробити їм візит, цього ще ніхто не робив, та і в принципі доки точно невідомо чи в районі міста Веджх знаходиться саме їх центр, цього до кінця ніхто не знає тому-що нікому доки не удалося досягти цього місця, та і хотілося своїми очима побачити все що відбувається в Середземному морі і довкола Африки, за час прибуття мене на базу я не отримував жодних звісток з фронтів планети і абсолютно не знав загальної обстановки, це сталося через відсутність на базі кого-небудь з українського генштабу, все що мені самому удавалося взнати - це те, що ситуація залишається стабільною і все, мене це не влаштовує. Все в мені рвалося туди і як мені хотілося в їх якнайглибшому тилу накрутити яких-небудь дратівливих їх шереху, заводили слова тієї дівиці з сну "багато що тепер залежить від тебе", а може і справді я зможу зробити щось відправившись до ворожих берегів, що оберне назавжди війну назад. Багато що довелося зважить, обміркувати, дійсно ні я і ні всі нічого від цього не втратять, швидше за все і свої, і чужі думають - мене більше немає, ну і хай тим краще, якою несподіванкою буде поява у водах повністю контрольованих ворогом українського підводного винищувача, я вже знайду спосіб їх здивувати і тим самим підмочу репутацію їх військовій машини, ось тоді вони заспівають зовсім по-іншому, коли я почну просто розривати їх будь-які військово-морські з'єднання. У мене кипіло бажання міцно задати цим сволотам і без перестану терзати їх до повного знищення, але щоб пуститися в небезпечну подорож мені потрібно було визначити чи потрібний я зараз тут, раптом мене тут не потребують, тоді трепещіть ранкури українець йде в гості не по доброму. За даними виконавчого комп'ютера головне устаткування було в чудовому стані і гарантувало безпечну подорож, при тому що другий двигун після визволяння теж запрацював правда чомусь не на всю потужність, його ккд знизився на 25%ів, я хвилювався за зовнішнє покриття що імітує вигляд човна під кита, але комп'ютер давав дані про його придатний стан, все ж лежачи по колишньому в дрейфі в Стамбулу провів ще одне строге тестування устаткування на загальну придатність човна до бойових операцій, для цього я застосував спеціальну пргограму, яка не знаходиться у стандартному наборі програм електронних систем, ця програма завантажується окремо, це робиться для того, щоб виключити під час її, допустимо що вона весь цей час знаходилася в пам'яті комп'ютерів, її знаходження в електрониці випадкових пошкоджень файлів, який надалі можуть видати неправильний результат, для уникнення цього її завантажують свіженькою і жодних помилок не станеться. Програма показала після довгого дослідження човна, що підводний винищувач придатний для ведення активних бойових дій навіть з відсутністю одного торпедного апарату і електромагнітної гармати. По частині техніки все готово до походу, а з боку моралі тут потрібно ще помізкувати. Допустим я сам себе оголосив і приплив в док, звичайно все
131
осчастлівляться і негайно поставлять човен, що на мою думку склався після ремонту, довгостроковий ремонт, хоча вона сповна боєздатна, особливо затягнеться ремонт зовнішнього покриття, жодного устаткування для його ремонту на базі немає, самого матеріалу для ремонту теж немає, все це потрібно пріторопать сюди з Дніпропетровська, а це скільки часу піде, не менше місяця вважай бездіяльності, я звичайно ремонтуватиму як і все, але що за цей час може статися і на планеті, і ближче до України. Ні, спочатку я сплаваю і розвідаю все про центр ранкурів, а раптом мені удасться довідатися хто ж вони насправді, і тоді відразу відправлюся на ремонт. Для прийняття остаточного рішення я виконав рейд по всьому Чорному морю, на це у мене пішов цілий день, я був щасливий тому що все у нас - українсько-російського флоту вийшло, мета досягнута і Чорне море знову наше, подумати тільки що головну і вирішальну роль в цій всій довгій військовій операції зіграв ось цей порівняно крихітний підводний човен, правда він називається підводним винищувачем, я за звичкою поки що називаю її підводною лодочкой,
та вона тут головна, а не я, як я можна тисячами познаходити, вся справа в ній, яке щастя що вона придумана і вироблена чесними людьми для правої справи, тепер берегти її потрібно міцніше міцного, не можна допустити її потрапляння до не тих рук, скоро ПМЗ випустить, а може за час моеї відсутності з’явились ще декілька і український флот поповниться грізною ланкою підводних винищувачів, якій не зможуть протистояти жодні флоти на планеті, навіть ядерна атака будуть їм ні почом, ось це я розумію величезна сила.
З грандіозним приємним відчуттям того, що я з човном можу багато що зробити коричного заради майбутнього людства, направив підводний винищувач до виходу з Чорного моря, дуже скоро абсолютно весь ранкурівський флот буде трепещать від моїх частих візитів до далеких їх берегів.
Я набрав рекомендовану виконавчим комп'ютером швидкість в 800 км. за годину і глибину 950ят метрів, ці параметри дають човну оптимально витрачати свої ресурси, навіть при одному пошкодженому комп'ютері човен за даними в.к. здатен розвивати швидкість до 1350ти км. за годину, а крейсерська якраз - 800. Через глибини, що збільшилася, тіч збільшилася і помпам довелося збільшити звороти, нічого знайду де-небудь тихий острівець зроблю підйом і відремонтую люк, всього лише потрібно замінити систему ущільнювача і гідравлічні жими, які через навантаження потекли і втратили працездатність. Максимальна глибина для човна тепер складає 2500 метрів, корпус то витримає, а ось двигуни чи навряд витягнуть, тут потрібно дивитися в обидва під час глибинних маневрів. Проплив під Стамбульському мостом, звичайно я цього не бачив, про це говорила через інформацію на моніторі навігаційна система, не став підійматися, вже багато раз його бачив, вона точно визначає де ми знаходимося і завжди оповіщає про проходження чогось істотного. Я плив розкинувшись в кріслі, курс вже вибрав він лежить через Крит, Кіпр, зайду заглянути що там робиться в гирлі Суецького каналу, потім прямо попрямую до Гібралтара, погляну відеоперископами як там держутся об'еднані війська, по останніх ріденьких звістках вони продовжують утримувати шматочок африканського поберіжжя, в основному в наших руках залишилися Атлаські гори,
все Марокко, приберіжна вузька смужка в 100-150 км-ів Алжіру і зовсім трохи Тунісу - його Столиця і мис Ет-Тіб, вся остання Африка стала неподільно належати ранкурам.
Відразу зрозуміти важко як це можна було втратити цілий континент і невідомо хто тепер на ньому робить, що хоче, а то що він там дещо робить говорять незчисленні полчища їх армій що рвуться туди де їх ще немає. Пройду Гібралтар на зустріч незвіданих мені морів-океанів, тут я ще ніколи не плавав, хочу зайти на Канарські острови і десь тут все ж відремонтую люк, Канарські острови зараз є опорним пунктом об'єднаного флоту і морським фронтом що не пускає ворога до Гібралтара і далі. Обігну всю Африку поблизу її берегів і вестиму розвідку всіх основних портів, дійду до Червоного моря і тут вже я спершу стану поводитися , як мишка, досліджую кожен сантиметр цих вод і берегів, коли зберу всю інформацію влаштую їм веселенький фейєрверк перш ніж відправлюся назад, нічого складного, головне дотримуватися спокою і потрібно зважено приймати рішення.
Розслабившись в мріях і думаючи про майбутні пригоди одне відчуття давно забуте заворушила мою совість, я пригадав коли я відчував ще щось схоже, це
132
було як на мене в 8 класі, ми після кінотеатру йшли додому, вже давно стемніло і знаходячись під враженнями фільму нам хотілося негайно як слід розважитися, до нашого щастя ми наткнулися на класну машину і як нам захотілося прокотитися на ній, що нічого з собою поробити не могли, з нами був комп'ютерний геній він зламав всі протівоугоні системи зробивши коротке замикання і створивши сильне електромагнітне поле вивів з ладу мікропроцесори електроніки. Всю ніч ми ганяли по району катаючи дівчаток, потім почав закінчуватися бензин і нам довелося щоб уникнути неприємностей поставити автомобіль де узяли, під час цієї ночі ми всі відчули в реальності відчуття угону і не можна сказати, що воно дуже вже погане, просто розумієш що узята річ не твоя. Теж відчуваю я і зараз, але тоді це були балощі, а зараз я роблю це для всіх абсолютно не думаючи про себе, я пливу туди де в разі моєї невдачі мене вже ніхто і ніколи не виручить, про те що я там все одно ніхто ж не знає, мене тут те не знайшли, а говорити про далекі рубежі взагалі не варто, а прикинь дійсно б мене відправили до океану, зв'язку зі мною немає і як мене повідомити своїм про свою проблему, про те що зі мною щось сталося не заплановане взнають коли я вчасно не припливу на базу. Всі ці думки я вирішив повністю виключити з голови через не потрібность, не дивлячись ні на що я зроблю те що задумав і все тут.
Розвалившись в кріслі я відпочивав слухаючи музику, мені хотілося набратися сил до того як човен допливе до островів. Відеоперископи не вимикав і на моніторі весь час іскрилися синявою прозорі води Мармурового моря. На самому виході з Босфору комп'ютер фіксував ескадри нашого флоту і я не хвилюючись, при тому що жодних боїв не було, за найближче майбутнє Чорного моря минув останній наш заслін і увійшов у ворожі води. Як мені хотілося негайно піднятися на поверхню і як слід накупатися, зараз середина осені, цікаво поплавати у вічно теплій воді середземномор'я, але про це я можу поки що лише помріяти. Плавання до островів справило на мене неприємне враження, зовсім недавно яскраві курортні центри померкнули від того, що поглинає весь тропічний блиск і що створюється від цього класного настрою військової присутності ранкурів, що знаходиться на них,
їх флот просто обліпив острови що знаходяться біля берегів східного середземномор'я, колись під час учбових морських походів ми заходили на деяких, їх зараз не взнати, а раніше від їх краси голови крутилися, особливо від тих, що їх населяють і наїжджих відпочити красунь, зупинки хоч би для поповнення провіантом ставали великими святами щасливого життя, та, є що пригадати, зараз же серце просто надривається із-за сумного і смутного вигляду вічно зеленого щастя. Крит, Кіпр, Родос і багато островів втратили свою красу, але це на якийсь час, швидко все знову повернеться як тільки вони будуть звільнені. Зайшов поглянути що там з Суецьким каналом, до нього мені не вийшло наблизитися, щільність ворожого флоту тут перевищувала всі нормальні норми, військові і транспортні судна упереміш,
бовталися по всій гігантській акваторії десятків портів прилеглих до каналу, з тих пір, як довелося залишити канал ранкури його серйозно перебудували у велику перевалочну базу, я вів спостереження з 10ти км відстані, відео оптика давала безмежні можливості і я записував на диски все, що мало цінність. Порт-Саїд перетворився на гігантський склад, він виглядав похмурим і трохи навіть лякав своїм виглядом, на моїх очах сотні великотоннажного транспорту розвантажувалися і завантажувалися якимсь вантажем стоячи в довгих рядах, неоглядна далечінь нескінченних портів, що віддаляється, приголомшувала своїми масштабами, прибережні одягнені в бетон смуги і що звисають над ним високі крани, що весь час крутилися, були основним виглядом ворожого пейзажу, під кранами снували короткі залізничні склади і маленькі навантажувачі, всю техніку що знаходилася зараз в моєму полі зору не можна було злічити навіть приблизно, нічого в українському генштабі розберуться. Я провів тут цілу добу сховавшись біля прибережних мілинах, сюди кораблі противника не сунутимуться, звичайно Суецький канал став для ранкурів головним портом, адже всі основні вантажі як приблизно відомо приходять з Червоного моря звідки це саме все береться доки нікому не удавалося довідатися, на моїх очах один за одним без зупинка з далечіні каналу з'являлися вантажні судна, деякі ставали на розвантаження, інші продовжували плавання тут же узяті під охорону потужними бойовими кораблями ескорту і всі разом прямували кудись на південь.
133
Тут знаходилися авіаносці і з них регулярно злітали і приземлялися чергові
винищувачі - патрулюють піднебіння, мені таланило і жоден з них не долітав до місця в якому я ховався. Зібравши по-моєму досить інформації про всю східну частину середземномор'я відправився далі в небезпеку незвіданого.
Про те що взагалі робиться в Середземному морі я і поняття не маю, знаю що тут відбуваються морські і сухопутні баталії, що майже не припиняються, на цьому знання мої закінчуються, по-цьому все навіть враховуючи те що мені доводилося плавати в цих водах нічого не давало. Африканське побережжя зайняте ворогом було майже скрізь однорідним і комунікації ворога не були інтересом, ну хіба що їх розташування, цю інформацію я ретельно записував на окремий диск, морські бази були маленькими і схожими, але що добре охороняються з моря і з повітря, зупинявся я лише на короткий час.
Незабаром я досяг морської лінії фронту, вона лежала в районі острова Сіцілія на 100 км. східніше і до 300от км. на південь від острова, починалася з колишнього туніського міста Сфакс, продовжувалася до Мальти, зараз якраз йдуть основні сутички саме в районі Мальти, потім лінія фронту жаркими боями подовжується на північ різко повертається біля Сіцілії і прямує до Греції, за Грецькі води йдуть чомусь мляві другорядні битви ні до чого що не приводять, вивчав ці місця цілий тиждень і з'ясував міцність об'еднаного флоту - гарантовано стримує агресію ранкурів. Мені часто не терпілося вплутатися в яку-небудь морську сутичку, але всякий раз стримувався, не можна розкриватися і витрачати ресурси човна доки я не виконаю головну мету походу, а потім будь ласка дорогою додому юшок і отримають же ранкури. Наступний відрізок траси лежав по контрольованій об'єднаними військами простору, від Сіцілії до Гібралтара - жодних проблем.
Серце моє трепетало від зустрічі з воротами що відкривають дорогу до Атлантичного океану, масштабні відчуття і думки заповнили мою свідомість, океан - який він величезний, які глибини, швидкі течії, мільйони тропічних островів, це захоплює. Вже був листопад коли я закінчив свою одіссею по Середземному морю і ось-ось збираюся попасти в океан, заглянув в порт Гібралтар, а він більше чим я його уявляв, очевидно зараз в ньому зосереджені головні військово-морські сили об'єднаних сил Європи, Північної Америки і багатьох ще країн, злічити кількість бойових одиниць було дуже важко, на якийсь час коли кораблів і підводних човнів з обох боків стає надто багато, мені доводиться відключати на якийсь час систему аналізу і визначення того що знаходиться довкола підводного винищувача на відстані 2,5 км., просто маленький монітор не в змозі всіх умістити в собі.
Дуже задоволений від побаченої переважної потужності нашого флоту відправився до відкритого океану. Все в мені аж співало від зустрічі з атлантікой, невже я насправді в її водах, а скоро я побачу її розкішне і прекрасне побережжя, острови, може повезе побачу справжній океанський шторм, моя мрія дитинства про кругосвітню морську подорож стає реальністю, ну нехай не зовсім кругосветня, навіть воно військове ну і хай, все одно подорож в дуже далекі краї, я марив новими зустрічами з небаченим. Йшов на перископній глибині і на моніторі весь час знаходилася краса цих місць. Води атлантики зустріли відчутним хвилюванням в 5ть балів, човен трохи водило, але двигуни були розраховані на це і стабільно виконували свою роботу, темно-синя поверхня тягнеться аж до горизонту вражала мене, ясна погода дала повною мірою насолодитися дивними пейзажами, їх мені доводилося бачити виключно по телевізору, а тепер ось вони в реальному часі і човен плескався в теплих хвилях, мені вголос захотілося сказати і я сказав:"Привіт Атлантичний океан, ми все ж зустрілися і для мене це щасливий момент!".
Узяв курс на Канарські острови, по дорозі я милувався океаном, занурювався в глибини і знову піднімався щоб побачити сонячні переливи, дивної чистоти вода без затримки пропускала в свій підводний світ яскраві промені і вони прикрашали все на що вони потрапляли. Монітору вдавалося передавати всі фарби, часто зустрічалися представники атлантичної фауни, їх було багато і на мою думку фауна дуже багаточисельна, і всіляка, хай говорять екологи що живність в океані зубожіла, але моїм очам відкрилася справжня країна достатку.Цілі хмари різноколірних рибок, риб, рибіщ зустрічалися мені, дуже красиво, навіть вдалося побачити цілу купу різновидів акул, цілих 8 видів мені удалося зберегти і записати
134
на диск, я вирішив зробити для себе відеоальбом тих місць де пощастило побувати, часто за мене намагалися наздогнати дельфіни і я бачивши їх старання зменшував швидкість, щоб трохи краще їх розглянути і дати їм можливість навіть небагато пограти, вони цим моментом сповна користувалися, швидко зграйкою крутили довкола човна, наздоганяли, обганяли її і коли їх щось зацікавлювало миттєво зникали.
До Канарських островів приплив увечері 22го листопада 2048го року, дивні вечори в тропіках, тихі, безтурботні і швидкі. Навігаційна система дала повну інформацію про острови, фізична і топографічна їх карта в дуже збільшеному вигляді я міг вивчити на моніторі, масштаб можна збільшити і зменшити по потребі, я шукав тиху маленьку бухту на віддаленому острівці в якій можна було б повноцінно відремонтувати люк, безпека зараз коли я в далечіні від рідних берегів будь-яка помилка може стати трагічною для човна і мене, мені хотілося оглянути поверхню човна і самому оцінити руйнування, а ще хочеться на власні очі побачити, до цього я ж все бачив через відеосистему, тропічні острови, океанську воду, може навіть викупаюся в ній, ах, як же хочеться. З сотні прекрасних островів я вибрав мало не найвіддаленіший, він знаходився в самій західній частині Канар і був середніх розмірів, його ландшафт складали в основному нескінченна низка різних за площею і формою бухт, і бухт, при тому що вся поверхня і берегова лінія покрита густою рослинністю, та і глибини за даними нав. системи тут якраз прийнятні і можна далеко заходити углиб мікрозаток, цей острів те що мені потрібно і я відразу попрямував до нього ведучи човен уручну, хотілося самому керувати човном і досягти острова, та і поруч взагалі-то він знаходиться. Досяг острова і відразу ж почав оглядати його вишукуючи відповідне містечко для стоянки, довгі пальми щільно закривали те що знаходиться в глибині острова і лише в деяких прогалинах виднілися ряснозеленіючі вулканічні піднесеності, все побережжя було одягнене в білосніжні піщані пляжі і вони притягували мене, ледве стримував себе щоб не спливти, та і поки що не міг я цього зробити, спочатку потрібно відремонтувати люк. Знайшов бухту і ретельно вимірюючи глибину заплив в неї, вона заглиблювалася в острів роблячи грутой вигин. Біля берегів, а вони в деяких місцях були обривисті можна спокійно сховатися і ніхто ніколи не виявить, ні з моря, ні з повітря.
Заплив під один з обривистих берегів, а над яким далеко над ним звисали ті, що витягуються мало не горизонтально товстенні в стволі і з гігантськими листям-вітками пальми, як добре що відеокамери настільки ефективні, особливо можливість крутити ними на всі боки, застосовуючи їх я завжди можу побачити все що захочу і тоді з точністю визначаю те що необхідне роблячи безпомилкові рішення. Сьогодні мені не вийти упірнути в тропічні води атлантики, майже стемніло та і втомився щось я небагато, дуже хочеться спати, не став себе пересилювати і вирішив відіспатися, завтра всім насолоджуся.
