Її величність..
Gross — 29/09/2010 - 17:44
І ось вона...
Її величність "Зона". За три кроки від молодого юнака.
Невидимий кордон. Лінія смерті. За якою починається справжнє божевілля. За якою не діють більше закони людяності. Пуста, холодна, бездушна "Вона".
Ця стервозна сучка яка вибирає хто тут виживе, а хто назавжди залишить свої білі відполіровані часом, сонцем, вітром, дощем і ще хто знає чим кості. А від кого і костей не залишиться... Тут можливо все... Ступивши на її поріг ти балансуєш на межі між смертю, життям і божевіллям. "Зона" утворилась після другого вибуху уже усієї Чорнобильської АЕС. Перша аварія на IV енергоблоці відбулась в суботу 26 квітня 1986 року. 23 хвилина після опівночі за київським часом стала фатальною тієї ночі. Тоді від енергоблоку полинуло радіаційне, гниле, трупне дихання, що заразило пів - Європи.
Вже тоді земля тут була пуста, мертва. А тепер коли стався другий вибух на ЧАЕС ця територія ожила життям.
Бридким, огидним, спотвореним життям... Тут тварини, організми, рослини пристосувались до виживання...
Тут наша матінка Земля вкрита струпами аномалій... Дивними викревленнями часу й простору. Що ніби мишоловки
чекають на мешканців "Зони". Ця земля не для людей... Як дурні метелики, що летять на вогонь, вони лізуть в зону, через усі можливі прогалини у системі. А потім гинуть там... І навіки "Зона" забирає їх у свої обійми... Хто гине в аномалії, кого убивають породження "Зони", а хто сам пускає собі кулю в скроню не витримавши атмосфери... Атмосфери що розїдає людину з середини, що пожирає її не поспішаючи, повільно, шматок за шматком... І от тоді палець сам лягає на гачок, і от тоді холодне дуло пристає до слизького від поту чола, а куля закручуючи свій свій смертельний танок в стволі продирається через душу... Тоді від людини залишається тільки недолугий мазок червоної фарби на стіні, ніби на старовинній картині невідомого художник...
І в цей такий чужий усьому по-справжньому живому збирається увійти молодий хлопець. На вигляд йому десь приблизно
років 17. Середнього зросту з приємним, симпатичним лицем і усміхненими зеленими очима. На вітрі який доносив із "Зони"
запах розпаду, запах спустошення, спокійно і безтурботно погойдувалась кругла чека в його вусі. Одягнений у чорну
сорочку з фіолетовими вертикальними полосами, темно сині джинси і чорні трейсерські кросівки, він все-таки наважився
і зробив тих три кроки, кроки, що відділяли його від мертвої землі. Землі на якій "Смерть свій править бал". Але, що він тут забув? Чому преться у розкриті обійми неминучої загибелі? Та напевно тому що і сотні інших, таких самих безтурботних... Тому що влада цієї держави гнила і мертва як і сама "Зона". Через те, що вона боїться розповісти своєму народові страшну,
огидну, чорну правду... А заміст того годує його байками про те, що все добре, що все під контролем, що "Зона" це просто заражений клаптик землі, що її немає чого боятись... Вони бояться правди. Правди, що засіла у найтемніших кутках їхніх мозків, правди від якої вони зриваються вночі... Але їхні кошмари не про страхіття того "зараженого клаптика землі", не про людей які гинуть у тій "Зоні" де все під контролем", а їхні нічні страхи, про те як народ, їхній народ, узнає правду...
А можливо через свою тупість, і безголовість. Через ідіотизм... Наслухавшись легенд, байок, що ходять в народі про "Зону"...
Потягнуло на героїзм. На пошуки романтики. В "Зоні" таких багато. Що правда живуть вони не довго. Зазвичай гинуть через місяць, а ті в яких "підкова в кишені" - через два.
Хоча яка тепер різниця через що? Монету кинуто...