СТАЛОСЯ ВБИВСТВО
glory — 15/09/2010 - 11:18
Сталося вбивство. Банальне вбивство. З втраченою совістю, з загубленим життям.
Сталося вбивство в супермаркеті Billa, що на Mozartstrasse. Всі покупці ходили, копаючи труп ногами, топталися по ньому і нічого не помічали. Нічого, абсолютно нічого. Доки не помітили дівчини, що лежала біля овочевого відділу непритомна. Тоді, лише тоді зібралася купка людей, що обступили її з усіх сторін і почали обговорювати таку незвичну для провінційного містечка подію.
Працівник супермаркету помітив її першим, коли підвозив у відділ апельсини. Викликав швидку, дістав десь нашатир, та ніц не помагало. В дівчини носом пішла кров, а та лежала нічого не розуміючи, чи то жива чи то мертва – невідомо, а біля неї – купка порваних та помнутих папірців, вдало підібраних тим самим працівником.
Посвідчення особи знайдене не було – жодного документу, жоднісінької записки, листа, навіть мобільного. В кишені лише 25 євро, а в кошику – банка тунця та коробка морозива.
Питали всіх, що стояли коло неї, персонал, тих хто просто проходив, чи знає хто її та всі знизували плечима.
Швидка вже приїхала. Забрали її, та вбвиство все ж залишається вбивством. Тіло рятували – кололи якісь уколи, спиняли кровотечу, приводили його до свідомості – свідомості рефлексорної, бо то є вбивство!
Його поклали в ЛОР-відділення, дивились щоб воно дихало, їло, ходило в туалет... Питали купу питань, знайшли місце проживання, страховий поліс, продовжували наповнювати його всілякими ліками. Через дві-три доби поклали в неврологію. Де чіпляли всякі присоски, щоб зробити кардіограму підржавілого механізму. (Що буде далі, якщо він почав псуватись в двадцять чотири?)...
Смерділо трупом, ніхто того не чув, та все ж ним смерділо до нудоти – запах свіжоструганого дерева, піон та сирої землі, тіко їй смерділо – вбивці.
Тіпало, судорожило, пекло, а не боліло. Мучило, як осколок розбитої кришталевої вази, що випадково застряє в пальці, як шматочок криги в серці Кая. Та людина все ж адаптується до всього: до страждань, ударів, болю, як важко не було б. Ну і болить. Хай, не перестане. Та пізніше будеш жити за принципом «то так має бути», ще пізніше – «а що буває по іншому?».
Отже сталося вбивство, смердів труп, який треба було б поховати, та ... труп, сам труп зник. ДЕ? – невідомо...
Її виписали з лікарні, вона потроху очунювала, та те непереборне бажання знайти труп залишалось лише бажанням. Існували спогади, запахи та руки, що то скоїли. А найголовнішого – чогось більш реального, чогось фізичного – доказу і самого тіла - не було.
ЗНИКЛИ!
Місце злочину не віщувало успіху, якоїсь знахідки, абощо...
Це мучило, як мозоль на великому пальці правої ноги, як харкаль в горлі, який годі було виплюнути!
НЕПОТРІБ!
Дзвонив телефон, e-mail закрили. Попри рахунки за світло виривалася купка листів.
Не читала.
Не вміла.
Забула.
Не хотіла.
І лиш дитячий голосок кричав на той кінець дроту, дроту в тисячі сотень метрів: «Entschuldigen, sie ist shon Tod». Це вона навчила так казати при запитанні в трубці якимось незрозумілим слов’янським голосом, або англійською з вириванням її банально-простого імені – Sofi.
Вона померла, дійсно померла для всіх хто був за кривою кордону, лінією що ділить планету на «твоє» і «моє». Ділить чомусь колючим дротом. Дивно. Навіщо ж марно витрачати метал? - Це зовсім не естетично, по-насильницьки грубо! Чому це не можна зробити крейдою? – Хоча піде дощ... Квітами? – Настане зима. Деревами? – А як лінія йде лісом? Нічого не буває випадковим. Все прораховано до міліметра, до секунди, до істини, до розчарування... Нічого не буває випадковим. Порізаний палець, ложка з кашею, що впала додолу, ВБИВСТВО.
Задзвонив телефон, зненацька прорізавши вечірнє повітря:
- Sofi, Telefon! – гукнув той самий дитячий голос.
- Ich sagte dir – ich bin Tod!!! – пролунало у відповідь.
- Aber...
Вона взяла трубку і незнайомий чоловічий голос попросив зустрітися чистою німецькою, без запиночки. Вона погодилась. Так просто, взяла і погодилась.
В напівпустій кав’ярні до неї підійшли – молодий хлопець з вибіленим волоссям і чорною борідкою. Темні очі були сповнені надії. Сказав, що називається Stefan і що має для неї дещо. Протягнув конверт.
- Was ist das? – запитала, відкриваючи зацікавлено конверт. Дістала, руки затремтіли, очі наповнились слізьми. Stefan не міг зрозуміти, що саме зачепило її в тих трьох нещасних листівках, поклеєних з кавальчиків, знайдених в супермаркеті.
- Danke – сказала вона і вилетіла з кав’ярні.
Він спитав, чи можна задзвонити ще, та вона вже не чула. Вона була десь там, поза зоною реальності, що насильно відгороджувалась стінами її кімнати.
Не спала. Ніч пройшла важко-гидко. При світлі нічника вона перебирала три листівки, розкладаючи їх то по-вертикалі, то по-діагоналі. Брала кожну в руки, довго вдивлялась, цілувала, а потім плакала. Десь по півночі взяла до рук непрочитані листи і читала до самого ранку, тупим поглядом вдивляючись в кожну букву.
СТАЛОСЯ ВБИВСТВО - билось в її голові. ЗНАЙДЕНО ТРУП – кричала підсвідомість, а підржавілий механізм серця рипів, щоб його краще змастили мастилом під назвою «букви, слова, речення, мова – ВКРАЇНСЬКА МОВА».
Сталося вбивство, та труп не смердів – його вчасно реанімували – позшивали чорними нитками помилки, поклеїли суперклеєм, а чи то ПВА на картонну поверхню. Труп, що заключався в трьох листівках – фото з глибокими зелено-жовтими очима звичайнісінького українського хлопця, Божа Мати, що пустила сльозу по білих шрамах порваного паперу, і дві скалічені широкі лінії синього та жовтого кольору.
Папір трохи поскручувався під багатотонним тягарем сліз, сліз чорного диму.
ПРОСТИ МЕНІ, ГОСПОДИ! – пролунало в унісон з першим покликом жайворонка.
Захотілось додому. Вже, зразу, зненацька, а «SIE IST TOD» розсіялося з останніми плямами ночі, розчиненими світанком.