Ранок почався з вивчення принципу ремонту люка, нічого складного в цьому не виявилось, для цього я сплив на поверхню ранковоої тропічної бірюзи, вода в цей час на короткі хвилинки стає саме цього кольору, до речі увечері вони бувають трохи подовше. З люка текла водиця, визначити головну причину течі доки було неможливо люк був весь мокрий і текло звідусіль, я спробував автоматично відкрити його, але він висувався з непрятними ковзаючими звуками лише на середину, начеб як пальцем проводиш по мокрій гумі, нічого страшного що він щільно застряг, уплотнілки очевидно повністю вийшли зі строю, для вирішення цієї проблеми є ручний гідравлічний домкрат неймовірної потужності, працювати може автономно і від електроенергетики для підйому надважких дрібниць. Добре, що це передбачили інженери, я встановив домкрат і його автономності вистачило для відкриття люка, люк відкрився виблискуючи в променях золотим тризубцем і своїм отпалірованим покриттям, відразу ж в човен увірвалося свіже океанське повітря насичений ароматами острова ніколи раніше мною ще не відчутим. Я негайно виліз назовні, як би не говорили мені конструктори, що повітря виробляється штучно в човні ідентичний сьогоденню все ж вони серйозно відрізняються, раніше я цього не помічав тому-що майже щодня бував на свіжому повітрі, а зараз коли довелося провести під водою більше половини місяця це стало гостро відчуватися, хоча був ще ранній ранок, але сонячне світло від якого очі встигли вже відвикнути заливав своєю яскравістю. Мені довелося жмурити очі і навіть довелося все ж на якийсь час
135
одягнути сонячні окуляри, від свіжості повітря трохи повело мою свідомість і довелося сісти на теплу поверхню човна для відновлення працездатності організму. Тимчасова слабкість не перешкодила насолодитися навколишньою красою, дивний край тропічного поясу, які аромати містяться в повітрі, а сам вітер справжній океанський бриз носить в собі бадьорість, що наповнюється зараз в мені накопичуючи відчутну силу тутешніх широт, наді мною в метрах в 15 звисали пальми і своїм широким, багаточисельним листям вкривали мій притулок, сонце зовсім не давно вислизнуло з солоних вод атлантичного океану і воно красувалося ледве виглядаючи із-за густої рослинності що знаходилося на протилежному березі.
Відчувши прилив сил і намилувавшись красою вирішив зайнятися доки справами, а як лише повністю відновляться кондиції організму тоді ні що не зупинить мене накуповуватися вдосталь. Пошкодження люка були не значними як я і думав, люк втратив свої властивості герметичності із-за надмірної усадки прогумованих кілець ущільнювачів, а їх більш за 20ти види різної конструкції, під час ядерного вибуху вони прийняли на себе енергію удару і спресувалися, а назад набути своєї форми не змогли через деформацію кераміко- металевої основи, на борту є два запасні комплекти і на заміну їх піде не більше доби. Особлива тривога, яка хвилювала мене останнім часом була пов'язана із станом зовнішнього покриття, до мого щастя неприємні думки не виправдалися, інформація яку давав виконавчий комп'ютер відповідала дійсності, та штуковина перейняла на себе головне негативне воздействіє- купол безпеки розкрився перед самою вибуховою хвилею узяв на себе основне навантаження, цей матеріал майже весь вже відпав з поверхні човна, під час дії на нього наслідків ядерного вибуху матеріал з якого полягає купол прилипає до човна, але надалі кристалізується в солоній воді і з часом відпадає, спеціального очищення матеріал не вимагає, купол можна застосувати лише один раз, потім потрібно зарядити новий. У багатьох місцях поверхні човна сіро-бежевий матеріал ще тримався і мені було цікаво на нього поглянути, це його заслуга і звичайно тих людей які винайшли матеріал,через це я зараз і живий, хотів поторкати його руками, але зупинився і подумав, а раптом він радіоактивний, спустився в човен відшукав прилад для визначення радіації, провів досвід і виявилось, що немає жодної радіації, виходить цей матеріал не поглинає радіацію, а якось її відштовхує і
не накопичує в собі, це унікально. Я не знав точні властивості матеріалу, чомусь про нього і взагалі про купол мало було мною отримано інформації під час підготовки на ПМЗ ім. Макарова, не знаю чому. Задоволений результатом продовжив огляд поверхні, подекуди була зірвана мало не до металевого покриття композитна оболонка човна, властивості стягання покриття прикрило оголеність і приховало небезпеку радирування човна по металу, ці пошкоджені місця виглядали як вм'ятини на автомобілях, але дещо змінилося в покритті, уважно приглянувшись я знайшов відмінність від ідеалу, покриття не блищало як раніше, а тьмяно чорніло не переливаючись веселковими переливами, я спробував натерти блиск рукавом, але нічого не вийшло, виходить первинні властивості помінялися на якісь інші, на які інші я зараз не можу визначити для цього потрібне спеціальне устаткування, яке знаходиться лише в Дніпропетровську, нічого головне човен по колишньому схож на кита, ледб не забув про фонтан і пішов глянути чи не забився його вихід, та трохи довелося почистити, знову спустився вниз і дав високий фонтан - порядок, працює. Потім я вирішив пройтися до кормової частини і оглянув замасковану верхню частину двигунів, мені хотілося взнати чому один з двигунів спочатку не працював,
а потім раптом включився правда не на всю потужність, на місці двигунів не було жодного рівного місця, чомусь воно було сильно піддане руйнуванням, я уважно вивчив все те, що знаходилось над водою і де що второпав, в самому покритті знаходилися багато камінчиків різного об'єму схожих на той камінь з якого складалася печера в якій застряг човен, я відразу пригадав цей колір, продовжив далі вивчати, розкрив ділянку під яким знаходився пошкоджений двигун, я відразу заглянув в лопатеву систему, інтуїція ніколи мене ще не підводила та говорила що десь тут криється відповідь, дійсно коли я відкрив величезний люк, сам люк був спотворений і гідравліка ледве змогла виштовхнути його, що приховує лопаті мені все стало зрозумілим, половини лопатей не було на місці їх взагалі ніде не було,
я не міг зрозуміти куди ж вони могли подітся, виявилося нижні стулки виконували
136
функцію водного протягу були вирвані зі своїх місць і бовталися абияк, та нижня частина виходить відкрита і не забезпечена від радарів противника, через цю дірку повилітали лопаті, що відірвалися чомусь, цікаво що в іншого двигуна ні подряпини принаймні усередині, я його теж оглянув - він в порядку. Цю проблему потрібно негайно виправити, я думав як вирішити це складне завдання, нічого впораюся водолазний костюм є, весь інструмент є, мізки теж на місці, документація додається. Перед роботою я з довгожданим задоволенням викупався в дуже теплому океані, передати щастя, що відчувається, при цьому дуже важко, одне слово лише відповідало - клас, упірнав, стрибав з човна, робив все що в голову приходило, втома і інші негативні відчуття як рукою зняло, відновилася бадьорість, свіжість в голові і у всьому тілі. Та після незабутнього купання тепер все мені по плечу, коли нахлюпався вскорабкался на човен, це правда вийшло насилу, добре що після пережитого удару на човні з'явилися різні подряпини і щербинки без них не заліз би на неї, цікаво виходить і навіть негатив інколи може виручити. Піднявшись на поверхню човна трохи заспокоївшись від пережитого щастя і тривоги вирішив трохи перекусити, від цього всього у мене з'явився відмінний апетит.
Після розваг зайнявся ремонтом, насамперед зайнявся люком і на нього довелося витратити більше часу чим передбачав, провозився до ранку, але це коштувало того - люк тепер як новий, як і передбачав потрібно було замінити всю герметичну систему люка, все для цієї роботи на борту є - запасні кільця ущільнювачів і системники, гідравлічне масло і деякі додаткові компоненти, а найголовніше на борту є весь необхідний інструмент і вся інформація як толком все можна відремонтувати, і у мене все вийшло, звичайно я проводив реальні тестування люка, пробував його на занурення і на глибинах з великими швидкостями, для цього я виводив човен із затишної затоки і мотав його довкола острова. За тим зайнявся другою справою, зробив все що було в моїх силах для приведення в нормальний вигляд і робочий стан постраждалий двигун, нижні люки довелося видаляти повністю із-за їх повної поломки, для виконання цього завдання довелося виконувати підводні роботи важкувато було ну нічого за те впорався і тепер через недостачу на грібному валу лопатей у двигуна дещо впав ккд, все ж я залишився задоволеним результатом, рухова система за даними виконавчого комп'ютера і моїм враженням тепер не викликає побоювання. З успішно виконаним ремонтом підійшло до кінця моє прибуття на привітному острові, сумно було з ним розлучатися, хотілося б ще тут попрохлождаться, але зараз немає на це часу, та і не по товаріщеськи це, скрізь сотні парубків і можливо дівчат віддають свої життя за те щоб я зміг ще поплавати в поки що наших водах атлантики, ще без побоювання відремонтуватися, це неподобство я ніяк не можу допустити і вирішив завтра вранці продовжити свій похід, через півгодини настане тропічна зоряна ніч і спати дуже хочеться, все завтра в похід.
Як я намітив вранці я вийшов у відкритий океан і направив човен до мису Альмаді, а потім збирався рвонути до Кейптауну. Плив під ще не захололими враженнями про тропічний острівець, дивно він приємний і його ароматне повітря заповнило човен за час стоянки пестив мій нюх. Коли я віддалився від Канарських островів то задався питанням, я чекав на островах страшних битв, але насправді все було тихо, я часто коли знаходився на острові прислухався до звуків прагнучи почути канонаду і нічого не міг розрізнити окрім тихого прибою і звуків видавані морськими птицями, що високо літали . У мене не було часу для з'ясування в чому справа і я не став на цьому концентрувати увагу, не воюють - добре. Все з'ясувалося коли я досяг островів Зеленого мису, тут дійсно було гаряче, все плавання човен тримав на перископній глибині час від часу піднімаючи відеокамери для огляду підозрілого об'єкту та і просто оглядав незвідані океанські простори, основні морські сутички відбувалися на південних островах, але деякі розгоралися і в центрі. Я провів тут деякий час для розвідки тутешньої обстановки і з'ясував, що об'єднаний флот сповна успішно справляється з труднощами, я зробив маленький екскурс по належних союзниках базам і бачив їх в складному вигляді, закопчені, обгорілі від частих пожеж порти все ж грізно виднілися з далечіні, особливо вражав вигляд баз під час присутності в них замаскованих лінкорів і коли товсті довгі стволи, що блищали на яскравому сонці довгі стволи башт берегових батарей були повернені
137
прямо в твою сторону. З багатьох островів тягнулися довгі чорні шлейфи диму і
ставало зрозуміло, що там йдуть бої. Як я не прагнув себе утримати від того щоб не втягнутися в один з боїв все ж не зміг, але це був крайній випадок. У біду попав морський госпіталь італійського флоту з ним були два есмінці видно охорона, з них знущалися сім кораблів ранкурів середніх класів, госпіталь вже втратив управління і щосили димів люди стрибали з нього у воду, на це було не можливо дивитися, дивлячись на це згадалася загибель мого лінійного важкого крейсера, гіркий спогад був останньою краплею для того, щоб дати волю відчуттям і рішенням, що крутилися в голові, одним заходом зрізав всім грібні гвинти, ворожі кораблі йшли на невеликій швидкості і втративши несподівано управління вони почали робити різні дивні повороти, ех не вчасно вийшла з буду електромагнітна гармата, її б зараз застосувати, в принципі її можна відремонтувати, але для цього потрібний спеціальний ремонтний стенд, який знаходиться на ПМЗ, у мене є всі схеми цього стенду і можна і самому зібрати, але лише в сухому ремонтному доку можливий ремонт електромагнітної гармати, коли на ворожих кораблях усвідомили свою проблему їх знаряддя відразу припинили вогонь, мені це якраз і потрібно було, я вирішив схитрувати і почекати що ж станеться далі, наші есмінці не стали схоже довго дивуватися і бачивши тимчасову покірливість ворога атакували противника, десятки торпед відплати понеслися до ворожих бортів, але лише дві досягли мети і заподіяли серйозні утрати кораблям противника, останні торпеди були знищені ранкурівськими оборонними торпедами, я відразу зметикував що можу все оборонну систему ворога звести нанівець, принаймні під водою, коли есмінці випустили нові торпеди я вже не дав дозволити ворогові їх висадити, всі ворожі оборонні торпеди я зрізав лазерами і вони вибухали з відчутним навіть в човні гуркотом, торпеди успішно досягали своїх цілей і ворожі кораблі до звичайно здивуванню обох сторін почали поодинці йти на дно, коли останній сховався в пучині я задоволений сплив на перископну глибину і дивився як там наші, есмінці підійшли до пораненого госпіталю і почали прийом тих, що всіх залишилися в живих людей, я думаю вони здивувалися своїй перемозі, подумати лише два маленькі есмінці пустили на дно кораблі набагато вище їх класом, довго вони ще згадуватимуть швидше за все цей для них дивний день. Навіть на тлі битв, що не припиняються, на цих островах я був щасливий тим, що тут теж удається стримувати ранкурів і фронт навіть відсунувся
у бік ворога, за старими даними фронт знаходився на Канарах, а зараз набагато далі і це приємно. У приємних відчуттях продовжив плавання, мис Альмаді прошел швидко, але помилуватися його красою встиг, я мчав в автоматичному режимі до південного краю континенту мису Голковий і чекав з нетерпінням зустрічі з ним, звичайно я мріяв побачити всі морські пам'ятки планети і навіть у вимушеному вигляді все одно отримував від подорож враження, що не забувалися, але досягти відразу мис Голковий мені не довелося. Як уважно я не збирався до цього по ходу все ж дечого не врахував і навіть не відмітив, у мене закінчивувся провіант, про це я взнав коли, як мені подумалося, несподівано розтанули продукти першої необхідності, закінчився чай, кави залишилося на пару заварок, а субпродуктів залишилося на пару днів, інших харчів залишилося теж приблизно на цей час, як це мене попало не додивитися бортове харчування, просто випало з голови, я вже хотів зневіритися і піти на ризик, на останніх крихтах зібрався виробити розвідку, але все обійшлося, подумавши своєю головою я придумав як мені викрутитися з цієї неприємної ситуації, мої мізки запропонували цікаве і навіть комфортне вирішення цієї проблеми, мені це відразу це сподобалося і я відразу почав реалізовувати класну, блискучу думку.
Підводний винищувач з крейсерською швидкістю летів до берегів південної Америки, я прямував до Аргентини, а саме курс тримав на затоку Ла-плата. Коли я думав де ж мені роздобути досить харчів для довгого автономного плавання, то сидячи в кріслі з декілька засмученими відчуттями дивився на монітор мій погляд несподівано зупинився, на моніторі в цей час якраз красувалася фізична карта планети, на одному із загадкових для мене континенті. Я давно мріяв побувати на ньому як в іншому і на всіх інших, і відразу відповідно народилася чудова думка відправитися до нього і дістати все що необхідне, з грошима у мене проблем немає зі мною завжди дві міжнародні банківські пластикові картки, на одній лежить 10.000 гривень, а на іншій 10.000 американських доларів - називається витрачай не хочу, їх
138
мені преміював Гетьман України коли я став пілотом човна я в той момент здивувався цій премії через те, що витрачати їх все одно не вийде, туди куди мене направляє командування магазинів як правило немає, "ну нічого подумав я, - коли
клав багатство в кишеню, - вони багато місця не займають, а прийде їх час тоді тримаєтеся веселі фунти спущу я вас всі як один...". Так плисти мені було з чим залишилося визначитися з країною в якій мені належало скупитися, самій моєю улюбленою країною в південній Америці завжди була Аргентина і вибір зробився сам собою я був дуже щасливий від цієї швидкої несподіваної зустрічі з моєю мрією. Довго не роздумував розвернув човен і помчав до південноамериканських берегів. Фантастичні можливості підводного винищувача дозволяли здійснювати найнеймовірніші подорожі дуже швидко і зараз по моїх припущеннях на все про все часу витратитися зовсім небагато, пару днів вистачить і на плавання, і на скупку
провіанта. Плавання зайняло майже десять годин, швидкість була 800от км. за годину плюс сильні течії не дозволили здолати Атлантичний океан швидше, та я і не хотів швидше, звуковий сигнал комп'ютера прозвучав по всьому човну дав мені знати про те, що човен досяг берегів південної Америки, в цей час я знаходився на камбузі і пив залишки кави і доїдав залишки розкоші, допив, доїв і відразу ж кинувся у
рубку, човен зупинився після звукового сигналу і чекав подальших моїх дій, стрибнув в крісло і відразу дав команду піднятися на перископну глибину я хотів надивитися на небачену мною красу. Картинка з'явилася на моніторі, але я зовсім забув що вже-то ніч на континенті і на екрані монітора чорніла тропічна ніч, ну ось нічого не видно, ех. Подекуди виднілися вогники маленьких приокеанських городків і рибальських сіл, про те що це були саме села я взнав з аргентинських серіалів, серіали мені дуже подобалися і я часто з мамою, а вона сильна їх любителька, дивилися закручені сюжети мильних опер, я навіть трохи знаю деякі слова з іспанської мови, це ж потрібно буде якось роз'яснюватися з місцевими жителями, англійську то я знаю, а чи говорять всі в Аргентині, в цій справі не можна ризикувати і я вирішив до ранку вивчити самі розмовні фрази і слова, добре-що у складі необхідної інформації знаходиться на човні диск зі всіма поширеними мовами на планеті, за час який я плив до континенту встиг відмінно відпочити і спати зовсім не хотілося, зі свіжими силами вирішив за ніч осилити хоч трохи іспанських слів, але для того, щоб приступити до вивчення мені потрібно ще добратися до Буенос-Айресу, я думав підпливти до нього і десь в безпечному місці на околиці висадитися. Погостювати в Буенос-Айресі мені не довелося, його води були сильно завантажені водним транспортом і я не став ризикувати човном і не став навіть наближатися до столиці Аргентини, все що мені пощастило побачити це в збільшенні його прекрасні яскраві вогні, які на десятки кілометрів розтікалися по гладкій воді затоки. Я вирішив пошукати невелике прибережне містечко і там вже скупитися. Знайшовши те що шукав уважно розглянув прибережну смужку містечка і з'ясував те, що тут немає військових кораблів і можна спокійно стати на дрейф, віддалившись небагато в сторінку і ліг в спокійне положення, виставив систему безпеки і почав вивчати іспанську мову.
Ранок в Аргентині трохи не схожий на наш український, звичайно океан головний повелитель тутешнього клімату та все ж туман стояв в затоці майже ні чим не розрізнявся, лише він густіший. Довелося почекати до розсіювання туману, в додатковий час, що з'явився, я ще раз переглянув все що я узяв з собою в подорож, найважливіше це - життєвий одяг, картки і великі водонепроникні пластикові щільні мішки для їди, я вже сидів одягнений у водолазному костюмі в кріслі і обдумував всякі варіанти того як мені там діяти, найнебезпечніше головне не попастися на очі поліції, візи у мене немає, документи - паспорт, військове посвідчення підводника і все, ну ще картки, здивуються коли вони все це побачать,
цього не можна допустити, нічого не потрібно хвилюватися головне зараз спокій і витримка. Ось і сонечко, воно нагріваючи повітря відразу випарила туман і берег став знову добре бути видимим, я знаходився в стороні від містечка приблизно в кілометрі, берегом були чагарники мангрового лісу, я і не знав що він настільки високий, вражає потужністю і красою, вирішив тут і висадитися. Виходив з човна в підводному положенні, вся вхідна камера разом з вхідним люком є шлюзовою камерою і можна запросто під водою виходити з човна в разі екстремальної
139
необхідності, а зараз якраз екстремальна - їсти хочеться, заліз на сходи, натискував кнопку на спеціальній панелі що знаходилася тут, нижня частина камери піді мною закрилася і почалося закачування води, закачалася і вхідний люк відкрився будь ласка можна випливати назовні, люк залишатиметься відкритим до мого повернення, я тоді запливу в нього натисну відповідну кнопку і люк за мною закриється, вода викачається з вхідної камери, піді мною відкриється розділова перегородка і я зможу попасти назад в човен. Виробив дію що дозволило мені покинути човен і поплив до берега, човен залишив прямо біля берега у важкодоступному місці на глибині 20ти метрів. Вода була дуже теплою і я просто парив в ній як будь-яка з риб, плив і отримував силу-силенну задоволення від підводної подорожі. Плисти довелося зовсім трохи метрів 200ті і ось я біля мангрових хащ, винирнув і обережно довго вдивлявся в темніючий ліс, переконавшись що тут нікого немає підплив до самих чагарників і забрався на одну з товстих віток невідомого мені пріокеанського дерева, виявилося що це не вітка, а один з багаточисельних стволів тих, що виходили з води вони спрямовуються створюючи собою природну загорожу схожу на частокіл, живий забір дружно високо тягнувся вгору до сонця. Повезло що ствол лежав приблизно горизонтально, мені вдалося потихеньку ледве стримуючись на слизькій корі добратися до самого берега, протискуваючись крізь стволи пробрався в гущавину мангрового лісу, вода тут прозора і я побачив, що глибина води скоротилася до півметра і я звичайно відразу зліз із ствола, ступивши на грунт ноги трохи провалилися у в'язкий грунт південноамериканського континенту, структура грунту відрізнялася від мула що зустрічається у нас в Україні, вязкість була якоюсь приємною і не липкою пересуватися не важко. Добравшись до місця де можна було заховати акваланг і спорядження відразу ж залишив його тут гарненько замаскувавши, потрібно тепер якось намітити містечко нічого не став вигадувати просто прив'язав до ствола дерева під яким заховані речі стрічку камуфляжу, не особливо прикметно і я взнаю де лежить акваланг, довелося шматочок матеріалу відірвати з куртки камуфляжу узяту з собою, заховавши спорядження я залишився лише в спортивних трусах, кедах і тільнику, на плечі весела водонепроникна сумка зі усім необхідним в дорозі, в ній і лежала куртка, в цьому вигляді мені довелося дертися з цілий кілометр доки не вибрався до сухого і просторого місця на якому я зможу одягнутися, привести себе в порядок. Насамперед витерся досуха і переодягнувся в цивільний одяг, я дуже був щасливий одягнути її і відчути себе не військовим, війна - яка ж це нісенітниця, а ось нормальне мирне життя це дійсно все, швидше б вже закінчити з цими ранкурами як набридло воювати, ех. Простий одяг завжди був на борту, але я жодного разу не одягав його, не куди було, а ось тепер несподівано одежа згодилася. Одягнувся, причесався і обтрусившись пішов у бік містечка, за компасом визначив його положення і я знав куди саме йти. Довго виходив з лісу, втомився навіть, до містечка було не далеко, але я ніяк не міг до нього дійти, незабаром мангри закінчилися на дорозі, що раптом з'явилася, сірий асфальт вів до містечка і я вирішив рухатися по ній, перед рухом помітив те місце звідки я почну йти великими подряпинами зробленими на асфальті гострим гравієм,
переконався що подряпини добре видно пішов по дорозі. А в Аргентині хороші дороги, рівний асфальт навіть без тріщин із строгою білою розділовою смугою пестив погляд, приємно йти, руху чомусь не було, може тому-що ще було рано зараз всього 6.05 ранку. Пройдя небагато я почув звук автомобіля, що наближається, і трохи стривожився подумавши "хоч би не поліція", я йшов не обертаючись і чекав коли ж машина проїде далі. Але мені не повезло автомобіль обігнавши мене раптом різко загальмував –« ну що ти зробиш ». .А машина то не поліцейська, принаймні на ній не було жодних лякаючих написів, я від того що машина зупинилася не став припиняти рух і йшов типу нічого не сталося, може поїдуть. Несподівано із старенької BMW п'ятої серії вийшла дівиця і втупившись на мене сказала мені щось по іспанськи не задоволеним тоном, я спробував розібратися в її словах, але все що зміг зрозуміти це слова - машина, сідати і чекати. Не знаючи чого вона від мене хоче довелося вступити з нею в діалог, першим спочатку поздоровався з дівчиною по-іспанськи і вибачився перед нею за те, що я її погано розумію, вона здивовано дивилася на мене коли я говорив на ламаному іспанському, вона запитала відразу мене чи не турист я, не довго думаючи відповів що турист і відразу вигадав, що вирішив
140
обігнути хоч якусь частину аргентинського побережжя і побачити справжнє життя аргентинської провінції, не знаю чи зрозуміла вона мене, але її здивування змінилося задумливістю і тоді вона сказала фразу, яку сказала вперше побачивши мене, лише тепер вона додала до слів жест що запрошує пройти мене до машини, я зрозумів що хотіла вона сказати, дівчина просто пропонувала мене підвезти, ось тобі на, єдине, що мене спантеличила її сміливість, узяти невідомого попутника що йде рано вранці через мангрові чагарники для цього потрібна дійсно відвага. Вирішив ризикнути, жодної небезпеки від неї я не чекав, вона ж не знає хто я і видати ніяк не зможе, турист я і гаразд, прийняв її запрошення сів в класну машину випуску
початку століття, цю модель в Україні вже не зустрінеш, у нас в країні в основному їздять на нових автомобілях і на особливо популярних раритетах, ця BMW звичайно класна і даремно її забули, вона дуже красива. Містечка ще не було видно і вирішив проїхатися, чом би і ні, з вітерцем і з красунею. Вона досить всівшись за кермо різко стартувала аж гумою запахло, вона видно любить робити ефекти і вражати цим оточуючих, зокрема мене, дівчина запитала куди саме я прямую, мені знову не все відразу стало зрозуміло і я запитав її чи не розмовляє вона англійською, ось тепер мені повезло - вона відмінно володіє англійською мовою, вона перепитала мене і я відповів, що поки що в найближче містечко, а там погляну, вона відразу ж зловила мене на тому, що я говорив спочатку про те що я подорожую по побережжю, я відразу викрутився і відповів - покручуся тут і поїду далі, вона стискувала в подиві губки і нічого не відповіла на це. Минувши вимушену паузу через крутий поворот дівиця знов розговорилася, вона сказала, що класно те що ми уміємо говорити англійською мовою і почала розповідати про те містечко в який вона і я їдемо, про те де і що знаходиться, я запитав де знаходяться супермаркети, всі знаходяться в центрі містечка і вона якраз до них і прямує. Запитувала звідки я і як мене звуть, без приховування розповів що я з України і як звуть, вона взнавши що я українець трохи змінилася в особі, перепитала невже правда українець, я відповів що так, "та ваша країна зараз в страшному положенні і зараз багато що від неї залежить, ці ранкури стають реальною загрозою для всієї планети", -задумчиво сказала вона дивлячись на дорогу. Незабаром за черговим поворотом здалися білосніжні будиночки містечка, я полегшено про себе зітхнув, здавалося що він близько, а виявилося на машині до нього їхати від того місця з якого мене підібрала дівчина 15ать хвилин, скоро скуплюся і знову в похід. Вона поставила мені незручне питання чому я зараз коли моя країна в небезпеці знаходжуся тут, мені довелося поднапрячь мозок щоб придумати отмазку, сказав що мене за неординарні дії на фронті нагородили тижневою поїздкою в безпечну країну для відновлення кондицій, по її виразу обличчя я зрозумів, що вона думає, що я набрехав, для її переконання мені довелося показати моє посвідчення, добре що в документі все викладено виключно українською мовою і саме хто я вона не зможе взнати, вона узяла в руки посвідчення поглянула на мою фотографію, на фотографії я у формі підводника.
Їй видно сподобалася моя фотографія і вона кілька разів чомусь посміхаючись поглянула на мене, сказала що класна фотка і ткнула пальцем на нагороди, що виднілися, це було нове посвідчення мені його видали коли я отримав свій другий героїчний тризубець, звичайно я не сказав їй, що це особливі нагороди, а просто видав їх за медалі за відвагу, вона запитала чи моряк я, я сказав що підводник, "ого, -вирвалось у неї, - це для підводника дуже небезпечно", "ось бачите, за це мене і преміювало українське командування подорожжю", - відразу вирішив прикритися цим викрутом. Вона поглянувши на мене вже по іншому добріше сказала, що тоді для неї велика честь зустрітися з тим хто відстоює свободу і інтереси нормальної частини цивілізації. Вона з іншою приємною мені інтонацією запитувала в якому я місті живу і як взагалі там в Україні жилося до війни, я розповідав їй правду про себе не залазя в секретність, англійська мова міцно виручила нас і ми без мовного обмеження вели приємну розмову. Несподівано вона почала розповідати особисто про себе, виявилося що вона мешканка містечка в який ми їдемо, живе на віллі батька біля самого берега, працює у фірмі батька, яка займається рибним видобутком і її реалізацією, розповідала як важко заробляти нормальні гроші, виявляється вона їхала з рибальського селища, її довелося залагоджувати конфлікт з місцевими рибаками, їм ціна не личить, був страйк і фірма втратила чималу суму
141
за простій в торгівлі, вона говорила все це мені з якимсь інтересом і видно було, що ця робота їй подобається. Розмова наша клеїлась і навіть трохи як на мене здалося ми трохи подружилися. Ось ми в'їхали в тихе аргентинське провінційне містечко біля океану, пустинні уранішні вулички були чистими і було приємно
розглядати не знайомий мені до цього місцевий архітектурний стиль. Я запитав де тут у них супермаркет і попросив її висадити мене раптом їй це не важко біля нього, вона питально глянула на мене і сказала: "Які зараз супермаркети, ще рано, в 8 ранку вони лише відкриються". Я здивувався і запитав чому у них магазини не працюють цілодобово, вона продовжила дивуватися: "Ти знаєш в нашій країні не прийнято працювати ночами без особливої необхідності, а тим більше в магазині, вночі або відпочивають після роботи, або розважаються". "А у нас працюють", - подумав я про себе, дійсно вона права, виходить продавці сидять по ночах чекають капризунів яким робити ночами нічого, виключення правда бувають, але це рідкість - я подумав про себе і про тих людей, яким по ходу служби буває необхідне щось купити вночі, це дійсно рідкість, тисячам людей доводиться не спати для того, щоб виконати чию-небудь нічну примху, це не правильно. Вона запитала чи не хочу я побувати на справжній аргентинській віллі побудовану ще в 1925ом році, це було запрошення і я не міг відмовити красуні і погодився поглянути пам'ятку. Дороги в містечку були вузькими, але машин зустрічалося мало і жодних проблем з рухом не виникало, іноді попадалася брущатка і навіть амортизатори німецької машини не справлялися з дорогою. Часті повороти не давали розганятися жвавій машині, містечко здавалося з океану маленьким, а вийшов досить просторим, ми довго виляли по вулицях і виїхавши на якусь дорогу по ширше дівиця сказала, що на неї живуть найспроможніші громадяни містечка, дійсно по вулиці з обох її сторін виселися потужні 2-3 поверхові приватні вілли і котеджі, про те що вони приватні я бачив з великих табличок тих, що скрізь стояли на розкішних газонах, писалося що це приватне володіння і назва об'єкту, ось одне з них "Перлина Аргентини", так вілла
яка носить цю назву гідна носити це звання дуже вже красива і розкішна, ефектно вона виглядала в ранковім часу. Раптом вона різко обернула на право і зупинилася біля воріт гігантської вілли з гучною назвою "Золотий бриг", "ого, невже це твоя?", - запитав я, вона задоволена тим, що це мене сильно вразило відповіла "моя". Відчував себе щасливим, це великий для мене успіх побачити і познайомитися з реальним життям аргентинців, та ще заможних, здивувала привітність і гостинність дівчини, її близькість в спілкуванні, схоже аргентинські серіали відповідають дійсності, а в них багато говоритися і показується культура країни, а вона тут на висоті. Дівчина пультом відкрила масивні в'їзні ворота і ми в'їхали усередину, я виявився
у дивовижному світі краси, величезні газони разом з південними деревами відразу заповнили загальний фон масштабного простору, ми рухалися по викладеній
брусчатці, вона була вузькою і дівчина не сильно давила на газ, красиву дорогу супроводжували розкішні клумби що складаються з невідомих мені кольорів, я думав що вілли не на стільки великі, як і говорила аргентинська красуня сам особняк знаходився біля океану і він не відразу як тільки ми в'їхали сюди з'явився, по моєму ми проїхали з півкілометра для того, щоб досягти самого будинку, коли ми обернули за чергову велику високу клумбу і високі розлогі дерева розступилися даючи простір доріжці - я побачив, тепер брущатка випрямилася, не особняк, а мало не палац.
Машина зупинилася біля входу в будівлю, до неї вели подвійні білосніжні сходи, що крутяться, весь палац був білосніжним лише на деяких його стінах висів дикий виноград. "Тут я і живу", -гордо сказала дівчина, прошу вас, вона зробила жест що говорив щоб я слідував за нею, вийшовши з машини ми неспішно почали підніматися до входу в особняк. Вона почала по ходу розповідати історію вілли і про багато що інше що відноситься до їх сім'ї. . Усередині палацу був величезний простір заповнене різними інтересностямі, в основному тут знаходилися, а це була із слів дівчини вітальня, старовинні речі - картини, скульптури, великі вази і навіть рицарська іспанська зброя конкистадорів, все тут витримано в старовинному іспанському стилі, макети іспанських галеонів удосталь красувалися на вирізаних з дерева постаментах.
Дівиця провела цілий історичний екскурс в життя своєї сім'ї і країни, її сім'я живе тут ще з часів перших колонізаторів, після того, як іспанська армія подкоріла собі величезні території сюди на запрошення і за наказом іспанських властей приплили
142
багато переселенців для будівництва і організації нових іспанських володінь, одним з переселенців виявився і предок цієї дівчини, у той час він був власником маленької морської компанії в складі, якої полягали всього два парусники, - галеони, коли її предок прийняв пропозицію уряду стати одним з тих, що налагоджують морські
шляхи йому в розпорядження дістався військовий бриг разом з командою, цьому бригу належало стати охоронцем всіх конвоїв компанії її предка. Предкові посміхнувся успіх в нових землях і водах, справи його з кожним роком ставали все кращими і прибильнішим, головною причиною успіху виявився той самий дарований бриг, ім'я бригу стало грозою для піратів і країн противників, "Швидкий" просто громив всіх хто загрожував галеонам предка, капітан бригу був неймовірно хоробрий і сміливий, йому і команді парусника предок платив справно, і часто щедро преміював, унікальна на ті часи конструкція бригу давала істотну і вирішальну перевагу в
морських битвах з яких завжди виходив переможцем. Дівчина все більше захоплювалася розповіддю, видно було що вона дуже любить історію сім'ї і взагалі сім'ю, очевидно не часто доводитися комусь розповідати про неї, нею є чим гордитися і вона отримувала від цього по її вигляду задоволення. На честь прославленого бригу, який приніс фактично багатство її сім'ї був названий цей особняк, раніше на його місці знаходився особняк предка, але його на жаль довелося розібрати через катастрофічну ветхість, але тепер тут розташувався справжній замок. Вони самі носять дворянський титул і коли вона говорила про це показово задерла свій трохи кирпоносий носик, "а взагалі я схожа на принцесу", -спросила вона раптом, я поглянув на неї і ствердно відповів: "дуже, лише потрібно до абсолютної схожості тобі носити відповідне убрання". "А у мене воно є, хочеш покажу", - запропонувала вона, я не відмовився. У одній з розкішних кімнат особняка знаходився зал в ньому знаходився офіційний одяг відповідний їх титулу.
Її плаття було як з історичного фільму часів мушкетерів, розкішне прикрашене коштовними каменями виблискувало своєю красою. Незабаром ми виявилися на головній за її словами пам'ятці палацу, дійсно те що я побачив всім сподобається, це був третій поверх, велику площу якого займала значних розмірів мансарда, вона виходила у бік океану і з неї відкривався приголомшливий вигляд. Особняк був дуже високим і площа яку можна було покрити поглядом не укладалася в голові з першого разу, дівчина запропонувала мені сісти і сидячи отримати задоволення від простору. У океані панував штиль і тропічне сонечко, що вже встало та залило своїм світлом Аргентину, сидячи в затишних плетучих кріслах можна годинами милуватися пейзажами, до того ж красиво. У мансарді знаходився бар і дівиця напоювала мене різними місцевими напоями, класні, на деякий час я навіть забував навіщо я тут і згадуючи про це думав про те як поважно все це щастя зберегти. Дівчина запропонувала побути мені у неї до відкриття магазинів, я погодився, тут знаходився телевізор і я попросив включити його, хотілося взнати хоч які-небудь новини з битв. Вона включила телевізор і дала мені пульт, я знайшов декілька
каналів і став уважно дивитися що в них говорять і показують. .У них супутникова антена і я дивився то CNN, то ВBС, багато що dдалося взнати новенького і багато що відповідало тому, що я бачив своїми очима. За словами інформаційних каналів обстановка на всіх фронтах стабілізувалася і на деяких ділянках навіть dдалося поліпшити свої позиції, чомусь про Україну нічого не говорилося, ну гаразд доки обійдемося. Дівчина запитала яка насправді ситуація, я відповів що до здивування по новинах говорят правду і їх можна дивитися, вона запитала звідки я знаю, що це правда, відповів що знаю. . Незабаром підійшов час зайнятися тим за чим я тут та і зловживати гостинністю не хотілося. Я висловив свою вдячність дівчині і сказав, що як би не хотілося залишитися у неї ще трохи все ж пора йти, вона чомусь здивувалася моїм словам і сказала, що дуже шкода вже зі мною розлучитися, сказала що її сподобалося зі мною і їй сподобалося те, що до цих пір я у неї не запитав імені і не цікавився хто вона, до зустрічі зі мною всі останні парубки зустрічалися їй в житті були зацікавлені не в ній самій, а в її суспільному положенні і грошами, вона дуже заможна дівчина, ще додала що її батько власник великої рибної імперії в цьому краї і сама вона керує тутешніми підприємствами, батько зараз постійно живе в столиці, їй доводитися багато що робити самій, трохи допомагає мама, але вона мало займається родинним бізнесом, вона більше
143
цікавиться охороною природи, дівчина поблагодарила мене за щирість і назвала своє ім'я, її звуть Магдалена, а прізвище її толком не розібрав дуже довга і складна, але красиво звучить по-іспанські. Вона запитала чи не підвезти мене, я вирішив відмовитися це вже не добре нав'язуватися дівчині. Ще не хотілося її підставляти в разі розкриття мене поліцією, скажуть покриває не законника, пробрався на територію країни з невідомими намірами і прикрився дівчиною, ні це не піде.
Розлучаючись ми потиснули руки в її очах виднілася не охота розлучатися, але я вирішив піти, коли ми вже йшли до виходу долаючи об'ємний простір вілли в голову прийшла цікава думка, мені захотілося чимось здивувати дівчину для того, щоб вона не подумала, що вона мені не цікава. Я запитав чи водяться в тутешніх водах кити, вона подумала і відповіла, що не знає, принаймні жодного разу не бачила,
тоді я ще запитав чи не бачила вона справжнього китового фонтану, вона відповіла, що не бачила, "ну, тоді ти побачиш його сьогодні увечері, скажемо годин в сім, піднімися в цей час на мансарду і уважно придивися до океану, я гарантую що сьогодні ти побачиш справжній китовий фонтан і можливо навіть самого кита", - вона поглянула на мене і сказала :"Ну ти і жартівник, скільки я тут живу, а китового фонтану звідси не бачила, ну добре я погляну, але звідки ти знаєш, що кит тут з'явиться і на додаток ще фонтан запустить", "Ех, знаю красуня", - коротко їй відповів і сказав, що точно припливе. Я задумав коли виходитиму в океан піднімуся до поверхні і дам фонтан, фонтан справжній, думаю дівчині це буде приємно. Розлучилися тепло і вона ще довго дивилася удалину як я вирушав, коли я востаннє обернувся поглянути на неї те прокричав їй, щоб вона обов'язково не забула поглянути на океан в 19.00.
Супермаркет знаходився від вілли Магдалени в 15ти хвилинах і я швидко до нього дістався. Життя в містечку вже било ключем, людей стало більше і відповідно додалося шуму. Біля вже відкритого супермаркету знаходилися мало машин і це добре, означає людей в ньому небагато і стояти біля каси довго не прийдется. Вирішив розплачуватися в супермаркеті готівкою, не хотів щоб моя картка реєструвалася в ньому, узяв в банкоматі 500 доларів, тут їх цінують більше, ніж європейську валюту, думаю цієї суми вистачить, запасів потрібно купити щоб вистачило на два місяці, приблизно стільки я думаю продовжиться похід, окрім розвідки ранкурівського центру я збираюся досліджувати всю акваторію Індійського океану, тобто ту частину де господарює страшний ворог. Хоча в принципі узявши гроші в банкоматі все одно ж картка зареєстрована і тутешнім, і нашим національним банком, міжнародна ж економічна система, ось цікаво чи взнають в українському генштабі про те, що з моєї картки сьогодні були взяті кошти,
ось питання що ж вони робитимуть дізнавшись про це, адже як я думаю мене вважають швидше за все зниклим без вісті, човен не знайшли виходить для них я і не загинув, але і не живий, раптом попаде нашим ця інформація звичайно стануть шукати хто ж брав з цієї картки гроші. З цими думками я і виробляв покупки, купував в основному консерви, ну на перших порах преобрел давно не кушаємую
мною суху ковбасу і шоколадне масло, торт зі згущеним молоком, різної «косміч-
ної» іжі – чіпси, кола и таке інше, і різні продукти, що довго не зберігаються, харчів набрав чотири величезні кульки, грошей вистачило якраз упритул. Все обійшлося я вийшов щасливий з супермаркету, у мене був гарний настрій, якого вже давно не було, ось що можуть зробити нові хороші враження, перша справа вийшла тепер потрібно без пригод добратися до човна.
"Фух", - ледве не кричучи плюхнувся в ліани, коли все ж я зміг дійти до місця де заховано підводне спорядження. До місця добрався до 15.30, на цей раз мені не повезло і ніхто не зважився мене підвезти, довелося плентатися ледве не надриваючись від важенного вантажу пішки, це нічого стояло того, головне з поліцією не було проблем, один наряд все ж зустрівся, але вони лише глянули на мене криво і поїхали далі, це сталося в містечку, а прикинь зустріли б мене в лісі, звичайно не проїхали б мимо. . Довелося довго отдишиваться і відпочивати щоб відновити сили, але потрібно квапитися і я потихеньку поклав кульки в непромокальні міцні герметичні мішки, відтягнув їх до кромки води і один за одним перетягав їх в човен, добре що у воді вантаж легшає, важко було з ним під водою плисти. "Ну ось я і удома", - сказав сам собі закриваючи за собою люк, коли вода
144
відкачалася я зміг попасти у середину човна. Насамперед переодягнувся, а потім розібрався з продуктами, підкріпився хотілося сильно їсти від турбот, влаштував собі маленький бенкет і трохи розслабився. Відпочивав до вечора, сили відновилися і потрібно було продовжити плавання, всівся в пілотське крісло, часу було вже 18.45 і мені дуже хотілося зробити приємне тій привітній аргентинській дівчині, до речі вона дала мені свій номер телефону і я пообіцяв їй незабаром подзвонити, класна дівчина
можливо ще побачимося в принципі це сповна реально. Завів підводний винищувач і неспішно вивів його до набережної містечка, відшукав віллу "Золотий бриг" і став чекати обумовленого часу, я підняв човен на перископну глибину і став відеокамерою вдивлятися у верхній поверх прекрасної будівлі, так вона знаходилася на мансарді, сиділа в кріслі і пила щось, діждавшись 19.00 я зробив маневр схожий на китовий, верхня частина човна то піднімалася, то опускалася на мить вискакуючи з води, в момент коли корпус показувався з води я пускав імітацію китового фонтану, зробивши один круг обернув до відкритого океану, перш ніж сховатися в глибинах я поглянув як на це зреагувала красуня, на мій подив вона стояла біля поручнів і витягуючись махала великою хусткою кажучи цим мені "до побачення",
вона махала мені і подумав невже вона зрозуміла, що це не кит, можливо головною розгадкою цього неабиякого дійства стало показане їй моє посвідчення підводника, я думаю вона зрозуміла, що це зовсім не кит. Мені стало теж як і тій дівчині приємно, приємно від того що хтось знає все ж про мене і можливо, раптом я не повернуся з походу, вона розповість з часом комусь, що колись зустрілася з одним загадковим парубком, який знає дещо про китів і підводні човни.
Вийшов із затоки в якої не видно берегів і можна запросто говорити про те, що це місце відкритий океан, човен тримав курс і плив в автоматичному режимі до островів Трістан-да-Кунья, потім я збирався поглянути на Кейптаун, а після нього прямо рушу до центру страшного ворога реальною загрозою існуванню всієї нашої планетарної цивілізації. Острови Трістан-да-Кунья як я з'ясував стали тимчасовим оплотом південноамериканських військово-морських сил, тут знаходився багаточисельний багатонаціональний флот, який повинен по видимому гарантувати блокування ранкурівської раптової агресії, чесно кажучи у водах цих островів я відчував себе дуже спокійно і насолоджувався красою тутешньої природи, та і взагалі тут зовсім не пахне війною як і в самій Аргентині, не знаю правда як в інших країнах континенту, але в цій країні тече порівняно безтурботне життя, наприклад в затоці Ла-Плата я зустрів всього навсього дві невеликі патрульні ескадри аргентинського флоту і все, не дивлячись на загрозу аргентинці поводяться стримано.
Після доброзичливих островів я знову попав у ворожі володіння, до Кейптауну підійшов 4го грудня і з нього почав дослідження Африканського континенту. Як я і відчував Кейптаун був перероблений противником в потужний не порт, а приокеанський форт, та його роздовбати буде колись дуже не просто, швидше за все з берега він настільки ж захищений як і з океану. На пристанях і рейді колишнього південноафриканського порту знаходилося не збагненна розуму маса ранкурівського флоту, рахувати його не став для цього буде потрібно надто багато часу, зняв все на відео і записав на диски, всю збирану інформацію ретельно сортував, підписував і злагоджував на полку шафи-купе, що не згорало, що знаходився у рубці, в ньому же зберігається вся документація по човну і різна інша інформація зберігається на електронних накопичувачах. Величезна сила тут збирається не мала і вона чекає своєї години, та будуть тоді проблеми в Південної Америки, але я думаю в моїх силах цього не допустити, цікаво чому ранкури маючи очевидну перевагу в озброєнні їх силами і флоту, і армії, це вже точно, до цих пір не атакували їх, невже вони бояться вплутуватися у війну на декілька фронтів, а може їх зупинив успіх наших військ на Чорному морі і не квапляться доки вводити резерви, може вони їм знадобляться зовсім у іншому місці, та хотілося б знати.
Дослідження і розвідка південно-східної частини африканського побережжя зайняло більше двох тижнів, побережжя і його довколишні води заповнені ранкурівськими військами і флотам, скрізь я зустрічав приблизно однакову картину, колишні розкішні туристичні і прості прибережні міста і порти стали смутними військовими ворожими базами, інший раз мені не хотілося витрачати на них диски все одно запишу теж, що я бачив вже перед цим. Єдине що стало приємним це зустріч
145
з Індійським океаном і купанням в ньому, все ж не всі острови знаходяться поблизу Африки і знаходяться в руках ранкурів, на віддалених дрібних Сейшельських островах вдалося поніжитися в теплих невідомих мені екваторіальних водах, тут я трохи відпочив перш ніж увійти до Червоного моря. До найнебезпечнішого заходу ретельно підготувався, тестував все устаткування човна і себе приводив у форму, за довгий час проведений під водою без особливих рухів тіло дещо заклякло і довелося пару днів відновлювати приємність руху свого організму.
Відчувши, що готовий до тривалої і стовідсотково напруженої підводної подорожі виплив з гостинних островів, і сміливо повів підводний винищувач до Червоного моря що став за останній час головним охоронцем загадок і таємниць пов'язаних з ранкурами. За два останні роки в ньом не побував жоден корабель з союзницьким прапором, це зробити просто не реально настільки могутньо охороняється ранкурами місце звідки вони по суті взялися. Але мене і човен навіть найпотужніша морська оборона не зупинить, і не утримає, але для того, щоб все вдало пройшло не досить гучних слів, перш за все в цій справі потрібна уважність, виправка і правильна своєчасна на все реакція. Узявши на озброєння це правило зайшов, пройдя вже до цього декілька ешелонів ворожого флоту, в Аденську затоку.
Дійсно щільність ворожого флоту, що знаходиться тут, приголомшувала і мені довелося буквально крастися серед величезних сталевих штучних айсбергів, у будь-який момент я міг зіткнутися з одним з них. Аденська затока виявилася простим відстійником для кораблів різного типа, а вся головна сила знаходилася за Баб-ель-Мандебською протокою. Кожен проплитий кілометр в Червоному морі для мене ставало великим досягненням, все море стало суцільним мінним полем, лише скромні розміри підводного винищувача дозволили їх долати. Але це все виявилося нісенітницею в порівнянні з тим, що ховається за мінними поля, яке щастя що вода в Червоному морі прозора і відеокамера відмінно і далеко могла діставати різні об'єкти, ця можливість стала дуже важливою і я без зусиль розглядав все цікаве, по ходу записував абсолютно все що попадалося відеокамері. Побачене мною приголомшувало своїми габаритами, відразу ж виникло питання як ранкурам вдалося це все побудувати, приблизно в 450ти км. від протоки Баб-ель-Мандебського в східному побережжі Червоного моря, у прямому розумінні слова несподівано під водою в підводній частині берега, що починається, з'явилися якісь споруди.
Я відразу не зрозумів, що це які-небудь будівлі, але те що світилося з товщ морських порід електричне світло говорило, що підводна частина побережжя була зайнята різними спорудами, що інколи по-моєму просто випинали з товщі скельних порід, підводне побережжя мабуть перетворене на якісь підводні бази ворога. Хоча за
2000 років можна збудувати за їхніми як я начувся фантастичними технологіями.
Я не міг точно підібрати правильні терміни для назви тому, що бачив, якісь масивні будівлі часто як-би вискакували з пісочного дна з великими прозорими вікнами приголомшували мою уяву, споруди то з'являлися, то зникали в підводному ландшафті дна, вони тягнулися гірляндами аж до півострова Синайського, це нагадувало старовинні розвалини що виявилися під водою і занесені піском часів.
Дослідження по ходу небаченого підводного незрозуміло чого зайняло цілу добу і я від цього сильно чомусь втомився, мені хотілося відпочити і спокійно осмислити побачене. Що ж це виходить, означає вся ранкурівська імперія поміщається - командування, заводи, знаходиться під водою, а що ж цікаво знаходиться над ними на суші, коли я вирішив відпочивати був день і відразу ж відкинув думку миттю ж розвідати берег, для цього потрібно дуже близько підійти до берега, хоч мені і зараз доводиться у прямому розумінні тертісь корпусом об підводні скелі для маскування в прозорих водах, вночі розвідаю, невже дійсно саме тут поміщена вся їх потужність, аж мурашки пробіглися від думки куди я себе завів. Як тільки ніч згущувала фарби і човен злилася із загальним чорним тоном я продовжив розвідку, просуватися було неймовірне небезпечно, всі відкриті частини об'єктів і взагалі море охороняється дуже ретельно і я як мишка серед тисячею голодних котів пробирався прагнучи знайти більш менш безпечне місце для спливання. На березі теж було багато споруд, все у вигляді великих армійських ангарів, все побережжя було поцятковане аеродромами з яких весь час злітали вантажні літаки, сідало як не дивно набагато менше, ангарів було стільки, що вони виднілися аж до горизонту, це було дивне
146
видовище бачити в майже плоскому пустинному місці настільки активну діяльність при тому військову. Системи нічного бачення давали прекрасну панораму нічного життя ранкурів, за ніч вдалося обробити і дослідити, зрозуміти невелику територію ворога, від півострова Синайського і до самого міста Веджх я бачив майже однорід-
ну картину, все ті ж ангари в яких вантажаться літаки, подекуди є порти гігантських розмірів і в них як мені здалося ажіотажно вантажився транспорт, але в основному пейзажі складали ангари, як я не старався, але побачити хоч одного ворожого солдата, ну хоч яку-небудь техніку не вдалося все було заховано у великих пофарбованих під колір місцевого ландшафту приміщеннях. Картина починалася вияснюватися, можливо всі виробничі підприємства знаходяться під землею, а ці ангари виходить прості накопичувачі зловісної продукції і солдатів, все це закрито і ретельно заховано під товщею землі. Незабаром почало світати і мені довелося відвести човен від берега і знайти затишне затемнене містечко для човна, повезло і воно знайшлося поряд з однією з підводних будівель ворога. Я вже ледве утримував очі, що змикаються від засипання, збирався взагалі-то лягти виспатися до наступної ночі, але мені у цей момент виявилося не до цього, на моїх очах, що злипаються, в загадковій будівлі відкрилися масивні двері, я чекав що вода відразу хлине усередину, але цього не сталося будівля вже була заповнена водою, я знаходився в кілометрі від того, що відбувається прямо перед дверима і сонний стан випарувався як і не було, з роззявленої пащі одна за однією в блиску іскристого з неї білого світу виплили 8 ворожих підводних човна, відомого мені типа, відразу екнулось чи не до мене вони попрямують, але ні вони відразу розвернулися у бік Суецького каналу і швидко віддалилися цьому напрямі, це у них і підводні заводи підводних човнів, на верху не зустрічалися верфі, з їх субмаринами стало все зрозуміло, а де ж вони тоді кораблі тьопають, я зупинився на цьому місці і вирішив до темноти постежити за цими воротами, їх відразу і не відмітиш, зроблені з природного каменя, до цього я не знав, що в підводних будівель є входи і виходи.
За день з цього виходу-входу вислизнуло 15ать одиниць самих на даний момент новітніх підводних човнів ворога, всі вони прямували до Середземного моря, хотілося б знати, що це - накопичення сили, а може просто поповнення втрат, взнати складно. Як же мені хотілося закрити ці ворота, однієї єдиної торпеди вистачило б для закупорки їх на якийсь час, але до збору повної можливої інформації про центр "ранкуровських" таємниць вирішив почекати з розвагами. Через складності в пересуванні на дослідження кожного об'єкту доводилося витрачати силу-силенну часу, але це коштувало того. Пробувши в Червоному морі більше двох тижнів я багато що з'ясував про ранкурів і те що вдалося спостерігати дещо зовсім незвичайне. Вся життєдіяльність ранкурів як мені стало відомо протікає в строго певному ритмі, щодня ідентичний всім іншим, які мені пощастило зберегти, одне і теж походить з дня на на день, ось допустимо все наявні підводні ворота, а їх точна кількість просто не можливо точно визначити, відкриваються в один і теж час, і де б вони не знаходилися з них з'являються всі завжди щодня по 15ять підводних човнів правда різних модифікацій, але ворота відкриваються не всі відразу, а поступово з розривом в одну годину при тому строго з півночі на південь, виключенням є крайня частина підводних будівель, невелика частина воріт випускають субмарини з півдня на північ і всі підводні човни прямують до індійського океану, зрозуміло що одні призначені для бойових дій в Середземному морі, а інші для останніх гарячих крапок. На суші схожа ситуація, але в іншому форматі, літаки злітають і сідають з вражаючою точністю в часі як всі інші дні, техніку і людей, можливо що люди, хоча з кожним днем мені все більше думається про те, що це не зовсім люди, як не прагнув побачити нічого не вийшло, навіть ризикував і спливав вдень, але все марно. Якась невидима рука управляє цим гігантським військовим організмом контролюючи все до дрібниць - все точно до секунди, це в нормальній голові не укладається, навіть в самому дисциплінованому бойовому підрозділі не можливо все передбачити і уникнути не точності, а тут по всьому Червоному морю відбувається одні і ті ж дії точно у величезних масштабах, все відбувається у закритому просторі, гігінтські літаки садяться і відразу закочуються у ангари...
Зайнятий підземними і підводними спорудами лише східний берег моря, західний абсолютно вільний і частенько я ховався на його красивому підводному
147
світі, природа у відмінності від східного берега тут не постраждала і як раніше квітне своєю не повторюваною різноманітністю, західний берег став військовою невичерпною кузнею страшного ворога і як я зрозумів тут виробляється все озброєння яке лише є в їх армії, паливо звичайно вони беруть у Азіатських родовищах. За час проведений в цих водах я вивчив підводну систему оборони ворога - не пробивна для стандартного флоту, гріло серце те що на ПМЗ будується ціла ланка ПВ СТСЗ-1500, швидше, тоді ця оборона нам стане не в рахунок і ми просто розірвемо її як бобік ганчірку, та перемігши ранкурів можна виключно розгромивши їх на морі, досвід показав, що їх флот це єдине по справжньому дієва сила від якої залежить все, а знищивши центр, що дає поповнення ми прикриємо кран невичерпності і зможемо врешті-решт переважити силушку в свою сторону.
Ворожа авіація і наземні війська сильні виключно своєю кількістю, взнати звідки беруться ці види військ доки неможливо, а по технічній стороні поступаються будь-яким нашим, правда нові зразки техніки, що останнім часом з'явилися, особливо гігантський кулемет з невідомою штуковиною для управління, трохи ставлять в безвихідь наших інженерних геніїв. Та дійсно дивацтв які зустрічаються мені з тих пір, як вважай загинув спецзагін вистачає, лише за період бойових дій в Чорному морі я бачив і фіксували бортове устаткування багато дивних об'єктів тих, що не мали щільної структури і невеликі габарити, що це поняття не маю в штабі це теж не могли пояснити, всю інформацію відправляли в генштаби думаючи, що командування дасть хоч якісь роз'яснення і може інструкції як з цим бути, але наші запити туди вирушали безмовно, довелося їх ігнорувати все одно вони нічого агресивного не робили, але що це ось питання. У Червоному морі їх я не зустрічав, але тут і без них повно дивного, хоч би дивні магнітні поля зафіксовані устаткуванням можуть запросто вивести електроніку будь-якого плавзасобу, добре-що підводному винищувачу це до лампочки, за даними комп'ютера це нова аномалія не зустрічалася раніше в цих районах, звичайно по набудовували підземних заводів ось і робить фон - можна подумати, але фон дуже інтенсивний і може навіть вплинути на здоров'є людей, всього живого, дивно те що підводні човни противника в небезпечному електромагнітному полі без проблем тут плавають, я своєю електромагнітною гарматою запросто можу накрити всю їх електроніку. Всі спостереження і думки записував в щоденник, багато раз перечитував, щоб це краще усвідомлювалося. Наситившись враженнями і інформацією зібраною в самому важко доступному місці ранкурівського тилу я зрозумів, що більшого поки, що не зберу, та і того що накопичилося вистачить розбирати в штабах на півроку, пора додому.
До моменту завершення розвідувальної діяльності я виявився прямо посередині підводних споруд ранкурів і було не просто не поміченим швидко покинути Червоне море, не по мені насправді ці хованки та і дуже хотілося що нібудь влаштувати цим дурням на довгу пам'ять, а ще хотілося помститися за загиблих хлопців, я не зміг утримати свою лють і запал, вибрав мету для повного знищення - величезні підводні ворота, якраз цього розміру в ранкурів мало, вони прямо світилися від скляного покриття. "Всі чотири влуплю, ах як довго не стріляв торпедами, -говорив сам собі розвертаючи човен для атаки. Одним заходом випустив всі торпеди і вони понеслися блискавками до мети, перші дві розвернули ворота і вони звалилися в глибини моря, інші дві торпеди трохи затрималися понеслися у середину і десь усередині вибухнули, миттєво з проломленої діри повалив стовп кисню, невже торпеди пробили якусь стіну і тепер вода увірвалася в якесь приміщення заливаючи все підряд, ось тепер можна звідси вирушати. Розвідка підводної оборони виявилася недостатньою, я багато чого не відмітив та і як міг, все довкола майже відразу після моєї атаки засувалося особливо знизу, "ой пора тікати", - натискуючи на штурвал сказав вголос, замасковані човни ворога вийшли на полювання нахаби, а знизу піднімалися тисячі глибинних мін схоже по чийсь команді що звільнилися, я відразу оцінив жахливість свого положення і єдина думка запульсувала в голові - вперед на всю катушку. Я почув по вібрації як потужно стар-
тонули двигуни, наче на драгрейсінгової тачке, мене затиснуло в крісло. Набрав максимальну швидкість і мені вдавалося вислизати від ворожих в хаосі наздогад випущених торпед, і мін, що піднімаються, міни стали головною проблемою, по всьому дну їх видно було, вони вистилають тепер весь простір аж до протоки, а може і
148
далі їм кінця не буде. Як не старався міни щільними рядами встигли заповнити собою простір в протоці і я не встиг вчасно виплисти, влетівши в мінне поле на величезній швидкості природно багато зачепив корпусом лише завдяки швидкості все доки обходилося, міни вибухали десь позаду стандартно реагуючи на тривогу,
оце вам перегони тримайте ранкури, позаду мене було суцільне поле вогню утворене минами, оце мені пощастило, ворожі човни тепер бортонуті. Але не все
сталося, як я схотів, саме через вибухи деякі легкі міни від вибухових хвиль теж
присорювались і отримав результат, спочатку одна, потім друга все ж вибухнули зовсім поряд, а за ними каскадом останні, все устаткування з честю витримувало перевантаження окрім електромережі і вона все ж не витримала, десь по ланцюгу сталося коротке замикання і через це завис виконавчий комп'ютер, човен став некерований і мчав куди надумається, я глянув куди нас несе під гуркіт мін, що розриваються, навіть чутно було скрегіт їх осколків об тіло штучного ссавця, не знаю як це могло статися, але на застиглому моніторі знаходилося детальне розверстування карти південно-західної частини Тихого океану, крапка була по видимому вибрана в.к. хаотично із-за критичного стрибка струму в мережі, програма дала збій і тепер вона мчить мене куди прийдется, місце знаходиться десь в районі островів Вануату це на схід від Нової Зеландії, "куди ж ти рідненька понеслася, карамба", - говорив я човну пробуючи виконавчий комп'ютер привести у відчуття.
Всі мої зусилля по відновленню працездатності в.к., він не вийшов з буду, а просто як і будь-який домашній комп'ютер завис ні на що не реагуючи, домашній можна вимкнути і знову включити, швидше за все він запрацює як ні в чому не бувало, але в моєму випадку відключити єдину систему що керує всім човном неможливо, вимкну і тоді все устаткування відключиться разом з ним, окрім аварійного освітлення, двигуни зупиняться і човен зупиниться, не стоншить звичайно - баласт не допустить, цього я не міг допустити тому-що човен відразу стане легким видобутком для спраглих крові ранкурів, нехай краще човен вилетить з цього страшнуватого місця, а там я розберуся, одне лише ще турбувало мене двигуни працювали на максимальних можливостях видаючи рекордну для себе швидкість в 1125 км. за годину, на цій швидкості я ще жодного разу не плавав і не знав як поведеться в цих умовах човен, як об’єкт веде себе у надзвуку. Підводний винищувач виніс себе і мене заразом з ранкурівської цитаделі і швидко відносив в далекі краї, нічого у мене не вийшло з виконавчим комп'ютером і я навіть трохи зневірившись відправився на камбуз випив майже всі запаси веселітельних напоїв з’явихшися на борту після відвідин Аргентини, це були екзотичні коктейлі загорнені в пляшки, цікаві нові смаки відновили в мені рівновагу і тоді прийняв рішення - просто діждатися, коли човен припливе до своєї крапки вона по її ідеї повинна зупинитися і встати на дрейф, те що вона зробе саме це я знав за написаною в спеціальній колонці технічною інформацією на моніторі, був написаний курс, технічні параметри його проходження, гаданий час подолання відстані і час прибуття разом з датою, нічого тут не поробиш прийдеться почекати, ризик тут не доречний. Човен плив, тобто мчала стрімголов на глибині 550ти метрів і важко було на величезній швидкості, і в затіненою глибиною водної товщі милуватися красою підводного світу Індійського океану, подумавши гарненько вирішив виспатися і набратися сил на той час досягнення човном своєї крапки, невідомо ж насправді з чим мені прийдется зіткнутися. Спав тривожно, снилися в основному дывчата та хлопці з мого спецзагону, багато що уві сні, бойові моменти, я бачив як в реальності, пережите згадалося з тим же хвилюванням і відчуттями, коли прокинувся те виспанності не відчув, начеб і не спав зовсім. Я не знав де зараз знаходжуся єдине, що було відоме це час, який проминув з моменту зависання в.к. - 10 годин 25 хвилин, по карті вирахував приблизне наше місцезнаходження, по ідеї човен проходе моря ті, що омивають північний берег Австралії, ех занесло сюди, а надивитися тутешньою красою не можу. Човен знає свою справу, не зовсім в призначений ним ж час він зупинився, човен прострочив свій час на 15ать хвилин, чесно кажучи я почав хвилюватися чи не летить вона в нікуди, все обійшлося і човен ліг в дрейф вимкнувши двигуни на глибині 150 метрів. Ось тепер можна нормально зайнятися комп'ютером, відключив від мережі, замінив згорілі запобіжники і перемкнув в.к. на іншу лінію електроживлення, виробив перезавантаження в.к. і він знову нормально
149
запрацював, відновилися всі управленчіські функції і узявши штурвал в руки відразу виплив на поверхню доки невідомих мені вод. Не встигнувши толком насолодитися тропічним сонечком, я безрозсудно піднявшись на поверхню вийшов назовні і покупався у водах чи то океану, чи то моря, довкола не було видно землі, в цих краях впливу ранкурів за моїми даними немає і я можу спокійно насолоджуватися всім чим хочу, але довго отримувати задоволення не вийшло, раптом на горизонті зовсім поряд, човен у воді низько посаджений і горизонт видно з неї набагато ближче, ніж допустимо з будь-якого корабля, я відмітив якесь скупчення не великих посудин вони снували туди-сюди, і була чутна стрілянина, ще чого мені, хотів відпочити і оглянути корпус підводного винищувача, що сильно постраждав після мінного поля, прийдеться почекати. Занурившись на перископну глибину направив човен до якогось конфлікту хотілося поглянути хто там і що там не поділили. В.к. оголосив про них, коли до них залишилося 2,5 кілометра, поставив питання чи приймати бойовий режим, "так" відповів я. Відеоперископ залишився цілим і на моніторі як раніше було бездоганне зображення, на моніторі я спостерігав справжню драму, довкола як я зрозумів рибальських човнів снували на великій швидкості баркаси разом з великими моторними човнами, досить утлі і очевидно, що вони належать біднякам, рибальські човни їх було досить багато піддалися озброєному нападу, курсуючи біля сутички я бачив як рибаків нахабно грабували, вбивали і топили їх човни, звичайно ж моя реакція не змусила себе довго чекати, як можна коли на краю загибелі вся цивілізація, ще щось ділити та ще грабувати, тю що я говорю взагалі як можна, ні не можна і ті хто піднімає руку на беззахисного міцно за це поплатяться. За баркасами і моторками ганятися не було сенсу вони самі наблизившись до підводного винищувача відразу мною знищувалися, лазери просто прошивали їх тонку сталь запалювали паливо і розбійницькі плавзасоби разом з їх власниками спочатку злітали на повітря, а потім їх заковтувала завжди голодна океанська пучина. Позицію вибрав в середині, швидко розібрався зі всіма бандитами і рибаки були в безпеці, задоволений тому що човен став окрім ще месницею і грозою ранкурів, чистільніцей водних просторів планети від всякої шушвалі. Переконавшись що рибаки тепер в безпеці хотів було кудись поплисти подалі і зайнятися оглядом човна, потрібно б вже повертатися назад до України, але і цього зробити доки не вийшло, більшість рибальських човнів були серйозно пошкоджені і незабаром погрожували затонути, я бачив жах і заціпеніння на лицях тих кому не вистачило місця на човнах, що залишилися цілими, щастя з яким вони зустріли своє дивне позбавлення від бандитів змінилося відчаєм побачивши тонучих човнів. Ну як я міг кинути людей в смертельну хвилину, вирішив спливти і розібратися з цією просто
жахливою проблемою. Люблячи різні ефекти вирішив з'явитися несподівано і шикарно, для цього я занурився на глибину в 100 метрів, розвернувся для швидкісного спливання, виставив необхідний кут для сюрпризу і дав газу, на швидкості в 500 км за годину човен винирнув, майже виплигнув з води у цей момент дав тривалий китовий фонтан і я думаю небачене ще ніким видовище привело належне враження на рибаків. Маневр був безпечним для тих, що знаходилися на поверхні, різко зупинив човен і він застиг на місці, я розглянув кого ж це я виручив і здивував, я побачив змучені схоже від важкого життя обличчя, фокус відеокамери давав збільшити гігантські відстані, а метри можна збільшити ледве чи ні як в мікроскопі, перелякані і шоковані всією подією видно за сьогоднішній день втупилися на човен і чекали, що ж станеться далі. Узявши з собою на всяк випадок штурмову рушницю, ту саму яка вижила разом зі мною в болотах черкащини, його на ПМЗ відремонтували і я узяв її з собою в підводні пригоди, пішов до люка. Вийшов на поверхню і встав витягнувся в повне зростання прагнучи виробити на рибаків як можна краще враження, я стояв в неабияк пошарпаному морському кітелі сильно зарослий напвбокс - вигляд швидше за все був трохи диким, але він якраз якраз личив для цього випадку – справжній морський вовк, я і рибаки деякий час дивилися один на одного, я сміло, а вони з явним побоюванням і страхом. Цюу незрозумілу тишу перервав якийсь літній, але здоровенний дядько, старше мене на очі ніхто тут не попадався, підійшов як можна ближче до мене і стоячи на самому краю човна помахав в мою сторону вітально рукою і голосно щоб я почув сказав, спочатку на своїй мові, я не зрозумів і привітав його і всіх рибаків по-англійськи, він і рибаки
150
чомусь зраділи цьому, дядько почав заново на ламаному англійському:" Вітаю тебе
о наш невідомий рятівник, я вождь цих рибаків і думаю, що саме ти виручив нас від загибелі, скажи нам що ти хочеш за це адже завдяки твоєму подвигу ми всі залишились зі своїми життями і тепер наші діти не остануться сиротами, хоч ми і всього лише бідні рибаки, але не неуки, зробимо все що в наших скромних силах...".
Невже і справді вождь, вперше бачу справжнього живого вождя, та варто було вплутуватися в їх сутичку, я запитав його що тут відбувалося і хто вони самі, виявилося на них напали морські розбійники їх в тутешніх водах останнім часом розвелося дуже багато і життя тепер через них немає, відбирають весь улов і відвезли в Порт-Віллу продавати, це їх столиця, а їх залишають ні з чим, їх сім'ї живуть у віддалених островах Нових Гебрід, ось куди виявляється мене заніс човен, виходить навігаційна система дуже ефективна навіть при несподіваних поломках, я запитав де ж ми точніше знаходимося, він чогось здивувався, може від того що - як це підводникові невідомо де він знаходиться, але не став запитувати про це сказав, що ці води омивають самі крайні острови острівної країни Вануату. Вождь сумно ледве не плача сказав, що за останній місяць бандити кілька разів нападали на них і на жителів інших островів, багато і не лише рибаки гинуть від рук недолюдків як сьогодні у відкритому морі і багато сімей тепер втратило годувальників, часто сволоти нападають прямо на села, яких багато тут на островах і тоді гинуть жителі прямо в своїх поселеннях, вождь поділився зі мною нещастям свого народу і гаряче
поблагодарив мене за їх виручку, але я бачив що все одно вони залишаються у відчайдушному положенні, з декількох десятків човнів які я бачив залишилося всього чотири і на в них набилося стільки народові, що ще небагато і здавалося, що перекинутися, багатьом місця не вистачило і вони просто учепившись за борт човнів відчайдушно боролися за свої життя. Я сильно засмучувався через почуте і побаченого, що не міг кинути бідолах на свавілля що відбувається і вирішив хоч що-небудь для них зробити, запитав чи далеко їх село звідси, "всього лише 35ять морських миль, гарненько приглянувшись можна побачити наш острів", - сказав з чеканням мого рішення, він видно зрозумів що я задумав і з обличчям, що трохи посвітліла, чекав що я скажу, запропонував вождеві всім рибакам що борсилися у воді забиратися на корпус човна і я домчу їх з вітерцем в надводному положенні прямо додому, "спасибі тобі о добрий, скільки сімей сьогодні обнімуться щасливо, хоча сьогодні без твого втручання рятівник, мені страшно не сподобалося це слово.
‘’Ну що тоді, шановний вождь запрошуйте до вас у гості,’’- сказав я йому, він був
цьому не сказано рад. Але я прагнув не звертати на нього увагу і вникав в суть самих слів, «ніхто б з нас вже не побачив би рідних, ми не хотіли віддавати улов, наше село голодує і віддавши рибу ми піддали б смертельній небезпеці наші сім'ї, сьогоднішня сутичка з бандитами вирішувала майбутнє нашого села, не виручивши б ти нас розбійники обробившись з нами зайнялися б знищенням нашого села, страшно подумати, що б там зараз робилося». Я перервав нескінченну кучу слів, що розриває мені і всім присутнім серця - мова вождя, запропонував всім хто потребує сухого містечка на корпусі моєму човну то будь ласка пливіть сюди. Для комфортного і безпечного плавання на поверхні човна я скинув весь баласт що дає сильну усадку човну і набрав максимум повітря в резервуари, підводний винищувач значно піднявся і я став приймати на висохлий корпус пострадалих. Підпливав обережно і люди чіплялися за сильно шорстку поверхню і з легкістю забиралися на неї, я пригадав який слизький був човен коли я вперше з ним познайомився, так
його зараз важко впізнати натерпілася бідна лодочка, нічого скоро відремонтуєшся і знову станеш як новенька, ось тільки з бідолахами розберуся і помчимо до українських берегів, ах не зовсім до українських, поки що до російських. На човен забрався сам вождь і коли всі вже загрузилися і можна було вирушати я вийшов нагору для того, щоб пояснити як потрібно поводитися під час руху човна, а то від не знання поскативаются у воду і знову їх підбирай, як тільки я виліз з люка вождь підійшов до мене і довго тиснув мою руку і дякував за мою допомогу, човни рибаків зачепив крюком за отверствіє люка, човни були якісь дуже легкі і нічого страшного в цьому я не бачив. Дійсно пройдя 35ть морських миль човен під буттям на чолі вождя, він говорив до якого саме острова потрібно плисти, островів тут предостатньо визначити який тут їх по назві не знаючи не можливо навіть
151
навігаційній системі човна, маленькі острови в її реєстрі не числяться, раптом вождь закричав щасливим голосом я аж злякався від різкості, ось він рідний острів, село розташовувалося на крихітному острівці усередині невеликої затоки, за словами вождя дно тут з сильно мінливими глибинами і запросто можна налетіти на мілину, вождь вчасно попередив і готовий до сюрпризів без зусиль лавірував в дійсно капризному рельєфі дна, та тут без системи визначення рельєфу дна, якою оснащений човен робити нічого, лише на човнах і плоскодонках можна безпечно крутитися в тутешніх водах. Під керівництвом вождя увійшов до лагуни дивної краси, густо зарослий берег не міг все ж приховати білосніжний пляж окомляючий всю лагуну, яскраве сонце грало переливами на водам затоки, що майже не хвилюються, посередині лагуни виднілася простенька пристань і я попрямував до неї, система визначення рельєфу в самого причалу дещо висвітила, я побачив ідеальне природне поглиблення в кораловому рифі відповідне для швартовки човна, те що потрібне, я відразу попрямував до цього місця і сходу увійшов до дока побудовано-
го для човна самою природою. Звичайно в голові промайнула думка, невже це
просто збіг чи може, схоже Гетьман правий – природа робе все, щоб в неї, а значить
в нас вийшло перемогти ранкурів, я навіть побоявся подумати – невже виконавчий
компьютер узяла в руки природа і винесла мене звідти, оце так, я ледь не сів
від чих догадок.
Я чув раздовавшиеся вгорі щасливі голоси рибаків, вони незабаром змішалися з щасливими жіночими і дитячими голосами, я не квапився виходити мої думки зайняла єдина дума ось це збіг - проплисти пів планети в невідому крапку випадково вибрану комп'ютером і знайти схожий як дві краплі води природний док в кораловому рифі, ідентичний док знаходиться лише на Кубані, як же це може бути.
Мої роздуми перервав гучний голос вождя що звав мене піднятися нагору - народ чекає. На березі мене вже заждалися жителі села, зібралося десь 250 остров'ян - рибаки, жінки, дівчата і діти, я стояв на човні і бачив здивовані погляди людей що дивилися на мене і човен, нічого схожого очевидно до цього бачити їм не доводилося, неспішно зійшов на берег і мені дуже захотілося відчути пісок босою ногою, але вирішив доки почекати мало лі, що подумають на цю дію остров'яни, ледве пізніше, пісок був незвично рихлий не схоже на азовський і дніпровський.
Ароматний змішаний новими для мене запахами повітря ласкаво і привітно зустрів мою появу, "класно тут у вас, -сказал я їм відразу, - живи не сумуй називається". Вони припинилися обніматися і з веселими настроєм зустріли мене, до мене підійшов вождь з однією дівчиною вона тримає в руках квіткову гірлянду, старий дідуган раптом встав на коліна і сказав, що я сьогодні знову дав їм сенс і стимул-реакцію до життя:"Мы чекали смерті, а прийшло життя, означає справедливість і справді на землі існує, є сенс жити і боротися за неї, спасибі тобі невідомий парубок за це, ти не просто виручив наше плем'я, ти дав нам і відновив рівновагу життя, правда знову перемогла, а зло як завжди повержено!". Ну це аж занадто, ну дядько і загнув, хоча в чомусь він і прав, дійсно хороше завжди бере гору над поганим, відплата завжди приходить і від нього не піти неправді!, - раптом несподівано погодився я цим філософським мовам екзотичного вождя. Він помітно хвилювався і він просував свою мову весь час плутаючись в мовах, одні слова були на його рідному, інші на англійському, інколи попадалися і французькі, з цього каламбуру звуків
насилу уловлював сенс в цих словах, після бурхливого вітання вождь проголосив цей день великим святом і він зажадав влаштувати ввечері гуляння, жителі зраділи, вождь сказав мені що у них давно не було справжніх свят на зразок цього. Це все було кінцево чудово і із задоволенням прийняв запрошення вождя взяти участь в гулянні, вождь негайно оголосив мене головною шанованою персоною сьогоднішнього розгуляй-дня, у мене не було жодного дня в запасі для того, щоб його провести не знищуючи ранкурів, але долаючи розкаяння совісті все ж мені прийдеться залишитися і схоже не на один день, насилу вичавлював з себе посмішки для остров'ян настрій у мене був досить пригніченим, але зовсім не з цієї причини, в голові у мене було зовсім не свято, я думав як в цих умовах можна відремонтувати двигуни. Тривале пікове навантаження не пройшла дарма для двигунів, проблеми дали про себе знати через деякий час після того як я приборкав в.к., двигуни майже не тягнули на низьких зворотах і давали сильно відчутну вібрацію на весь човен,
152
чесно кажучи я в той момент коли крутився серед мілин на мінімальних швидкостях злякався і думав, що вони ось-ось і потухнуть, але все обійшлося і тепер потрібно терміново їх привести у відчуття, турбувало мене те, що запчастин рахуй у мене жодних і не було, раптом щось серйозне тоді навіть страшно подумати можу надовго тут застрягти. Я не міг допустити, щоб мій суворий настрій міг вплинути на рідкий останнім часом щасливий настрій остров'ян, гаразд подумав я завтра погляну, розберуся що мене чекає тоді і розстраюватися почну, все всі справи залишаю на завтра, а зараз хочу хоч би одну днинку провести не воюючи, дійсно зі всього часу, який я провів на фронтах дні без війни можна по пальцях порахувати. Весь день жителі села готувалися до свята і я з цікавістю спостерігав за тим, що я бачив лише по телевізору, всім і всіма досить емоційно керував вождь в хорошому сенсі, село яке починалася в метрах в 200ах від пристані просто розцвіла в порівнянні з тією, яку я побачив вперше вступивши на землю острова, весь цей час я провів на березі вождь попросив почекати він не хотів щоб я увійшов до невлаштованого села, "гостя потрібно приймати в самому кращому вигляді, щоб не ганьбитися невдячністю...",- виправдовувався вождь, він часто присилав до мене красунь-остров'янок з різними екзотичними напоями і соками, час провів в купанні і у насолоді, захопленням красою природи що народила цей острів як і всю нашу планету, в ці моменти я гостро відчував себе одним цілим з природою і це було прекрасне відчуття.
Підійшов вечір і настав час екзотичної веселості, стомлені чеканням і від виконаної роботи жителі на чолі з вождем урочисто запросили мене пройти з ними і відвідати їх село. Село виявилося великим що тягнеться в глиб острова і її закінчення розгледіти неможливо, об'єм і площу села приховували хащі місцевих рослин і пальм, дома були досить просторі їх багато понатикано в піщаній землі, але хаосу не створюють розташовані в певному порядку, дома однаковій конструкції і побудовані з місцевих матеріалів їх вигляд відповідав всім моїм уявленням про тропічні споруди остров'ян взагалі в планетарному масштабі, та це справжні тропіки все як в кіно, означає правду нам виходить показують. Пройшовши через село я попав на невелику круглу площу перед двоповерховою будівлею, вождь пояснив мені з гордістю, що це його палац в ньому живе він і його сім'я, площа стала центром свята і все було тут готово до нього, вже майже зовсім стемніло горіли яскраво багаточисельні факели і це робило це місце ще більш екзотичним, по краях площі стояло багато фуршетних столів що ломляться під вантажем пригощань, схоже
люди принесли усі свої накопичені запаси навіть з ризиком залишитись без їжі, грала музика місцевого фолькльору і дівчата граціозно виконували якийсь невідомий мені як і все тут красивий, витончений танець. Вождь провів мене по центру площі до великого столу що стояв біля його палацу, це виявився найголовніший тут стіл за яким він сидітиме, запрошуючи мене зайшов за нього і затягуючи мене за собою, він сів за величезне крісло сплетене з чогось, мене запросив сісти поруч в схоже, але по-менше, крісла були жосткуватими і відразу на них не усидітимеш звикнутися потрібно, лише я всівся як до столу підійшли літня жінка з юною леді, вождь встав і сказав мені, що це його дружина і його дочка принцеса Тітека, я відразу ж піднявся і виразив свою повагу поцілувавши їм руки, вождь був явно задоволений і коли його сім'я була в зборі, коли вони всілися за крісла він встав і із задоволеним тоном виголосив промову на рідній мові, розуміючи що я не урубаюся що він говорить попросив свою дочку переводити його мову мені.
Тітека прекрасно знала англійську і я із задоволенням слухав все розуміючи її дивно красивий тонкий, витончений голос дійсно справжньої принцеси. Вождь мовою відкривав свято загострюючи увагу всіх через кожне слово по якому приводу він і починається, всякий раз після цих слів народ вибухав щасливими криками і витріщався з неприхованою цікавістю на мене, нарешті вождь веселим жестом проголосив про відкриття свята. Почалася у прямому розумінні нестримна веселість і гуляння, хто їв, хто пив, але в основному люди із задоволенням співали і танцювали. Свято за повною програмою тривало до пізньої ночі, танцювати і співати довелося мені теж, танцював по їх, а ось пісні співав українські на рідній мові, в основному козацькі, їх я знав багато і вийшов цілий концерт, остров'яни із здивуванням і з цікавістю прислухалися до кожного незвичайного слова представника дуже далекого
153
для них українського народу, вождь аж сльозу пустив і попросив мене обов'язково записати текст пісень з переведенням дуже вже вони йому сподобалися, загальний сенс я відразу викладав йому і він стискує губи в пошані махаючи ствердно головою говорив, що український народ як і його дуже схожі, багато страждають і весь час ведуть не рівну боротьбу за виживання. Гуляння вдалося на славу і жителі веселилися до упаду, до них часто підключався вождь з сім'єю і мене тягнули за собою. Коли остання зірочка зникла зі светлеющегося піднебіння тутешній предводитель, що ледве тримався на ногах, деякі місцеві напої були неабияк хмільними і вождь частенько до них додавався, дозволив всім хто вже не в силах продовжувати гуляння йти відпочивати, по його вигляду стало зрозуміло, що і він не проти вже впасти на бокову. Праздник все ж завершився, зовсім не багато людей залишилися сповна тверезими, з тих хто знаходився поряд зі мною майже зовсім тверезими виявилася принцеса і її мама, і ще деякий люд, вождя коли східна частина піднебіння помітно посвітліла під ручки відвели в його палац в почевальню, він встиг розпорядитися щоб мені надали саме краще місце для сну.
Цим розпорядженням довелося зайнятися принцесі, дружині її мамі довелося зайнятися підпившим чоловіком, залишати його одного в цьому вигляді вона не хотіла, принцеса була дуже сором'язливою, хоча я частенько уловлював під час свята її цікавий розглядаючий погляд, вона запропонувала спальню в палаці і вже зібралася мене до неї відвести, але у мене народилася прекрасна думка, я тут хотів здійснити одну мою давню мрію - виспатися в гамаку біля тихих вод прекрасної лагуни в тропіках, щоб засинаючи чути рівний звук набігаючих хвиль, відчувати теплий, освіжаюче повітря бризу що дме з океану, вона відразу ж виконала моє прохання, покликала двох дебелих хлопців, вона сказала що ці хлопці з особистої варти вождя, в четвером пройшли через перший поверх палацу і попали видно в госпчастину, тут парубки знайшли великий гамак і з різними прічиндалами для його установки, принцеса сказала їм йти за мною і встановити його в тому місці де мені сподобається, а вона підійде десь пізніше. Вибирати довго не довелося тут все побережжя однаково личить для гамака і я вибрав те що ближче до човна, парубки миттєво встановили гамак і запропонували мені попробивать чи затишно в ньому, взагалі-то він виявився трохи жосткуват, але настільки в ньому мені відразу сподобалося, що злізати з нього вже зовсім не хотілося, вони запитали чи потрібно мені ще чого-небудь я сказав їм що все гаразд і поблагодарив їх за роботу, хлопці ледве говорили по-англійськи, але цього вистачало щоб зрозуміти один одного. Сон швидко брав мене і навіть жорсткість гамака і краса природи не могли затримати його, залишалося лише зручно вмоститься і солодко заснути.
Спав цілу добу і мені снилася весь час прекрасна посмішка принцеси, ех не діждався її - заснув. Прокинувся дуже рано, світанок ледве забрезжіл на горизонті, відразу відчув прилив свіжих сил і бадьорості, "як добре", - підтягуючись сказав про себе, крутившись в гамаку відчув на собі ковдру, поторкав і справді ковдру, як воно на мені опинилося, але я відразу здогадався звідки, солодкий приємний запах, що зводить з розуму, відразу про все розповів, схожий аромат я відчував контактуючи з принцесою, видно цією ковдрою вкривалася вона, принесла коли я вже спав і дбайливо укрила мене ним, як же це класно коли про тебе піклуються. Довго не став разльожуваться потрібно зайнятися човном. Виліз із затишного ліжечка і з ходу поринув у води лагуни, швидко освіжився і увійшов до ритму сьогоднішнього дня. Підійшов до човна і довго розглядав її, не було жодного місця на покритті яке не отримало б пошкодження, синтетичне покриття було зрите, розоране, місцями його взагалі не було, важко дивитися на це, на човні знаходилося 2,5 квадратних метра цього матеріалу і мінігрілка для аварійного ремонту поверхневого покриття човна, але його навіть на носову частину не вистачить, та це серйозна проблема, під час руху човен по будь-якому шумітиме створюючи своїй м'яко сказати не рівною поверхнею серйозну перешкоду для води, по шуму і кисневим кулькам, які створюватимуться під час руху човен без зусиль можна виявити і визначити його
курс, з цим потрібно щось робити, в принципі можна грілкою обпаять нерівності і хот якось вирівняти корпус. Одна проблема вже знайшлася, тепер займуся другою, насамперед протестував загальний стан вузлів, устаткування і стан енергопостачання, результат тесту мене потряс двигуни і енергосистема, а саме електропроводка і все
154
її складове устаткування знаходиться на межі своїх можливостей, пошкоджений двигун взагалі ледве обертався, другий працював на 50ят відсотків, тае падіння
сталося через надмірне їх використання, двигуни робили, як треба поки були
задіяні, а встали і фізика з хімією показали, що до чого, що тепер робити мені.
Це загрожувало серйозною проблемою, тепер вийшовши в море можна було не повернутися, максимальна глибина занурення з цими поломками складає за даними в.к. всього лише 50ят метрів, глибше тягар підводного винищувача просто тягнутиме його на дно і ніякі баласти, ні двигуни вже не витягнуть мене на поверхню. Озброєння в порядку, інші системи човна у нормальному стані, але я сильно засмучувався через ту серйозну проблему, залишилося з'ясувати скільки залишилося критично налагодженому устаткуванню пропрацювати. У програмному наборі в.к. є цікава програма що виробляє приблизний розрахунок ресурсу, що залишився, в будь-якого устаткування, наскільки його ще вистачить, я боявся результату і був прав, в.к. одним рядком перекреслив всі мої задуми на блізлежайшєє майбутнє, за його даними двигуни протягнуть не більше 500 кілометрів, а проводка не витримає ще одного високого перевантаження, гм, я довго сидів в пілотському кріслі і не хотів думати, що я тут застряг не на один день. "Нічого викручуся, дам човну ремонт, важко звичайно прийдеться, нічого не поробиш, найголовніше що я знаю як все робити, розберуся...",- сказав я собі і приступив до осмислення своїх подальших дій.
Сьогодні мені не довелося довго займатися човном, десь годин в десять я почув голос вождя, він звав мене вгору, довелося йти, вождь запрошував мене поснідати з його сім'єю. Сніданок відбувся в палаці і на ньому були дійсно присутні лише члени сім'ї. Продовольства очевидно ще вистачало на острові і стіл був вишуканим з великим вибором блюд, під час живлення вождь розповів мені про життя свого народу, виявилося що сьогоднішній достаток у продуктах це моя заслуга,
коли я знищив розбійників те виявляється я не лише виручив тих на кого напали пірати, а і не дав їм напасти на ще одну групу рибаків, які рибалили біля острова, зазвичай розбійники грабували спочатку рибаків потім бралися за жителів островів, це відбувається кілька разів в місяць і тривав цей хаос більше року. Зазвичай їди на острові дуже мало, його народ часто голодував хоча довкола все рясніє пітанієм,"очень важко стало жити моєму народові і той день, коли я їх виручив міг стати останнім в історії жителів цього прекрасного острова...,- говорив задумливо вождь, я запитав у нього що ж стало передумовою для цього свавілля, дядько продовжив, - все почалося коли ранкури, ну з тими з якими б'ється твій народ, почали захоплювати Індонезію, все почалося тут розвалюватися коли хлинув потік біженців, все хороше населення того регіону сховалося в Австралії, а всякі покидьки суспільства кинулися на острови, зараз всі острівні країни починаючи з Папуа-Нової Гвінєї, до речі парубок ранкури зовсім не давно несподівано припинили своє страшне просування на схід, їх полчища зупинилися біля Порта-Морсбі і битви в основному утихли, єдиним зв'язком з рештою світу звідки ми отримуємо хоч якусь інформацію про все, що відбувається довкола є мій радіоприймач, ми давно не плавали ні на сусідні острови де у нас друзі, ні до Порт-Вілле столиці нашої країни, бідна наша столиця, колись вона була квітучою і доброю, а зараз вона загрузнула в жаху хаосу і можна про неї сказати лише єдине - вона фактично стала столицею піратів, - я здивувався цьому і запитав у вождя чому власті нічого не роблять, сумний вождь відповів, - воно змилося до Австралії, а війська довго не протрималися, Австралії і іншим країнам посильніше не до нас їм самим би впоратися зі своїми проблемами, найстрашніше особисто для мене вождя це усвідомлення до твоєї появи, що фактично в мого племені немає майбутнього, - він сумно поглянув спочатку на мене, а потім на свою дочку Тітеку, зворушившись він вибачився у неї за те, що він нічого проти знищення її майбутнього зробити не в силах, але тут він раптом встав і продовжив, - ну нічого, у мене є ще син принц Аріт, він скоро повернеться і забере тебе звідси, - він розповів мені, що у нього є ще син, принц живе і працює зараз в Японії, справи його процвітають, вождь збирається відправити до нього свою дочку, але Аріт давно щось не прилітав і сім'я, і всі жителі серйозно турбуються за нього, останній раз він прилітав, у сина власний літак і відкритий доступ для польотів по всій планеті, ще півроку назад, хоча за домовленістю він прилітав на острів раз
в два місяці в будь-який день останнього тижня, але цього давно не відбувалося,
155
зв'язатися з ним немає можливості, колись у вождя був мобільний телефон і його
сім'я завжди могла поговорити з принцем у будь-який час, але зв'язок давно перестав існувати і тепер їм залишається всього лише чекати його в обумовлені дні. Вождь показав мені, що колись на острові була електрика, на стелі столової висіли люстри, та і по всьому селищі я бачив стовпи зі світильниками і дротами, що вилися один від одного, все це зробив його син, але зараз все це не працює, давно закінчилося паливо для дизельного генератора:"раніше,- продовжував вождь, - я часто дивився телевізор, у нас є супутникова антена і я знав що відбувається в світі, а тепер і говорити не хочеться про те, що ми знову виявилися фактично в доісторичному часі".
"А ви давно перевіряли наявність зв'язку, - запитав я у вождя, він похитав головою і відповів, що цього взнати він не може тому-що телефони розряджені, а зарядити їх ніде і нічим, із засмученим виглядом він поглянув на простори, що видніються через велике вікно їдальні, красивий вигляд міг надовго прикувати до себе увагу, - ну це питання не складно улагодити, - прагнучи підбадьорити сказав я вождеві, мій човен це майже не обмежене джерело електроенергії". Він різко поглянув на мене як і вся його сім'я, я відразу ж сказав їм щоб вони принесли свої мобілки із зарядними пристроями, принцеса перша помчала їх шукати. Сніданок на цьому в принципі і закінчився, але я встиг підкріпитися дивно смачними екзотичними рибними блюдами і напоями, відчував себе чудово. Тітека принесла всі наявні апарати вождь узяв їх і ми пішли до човна, по дорозі я розповів вождеві що мені прийдеться затриматися у них на деякий час, човну потрібний ремонт, він зрадів цьому і сказав, що я можу жити тут скільки побажаю і вождь поплескав дружньо по моєму плечу. Я запросив вождя заглянути в човен і він мабуть цього дуже хотів, відразу ж прийняв мою пропозицію, принцесі теж хотілося побачити диво техніки і попросила вождя узяти її з собою, він не заперечував і запитав у мене чи можна, " мені це буде дуже приємно бачити на борту хороших гостей, - відповів я і допоміг їм забратися на підводний винищувач, трапа немає і доводитися дертися як є. Вождь сказав, що не ця зручність усуне стоячи на корпусі човна, люк був відкритий і тризубець яскраво блищав відображаючи сонячні промені, принцеса запитала, що це, я пояснив, що це герб моєї країни, "красивий", - деякий час вона розглядала його, "тризубець це ж морська зброя, виходить ваша країна з морем тісно пов'язана, видно виходячи з цього ви його і вибрали своїм символом?",- запитала вона, я чесно кажучи толком і не знаю чому саме тризубець став символом України, але те, що країна пов'язана з морем, то це точно, це я їй і відповів. "Симоволом нашого племені став скорпіон, правда на острові вони не водяться, але наші предки колись тісно з ними жили, краса і грація цих тварин подобалася їм, і одного дня один з вождів прийняв їх символом племені, кожен з нашого племені носить на лівій руці зображення скорпіона, вона була одягнена в місцеве національне плаття з довгими рукавами і побачити малюнок не вийшло, вождь відразу відреагував на нашу розмову:" Дочка потрібно сьогодні ж гостю подарувати наш символ, в нашому племені наносити малюнок має право лише дружина вождя і його дочка, як тільки у нас з'явиться вільний час принцеса Тітека подарує тобі скорпіона і ти станеш одним цілим з нашим народом, наш символ носять лише люди племені, але в окремих випадках ми удостоюємо цим привілеєм і гостей острова, за все своє життя я подарував скорпіона лише вождеві сусіднього острова, в один із складних моментів наші народи разом отразили напад агресивного племені з архіпелагу з островів Фіджі, тоді ми отримали перемогу і на честь цього щасливого моменту був нагороджений сусідський вождь, тепер ти станеш володарем скорпіона...". Він ще багато що розповідав про історію цього символу і свого народу, але я вирішив поєднати цю цікаву розповідь з тим, чим ми зібралися зайнятися. Попавши усередину човна мої гості роззявивши рот розглядали кожен сантиметр небаченого, я зайнявся зарядкою телефонів, підключив їх в розетки що знаходяться в моїй кімнаті, принцеса і вождь довго мовчали переварюючи враження, а я тим часом вирішив їх пригостити аргентинськими напоями що не всі я випив, випивши тонізуючій рідині гості трохи пожвавилися і знову розговорилися, Тітека була здивована технічним рівнем моєї країни, дівчина була сповна сучасного складу і сходу розуміла що до чого. Я провів для них невеликий екскурс по човну і навіть показав рубку, показав на комп'ютері деякі зарисовки про Україну, в базі даних ноутбука знаходився рекламний відеофайл
156
України, я його не хотів стирати коли довелося його переробити в робочу конячку і тепер він згодився, їм країна дуже сподобалася, на щастя у записях були фрагменти і про Дніпропетровськ, вождь і принцеса побачили хоч трішки мою Батьківщину. "Дивна у вас країна, красива, простора, чиста, дуже відрізняється від багатьох інших навіть дуже цивілізованих, -замітили вони, я дуже був в той момент гордий за свою країну, дещо про неї розповів. "Найголовніший фундаментальний принцип нашої країни, який дав те що ми маємо зараз, - це те, що в нашій країні все робиться для щастя людей. "Нічого не може буті важливішим за це..." - це слова нашого глави держави Гетьмана України, класно жили звичайно, але все зруйнувала ця війна, як же хочеться скоріше з нею покінчити...", - говорив я їм стоячи біля пілотського крісла, в ньому сиділа принцеса дивлячись відеоролики, вона добре зналася на комп'ютері і мені нічого не потрібно було робити для його управління все робила принцеса.
Телефони виявилися всі справні і ми вже на острові пробували зв'язатися з їх сином, виявилося що мобільний зв'язок знову функціонує і вони не відразу правда, але змогли поговорити з ним. Розмовляли доки не закінчилися гроші на рахівницях, коли їх відключили щаслива сім'я довго спілкувалися один з одним, а я тим часом обмізкував як провести ремонт. Ремонт електропостачання багато часу не займе, а ось покриття і двигуни привести у відчуття буде не легко. Увечері вождь оголосив про нове свято, він відбудеться на честь успішної розмови з принцом і того що він прилетить в один з найближчих днів. Я про це взнав коли всі жителі прийшли до мене, в цей час я копався з човном і дружно покликали мене вийти до них, і знову понеслося-поїхало до ранку развеселье.
На наступний ранок взявся за роботу, удалося багато що, знову довелося міняти мало не всю проводку, та електропостачання, окрім реактора, виявилося слабким місцем підводного винищувача воно не витримувало жодних навіть гранично допустимих перевантажень, видно це неправильний розрахунок інженерів, але поки що змінити ситуацію не можу іншого дроту і електропристроїв на борту не було, доводиться встановлювати що є. Частим гостем човна були вождь і Тітека, вони часто приходили відвідати як мої справи, вождь вирушав, а принцеса залишалася на деякий час, хоча по їх вдачах не заміжній дівчині наодинці з парубком залишатися у жодному випадку не можна, але вождь дозволив їй нечасто відвідувати самій мене, жителі з розумінням віднеслися до цього і з цим не було у принцеси, і у мене проблем. Цим же днем я зайнявся питанням постачання села електрикою, нічого складного придумувати не довелося, в селищі було купа довжелезних подовжувачів і мені потрібно було просто об'єднати всю електричну мережу села в одне ціле, це мені удалося і коли зовсім вже стемніло лагуна засіяла штучним світлом, все одно реактор довго ще без діла простоїть, а люди хоч отримають якесь задоволення. Цивілізація - це здорово, вождь цінував її можливості і цей момент став для нього одним з щасливих в його житті...
Наступний день пройшов набагато цікавіше за попередній, я повністю відремонтував електромережу і тепер в якійсь мірі зможу знову на неї розраховувати, склав план робіт по ремонту двигунів і покриття, а увечері я насолодився тим, що не бачив пару років, разом з сім'єю вождя і жителями острова, вони всі зібралися на площі для цього, дивився телевізор. Супутникова антена прекрасно працювала і ловила багато каналів, великий екран телека давав можливість всім побачити що в ньому показується, вождь включив австралійський канал новин і уважно як, і всі слухали і дивилися важливу інформацію. Комунікаційні
Супутники в цьому районі ще без проблем робили свою справу, взагалі Тихий
океан ще вільний. У новинах говорилося в основному про обстановку на фронтах і внутрішньому житті Австралії, виявляється обстановка у них як і раніше стабільна, ранкури по невідомих причинах припинили активні бойові дії, фронт який тиждень не зазнає змін, це цікаво, чому це вони зупинилися. В самій Австралії нормальна ситуація, біженці живуть в спеціальних городках з повним постачанням всього необхідного, дякували уряду США і Японії за гуманітарну допомогу, сама Австралія мільйонів біженців не зможе містити і їй доводиться не просто. Загальна ситуація на планеті теж стала сповна стабільною, на всіх фронтах ранкури різко понизили активність без яких-небудь з нашого боку видимих причин. Я задумався над цим, що ж сталося з ними, невже моя витівка змусила їх серйозно задуматися взагалі над
157
всією компанією, і може вони тепер займаються виробленням нової стратегії і на якийсь час вирішили почекати витрачати війська тоді як хтось серйозно затероризував їх зі всіх сторін, і навіть проник до їх головної бази, і фактично розкрив багато секретів, та їх підводний світ виробництв - це дійсно щось грандіозне, а те що знаходиться під землею то взагалі захоплює уяву, нічого скоро захопимо всі їх таємниці і тоді розберемося хто вони насправді. Чи вплинув я на це точно взнати у мене немає можливості, але для того, щоб уточнити для цього потрібно зробити хоч би з десяток найзухваліших походів і просто розтерзати їх морську оборону, прорешетити їх підводні заводи вони заповняться водою і припинять випуск смертельної продукції, це вплине на постачання військ необхідним і ось тоді стане зрозуміле чи впливаю я насправді на плани всієї військової ранкурывської машини.
Відразу народилася ідея про безперервні походи і вона мене захопила, я був рі-
шимий її здійснити, швидше потрібно відремонтувати човен, потрібно ж оглянути другий торпедний барабан може і його оживити вийде, адже в ньому ще стільки сюрпризів знаходиться. Новини навіть з поверхневими даними привели всіх в хороше відчуття, схоже вперше ворог зупинений і можливо війна потече назад...
Зустріч принца стала грандіозною подією, про своє наближення Аріт повідомив по телефону сім'ї і ось-ось його літак повинен з'явитися в синяві піднебіння. Досить великий двомоторний гідролітак приземлився в лагуні, її розміри дозволяють здійснювати зліт і посадку його літаку, розтинаючи хвилі зарулив до берега і гострий ніс літака врізався в білий пісок острова, на пляжі знаходилися всі жителі села і голосно вітали принца, дверці в літаку відкрилася і з нього вийшов високий хлопець в білому костюмі, я це все спостерігав з човна, звичайно літак у нього super та і сам він здоров'як на острові схожих мало, лише вождь ще в цій комплекції, син схожий на свого батюшку. Сім'я обнімалася і вони навіть плакали від щастя, довго не бачилися і не чулися, а в цей небезпечний час перльоти особливо тривожні, після дружної зустрічі народ відправився в село і знову свято заповнило сьогоднішній день, але лише не для мене потрібно займатися ремонтом, та і чесно кажучи вони трохи забули в яскравий момент їх життя про мене, готуючи інструмент і запчастини до роботи я все ж чекав коли вождь все ж пригадає і покличе мене приєднатися до них. Це сталося дуже швидко і я навіть не встиг зібратися з думками про ремонт як з люка, він весь час відкритий я чомусь абсолютно не опасався того, що хтось залізе в неї і напортачит що-небудь, народ тут виявився свідомим навіть занадто і на це рахунок я не хвилювався, почувся дівочий голос, він звав виглянути мене назовні, виглянув і побачив що біля човна стоїть вся сім'я вождя у повному складі, вождь відразу ж познайомив мене з принцем, володар острова вже встиг про все що недавно з ними трапилося розповісти йому, він виразив свою вдячність за виручку його сім'ї і всього племені, закінчивши із знайомством перейшли до відзначення цього возз'єднання сім'ї. Свято продовжувалося всю ніч безперервно схоже вони тут завжди і проходят, але тепер з підтримкою електрики, мене усадили поряд з Атіком і ми крім того, що брали участь у веселості, але і розмовляли про те, що турбує планету і про багато що інше. Принц виявився відмінним парубком, дуже утвореним і просто генієм в електронних технологіях, він займає високе положення в Японії, живе там і його бізнес процвітає,
очолює одну з філій фірми Panasonic, яка знаходиться в місті Китакюсю, місто одне з найбільших в Японії і розташоване на острові Кюсю, його фірма займається розробкою і виготовленням електронного устаткування для промислових установок і виробничих об'єктів, фірма працює ледве чи ні по всій планеті, їх фірма це великий завод з необмеженими можливостями, гідролітак на якому він прилетів виявляється особиста власність принца, ого. Він розповідав про настрої і обстановку в азіатському регіоні, вона була дуже складна і в якийсь момент загрозливою, але як і на всіх фронтах, а у них він пролягає далеченько від Японії, але Японія є активним учасником опору ранкурам і їх військовий контингент найчисленніший після китайського, теж стабілізувався місяць тому і настало можна сказати затишшя.
Атік звичайно не міг не запитати про човен, його технічний розум просто жадав побачитися з новим словом науки, я пояснив йому, що це секретнейший апарат і базікати про нього мені просто не можна, але у мене з'явилося якесь відчуття, тобто інтуїція говорила мені, щоб я не боявся говорити про човен і тоді щось вийде від
158
цього хороше, інтуїція мене завжди виручила, і я послухався її раді і вирішив трохи підняти секретну завісу і дещо про човен цікаве йому розповів, він запалився дивуючись її можливостями і про те як легко я розібрався з розбійниками за короткий відрізок часу, звичайно про те що я громив цитадель ранкурів не став
болтати про те що човен і я причина перемоги нашого об'єднаного флоту над гігантським ранкурівським в Чорному морі, про цю перемогу виявляється весь світ сурмить і дивується з цього подвигу українців і росіян, але взагалі-то мені дуже хотілося розповісти комусь про це, слава мене не цікавить, просто хочеться, але поки що я не стану може, колись підвернеться момент.
Наступний день почав я з діагностики двигунів, прокопавшись в них до вечора з'ясував, що головна причина їх проблем це сильний знос всіх прогумованих його частин, не самі деталі вийшли з буд, а їх гумові оболонки і покриття, вони застосовуються для зниження шумів що видаються двигунами, замінити гуму не складно, всі вузли легко доступні і запасні комплекти є, як же це здорово інженери придумали з цими запасами, видно знали що їх скоро прийдеться застосувати,
але чому мене не інформували незрозуміло, інша причина - це сильна забрудненість фільтрів і шлюзових систем через яких поступає вода створюючи водний протяг. Весь день поряд зі мною крутився принц і принцеса, зрозуміло що ним було дуже цікавий човен, ми багато спілкувалися і я відчував, що ми починаємо ставати друзями, вони були дуже щирими людьми і це просто лилося з них, в їх компанії мені було затишно і приємно, як з друзями в дитинстві, це дуже дороге для мене відчуття. Ремонт здавався дріб'язковим затягнувся на тиждень і правду кажучи багато що б без допомоги Атіка і Тітеки я колупався б ще одну, двигуни знаходилися по лікоть у воді і проводити ремонт було неймовірне важко, багато що довелося робити знизу двигунів, по водою, одягнувшись у водолазний костюм проводив ремонт, хлопці подавали інструменти і запаски, принц швидко освоював технології застосовані в підводному винищувачі, все швидко схоплював і навіть
дещо підказував мені як краще щось зробити, багато в чому він був прав і це мені подобалося, принцеса сяяла від задоволення із-за успіхів брата. А коли настав день пробного пуску двигунів і вони з дивною свіжістю, всією своєю потужністю щосили закрутилися і при тому як потрібно - тихо, всі параметри фіксуються виконавчим комп'ютером під час тестів давали дивовижно добрі результати, ребята знаходилися зі мною у рубці і звичайно ми залишилися задоволеними виконаною роботою.
Після аналізу ресурсу човна то ресурс виріс до бажаного - "необмежений ресурс"- заблимав бажаний напис на моніторі, написано було на нашій мові і я перевів хлопцям дані результатів, хоч зараз можна брати і вирушати додому, але я вже не квапився додому, тому-що в моїй голові народився цікавий, але поки що фантастичний план. Утомлені, але задоволені ми влаштували цього дня справжню вечірку, звичайно ж ми не самі в ньому учавствовали, принц і принцеса запросили на неї всю молодь острова, ах які у них тут островітяночки - закачаєшся, сучасна музика, танці до упада, розваги і неспинна веселість заповнили всіх нас і не покидало доки були сили, веселилися за повною програмою, зірвалися з котушок, що називається і як підсумок майже без відчуттів, і майже не пробуджуючись відпочивали весь наступний день.
За час проведений разом з хлопцями ремонтуючи човен я дивно здружився з Тітекой і Атіком, вони виявилися чудовими людьми і мені було дивно усвідомлювати, що я знайшов нових справжніх друзів далеко від своєї країни при тому, що випадково. Ми стали під час роботи, а вони з ентузіазмом приймали у всьому, що я робив, розуміти один одного з півслова і я навіть трохи підучив їх рідну острівну мову, а вони декілька українських слів, чомусь наша мова для них виявилася важчою для вивчення, чим їх мова мені. Вийшло відремонтувати всі електромережі і електронні комунікації, двигуни, полатав як міг поверхню човна згладив всі нерівності тими шматкам, що були на човні про запас, це все я зробив, але у мене руки свербіли дістатися до поламаного барабана з торпедами, одному це зробити важко і довелося окрім принца запрошувати ще декілька міцних парубків,
відкрили кришку, а вона важить більш за 150 кг, зафіксував на гідропідйомниках її і взявся за постраждалий механізм, яке ж було моє здивування коли з'ясував, що поломка не катастрофічна, зіскочив один з ланцюгів ходу барабана, він закусився
159
зубцями, зубці зламалися і попали на механізм, що рухався, заклинивши його, це дрібницю про цю можливу проблему я вивчав ще на ПМЗ і знаю як все виправити.
Дістав спеціальні ні для чого іншого не відповідні інструменти і почав виробляти акуратні маніпуляції, довелося міцно попітніти, витягнув поламані зубці і встановив ланцюг на місце, гарненько все оглянув і для з'ясування реального стану мені довелося пожертвувати двома торпедами, я прокрутив в холосту барабан за допомогою тестуючої програми і в.к. дав гарну оцінку стану торпедного апарату,
прокрутити барабан можна лише вниз, вгору піднімається виключно краном для зарядки нових торпед, барабан дуже важкий щоб ставити на нього двигун, він опускається за допомогою природної сили земного тяжіння. Коли я закінчував дивно успішний ремонт човна на острів прийшли неприємні звістки, на жителів сусіднього острова напали морські розбійники, це вождь взнав від біженців тих, що приплили до них думаючи сховатися тут, у цей момент природно всі погляди були спрямовані в мою сторону, я і човен зараз були єдиним захистом для них і в принципі всього блізлежайшего архіпелагу островів Вануату. Зробивши необхідні приготування до походу, я мав намір не лише знищити маленьку групу сволот, але і пройтися вогненним рейдом по довколишніх базах піратів. Фантастична ідея, що витала в голові, починалася реалізовуватися, я знав що принц і принцеса жаждят прокотитися в човні, і побачити її силу у дії, і коли я збирався відправитися на розбирання запитав їх, хлопці просто чекали, але не наважувалися проситися в похід думаючи, що я ні за що не візьму їх з собою, чи не хочуть вони зі мною відправитися карати розбійників, як же вони зраділи цьому і під погляди батьків, що хвилюються, вождь і їх мама насилу дали свою згоду на цей на їх погляд небезпечну пригода, із задоволення чекали моїх розпоряджень. З бандитами все було просто пожог їх в пух і прах, пустив всіх на дно до єдиного не залишаючи очевидців події, сусідній острів був звільнений, після цього отримавши детальні інструкції від хлопців де хоч би приблизно ховаються пірати направив човен к їх кодлам. Не один день зайняло чищення територій від покидьків, вони дійсно заполонили Вануату і їх столицю Порт-Віллу, лазерами палив їх пасудіни і знищував все, що до них відносилося, багато раз пускав на дно цілі косяки їх ескадр що складаються з швидкохідних риболовецьких траулерів перероблені в інструмент терору бідних місцевих жителів, але вони за свої страшні справи заплатили своїми поганими життями сповна. Під час цього походу я показував своїм гостям все на що здатний човен, окрім торпедування - торпед у мене дуже мало, вони, а особливо принц були просто приголомшені можливостями підводного винищувача, за три дні одним маленьким підводним човном ми - човен, я і ребята, вважай повністю очистили всю острівну країну Вануату від морських розбійників, ну принаймні позбавили їх плавзасобів, тобто вони не скоро раптом багато хто з них залишився в живих відновлять свій флот і зможуть реально загрожувати островам, одним махом за допомогою човна ми надовго забезпечили мирним часом жителів островів. Чесно кажучи окрім благородного вчинку я переслідував одну свою мету, так я влаштував невелику показуху щоб вразити принца і принцесу, вони переконалися в тому що човен здатний вирішувати на морі проблеми планетарного масштабу, але для того, щоб їх вирішувати човен потрібно забезпечити найголовнішою її зброєю - торпедами. Звичайно ж хлопці розуміли в якому грандіозному апараті вони знаходяться і те, що я декілька останніх днів дуже чекав сталося, принц і принцеса запитали мене в одній з розмов чи здатний підводний винищувач змагатися з ранкурівським флотом, я їм відповів не перебільшуючи, при умові безперебійного постачання торпедами човен може ворожий флот повністю знищити. Я задумав здійснити сповна реальний проект доспілий в останні дні, острів на якому мене прихистили його жителі - це прекрасний плацдарм для здійснення довготривалих походів до центру ранкурів, тут тихо затишно і люди розуміють мене, це те що потрібне для здійснення мого плану, я хочу знищити підводне місто ворога і тим самим знищити принаймні виробництво їх флоту,
а його будівництво ведеться лише в Червоному морі, а раптом це ще і житло противника то я ще позбавлю його прекрасного укриття. Я відчував наскільки реальна моя затія і наскільки вона важлива для всіх, знищу центр ворога ось тоді і настане кінець війні, ранкури без флоту не зможуть довго протриматися і їх кінець буде не довгим. Єдиною проблемою де їх тут дістати, а вирішення її зараз можливо
160
заздалегідь і станеться, я побачив як ребята задумалися про щось, так вони задалися деякими питаннями і їх імпульси тривоги швидко розкусив, вони запитували про себе як могло мене і фантастичний підводний човен занести в їх краї зі складними поломками, вважай без боєкомплекту, бойова одиниця українського флоту і тут, розуміючи їх хвилювання я розповів їм хто ж я і яким чином опинився тут, доволі цікаво художньо виклав свою історію. Доказом моїх слів були мої особисті документи і різні інші аргументи, які справили на моїх гостей сильне враження, будучи відвертий я чекав деякого результату для себе, ми довго провели часу вивчаючи по суті один одного і ще більше можна сказати зріднилися, до мого щастя від отриманої інформації відношення до мене стало лише кращим і це дало імпульс для нового етапа наших стосунків. Я розповів їм про унікальність ситуації,
всі вважають мене загиблим, ранкури звичайно не дурні і ця дуель моя з їх флотом
буде космічних масштабів, цікаво в генштабі вже знають, що я використав картку в
Аргентині, якщо так то вони будуть знати хто ріже на хутро ранкурівську бойову
машину. "Але, що ти збираєшся зробити...",- я довго чекав це питання від принца і я розповів йому, його сестрі про те, що задумав, в наших трьох головах промайнула
однакова думка, яка давно у мене зародилася. Принц зрозумівши мою ідею сказав, що його підприємство здатне виробити будь-яку продукцію і до речі торпеди, для
цього потрібен зразок чи технічна дркументація, звичайно виробництво торпед повинно бути таємним, вони потрібні і мені і всій планеті, потрібні як повітря, він спалахнув цією мдумкою і почав розуміти, що дійсне все реально здійснити, принцеса теж обдумавши моє можна сказати зухвалу пропозицію - потягатися з величезним ранкурівським флотом знищити його, а потім розправитися з їх центром, погодилася з моєю ідеєю, єдине по першому усвідомленню грандіозності задуманого дівчину це лякало, але лише мені не в перше доводиться приймати рішення від яких залежить життя багатьох людей і в цьому випадку я точно знав, що роблю всё правильно. А ще мені подобалося те, що всі рішення про операції
буду приймати сам, немає ніяких начльників заумних, заляканих їх замів, не буде
глупих приказів. Все правильно свобода і друзі, неперевершена технічна думка цього достатньо для вирішення будь якої задачи. Цього дня ми багато що вирішили для себе і виробили попередні дії.
Все з тієї миті понеслося як в якомусь неймовірному сні, острівний регіон став повністю вільний в радіусі 400 км цього я добився за короткий час, принц Атік з ентузіазмом взявся за виробництво торпед, я забезпечив його повною інформацією по їх конструкції і технології виробництва, він дивувався з нових ідей застосованим в їх інженерії і тим людям, які все це винайшли, він гарантував в перебігу своєї відпустки налагодити таємне виробництво, прилетів на острів до рідних під час своєї місячної відпустки, в Атіка були широкі зв'язки з багатьма виробництвами по всій планеті і всі необхідні компоненти необхідні для виготовлення торпед дістати йому пара пустяків, гроші для нього не проблема. Звичайно був родинна нарада по цьо-
му питанню, родина прийняла однозначне рішення – бути нашому задуму. Всі островітяни прийняли присягу про не розголошення таємниці прибування човна тут,
вождь запвнив вони всі умруть, але не видадуть таємницю. Весь цей час я не сидів
склавши руки, поки Атік налаштовував виробництво, а серйозно готувався до компанії, я зрозумів одну штуковину - торпеди це добре, але плавати туди сюди
накладно і довго, сильне навантаження на човен, зробив довготривалий рейд до Сейшельських островів, я задумав організувати на одному безлюдному і малоприкметному острівці склад торпед, тут я завантажуватимуся у будь-який момент при не великому видаленні від мети. Знайшов острів і гарненько попрацювавши все приготував до прийому торпед, навіть мінікран сконструював і спорудив, на щастя
вождь віддавав все що мені потрібно для цього, в цей похід взяв різні лебідки,
які островитяне використовували для витягування човнів на берег. Коли приготував базу приплив назад і теж зробив вантажний кран, все готово до прийому дорогоцінного вантажу, тепер залишалося чекати сигналу принца.
8го грудня принц подзвонив додому і запросив мене до Японії, 50ят торпед з нетерпінням чекають свого вживання, ми умовилися коли він виробить купу торпед я припливу до побережжя японського острова Кюсю і заберу першу партію. Батьки все знали про наші затії і справи, вождь до нашої метушні відносився
161
з натхненням, за словами принцеси головним для нього було це щоб я залишався з ними подовше, це зрозуміло я для їх племені - гарантія безпечного і щасливого життя, з того часу як я з'явився в їх житті справи жителів островів просто розцвіли, крім того що тепер вони спокійно рибалили і нормально жили, вождь ще завів комерцію - торгівлю морепродуктами, з'явився гроші і на острові почали з'являтися продукти цивілізізациі - моторні потужні човни, різні інструменти і домашня техніка, ну життя пішло зі всіма пристойностями сучасності, звичайно мною вони дорожили і з кожним днем я ставав для них щось подібним до легенди - захисника їх народу, на честь моїх заслуг на моїй лівій руці закрасувався скорпіон - символ їх народу.
Принцеса умовила мене і своїх батьків, щоб я узяв її з собою і батьки трохи вагаючись відпустили в підводну подорож, хоч не замужню принцесу за їх пра-
вилами так відпускати не можна, але це такий не звичайний випадок.
10го грудня я вивів човен з лагуни і відправився з Тітекой до її брата. За десять годинн добралися і вогні Китакюсю заповнили деяку частину японського побережжя, вже давно стемніло і мені довелося довго шукати покинуту пристань з умовними вогнями, ми з принцесою ледве відшукали її в гігантському скупченні прибережних споруд. На пристані за допомогою системи нічного бачення виявили явно заждавшегося нас принца, він сидів на лавці і про щось думав. Реакцію його на нашу появу не удалося побачити, фонтан відразу видав нашу присутність і я в мить підігнав її до занепалої пристані. Як же він був щасливий нам особливо сестрі, він вперше бачить її в Японії, поплеськавшись в приємних відчуттях зустрічі принц провів нас до цеху, приміщення в якому Атік сам і за допомогою електронно-металевих працівників виготовляв найстрашніший жах для ранкурів був зістикований до пристані, був одним цілим з нею, тут колись розміщувалася дрібна рибна фірма, принц сказав, що йому дуже повезло знайти настільки відповідне місце.
Після огляду цікавого мінівиробництва ми перейшли до справи, готові торпеди упаковані в герметичну ізоляцію лежали біля входу, принц показав мені технологію виробництва і одну з тільки що виготовлених торпед, я скурпульозно вивчив її параметри тому-що будь-яка неточність може спровокувати катастрофу, застрягне в барабані під час пуску вибухне в ньому і руйнівній енергії заряду вистачит потопити навіть підводний винищувач, але торпеди були ідеально вироблені і я залишився дуже задоволений важливому успіху. Тепер коли у мене є головний аргумент в боротьбі з ворогом нічого вже мій порив не зможе зупинити і я точно знав, що дійсно ми утрьох зможемо поставити на коліна ранкурів, знищивши їх виробничі потужності ворог стане не складною проблемою для військ планети, цю думку я висловив хлопцям і вони розуміли наскільки важлива ця затія, особливо те що як не дивно це звучить - саме від нас багато що зараз залежить. Ознайомившись з успіхами принца ми негайно почали вантаження торпед в човен, кожна важила більш 50ти кілограм і спускати їх через вузенький люк довелося за допомогою лебідки, впоралися за пару годин не захекавшись. Склав гостинці в технічному приміщенні де раніше знаходилося запасне устаткування і інструменти, акуратно щоб не допустити детонації, все було готово до повернення на їх рідний острів, але цього не сталося принцеса умовила брата і батьків по телефону залишити її тут, і мені в цьому випадку не було сенсу повертатися, прямо звідси я попрямую до моєї бази на Сейшельських островах і впритул займуся противником, хлопці не чекали, що я почну бойові дії відразу, але сказав їм, що я дуже довго чекав цього моменту і не хочу, не маю права ні хвилини тепер проводити без знищення ворога. Ми посиділи до світанку в одному з нічних закладів околиці міста кажучи про багато що тревожущим нас і всю планету, але коли ледве забрезжіл світанок ми відправилися до човна. Тепло розлучилися, Тітека пустила сльозу, я пообіцяв їй обов'язково звозити її на мою батьківщину і показати красу України після війни, домовившись коли мені можна припливти для наступною партією торпед ми обійнялись і міцно
потиснули руки, побажали один одному перемоги, як же її хочеться швидше досягти. Я упливав з класним відчуттям справжньої дружби і того, що нарешті ранкури отримають особисто від мене і за всю цивілізацію по довгому рахунку, що накопичився. Чому я прийняв складне рішення організувати цю ризиковану затію - тому-що я не хотів упускати важливий момент, а він полягав в тому, що ранкури отримавши несподіваний нищівний удар невідомою ним зброєю зараз шукають якусь
162
протидію йому, тобто мені і човну, і допустити щоб це сталося ніяк не можна, їх потрібно бити доки вони чого-небудь не придумали і підірвати їх військову індустрію до того як вони зможуть, щось протиставити човну, не ослаблівать тиск до переможного кінця - це мій план і генеральна стратегія. Другу можливість я відразу відкинув - можна було припливти до своєї бази, але я знав, що з цього вийде - довготривалий ремонт, фактично повна моя бездіяльність в перебігу мінімум місяця, а за цей час ворог знову накопить сили і невідомо чим це закінчиться, а до моєї пропозиції човен повністю зосередити на ударах по ворожому центру наврядчи прислухаються, їх відповіддю стане неможливість постачання і дуже далека відстань для одиночних плавань, внаслідок чого я знову лише виконуватиму завдання не первинної необхідності - знищувати флот противника, який ніколи не закінчиться, мені це не личить, я краще знищу те місце де виробляють це озброєння і тоді виграш буде дуже великим. Яке ж я отримував задоволення шматуючи будь-які спроби ранкурів зупинити мої нищівні походи в Червоне море, страшні втрати ворога у флоті, які наносяться мною незабаром дали можливість зайнятися підводними об'єктами ворога. І тут я зіткнувся із справжнім обличчям ранкурів, яке жаждят взнати всі, очевидно я довів їх до крайності і вони випустили свою нову зброю що говорило про те, що вони схоже не просто змовники вирішили завоювати планету знищивши всіх людей, а хтось технології, що мають в своєму арсеналі, незрозумілі
нашому сучасному розуму, та штуковина, яку ми спецзагоном винесли втративши майже всіх, схоже одне ціле з тим чим я зіткнувся в прозорих водах Червоного моря. У одну погожу днинку коли я в тріски розносив один об'єкт під водою за одним мені зустрілися, тобто вони полювали на підбурника спокою, якісь підводні апарати, які не фіксуються локаційною системою, трикутники, що яскраво світяться, десь з десяток плавно пурхаючи у воді приблизно на моїй глибині з'явилися з боку Суецького каналу і почали нишпорити щось шукаючи в тому самому місці де тільки що я розправився спочатку з підводним ранкурівським флотом, а потім затопив якесь виробництво, про те що це саме виробництво я взнавав по викинутих з нутрів того, що я затопив, повітрям, повітря що виривається несеться з величезною швидкістью
до поверхні, різні елементи говорили про це. Трикутники були невеликими та рівносторонніми, вони володіли пристойною швидкістю і лазерним озброєнням, не знаходячи нічого, а я сховавшись в контрастних скелях бачив неймовірне, ворог зневірившись почав все підозріле пронизувати червоними променями, я не міг стерпіти знущання з флори моря і обстріляв їх своїми лазерами, зелені мої промені досягнувши трикутників відразу пронизували їх наскрізь, але не знищували їх чомусь, але коли я дістав їх ці штучки з'явилися на радарі і комп'ютер відразу визначив їх як невідомий тип ворожого озброєння, цікаво як комп'ютер зміг визначити, що вони ворожі вони ж не занесені в його пам'ять як вороги, дивно.
Отримуючи один удар за одним трикутники розсипалися і вибухали на ходу, але парочка отримала незначні пошкодження, вони схоже відмітили і приблизно визначили моє місце розташування, очевидно по постійно з однієї точки променів, що випускаються, думаючи що зможуть впоратися з морським вовком кинулися на мене, але тут же пронизані знову розлетілися на шматки від потужних внутрішніх вибухів, бій зайняв півгодини і я без зусиль переміг ранкуровськие нові військові
технології. Звичайно я був здивований цьому, це були не просто підводні кораблі, це щось інше, максимальна швидкість ворожих сюрпризів зафіксована комп'ютером перевалювала за 450 км за годину і це говорило про те, що ворог здогадується приблизно про можливості українського продукту, а лазерна зброя, інтенсивність імпульсу в два рази вища, ніж в човна, але не в цьому власне справа, сама суть їх ввела мене в роздумі, коли вони вибухали то я бачив оболонку, що лише розлітається, і багато вогню від вибуху, а самих нутрощів після цього жодних не було, що ж це насправді - механічний об'єкт, а може згусток мислячої енергії захована в маскувальну оболонку, незрозуміло, по перших враженнях не розбереш. Щось схоже, але більш розпливчасте зустрічалося мені і раніше в цих водах, в Чорному морі і в Босфорі, з цим потрібно якось розібратися, але як, а гаразд свого часу якось вийде, поки що їх потрібно знищувати до повного очищення від них вод планети, а там вже розбереться наука. З появою нових суперників мені навіть цікавіше стало воювати, чесно кажучи набридло просто розстрілювати противника хочеться змагання
163
і я його отримував сповна. До початку 2049 років я повністю контролював води Червоного моря, звів нанівець доставку вантажів по морю, знищив всі верфі і майже половину підводних баз ворога, заблокував Суецький канал - затопив 24ри крупних транспортних корабля в його найвужчому місці і вони перегородивши канал надовго опроблемлілі противника, з'ясував що дійсно трикутник - це просто якийсь згусток енергії ув'язнений можна сказати в лати що ганяється за мною прагнучи зі мною
розправитися, але виявилось, що у них руки короткі і в кожній сутичці я наносив їм крупну утрату залишаючись при тому без пошкоджень. Не маючи недоліку в торпедах я крупно розвернувся тут і дійсно привів ворога до відчайдушного положення, як я і прагнув у ворога серйозною проблемою стала доставка вантажів, по морю майже припинилися перевезення, а літаками багато не привезеш. Інколи заскакуючи на острів до вождя на коротенький відпочинок і взнати як у них
справи, я по ходу дивився всі новини що йдуть по телеку. З кожним місяцем новини ставали все приємнішими, на всіх фронтах, а особливо в африканського плацдарму активність ранкуров різко знизилася і їх навіть удалося потіснити завдавши їм серйозних ударів. Я наповнювався щастям коли диктор говорив про перемоги наших об'єднаних військ, замало чомусь говорилося про Україну, все що чув - стабільна обстановка, як там вона неня без мене, інтуїція мені говорила що про неї можна не хвилюватися - з нею все гаразд, там Гетьман, нові підводні винищувачі, вони вже є,
тому що ще на базі я знав, що вони з’являться до кінця 2048 року, а слово Геть-
мана - закон...
Виснажливі підводні битви продовжувалися до весни 2049го, я тижнями проводив в Червоному морі прагнучи узяти повністю під контроль всю акваторію морського простору, ініціатива належала мені, підводний ворожий флот як і надводний нічого не могли зі мною поробити, в результаті центральний тил противника був повністю під моєю владою і я диктував умови, ядерну зброю ранкури застосувати очевидно не вирішувалися, тому-що вони самі від нього постраждають і наше протистояння продовжувалося чесно - технологія на технологію, уміння на уміння.
Для ворога це був звичайно ж шок попасти цілим суспільством під приціл одного військового механізму, однієї бойової одиниці, з кожним днем положення ранкурів ставало все завісимєє від того, що відбувається в Червоному морі з їх підводними базами, це відчувалося на всіх фронтах, цікаве відчуття і гордість за себе, свою країну, яка виробила підводний винищувач - виручалочку цивілізації, я відчував коли чув взнаючи щось новеньке з новин, а щасливі зустрічі принцеси і принца знали, що саме наша праця впливає на обстановку у війні, при тому ситуація міняється в хорошу сторону, ми усвідомлювали і розуміли, що питання про непереможність ранкурів
зняли саме ми і човен, та це добре гріло серце навіть в найскрутніших становищах тих, що частенько виникають б'ючись з безжалісним ворогом.
Все літо провів в рейдах по базах ворога розташованих в Індійському океані заставляючи ранкурів кидати проти мене мало не останні резерви свого флоту і неминуче втрачаючи його, втративши перевагу в кількості флоту що дислокується тут об'єднаний австралійсько-амерікансько-китайсько-японсько-французський флот, який постійно вів попереджуючі позиційні бої з ворогом, став сміливіше виявивши це вступати в морські багато вирішальні сутички, результати яскраво освітлювали по телевізору - перемога за перемогою, звільнені острови і архіпелаги - стали частими новинами з морських фронтів. Катастрофічний недолік в спорядженні і поповненні ранкурівських військ привело до руху на суші у напрямі до ворожого центру, наші війська на всій протяжності загального фронту почали тіснити ворога долаючи наполегливий опір ранкурів.
До кінця 2049го роки ранкури повністю втратили інніциатіву у війні і їх фронт просто обрушився, хаотичні дії ворожих військ більше не складали великої проблеми, єдине частині ворога були багаточисельними не здававшимися в полон і доводилося витрачати багато часу на їх ліквідацію, я став до цього часу володарем всіх морів і океанів не перебільшуючи, не хвалившись - це реальність дійсності, загальної логічної структури як флот у ворога більше не існувало, окремі групи відрізані мною від основної бази тулилися у відчайдушній бездіяльності в різних портах і майже не виходячи з них без крайності.
Коли обстановка у водних просторах стала нудною і прогнозованою я
164
зважився на похід до рідних берегів, перед плаванням я побував у вождя і у ребят, Тітека просила узяти з собою, але я не зважився, 100%ої гарантії, що похід увінчається успіхом не міг, а ризикувати дівочим життям не маю права і тому запропонував їй обов'язково сплавати в мирний час. Подорож виявилася класною, мій вплив на бойові дії я зустрічав скрізь, всі острови Атлантичного океану були вже під контролем наших військ, Середземне море - вільне, Чорне море давно, зараз об'єднаний флот веде добивання ворожого біля островів Крит і Кіпр, я узяв участь в одній з сутичок, в ній брали участь українські кораблі-красені, йокнуло звичайно в серці від рідного, тепер наші кораблі чисельно перевершували ворога і крошили противника без зусиль, а я позаймався підводними човнами, цікаво що ті трикутники тут жодного разу не зустрічалися і я відразу ж зробив вивід - невже ранкури їх виготовили саме для боротьби зі мною, звичайно те що вони ж вони є пояснити важко. Незабаром з'ясується коли вчені дослідят все, що знаходиться в Червоному морі і тоді багато що стане зрозумілим швидше за все. Чорне море вільне, вичищене від ворога зустріло мене штилем з сонячною погодою, я відразу кинувся вивчати побережжя, українське поки що зайняте ранкурами, єдине зрушення сталося в Азовському морі, наші війська відбили Бердянськ, тобто відтіснили противника від Маріуполя і тепер як я розглянув крайня крапка наших війська розташовувалася на захід від Бердянська на 54ри км., це говорило про поступове притиснення ворога до Криму, виходить війні скоро кінець. Сплавав до дока в якому я провів час, що вирішило багато що для мене, хотілося звичайно несподівано з'явитися раптом з нізвідки, щоб всі здивувалися, деякий час я навіть думав може дійсно залишитися і продовжити бойові дії тут в рідних краях, але з іншого боку як же я тепер залишу Індійський океан без нагляду, тут-то повний порядок ворог розбитий і дні його визнані, а там поки що ворог хоч і доведений до краю, але все таки володіє істотним флотом і може загрожувати всьому регіону терором, ні поки що моє місце саме там.
Та і ще одна обставина змусила зробити цей висновок, док як і раніше захищався підводними човнами, але я подумав, а навіщо я то зник і охороняти нічого, когось, і я переконався, що я помиляюся їм є що охороняти, я своїми очима бачив новенький підводний винищувач виплив із дока і що відправився на якесь завдання - ось і заміна мені знайшлася, додержав все ж слова Гетьман - одним підводним винищувачем не обійдемося, тепер дійсно мені тут робити нічого - Чорне море під нашим контролем...
Повернулись назад і продовжив битися з ворогом, битви ставали все нуднішими, фронт все швидше котився до Червоного моря і у мене все менше ставало роботи. До кінця зими 2050го року була звільнена північна частина Африки і об'єднані війська билися за Єгипет наблизившись до Суецького каналу, що не функціонує правда, ось буде сюрприз коли в звільненому каналі виявлять пробку споруджену із затоплених кораблів противника, в Україні ранкури залишилися в оточенні і замкнуті в Криму відчайдушно чинили опір, але розраховувати їм більше ні на що, в Азії ворог відкатався до Індії. У квітні сталися декілька генеральних морських баталій, які природно усі вигравали наші хлопці, правда не без моєї участі, але все таки, дві битви розгорілися біля острова Шрі-Ланка і перемога в них вирішила майбутнє острова, за короткий час його звільнили, після цього каскадом промайнули битви біля Сейшельських, Маськаренських островів і теж успіх супроводив нам. По всій планеті у зв'язку з різким ослабінням ранкурів прокотилася задуманость яка ж причина їх раптом різкого провалу, новини часто піднімали це питання, я балдел від цього знаючи відповідь, запрошувалися військові чини і вони твердили про те, що ворога зломила завзятість об'єднаних військ, ну і це звичайно вплинуло, але зупинити ворога навіть проявляючи масовий героїзм не виходило, військовим доводилося від не маєтки точної інформації говорити хоч що-небудь і це виглядало сповна правдоподібно, а я на це посміхався. Війна закінчувалася, а дивацтва в Червоному морі всі додавалися що говорили мені майже на 100%ів, що ворог щось замаслюював ще. Я спостерігав за польотами тих самих літаючих непізнаних об'єктів, що світяться, які розбурхують уяву і свідомість вже багато років у жителів Землі, я записував все побачене на диски, а потім разом з Тітекою і Атіком дивувалися з цього і розуміли з ким насправді б'ється планета. Я висловив їм одну мою гіпотезу чому вони маючи неймовірні технології здатні стерти нас в порошок
165
все ж їх не застосували, по-перше їм потрібна більш, ніж очевидно наша планета зі всіма своїми багатствами внутрішніми і зовнішніми, вони прагнули вести війну якомога менше завдаючи шкоди довкіллю, не застосовували окрім одного випадку ядерної зброї, все що їм потрібно було це знищити жителів планети не видаючи себе, а за чим вони ховаються запитаєте ви - це проста перестраховка, ну ось поставивши себе на їх місце можна передбачити следуюче - вони звичайно досліджували нас і з'ясували, що наша цивілізація дуже агресивна і здатна на швидкі скачки в розвитку технологій, беручи це до уваги вони вирішують наступне - навіщо ризикувати власною безпекою, точно невідомо що земляни зможуть придумати в крайнощах, і вони будують під шумок не азіатської стабільності користуються не контрольованим підводним світом і будують там свої бази, заводи по виробництву копій людей, та я вважаю, що ми б'ємося саме з клонами, це фактично біороботи виконують одну єдину задачу - знищення людей, створити підводні бази і накопити достатню кількість військ для захоплення території, яка б вистачило для будівництва виходів з під землі останньої техніки для швидкого розверстування наземних складів, виробництв і усьохо необхідного. Це все у них вийшло, одне лише дивує як можна було побудувати в Червоному морі величезні об'єкти непомітно, чудно це і підозріло, з цим потрібно буде гарненько розібратися і знайти тих співучасників, які робили все щоб приховати і відвести увагу від цього місця, а те що я спостерігаю зараз - масова поява НЛО в глибинах Червоного моря, які з нього винирюють і вирушають відразу ж схоже в інші світи, - вони просто дають деру ці ранкури розуміючи, що вони «пролетіли» тут за повною програмою, як фонера над Парижем. Прибульці правильно зробили, що відразу не розкрилися і не навалилися на нас всією своєю цивілізованістю, під час битв з нами вони обов'язково втрачали б свої бойові машини і багато технологій стали б нам доступні, а їх зрозуміти і застосувати для віддзеркалення інопланетної агресії ми в змозі, в цьому випадку підсумок протистояння став би невідомим, воно могло стати останнім для кожної з цивілізацій, розробивши ворожі технології і упровадивши їх в міжпланетарні польоти можна атакувати ту планету звідки іно узялися, а зараз вони все кидають і хочуть замести сліди, щоб уберегти себе від нашого гніву. Цю інформацію і мої думки записані - все на компакт-диски, я залишав тепер у хлопців, я не хотів в разі втрати мене, щоб втратилися важливі відомості, на моє прохання хлопці зробили багато копій і вони зобов'язалися раптом зі мною щось станеться передати всю інформацію властям, в першу чергу Гетьману України він все зрозуміє від кого це прислано.
До червня 2050му року з ранкурами було майже покінчено, об'єднані війська стулили кільце довкола страшного місця - гігантською підземної бази що тягнеться на сотні км-ів, всі території окрім двохсот кілометрів вузької прибережної смужки на східному березі Червоного моря і острова Сокотра. 28го червня долю ранкурів вирішили дві останні битви двох цивілізацій одна сталася на суші в районі нещасного міста Веджх, а друга на морі біля острова Сокотра. Ворог був повністю розбитий в битвах, я брав активну участь в останній битві цього майже 4 літнього страшного протистояння. До кінця липня останні залишки ранкурів були повністю знищені, жоден солдат жахливої армії більше не топтатиме нашу земельку, все для них закінчилося, а для нас все лише почалося. Тепер коли ворог знищений і небезпека минула всі захочуть розкрити таємницю ранкурів, все Червоне море стане местомом досліджень і нових відкриттів, багато чого схоже взнають люди.
28 липня 2050го року став днем загальної перемоги над страшним ворогом, і віднині цей день прийнятий всіма країнами як день миру і свободи. Цього дня я знаходився на острові в щасливому тепер архіпелазі острівної країни Вануату, всі жителі острова на чолі з вождем, мною, принцем Атіком і принцесою Тітекой влаштували з грандіозним розмахом незабутнє гуляння, свято проходило по всій планеті і я багато часу провів біля екрану телевізора дивлячись паради перемоги, український показували теж і я не стримався від сліз щастя, просто не зміг. Зовсім скоро я повернуся на батьківщину і можливо мене виправдають за угін підводного винищувача, знову стану жителем великої країни вільної тепер планети Земля, що подарувала у прямому розумінні, перемогу, як же ж хочеться до рідного будинку,
до своєї сім’ї скільки мирних справ скупчилося, а скільки знайомих дівчат відвідати тепер можна, це мене вже захоплює.
166
Я був щасливий і одночасно спантеличений, багато що ще належить усвідомити, взнати, зрозуміти і навіть переосмислити в розумінні Всесвіту і самої природи, я знаю тепер що ми не одні в космосі і скоро всім науковим кругам,
а не тільки ізбраним, це теж стане відомо, мене цікавило те як успішно все для мене склалося і дивні знайомства приводили до добрих результатів, як же все це дивно і навіть інший раз не зрозуміло, найголовніше те що я зрозумів, що планета це єдиний наш куточок у Всесвіті де ми в цілковитій безпеці і головне завдання людей - це зберегти природу, саму Землю, для цього потрібна справжня дружба між всіма - ми всі Земляни і ми одне ціле...
На слідуючий день після грандіозного свята на острові я весь день провів
у роздумах сидячі на великому теплому камені біля самої кромки тропичного моря,
поряд спокійно тепер вже не в стані війни стояв підводний винищувач українського
флоту. В моїй голові крутилися думки про майбутнє, слова Гетьмана про прибуття
колоністів, про те куди втекли ранкури на своїх НЛО, як мені бути залишатись тут
і будувати якийсь військовий оплот на всяк випадок у випадку повернення ворога,
чи повернутися до своїх, до рідних я все однак попливу, треба обов”язково прові-
дати дівчину з Аргентини, цілий рой думок трохи п’янили мене і був щасливий від
цього – нехай собі крутяться це говорить про те, що життя триває і воно дуже
цікаве, коли прийшов вечір я ліг прямо на поверхню човна і продовжив міркувати і мріяти, залишки гумового покриття човна добре гріли і було дуже приємно...
... Яскраві вечірні промені ковзали по гладких дрібних хвилях лагуни і танули в темніючих чагарниках острова, я лежав на м'якій теплій поверхні човна і дивився як з'являються перші зірочки, рідкі хмари, що переливаються фарбами, неспішно пестили мені очі, тепер це головне в моєму житті заняття - насолода красою природи...
автор: Яр Тополя
Офіційні авторські права належать Гордєєву Сергію Михайловичу